Просвітницька діяльність братств

2.1. Острозький культурно–освітній осередок. В умовах, коли Люблінська унія 1569 р. призвела до погіршення становища православної церкви в Україні (бо католицька верхівка не була зацікавлена у розвитку освіти православного населення взагалі, а духовенства особливо), турботу про освіту та збереження культурних традицій взяло на себе маєтне міщанство. Утиски православного населення, його безправне становище у Речі Посполитій призвели до масового переходу у католицизм української шляхти і магнатів, що були економічною опорою церкви як оберегу культури. Наймогутніші аристократичні роди спокусилися королівськими привілеями, а інші (Немиричі, Чапличі–Шпановські, Вишоваті) створили протестантські громади.

Православними залишилися кілька родів, і саме вони взяли під свою опіку розвиток української культури. Волинський воєвода Олександр Чарторийський, житомирський староста Іван Вишневецький, брацлавський воєвода Роман Сангушко та князь Костянтин–Василь Острозький відчули, що саме тепер, коли внаслідок Люблінської унії українські землі опинилися в межах однієї держави Речі Посполитої, з’явилася нагода заявити про окремий народ, що має свою мову, релігію, традиції культури. Під тиском католицької пропаганди, яка устами полеміста Петра Скарги („Про єдність божої церкви під одним пастирем“, 1577 р.) зневажала слов’янську мову і візантійську церковну традицію, українська громадськість активно мобілізувала зусилля на утвердження своєї самобутності, щоб не загубитися у вирі тих віянь, якими загрожували контакти з Європою.

Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно–освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого у 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження – греки, поляки, білоруси. Тут працювали відомі іноземні вчені Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез, а також українські діячі – ГерасиміМелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Дем'ян Наливайко. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія – перша школа вищого типу у східних слов’ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров.

Із діяльністю Острозького осередку пов’язаний важливий етап у розвитку української духовної культури. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали священні тексти і публікували власні твори церковнослов’янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу. Вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину Київської Русі, надбання греко–візантійської книжності, а також літературу, пов’язану з південнослов’янськими впливами.

Найактивніша ідеологічна діяльність центру розгорнулася у період підготовки Берестейської унії наприкінці XVI ст. Тоді з’явилася низка талановитих праць, що обґрунтовували ідейні, догматичні й політичні позиції острозьких діячів: уже згадувана Острозька Біблія (1581 р.) з передмовою першого ректора колегії Герасима Смотрицького та його книга „Ключ царства небесного“ (1587 р.); книги Клірика Острозького,Василя Суразького („О единой істинной православной вере“) та ін.

На початку XVII ст. активніше пропагувалася сформована в Острозі у 90-х рр. XVI ст. філософсько–філологічна концепція; були написані поетичні твори з гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини, розроблена власна система віршування (Д.Наливайко, С.Пекалід), опубліковано кілька збірників моральних сентенцій – „Дерманська Бджола“, Василія Великого „Про піст“ тощо.

В колегії особлива увага приділялася європейській системі навчання, за якої усі дисципліни розділялися на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадривіум (арифметика, геометрія, музика й астрономія), вивченню мов, насамперед, старослов’янської і грецької, а також латинської, як мови європейської освіти і науки.

Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною–Алоїзою Ходкевич, його діяльність у 1636 р. занепадає. Іншою вагомою причиною занепаду діяльності осередку була його орієнтація на реанімацію православної візантійської традиції, що неминуче прирікало виховану Острогом культурну еліту України на ізоляцію від Європи, її класичної науки та раціоналістичної думки. Надбання ренесансної культури і духовну спадщину Київської Русі острозькі діячі пристосували для обстоювання необхідності розвитку української духовної культури, виходячи з її власних традицій і притаманної їй системи цінностей, а також із переконання у необхідності зміцнення та популяризації православної релігійної доктрини з метою перетворення її у символ єдності народу у боротьбі проти іноземного поневолення.

Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича- Сагайдачного, Йова Княгиницького, Мелетія Смотрицького та інших відомих діячів. Їх імена назавжди вписані в історію української та східноєвропейської культури. Наприклад, Мелетій Смотрицький створив першу Граматику Слов’янську (1619 р.), яка аж до середини ХVІІІ ст. залишалася єдиним підручником в Україні, Білорусії та Росії.

2.2. Братський рух. Братський рух в Україні об’єднував свідомих громадян навколо православних церков; це були своєрідні національно–культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві Св. Миколая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. і на початку ХVІІ ст. – після Люблінської (1569 р.) і Берестейської (1596 р.) уній. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві, братські громади взяли на себе відповідальність за стан православної церкви, збереження традицій української культури.

Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію – продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, – православна церква поступово втрачала роль оберегу традицій української культури. Відповідно ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім православної церкви. Таким чином окремі організації поєдналися у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменував розвиток української культури у другій половині XVI – першій третині XVII ст.

В умовах відсутності власної держави братські громади – складові потужного, масового культурно–освітнього руху можуть слугувати праобразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян, організовували школи, доступні для всіх верств населення, оплачували працю учителів і друкування підручників з громадської скарбниці; контролювали церкву, у тому числі й єпископів, вимагаючи від них належного сповнення пастирських обов’язків, морального вдосконалення вірних; турбувалися про моральний клімат у сім’ях, здійснення православних обрядів і т. п.; для немічних і самотніх створювали шпиталі та забезпечували гідне християнина поховання померлих. Із каси взаємодопомоги надавалися позики членам громади – на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

У братському русі, який охопив територію, насамперед, західноукраїнських земель і поширився до Наддніпрянщини, значною суспільно-політичною активністю вирізнялися Львівське Успенське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське Богоявленське. Збереглися статути громад, і особливо братських шкіл, що вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств.

Дуже активними, зокрема, були львівські братчики: вони не лише утримували школу і друкарню, забезпечували книговидання, функціонування шпиталів, а й збудували чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові. Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580–1637 рр.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Київське, Луцьке й інші братства.

З ініціативи братств створювалися школи у Львові, Ярославлі, Перемишлі, Кам’янці–Подільському, Луцьку, Кременці, Києві та інших містах. Тут не тільки навчали грамоті учнів, але й протистояли католицьким єзуїтським школам, які були знаряддям духовного поневолення українського народу, наступу на українську культуру. Братські школи були загальнодоступними: у них навчались діти міщан, козаків, духовенства, дрібної шляхти; на кошти братств навчались діти бідняків і сироти. У цих навчальних закладах середнього типу вивчались тогочасна українська і грецька мови, а також латинська, що була, поряд з польською, мовою державних установ; проте викладання велось старослов’янською мовою.

Педагогічні принципи братських шкіл грунтувалися на гуманістичних ідеях. Разом з відкриттям школи у Львові у 1586 р. був створений Статут „Порядок шкільний“ – один з найдавніших у Європі. Цей Статут було покладено в основу діяльності усіх братських шкіл; він проголошував гідність людської особистості незалежно від походження чи багатства.

Із середовища братств вийшли відомі церковні та громадські діячі – Йов Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косів, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками–полемістами.

2.3. Полемічна література. Свою назву ця література дістала від гострої полемічної боротьби, що розгорнулася між католиками і православними у 1570 – 1580-х рр. Католики звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги „Про єдність церкви Божої“ (1577 р.), а також подібні твори Бенедикта Гербста і Лева Кревзи. У 1582 р. Папа римський запровадив новий григоріанський календар, а після утворення греко–католицької церкви у 1596 р. протистояння ще більше зросло.

У відповідь на непристойні випади католицьких авторів активізували видавничу діяльність учені Острозького гуртка та діячі, поєднані з ним ідеологічно чи організаційно. Зокрема, ректор академіїГерасим Смотрицький підготував праці „Ключ царства небесного…“ та „Календар римський новий“ (1587 р.).

Один із найвидатніших творів полемічної літератури – „Апокрисис“, що вийшов польською і староукраїнською мовами у 1597–1598 рр., написав Христофор Філалет (можливо, це псевдонім учасника острозького гуртка вчених Марціна Броневського). Твір відзначається великим літературним хистом та обширними знаннями. Проти тез єзуїтів, що люди мирські не мають права голосу у питаннях віри, автор пояснює принципи соборності, демократичності церкви. Він іронізує над надіями і сподіваннями уніатів та пророчить, що місць у польському сенаті уніатські єпископи не отримають. Праця Філалета щедро розмішана сатиричною сіллю, влучними дотепами, але в трактуванні противника автор досить стриманий.

Із середовища братського руху вийшли книги С.Зизанія „Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського“ (1595–1596), анонімний твір „Пересторога“ (бл. 1605–1606 рр.), який порушував актуальні проблеми розвитку української культури та ін. Цілий ряд полемічних творів та листів опублікував один із засновників УГКЦ Іпатій Потій(„Унія, або виклад артикулів… до об’єднання“, „Календар римський новий“ та ін.).

