Соціалістичні політичні концепції.

Марксистська соціально-політична думка. Учення К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства. Принципове значення для розуміння соціально-політичної концепції марксизму має праця Маркса «Критика Готської програми» (1875), в центрі якої — питання про диктатуру пролетаріату як перехідний період від капіталізму до соціалізму та про дві фази комуністичного суспільства — соціалізм і комунізм.

У другій половині ХІХ ст. марксизм набув значного поширення в багатьох країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та народниками.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В.І. Ленін(1870—1924). На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.

З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція». Зростаюча конфронтація між класами, посилення збройної боротьби породили водночас ідею про неминучість і доцільність використання насилля для здійснення соціалістичних перетворень. Згодом поняття революційного насилля і його носія — диктатури пролетаріату — були абсолютизовані. А це, у свою чергу, призвело до впровадження однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення.

Соціал-демократичні концепції соціалізму. Понад сто років соціал-демократія існує як суспільне явище. Міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал об’єднує 68 партій усіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 17 млн осіб. Найбільший вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, а також Латинській Америці, багатьох країнах Азії, Близького сходу. Поза сферою їхнього впливу залишилися лише ісламські країни.

Практична діяльність соціал-демократичних партій розгортається на основі соціально-політичної теорії «демократичного соціалізму». У «Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», що були схвалені XХI конгресом Соцінтерну (1999 р.), знайшли відображення нові підходи соціал-демократії до сучасного світу. Велика увага приділяється вирішенню глобальних проблем: забезпеченню миру й міжнародної безпеки, поліпшенню відносин між Заходом та Сходом, ліквідації колоніалізму й расизму, створенню нового міжнародного економічного порядку, збереженню навколишнього середовища. У Декларації поставлено питання про «нову культуру політичного діалогу», котре набуває особливого значення для забезпечення миру на Землі. Автори цієї концепції виходять з того, що тільки в результаті розвитку міжнародного співробітництва, створення сприятливих зовнішньополітичних умов можливе успішне здійснення концепції «демократичного соціалізму», утілення в життя тих принципів економічної, політичної та соціальної демократії, які сформульовано в Декларації Соцінтерну.

Політична демократія охарактеризована як така, що має надкласовий характер. Вона зумовлює здійснення політичних прав і свобод (свободи слова, думки, освіти, організації та релігії), включає також свободу вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду мирними засобами на основі народного волевиявлення, створення судової системи, що базується на верховенстві закону, перед яким є рівними всі громадяни, усі верстви суспільства.

Прикладом ефективної реалізації ідей «демократичного соціалізму» може бути «шведський експеримент». Його успіх пов’язують із діяльністю Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (СДРПШ). Суспільство, що побудоване в цій країні, на думку відомого вченого, члена СДРПШ К. Еклунда, «є ні соціалістичним, ні капіталістичним». Його змішана економіка «ближче стоїть до капіталізму, ніж до соціалізму, причому до капіталізму з людським обличчям». Першочерговим завданням шведської соціальної системи є обмеження приватного прибутку. Воно досягається з допомогою добре продуманої системи податків. Це дає змогу соціал-демократії значно поліпшувати становище в соціальній сфері, особливо в медицині та освіті, забезпечувати людям рівні «стартові» можливості, що не залежать від походження й умов життя. Успіху «шведського експерименту» сприяла політика нейтралітету, яку послідовно проводить уряд, стабільність політичної обстановки і, безумовно, тривале правління соціал-демократії.

Ліворадикальні концепції соціалізму. Ці концепції виражають інтереси певних верств робітничого класу, інтелігенції, особливо молоді. Останнім часом вони теж зазнали суттєвих змін. Лівий радикалізм, який донедавна був підґрунтям цих концепцій, усе більше пориває з екстремізмом. У цих доктринах починає виявлятися тверезіший підхід до актуальних проблем сучасності, висуваються прогресивні ідеї. Лівий радикалізм — це не однорідне явище, у ньому виділяються три течії: анархізм, троцькізм та екологічний соціалізм. Кожна з цих течій по-своєму трактує соціалізм.

Анархізм. Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані в ХІХ ст. французьким філософом П.Ж. Прудоном. Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди» - «теорією взаємності».

Теоретиками анархо-комунізму були М.А. Бакунін та П.А. Кропоткін. Головна мета їхнього вчення — звільнення людини від насильства. Здійснення її вони пов’язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, за якого народ буде позбавлений примусу з боку будь-якої влади — політичної, економічної, духовної. Диктатура поступово зосередиться в руках керуючої меншості, котра буде відстоювати не народні, а власні інтереси, захищати своє привілейоване становище. Відтак неминуче станеться переродження пролетарської держави, зміцниться економічний фундамент держави «червоної бюрократії», сформується політична система, котру Бакунін назвав «авторитарним комунізмом» або «державним соціалізмом». Логічність його роздумів та правомірність висновків були підтверджені практикою казарменого варіанта централістсько-державного соціалізму в колишньому СРСР. Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням «зверху донизу» Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство, в якому буде здійснено принцип самоврядування народу, створено федеративну вільну організацію «знизу вгору» робітничих асоціацій, груп, селянських громад, земств, областей та народів. Створюється соціалістичне анархічне суспільство через соціальну революцію, яка здійснюється одночасно в усіх країнах світу.

