Архітектурного Ренесансу

3.1. Архітектура. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства.

Архітектурні пам’ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки, церковне будівництво. Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії.

У ХІV–XVI ст. активно велося будівництво оборонних споруд. Перебудовувалися старі і виникали нові фортеці, при спорудженні яких використовувалися сучасні досягнення європейської оборонної архітектури. Дерев’яні укріплення замінювалися мурованими. Були надбудовані стіни та вежі замку Любарта у Луцьку; збільшений та доповнений системою земляних валів з бастіонами Хотинський замок; повністю побудований з каменю Кременецький замок та ін. Могутністю і неприступністю вражав Невицький замок, розташований на горі над річкою Уж (Закарпаття), у комплекс укріплень якого входили корпуси, рови, вали, муровані стіни з вежами, амбразури яких були витесані з кам’яних брил.

У XV cт. завершена найпотужніша оборонна споруда в Україні – фортеця уБілгороді–Дністровському (Аккерман), що нараховувала 20 веж. Довжина стін фортеці – 2 км при висоті до 7 метрів та товщині до 5 метрів.

Ще більшою по довжині оборонних систем була Кам’янець–Подільська фортеця – 4,5 км. Ця неприступна споруда височить над річкою Смотрич і досі вражає як функціональністю, так і своєю мистецькою довершеністю, узгодженістю з рельєфом місцевості.

Виразний оборонний характер мали і культові споруди. Класичним прикладом можуть слугувати Святогірський монастир у Зимному на Волині, монастир–фортеця у Міжгір’ї, церква у Сутківцях та ін.

До ранніх взірців оборонної церкви належить Богоявленська церква (XV ст.) в Острозі. Збудовано її на території замку, її північна стіна з бійницями включена в оборонні мури. Такий же оборонний характер мали костел Луцького замку та П’ятницька церква у Львові, монастир у Дермані та ін.

У XVI ст. в архітектуру все більше проникають ренесансні форми, коли посилилося намагання об’єднати функції фортеці та палацу. Якщо раніше всі споруди, в тому числі і житлові, повністю підкорялись потребам оборони, то тепер чимало замкових комплексів набирають вигляду розкішних палаців, а зовнішні оборонні стіни вдосконалюються, видозмінюються стрільниці, з’являються елементи декору. Будівлі, передусім житлові, втрачають оборонне значення, віконні отвори набувають більших розмірів, їх прикрашають білокамінною різьбою, орнаментами.

Характерними прикладами таких замків–палаців можуть слугувати Олеський, Жовківський та ін. Навколо них розташовувалися парки, прикрашені скульптурою. У мирні часи вони були розкішними магнатськими резиденціями, де відбувалися гучні придворні свята, бенкети, а під час нападів ворога перетворювались у неприступні фортеці.

Особливістю пам’яток архітектури й образотворчого мистецтва зазначеного періоду є формування українського стилю. Він характерний для архітектурних споруд, насамперед, Західної України, де ренесансні мотиви поєднувалися з українським народним стилем, що був перенесений з дерев’яного у кам’яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків.

Дерев’яне церковне будівництво України вирізнялося так званими „зрубними храмами“ – трибанними та п’ятибанними церквами XV–XVI ст. Вони на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церкви Св. Духа у с. Потеличі (1555 р.) та Св. Миколая у Чернівцях (1607 p.).

Кам’яна архітектура відображала ренесансні віяння, згодом – риси бароко. До початку XVII ст. в Україні існували дві основні архітектурно–будівельні школи: галицька та волинська.

У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата (м. Золочів, м. Підбірці) або у формі п’ятикутника (м. Броди).

У храмовому будівництві з’явилися нові тенденції – споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем’яна, які за оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До кам’яних споруд цього періоду необхідно віднести церкви Св. Онуфрія у Львові (XV ст.) та Св. Івана Предтечі (XVI ст.) у Кам’янці–Подільському.

Поступово віяння Ренесансу переходили і у міську архітектуру, як культову, так і цивільну. Цьому сприяли жваві торговельні стосунки українських міст, особливо Львова, з містами Італії, Польщі, Німеччини; навчання молоді в університетах Європи, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст тощо.

У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70–90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель „золотого віку“ львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок – так звана „Чорна кам’яниця“(1588–1589 pp., архітектури П.Барбон, П.Римлянин, П.Красовський) та будинок Флорентійського різьбяра Бандінеллі, який 1627 р. заснував у Львові першу пошту.

Загалом в архітектурі Львова другої половини XVI – першої половини XVII ст. простежуються дві тенденції. Одна виявляється у будинках патриціату, католицьких храмах та каплицях; вона наслідувала форми і традиції європейського Ренесансу. Друга представлена у православних храмах і становить синтез давньоруських та ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового українського стилю, який гармонійно поєднував традиції української архітектури з досягненнями європейської. Слід також додати, що як у скульптурному декорі, так і у формах забудови палаців та католицьких храмів, достатньо повно відчувається вплив традиційної української орнаментики і архітектури.

Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква св. Успіння Богородиці (1591–1630 pp., архітектори – П.Римлянин, В.Капінос, А.Прихильний).

Успенська церква – архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежі Корнякта, каплиці Трьох Святителів і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор А.Підлісний із кам’яних квадратних плит у 1578–1591 рр. Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом. Вежа побудована на кошти члена Львівського братства, грецького купця К.Корнякта архітекторами П.Барбоном і П.Римлянином.