Полеміка з обох боків була сповнена взаємними звинуваченнями в усіх смертних гріхах, моральних вадах, відступами від канонів віри тощо. Захисники православ’я спрямували свої зусилля на викриття „папи–антихриста“ і злочинів проти людини, вчинених католиками.

Визначним письменником–полемістом виступив Іван Вишенський, що співпрацював з Острозьким гуртком та Львівським братством, був високоосвіченим ченцем Афонського, Манявського та Унівського монастирів. На кінець XVI – початок XVII ст. припадають понад півтора десятка його пристрасних послань до князя К.Острозького, братств, священиків та всіх „обще в Лядской земли живущих“. Гарячий, запальний, сильний у виразах, Вишенський був створений для ролі народного проповідника, трибуна; напружені часи унії і церковного розладу якнайбільше відповідали його вдачі. Послання Вишенського з надзвичайною силою викривають тих вищих ієрархів, які шукають розкоші, веселого панського життя. З усією силою свого публіцистичного таланту він виступав проти католицизму, унії, кріпосництва, національного і релігійного гноблення. Іван Вишенський – характерна фігура цієї бурхливої доби, „одна з найбільших постатей всієї української культурної історії“(М.Грушевський).

Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах багатьох полемістів. У 1610 р. з’явився оригінальний твірМелетія Смотрицького„Тренос“ („Плач“), що емоційно розкривав становище православної Церкви–України, покинутої та зневаженої власними дітьми. Література другої хвилі полеміки характеризувалася проблемним розглядом церковної ситуації в Україні, науковим обґрунтуванням висновків і думок.

2.4. Гурток та друкарня Києво-Печерської Лаври. Традицію Острозького осередку гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври, який своєю появою завдячує енергійному ченцеві Єлисеєві Плетенецькому.

Син дяка з Рогатина, вихованець Львівського братства, здібний політик і громадський діяч у 1599 р. став архімандритом Києво–Печерської лаври і розгорнув тут бурхливу діяльність. Скориставшись підтримкою козаків, Є.Плетенецький повернув Лаврі великі земельні володіння, відібрані польським королем, розгорнув торгівлю та виробництво для збагачення лаврської скарбниці, організував майстерні, ярмарки, виробництво пива тощо; чималі прибутки давали шинки, фінансові операції. На виручені гроші Є.Плетенецький викупив у Балабанів друкарню, заснував фабрику паперу у Радомишлі.

Підготувавши міцну матеріальну базу, архимандрит скликав до Лаври учених людей з усієї України, які освіченістю й ерудицією сприяли розвитку української культури, мови, книгодрукування. Ці вчені знали по кілька мов, мали досвід полеміки, розумілися на видавничій справі. До його гуртка належали Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Тарасій Земка, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Иосиф Кирилович та ін. У роботі гуртка брав участь і майбутній митрополит Йов Борецький. Це був цвіт українського суспільства, його еліта, насамперед люди, які були прихильниками європейського вибору України. Вони підтримали Є.Плетенецького в організації чернечого життя на зразок католицьких монаших орденів. Ченці у Лаврі не лише молилися, постили во ім’я спасіння душі, а й активно працювали на підтримку та збагачення культурних традицій.

Культурно–освітній осередок при Києво–Печерській Лаврі, хоч і був організований на зразок Острозького, все ж дуже суттєво відрізнявся від нього. Якщо в Острозі передусім дбали про збереження візантійської святоотцівської традиції, розвиваючи православ’я на власній культурній основі, то на поклик Є.Плетенецького до Києва з’їхалися насамперед ті, хто відчув потребу оновлення української церкви, привносячи у її православну догматику та практику раціональні елементи, як було у католицизмі.

Співробітники Є.Плетенецького розгорнули активну видавничу діяльність. Організована при Лаврі друкарня була найбільшою та найпотужнішою у тогочасній Україні. Друкувалися книги не лише кириличні, а й польською та латинською мовами. Продукція друкарні сприяла формуванню моральної й естетичної свідомості, піднесенню освітнього рівня в цілому.

Первістком друкарні вважається „Часослов“ (1616 р.), призначений для шкільного навчання. Вміщені тут тропарі та кондакикиївським святим – Антонію і Феодосію Печерським, Ользі й Володимиру, Борисові та Глібу викликали повагу до власної історії, будили національну самосвідомість, пробуджували вірність батьківській вірі, дух опору чужинцям. Така мета висловлена у передмові, написаній Є.Плетенецьким і З.Копистенським. Перекладений з грецької мови „Анфологіон“ (1619 р.) – збірник святкових служб на весь рік, засвідчив, що Русь має свої свята, звичаї, традиції, не менш важливі, ніж в інших краях.