П.А. Кропоткін виходив з того, що людство зможе організуватися у вільне самоврядування, асоціації та союзи згідно з природними законами. На засаді договору, що добровільно укладається між асоціаціями, буде створено федерацію, у котрій Кропоткін убачав «комуністичну форму співжиття». У цій федерації людину буде врятовано від державного насильства. Людина стане вільною. Приватну власність, яка породжує соціальну несправедливість, буде замінено суспільною. Здійснюватиметься принцип: «Від кожного за його силами, кожному за його здібностями». Відбудеться зближення промислової та сільськогосподарської, розумової та фізичної праці. Таким має бути суспільство «вільного комунізму».

На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, котра особливо поширилася в Італії, Франції та Іспанії. В СРСР анархо-синдикалізм набув певного розвитку в пожовтневий період. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою в боротьбі проти капіталізму. У соціалістичному суспільстві профспілки нібито замінять державу, організуючи обмін між вільними виробниками. Конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій буде спрямовувати розвиток суспільства.

Троцькізм. Ця ідейно-політична течія виникла на початку ХХ ст. Основу ідеології і практики троцькізму становить теорія «перманентної революції», що заперечує можливість перемоги соціалістичної революції і соціалізму в одній країні, необхідність створення пролетарської партії, здатність робітничого класу згуртувати навколо себе непролетарські верстви і зміцнити союз із селянством.

У 30-ті рокиЛ. Троцькийстворив IV Інтернаціонал. Через 30 років ця міжнародна організація розпалася на численні неотроцькістські угруповання. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні умови для здійснення всесвітньої революції. Троцький уважав можливою побудову соціалізму тільки за високого рівня розвитку продуктивних сил, наявності значного промислово-технічного потенціалу. Не менш важливою відмінністю є заперечення можливості створення соціалізму в одній, окремо взятій країні, яке базується на троцькістській концепції про всесвітній характер соціалістичної революції. У наші дні неотроцькісти стали виявляти тверезіший підхід до питань війни й миру. Вони відмовилися від колишньої антигуманної, екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна «ядерна війна», стали на шлях участі в масовому антивоєнному русі, стали виявляти щиру турботу про долю людства. Така позиція пояснюється і намаганнями неотроцькістів розширити свою соціальну базу, утвердитися серед інших лівих сил, налагоджувати з ними контакти й діалог.

Екологічний соціалізм. це досить впливова соціально-політична течія, що сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття породили протести широкої громадськості, сприяли розвиткові масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем екології. Соціальну базу екологічного руху становлять молодь, так званий середній клас, інтелігенція, робітники. Його масовість привела до створення в багатьох країнах партій «зелених», котрі розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. У зв’язку з тим, що рух за екологічну безпеку набрав міжнародного характеру, у грудні 1988 р. на сесії ООН було висунуто пропозицію про створення міжнародного органу для координації екологічного руху в межах планети. Першу таку координаційну раду створено в Західній Європі. До неї увійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських країн. «Зелені» були першими, хто об’єднав екологію з масовою свідомістю, розгорнув боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці дотеперішнє розуміння прогресу, як тріумфального, нічим не обмеженого розвитку науки і техніки. Вони підкреслювали, що на практиці такий розвиток призводить до марнування природних ресурсів, що не відновлюються, забруднення навколишнього середовища, накопичення засобів масового знищення. У зв’язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть перед усім людством, до самого поняття «прогрес» необхідно підходити з нових позицій, що передбачають обов’язкове вирішення екологічних проблем, захист інтересів усього суспільства й окремої особи.

Як альтернативу капіталізму і соціалізму лідери міжнародного екологічного руху та партії «зелених» у Німеччині Т. Еберман і Р. Трамперт висунули свою модель суспільства, розробили концепцію «екологічного соціалізму». Цю концепцію викладено в їхній колективній праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії». Основні її положення такі. Капіталізм і соціалізм є лише двома різновидами «індустріалізму», а саме він — головна причина екологічних та інших глобальних проблем, оскільки розвиток виробництва за умов науково-технічної революції призводить до деградації суспільства, загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму» проголошується «екологічний соціалізм», коли припиняється зростання економіки, скорочується зайве виробництво й зайве споживання, змінюється спосіб життя та мислення людей.

Автори цієї концепції не відмовляються від науково-технічного прогресу взагалі. Вони виступають лише проти тих моделей економічного розвитку, які ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на схвалення їхня вимога, щоб будь-які наукові відкриття і технічні нововведення, перш ніж бути реалізованими, проходили експертизу на соціальну доцільність та екологічну безпеку. Вони вірять, що людство колись само відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від споживацької психології.

Важливе місце в концепції «екосоціалізму» посідає людина й спосіб її життя, проблеми духовного й морального розвитку особистості. Передбачається зробити особистість незалежною від державних органів через істотне обмеження влади останніх і поступове перетворення їх в органи самоврядування, тобто перейти до безпосередніх, позадержавних зв’язків між колективами людей, що добровільно формуються.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей.	\|	Правий та лівий екстремізм: сучасна ідеологія і політика.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.