Ренесансу псевдонауки

Проблема демаркації (розмежування), тобто проблема пошуку та критичного обгрунтованого відбору критеріїв, на підставі яких можна було б відокремити наукове знання від позанаукового, науку від псевдонауки (паранауки, квазінауки, лженауки тощо), завжди була і залишається дотепер однією з найбільш суттєвих проблем філософії та методології науки.

Одним із чинників посилення уваги до цієї проблеми в наш час є констатація проявів своєрідної кризи фундаментальної науки, зумовленої суттєвим посиленням практично-прагматичної спрямованості прикладних наук, що повністю співпадає з подібною орієнтацією та кінцевою метою псевдонауки (у будь-якому її прояві).

Не можна не погодитися з висновками про те, що при всій своїй парадоксальності, чинником сучасного своєрідного розквіту псевдонауки та глобальної містифікації свідомості є в значній мірі сама традиційна наука, „…яка породила гіпотези про існування біополя, можливості екстрасенсорного сприйняття, впливу космосу на організм людини та інші, які активно експлуатуються магами, астрологами та екстрасенсами в якості роз’яснювальних принципів, сама наука своїми відкриттями, які неодноразово руйнували звичне сприйняття світу, прищепила масовій свідомості, що в принципі все можливе – навіть те, що нині вважається абсолютно нереальним” [108].

Саме такі особливості сучасної науки як розширення просторово-часових меж пізнання позасуб’єктивної дійсності – від мікросвіту (при м) до мегасвіту ( м) завдяки наявності експериментального обладнання з унікальними можливостями, та відповідне ускладнення теоретичних уявлень, концепцій, фундаментальних теорій зі значною епістемологічною глибиною (розривом поміж понятійно-категоріальним каркасом сучасної науки та мовою повсякденного спілкування) в значній мірі сприяли своєрідному феномену псевдонауки, зростанню числа лженауковців, творців та прихильників паранауки, які досить оперативно використовують найсучасніші наукові розробки та ідеї з метою поповнення свого арсеналу псевдонаукових понять.

При цьому розширюється також і коло псевдопопуляризаторів науки, які подають суть сучасних наукових концепцій за допомогою позанаукових абстракцій, прагнучи лише до сенсаційності та підтримання інтересу суспільства до своєї діяльності.

В результаті наука поряд з традиційними функціями критика, супротивника псевдонауки мимоволі починає виконувати функції її донора, який не лише підтримує подальшу життєдіяльність псевдонауки, але й спричиняє цикли її посилення, періодичної регенерації.

Заслуговує на увагу припущення Б.І.Пружиніна про те, що „…нинішній підйом псевдонауки та неефективність її наукової критики пов’язані, перш за все, з процесами, які відбуваються в самій науці та її методологічній свідомості. Найбезпосередніщим проявом цих процесів є фактичне руйнування методологічних основ наукової критики псевдонауки” [76].

При цьому автор зазначає, що традиційна наукова критика псевдонауки здебільшого зосереджується на соціально-психологічних або прагматично-економічних мотивах, які псевдонаука досить оперативно корегує або навіть змінює, що є додатковим чинником її періодичної регенерації або ренесансу. Суттєве те, що при такому підході поза межами традиційної наукової критики псевдонауки залишаються її епістемологічно значимі фактори та мотиви, які почали відігравати в сучасної псевдонауці більш суттєву роль.

Традиційна наукова критика псевдонауки в будь-якому з її проявів спиралася перш за все на виявлення неспівпадання її мети з метою науки, тобто на „…єдиний стандарт науково-пізнавальної діяльності, на деяку єдину норму науковості”, яка розроблялася в межах філософсько-методологічної рефлексії над наукою, перш за все як засіб очищення науки від не-науки, де вона за умови еволюційно-методологічного уточнення її змісту виявила свою досить високу „когнітивну ефективність”.

Але разом с тим саме в цьому пункті вона сама виявилася досить вразливою, якщо за якоїсь причини програми очищення науки від не-наукових вкраплень (нагадую – не псевдонаукових) виявляються не ефективними, тоді це в кінцевому рахунку примушує засумніватися в самому існуванні загальнообов’язкової, єдиної для всього наукового співтовариства норми науково-пізнавальної діяльності, …сумніви такого роду повністю руйнують підстави для критики псевдонауки. Що, власне, дотепер і відбувається” [76].

Отже, передумовою демаркації наукового знання є перш за все ідентифікація базових понять „наука” та „псевдонаука або паранаука”. Найбільше визнання має неформальне визначення науки як процесу здобуття та систематизації поза суб’єктного знання, але й в такому варіанті не важко переконатися, що „наука” є одним з базових понять, вся сукупність яких не має вичерпного формального визначення.