Важливе місце поряд з перекладами належить власним творам членів ученого гуртка. Серед них – передмови, присвяти, епіграми, адресовані як широкому загалу, так і меценатам. Панегірики й епіграми засвідчили відродження античних жанрів, стали засобом утвердження цінності особистості, гідності людини, що притаманне добі Ренесансу. Панегірики прославляли Єлисея Плетенецького, Петра Могилу та інших діячів.

Важливою подією у культурному житті України можна вважати видрукуваний 1627 р. „Лексикон славенорусскій і імен толкованіє“ Памви Беринди.

2.5. Відновлення ієрархії православної церкви. У ХVІІ ст. на підтримку православної церкви виступило козацтво, що являло собою не лише військову, але й „значну культурну силу, причетну до складних, а часом і драматичних духовних шукань своєї доби“ (А.Макаров).

Як відомо, вихованець Острозької академії гетьман Петро Конашевич Сагайдачний з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, а у 1620 р. завдяки підтримці козаків була відновлена ієрархія православної церкви. Київським митрополитом став Іов Борецький, який у 1621 р. разом зі своїми співробітниками Є.Курцевичем та І.Копинським у творі „Протестація“ обґрунтував законність відновлення православної ієрархії та внесок козацтва у цю справу. Козаки тут представлені як один з найдавніших лицарських орденів Європи, як „те плем’я чесного народу руського…котре за Олега, монарха руського…Константинополь штурмувало“.

Тут доречно навести слова М.Грушевського про те, що у тодішній козаччині „одчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважну більшість складали елементи, настроєні культурно…А на чолі козаччини стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу. Були то люди з шляхетських і міщанських кіл українських, вихованці нових шкіл“.

2.6. Реформаторська діяльність Петра Могили. Здійснити реформу православної церкви судилося Петрові Могилі(1596–1647) – одному з найвизначніших культурно–церковних діячів першої половини ХVІІ ст. У 1627 р. він став архімандритом Лаври та очолив її культурний осередок з друкарнею.

У публікаціях Лаври чільне місце посідала антична і європейська культурна спадщина, що знайомила читачів з іменами Платона, Арістотеля, Сенеки, Цицерона, Плутарха, Гомера, Овідія, з літературою Ренесансу. Основним завданням вважалася публікація богословської літератури, творів святих отців, а також служебників, требників, у тому числі українською мовою, підручників для шкіл, книг для читання, історичних, полемічних, художніх творів тощо. П.Могила сам підготував 20 творів церковно–теологічного, полемічного, філософського характеру („Літургіон, або служебник“, „Православне ісповідання віри“, „Требник“ та ін.).

Орієнтуючись на високоосвічену церковну ієрархію, що її наполегливо виховував, Петро Могила намагався підвищити роль церкви у суспільному житті, а шлях до цього вбачав у визнанні досягнень людського розуму й науки. Благочестя невігласів не має ціни, тому він орієнтував сучасників на вивчення, осмислення та засвоєння західноєвропейської, передової на той час, науки, а також практики католицької церкви, збагаченої досвідом Реформації. Благочестя, на його переконання, є необхідною передумовою оволодіння світськими науками, відповідно духівництво має бути не лише освіченим, а й передувати у науках.

Про високий освітній рівень тогочасного українського духівництва добре знали у сусідніх землях і невипадково саме на нього спирався Петро І, реформуючи московську освіту і церкву.

Чимало сучасників звинувачували П.Могилу у спробі латинізувати українську культуру, зокрема після того, коли він, об’єднавши братську і лаврську школи, у 1632 р., створив першу у східнослов’янському світі Київську колегію – навчальний заклад, подібний до західноєвропейських університетів.

Будучи Київським митрополитом з 1632 по 1647 р., П.Могила мріяв про міцну державу, якою управляв би освічений християнський володар, а також здійснював заходи щодо створення Київського патріархату. За його стараннями польський сейм у 1633 р. затвердив „Статті для заспокоєння руського народу“, згідно з якими православна церква в Україні отримала офіційне визнання.

3. Архітектура і образотворче мистецтво. „Золотий вік“ львівського

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Відродження та поширення гуманістичних ідей у духовній культурі	\|	Архітектурного Ренесансу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.