3.2. Скульптура. Для архітектури України характерним є багатий скульптурний декор будівель. Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору у Львові (архітектор А.Бемер, скульптори Я.Пфістер, А.Бемер). Суто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (архітектор П.Римлянин), де у зображеннях апостолів Петра і Павла, а також євангелістів підкреслено портретність облич, побутовість деталей. Євангеліст Лука зображений з лікарськими інструментами (за переказами, він був лікарем), персонажі „Страстей Христа“ вбрані в одяг львівських міщан XVI ст. Митці немов сприймають релігійні сюжети і образи через призму буденності, утверджуючи цінність реального щоденного життя.

Ще виразніше гуманістичні ідеї Відродження проявляються в багаточисельній надгробній скульптурі. На відміну від готичних, ренесансні надгробки зображали людину не у час смерті, а у стані сну, та прагнули донести до нащадків не лише зовнішні риси, але й характер особистості. Пам’ятники мали прославляти, увічнювати чесноти померлих, гідність, неповторність людини.

Героїзуючі моменти домінують у надгробку Жолкевських у Жовкві (скульптор В.Зичливий). Батько та його син Ян зображені на повний зріст, у лицарських латах, з мечами в руках, як лицарі, що завжди готові до бою. В образі Станіслава Жолкевського, видатного полководця, який загинув у бою з турками, скульптор підкреслює поважність, мудрість, внутрішню силу. У статуї ж сина втілюється ідеал молодого безстрашного воїна.

Серед кращих – надгробок Ганни Синявської, що померла під час пологів у дуже молодому віці. Все у ній – і грація, і чарівність форм – підпорядковане виявленню ідеалу фізичної краси, що разом з глибокими духовними почуттями творять цілком ренесансний гармонійний образ.

3.3. Іконопис. Образотворче мистецтво. Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину та життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.

До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони „Микола з житієм“ (церква у с. Київка), „Ігоревська Богоматір“ і „Максимівська Богоматір“, виконані з великою мистецькою майстерністю. Обличчя святих зображені реалістично, м’яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці іконописні твори переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури Києва після монгольської навали.

Значного розвитку досягло мистецтво іконопису на західноукраїнських землях у XІV–XVI ст. Якщо архітектура і скульптура доби Відродження в Україні є переважно результатом творчості іноземних майстрів або місцевих, які пройшли навчання у мистецьких центрах Європи і повністю сприйняли мову Ренесансу, вкорінюючи її на українському грунті, то іконопис найбільше зберігав традиції Київської Русі. Але, порівняно з іконописом давньоруського періоду, він отримав тепер нові риси. Обличчя святих набули виразності, жвавості, а рухи стали природнішими. До найвизначніших ікон зазначеного періоду відносяться „Печерська богородиця“ зі Свенського монастиря (кінець XIII ст.), „Богоматір Одигітрія“ (XIVст.) з львівського домініканського собору, „Юрій Змієборець“ із села Станилі біля Дрогобича та „Богородиця з дитиною“ з Луцька, створена наприкінці XIV ст.

Видатним живописцем вважають київського митрополита Петра Ратенського із села Рати у Галичині (можливо, з Волині). Відома його ікона „Богоматір Петрівська“.

Наступний період відзначився діяльністю таких митців як Федуско із Самбора („Благовіщення“ та ін.; він також оформляв „Пересопницьке Євангеліє“), майстер Дмитро („Різдво Марії“ та „Христос-Пантократор“) та ін.

З мистецькою діяльністю львівського цеху художників пов’язані імена таких відомих живописців, як Федір Сенькович, Лаврентій Пилипович, Микола Петрахнович, Севастьян Корунка та ін. Творчість цих майстрів відзначається високою професійною культурою та обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

На особливу увагу заслуговують іконостасні ансамблі з великою кількістю ікон на різноманітну тематику, що майже повністю збереглися до наших днів. Це П’ятницький та Успенський у Львові, а також Святодухівський у Рогатині.

Таким чином, за тривалий період розвитку іконописного малярства його еволюція проходила шляхом глибшого наповнення реальним змістом і тіснішого зв’язку з дійсністю, що робило традиційний образ – ікону – виразницею високих гуманних ідеалів того часу та, у свою чергу, руйнувало іі канонічну основу задля реалістичного відображення життя.

Наприкінці ХVІ ст. провідне місце в українському живописі займає портрет. Першими проявами цього жанру були надтрунні зображення, які ще виконувалися у традиції ікони. До ранніх зразків цього типу відносяться портрети Яна Гербурта та Костянтина Корнякта. Постаті на них представлені навколішках, з молитовно складеними руками.

Найранішим серед світських портретів є зображення Стефана Баторія, створене львівським живописцем В.Стефановичем. До кінця ХVІ ст. відносяться погрудні зображення К.Острозького, Р.Сангушка, С.Тарнавської, А.Гойської та ін.. В них вся увага звернена на обличчя. Треба зазначити, що за тогочасними естетичними нормами людину потрібно було зображувати такою, якою вона є. Це стало міцною основою для розвитку реалістичного портрета в українському мистецтві.

З початку ХVІІ ст. з’являється інтерес до парадних портретів, коли людина зображувалась у повний зріст, як правило, біля столу, покритого коштовною скатертю, на тлі колони, інколи на фоні пейзажу. Це портрети Дмитра Вишневецького, Юрія Боїма, Павла Козловського та ін. У таких портретах підкреслювалось суспільне становище людини.

Визначне місце в українському мистецтві займають три портрети Корняктів, батька та двох синів (30-ті рр. ХVІІ ст.). Вони створювалися для Успенської церкви, очевидно, майстрами, які робили для неї іконостаси. Спільність художніх прийомів портретів з іконами дають підстави віднести їх до творчої спадщини Федора Сеньковича та Миколи Петрахновича.

Цікавим є портрет воєводи Івана Даниловича – у його обличчі художник з високою майстерністю зумів передати риси людини складної і суперечливої вдачі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Просвітницька діяльність братств	\|	Музична культура і театральне мистецтво

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.