Подібний висновок (ще в більшій мірі) має місце і при спробах надати формальне визначення поняття „псевдонаука”, яке витримало перевірку часом і найбільш повно (на наш погляд) відображає суть цього феномена у порівнянні з такими визначеннями як паранаука, квазінаука, лженаука нетрадиційна чи альтернативна наука.

„Цілком ймовірно, що надати формальне визначення цьому явищу взагалі неможливо, як неможливо формально визначити, що таке психічна норма, що таке науковий метод, як згідно Куну, неможливо навіть формально порівняти дві наукові теорії. В спробах досягти цього, ми здатні лише краще зрозуміти, що наш розум обмежений і що в світі є таємниці. Замість визначень нам залишається будувати образи, сподіваючись, що інші зрозуміють нас і відчують те ж саме” [48].

Визначальною ознакою, характерним образом псевдонауки у будь-якому її прояві, є те, що вона в усі часи „…ніколи не ставила перед собою в якості центральної задачі пізнання відповідних областей реальності” [76]. Тобто лише використовувала здобутки, досягнення науки. Сучасна псевдонаука навіть і не намагається імітувати науково-пізнавальний процес в цілому, цілком задовольняючись імітацією його прикладної складової. Завдяки саме цьому цілком реальною є загроза того, що „…за відповідних соціокультурних та епістемологічних умов прикладна наука може досить легко трансформуватися в псевдонауку” [76]. І саме це, а не послаблення традиційної критики лженаукових уявлень, на думку Б.І. Пружиніна, є основним чинником нинішнього ренесансу псевдонаук.

Традиційна наукова критика псевдонауки, тобто критика яка використовує виключно наукові засоби та підходи, в першу чергу спирається на ці стандарти, на існуючу різницю цілей, засобів та форм, наукового та псевдонаукового дослідження. Для псевдонауки характерним є демонстративне поєднання суб’єкта та об’єктів пізнання, яке в повній мірі досягається, наприклад, в астрології, парапсихології, телепатії, футурології і т. ін., де відбувається втягування клієнта-замовника, залучення до сумісної інтерпретації передбачень, тобто перетворення об’єкта пізнання в цілком керований суб’єкт.

І цілком логічним є висновок про те, що „псевдонаука сьогодні являє собою перш за все як особливого роду соціально-гуманітарний феномен, як особлива форма вирішення соціально-гуманітарних проблем, який використовує в якості засобів вирішення культурний, моральний, соціальний, психологічний… але не епістемологічний авторитет науки. Вона вже не вбачає потреби імітувати методи науки та приховувати свої реальні цілі. Пізнавальні процедури, що виконуються в рамках її непізнавальних цілей, мають відверто обслуговуючий характер, як і інформація про світ, що йми надається” [76].

Проблема демаркації науки та псевдонауки вперше набула ознаки саме проблеми в неопозитивіській програмі очищення науки від метафізики і була зумовлена стрімкою теоретизацією науки в першій половині ХХ сторіччя. Логіко-методологічні програми неопозитивізму були спрямовані на розробку процедур методологічного контролю теоретичної складової науково-пізнавального процесу, зокрема на критерії верифікації (судження або ствердження є науковим лише за умови його подальшого емпіричного підтвердження) та фальсифікації (принципова спростувальність саме істино наукових теорій шляхом подальшого їх емпіричної перевірки).

Але спроби визначення можливості демаркації поміж наукою та псевдонауковою на підставі зазначених критеріїв не досягли своєї кінцевої мети внаслідок потрапляння в своєрідне магічне замкнене коло: для визначення межі наукової раціональності необхідні критерії, які не можуть бути чітко визначені доти, поки не буде означена подібна межа.

Отже, вже в рамках логіко-методологічних неопозитивістських програм ХХ сторіччя, які утворили каркас „конструктивної методології”, була вперше „…ясно усвідомлена принципова недопустимість, навіть деструктивність спроб радикального очищення науки від метафізики” [76].

Нагадаємо, що одним з перших, хто усвідомив існуючу обмеженість критеріїв верифікації та фальсифікації, був Т.Кун, який запропонував концепцію парадигм; тобто існування сукупності фундаментально-теоретичних принципів, уявлень, стандартів наукових досліджень, методологічних засобів, які є визначальними для певного періоду розвитку науки і знаходять підтримку наукового співтовариства. При цьому будь-яка з прийнятих парадигм здатна до визначення лише контуру вирішення узагальненої проблеми. Т.Кун, а згодом І.Лакатос та П.Фейєрабанд, довели обмеженість критеріального підходу до визначення наукової раціональності, започаткувавши історико-культурний підхід до методологічного визначення науки.

