Інноваційно-інвестиційний потенціал регіону.

Інновація згідно з Fraskati Manual, прийнятим у 1993 році ОЕСР у 1993 році у м. Фраскаті (Італія) визначається як остаточний результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового чи удосконаленого продукту, впровадженого на ринку, або технологічного процесу, що використовується у практиці, або нового підходу до вирішення соціальних проблем.

Тісний зв'язок науки з виробництвом, перетворення науки на продуктивну силу — основа інноваційного прогресу, сутність якого полягає у виникненні, розвитку й поширенні в різних сферах людської діяльності науково-технічних новинок.

Інновації поділяються на науково-технічні нововведення (тобто засоби людської діяльності, що їх створила людина) й нововведення культурні або соціальні (нові цінності, цілі, потреби або настанови в суспільстві). Науково-технічні нововведення часто називають новою технікою, яка включає нову продукцію виробничого або споживчого призначення, нові технологічні процеси, нові методи організації виробництва і т. ін.

За даними 2003 року інноваційною діяльністю займалися 1100 промислових підприємств, або 11,3% їх загальної кількості. Основними напрямками були створення та постачання на ринок нової чи значно удосконаленої продукції. Нові засоби механізації та автоматизації виробництва придбало та впровадило майже кожне четверте підприємство, нові технології – кожне одинадцяте. Найактивніше інноваційні зрушення відбувалися у паливній промисловості, машинобудуванні, хімічній та нафтохімічній індустрії. Враховуючи особливості галузевої спрямованості інноваційного процесу у територіальному аспекті найбільш інноваційно активними були Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області та м. Київ. Нерівномірність впровадження інноваційної моделі розвиту пояснюється ще тим, що найбільший потенціал науки зосереджений в основному у регіональних центрах НАН України. Тому такі області як Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська займають одні з найнижчих позицій.

Добуті у прикладних дослідженнях і проектно-конструкторських розробках нові знання, винаходи й уперше освоєні високотехнологічні процеси також стають товаром. Вони фіксуються патентами, які посвідчують авторство й виключне право на них. Їх використання здійснюється через продаж ліцензій; купівля їх може обійтися дешевше, ніж відповідні наукові розробки власними силами.

Важливим показником науково-технічного потенціалу є позиція країни на світовому ринку патентів і ліцензій. Майже 90% світового обігу патентів і ліцензій припадає на десятку індустріально розвинених країн — 8 західноєвропейських США і Японію.

Залежно від рівня розвитку науки й техніки та міри впровадження їх у господарську практику виділяється 4 типи країн:

1) країни з високорозвиненими наукою й технікою, які в широких масштабах упроваджують досягнення в господарство (США, Японія та Західна Європа);

2) країни з розвиненими наукою й технікою, але такі, що повільно впроваджують у господарство наукові відкриття й технічні винаходи (Україна, Росія, країни Балтії, Чехія та ін.);

3) країни з нерозвиненими наукою й технікою, але такі, що інтенсивно освоюють імпортні науково-технічні досягнення (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Бразилія);

4) відсталі в науково-технічному та економічному відношеннях країни (країни, що розвиваються).

З цієї класифікації видно, що Україна не займає на сьогодні належного місця у світовому інноваційному процесі. У розробленій Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) «Шляхом Європейської інтеграції» зазначено основні напрями розвитку інноваційного процесу. Проте зазначено, що на цьому шляху існує ряд перешкод, які необхідно подолати:

- домінування декларативного характеру державного стимулювання інноваційного розвитку;

- збереження залишкового принципу державного фінансування;

- недосконалість структури та низький рівень розвитку інституцій інноваційної інфраструктури;

- несприятлива кредитна політика комерційних банків;

- відсутність державної програми стимулювання інноваційних зрушень у промисловості;

- подальша деформація науково-технічної бази галузевої та заводської науки;

- збереження диспропорцій у сфері оновлення матеріально-технічної бази промисловості;

- збереження високого рівня матеріало- та енергоємності кінцевої продукції.

Основною суперечністю в сфері інноваційного розвитку на думку Долішнього М. є те, що з одного боку ми маємо досить високий інноваційний потенціал, а з іншого – такі структуру економіки і механізми господарювання, які цей потенціал просто не сприймають. Інноваційна проблема – не лише проблема грошей та інституцій. Це у першу чергу проблема ефективного використання людського капіталу. За останні три-п’ять років частка працівників з вищою освітою у економіці України щорічно зростала на 1% і досягла зараз близько 20%. Кількість осіб, що навчалися у вищих навчальних закладах у розрахунку на 10 тис. зайнятого населення за останні десять років зросла вдвічі. Отже, населення інвестує в освіту величезні кошти. Але вони часто виявляються неефективними. Варто додати, що якість освіти не завжди висока і підготовлені кадри не мають гарантованого працевлаштування.

Сучасна економіка все більш набуває рис інноваційної економіки, пов'язаної з розробкою, впровадженням і використанням нововведень (інновацій), із перебудовою організаційно-економічного механізму господарювання. Результатами реалізації нової інноваційної економіки повинні стати досягнення високого рівня соціальної спрямованості науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя населення в результаті зростання ефективності суспільного виробництва, якісно інший рівень ресурсозбереження і екологізація економіки.

У більшості країн стимулюються не лише розвиток НТП, а насамперед, високий рівень інноваційного сприйняття у промисловості. Дослідження зарубіжних економістів переконливо свідчать, що основна частина зростання ВВП пов’язана не з капітальними вкладеннями, а з технологічними нововведеннями, з сприйнятливістю економіки до інновацій.

Сучасними формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковальського є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Демографічний потенціал регіону і його вплив на регіональний розвиток	\|	Система показників рівня економічного розвитку регіону.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.034 сек.