Таким чином, відбулася корінна перебудова типу методологічної свідомості, в рамках якої критеріальний підхід, тобто процедури верифікації та фальсифікації по суті втратили своє демаркаційне значення.

На зміну „конструктивній” методології, яка намагалася поєднувати ідею об'єктивності процесу наукового пізнання з ідеєю пізнавальної активності суб'єкта дослідника, приходить „дискриптивна” методологія, яка не претендує не будь-яке універсально-узагальнене нормування науково-пізнавальної практики вчених, „…а лише описує наукову практику, констатуючи стійки констеляції методологічних норм, які виникають в тих чи інших пізнавальних ситуаціях. Вочевидь, це означає дуже суттєву зміну в самій природі і функціях методологічної свідомості науки. Стосовно до нашої теми „дескриптивізм” нової методології означає, що в рамках такого типу наукової свідомості ні про будь-яку єдину методологічну норму та послідовну критику з її позицій псевдонауки мови бути не може” [76].

Надзвичайно важливим є узагальнений висновок про те, що зазначений тип методологічної свідомості сучасної науки спричинив настільки радикальні зміни в її методології, що став здатним передбачати „…зовсім іншу науково-пізнавальну реальність, чим та яка досить успішно керувалася починаючи с Нового часу, єдиними методологічними орієнтирами” [76].

Отже, подальші гносеологічні дослідження повинні бути спрямовані на пошук єдиного, узагальненого фактору або критерію в якості демаркаційного принципу розмежування наукового та не-наукового знань. Потрібні методологічні розробки щодо визначення сукупності факторів, критеріїв та підходів відносно демаркації знання.

Поряд з критеріальнимта історико-методологічним підходамицілком ймовірно застосування і таких підходів, як критико-рефлексивний, який передбачає зміну та перебудову будь-яких критеріальних систем; або системний підхід,який розглядає науку в якості системного об’єкту; революційно-епістемологічнийпідхід та деяких інших.

Дослідження наукового знання, його першоджерел, основ та подальшої еволюції завжди були і залишаються в центрі уваги філософів та методологів (І.Кант, Т.Кун, І.Лакатос, К.Поппер, П.Фейєрабенд та інші), які здебільшого розглядали еволюцію науковогознання, оминаючи участь суб’єкта, його пізнавальні здібності.

Еволюційно-епістемологічний підхід,як різновидність еволюційної теорії пізнання, запропонований К. Лоренцом та Д.Кемпбеллом ґрунтується саме на з’ясуванні еволюції пізнавальних здібностей людини (суб’єкта процесу наукового пізнання) та біологічних передумов людського пізнання.

Більш детальний аналіз цього підходу приводить до висновку що „…він означає собою принципово новий спосіб дослідження самого процесу пізнання. Традиційна філософська гносеологія описувала когнітивні процеси: відчуття, сприйняття, уявлення, мислення. Відомості відносно цих явищ отримували на підставі самоспостереження, тобто феноменологічним шляхом. У філософії не було інших методів, окрім феноменології та логіки.

К.Лоренц намагається ввести в гносеологію біологічні еволюційні уявлення”. „Для К.Лоренца вочевидь, що природжене знання існує і має своїм матеріальним носієм людським геном, але це знання не має виду математичних або логічних понять і взагалі не доставляє людині готову інформацію про світ, а складається з структур, які надають змогу засвоїти таку інформацію” [3]. Подібні уявлення зводяться до того, що саме існування людини та суспільства являє собою пізнавальний, когнітивний процес, першоджерелом якого є характерна для людини зацікавленість (притаманна в деякій мірі і представникам тваринного світу), яка в процесі існування людства еволюційно змінилася на допитливість, а та, в свою чергу, на жадобу до знань, на бажання доторкнутися до незвіданого.

Еволюційно-епістемологічний підхід до пізнання як біологічного процесу шляхом послідовного розвитку уявлень щодо біології як науки про взаємодію живих систем поміж собою та оточуючим середовищем надав з часом можливість його авторам та прихильникам визначити свою методологічну позицію, названу гіпотетичним реалізмом.

Передумовами наукової теорії є не набір фактів, а сукупність гіпотез, тобто науково обґрунтованих передбачень, процес зародження яких нагадує процес порівняння характерних ознак об’єкта або розпізнавання образів. Згідно гіпотетичному реалізму наукова теорія – це система відібраних, прискіпливо зпівставлених з фактами гіпотез, які підтримують одна одну згідно принципу взаємного прояснення. Відбір найбільш достовірної гіпотези відбувається завдяки співставленню кожної гіпотези з емпіричними фактами, і чим більша сукупність таких фактів, тим більш достовірною є гіпотеза, яка і обирається в якості робочої.

При цьому будь-яка з таких гіпотез охоплює лише певну область свого застосування,за межами якої будь-що реальне їй не відповідає. Згідно К.Лоренцу, будь-яка робоча гіпотеза повинна бути згодом спростована, але не фактами, які з нею не узгоджуються, а виключно новою іншою гіпотезою, яка охоплює більшу сукупність фактів, тобто значно більшу область пізнання та свого застосування. Отже, процедура фальсифікації застосовується не до теорії (принцип фальсифікації К.Поппера), а до гіпотез, передумов теорій. Таким чином, досягнення істини (за твердженням прихильників концепції гіпотетичного реалізму) – це періодично-поступовий відбір робочої гіпотези, яка не лише задовольняє вимогам процесу наукового пізнання на досягнутому його рівні, але й забезпечує можливість, оптимальні умови щодо появи в майбутньому інших робочих гіпотез, здатних з’ясувати суть оточуючої реальності в більш ширших межах, в більшому обсязі.

На наш погляд, запропонований К.Лоренцом принцип взаємного прояснення є по суті – критерієм відбору, фальсифікації, або ж в кращому випадку однією з модифікаційрозглянутого вище методологічного принципу відповідності, який не лише не спростовує попередні теорії в зв’язку з появою більш фундаментальних, але й визначає якісно-кількісні критерії взаємодоповнювальності цих теорій.

Системний підхід щодо проблеми демаркації пропонує відомий російський філософ А.І.Уймов, автор онтолого-методологічої концепції, яка застосовується в системному аналізі і наведена в цілому ряді його фундаментальних робіт. Зокрема, в статті [95] аналізується не лише суть проблеми системного підходу відносно демаркації наукового знання, але й наводиться аргументована критика принципу фальсифікації К.Поппера.

Погоджуючись с тезою К.Поппера про те, що певні системи є не фальсифіковані на час критики, автор підкреслює, що це зовсім не означає на підставах виключно логічної форми, що обрані для критики системи (теорії, гіпотези, доктрини і навіть деякі міфи) не фальсифікуються в принципі, тобто в майбутньому завдяки удосконаленню та суттєвому розширенню можливостей експериментальної бази, тобто „еволюції засобів фальсифікації” [95]. Досить обмежитися прикладом, що гіпотези про хіміко-мінералогічні склад грунту не лише Місяця, як супутника Землі, але й інших планет або вже витримали емпіричну перевірку, або мають змогу зазнати її безпосередньо в майбутньому.

На підставі тези про те, що ні критерії фальсифікації, ні будь яки інші з критеріїв, поодинці не можна розглядати в якості демаркаційного принципу, пропонується системний підхід, який розглядає науку як систему з відповідними системними дескрипторами (концептом, структурою та субстантом). Врахування системної специфіки різних наук досягається завдяки сукупності бінарних атрибутивних системних параметрів (центрованість та нецентрованість іманентність та неіманентність, детермінованість і недетермінованість, варіантність та неваріантність і цілий ряд інших).

Визначальним є отриманий на підставі прискіпливого аналізу зазначених параметрів висновок про те, що не існує „…таких параметрів, одне з значень якого характеризувало б науку в цілому. Якщо одні науки характеризуються, головним чином, одним значенням бінарного атрибутивного параметру, то завжди знаходяться науки, характеристикою яких буде протилежне значення” [95].

На наш погляд, це в повній мірі відповідає одному з варіантів доповнювальності, а саме „паралельній” доповнювальності двох ознак, властивостей або понять.

Методологічний принцип доповнювальності виявляє себе і в варіанті колової взаємодоповнювальності двох підходів, концепцій чи уявлень, тобто більш узагальнених факторів. Підтвердженням цього в певній мірі є підсумковий висновок автора теоретико-системної демаркації науки про те, що „… обирання (висунення) одного фактора в якості демаркаційного принципу, який розмежовує науку від не науки, не достатньо. Необхідно враховувати цілий ряд факторів для того, щоб вирішити, маємо справу з наукою або ні. Для того, щоб знайти такі фактори, можливо скористатися комбінацією лінійних атрибутивних системних параметрів: цілісністю, складністю та силою” [95]; зазначимо, що пошук такої комбінації у випадку розгляду в якості системи саме науки, є найбільш складним.

Таким чином, запропоновані лише контури можливого вирішення проблеми демаркації науки на підставі теоретико-системного підходу, одного з сукупності вже існуючих підходів або тих, які сподіваємося будуть запропоновані філософами та методологами сучасної науки в майбутньому.

Отже, проблема демаркації науки та псевдонауки, які і проблема співвідношення фундаментальних та прикладних наук знаходяться в стадії розробки і потребують й надалі належної уваги, активної участі всього наукового співтовариства щодо подальшого співставлення методологічних принципів, концепцій, підходів з реальною практикою науки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.037 сек.