Злочини проти життя

Вбивством визнається умисне або необережне протиправне заподіяння смерті (позбавлення життя) іншій людині.

Протиправність заподіяння смерті відрізняє вбивство від випадків правомірного позбавлення життя людини (в процесі необхідної оборони, під час бою з противником тощо) або в результаті невинного заподіяння смерті - випадку (казусу).

Вказівка на заподіяння смерті іншій особі означає, що самогубство (замах на самогубство) не є злочином. Водночас доведення іншої особи до самогубства є злочином проти життя (ст. 120).

Вбивство є найтяжчим злочином, адже саме життя людини становить найвищу соціальну цінність. Життя є найважливішим благом, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено.

Конституція України закріплює положення: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини» (ст. 27).

Безпосереднім об'єктомкожного із злочинів проти життя особи є життя людини. Кримінально-правовій охороні підлягає життя будь-якої людини, незалежно від її соціальних, демографічних і медичних показників. За кримінальним правом України, вбивством буде й позбавлення життя потерпілої особи на її прохання.

Моментом початку життя вважається початок фізіологічних пологів.

Кінцем життя людини вважається її біологічна (незворотна) смерть. Вона пов'язана з початком незворотного розпаду клітин вищої нервової системи, тобто з припиненням функціонування гойного мозку. Від біологічної смерті треба відрізняти клінічну смерть, пов'язану із зупинкою роботи серця, після якої життєздатність людини зберігається ще протягом 5-8 хвилин і її можна, за певних обставин, шляхом надання медичної допомоги повернути до життя.

Стаття 115. Умисне вбивство

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, -
карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.
2. Умисне вбивство:
1) двох або більше осіб;
2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
3) заручника;
4) вчинене з особливою жорстокістю;
5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;
6) з корисливих мотивів;
7) з хуліганських мотивів;
8) особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку;
9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;
10) поєднане із згвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;
11) вчинене на замовлення;
12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;
13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу, -
карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

Одним з природних невідчужуваних прав людини є її право на життя. Тому в ст.3 і 27 Конституції України людина з усіма притаманними їй правами визнана в Україні найвищою соціальною цінністю, яку держава зобов’язана беззастережно захищати.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ратифікований Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-VІІІ, у ст.6 проголошує, що право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом, і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
За соціальними і правовими ознаками вбивство є найтяжчим злочином проти особи. Особлива суспільна небезпека цього злочину полягає не тільки в грубому ігноруванні природного права людини на одне з найцінніших благ - на життя, а й у тому, що внаслідок вбивства життя втрачається безповоротно, що унеможливлює відшкодування заподіяної потерпілому шкоди або компенсування її якимось замінником.
2. Визначення вбивства має принципове методологічне значення. Найбільш обґрунтованим є розуміння вбивства в правовому сенсі як передбаченого кримінальним законом умисного суспільно небезпечного діяння, яке посягає на життя іншої людини і спричиняє їй смерть. Існує й інше, досить поширене трактування вбивства як протиправного, умисного чи необережного позбавлення життя іншої людини. Кожне з цих визначень відбиває суттєві ознаки вбивства, врахування яких слугуватиме підставою для правильної кваліфікації цього діяння в правозастосовчій діяльності.
У той же час законодавець у диспозиції ч.1 ст.115 недвозначно визначив, що вбивством може вважатися лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Це означає, що всі інші види і способи заподіяння смерті в даному законодавчому акті (КК України) не можуть називатися вбивством. У такому разі слово “умисне” в диспозиціях ст.116, 117 і 118 є зайвим через свою тавтологічність, а словосполучення “вбивство через необережність” у ст.119 є взагалі повністю алогічним.
Зазначені концептуальні недоречності в майбутньому, звичайно, будуть усунуті в законодавчому порядку, а поки що в офіційних юридичних документах (постановах, вироках тощо) слід користуватися термінологією, передбаченою чинним Кодексом.
3. Безпосереднім об’єктом вбивства є життя іншої людини. Вживання слова “іншої” є обов’язковим, бо цим стверджується відсутність вбивства там, де нормальна людина свідомо позбавляє себе життя - чинить самогубство. Важливим є визначення життя як періоду від народження до смерті. Початковим моментом життя є початок фізіологічних пологів, у тому числі передчасних чи штучних. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть - такий стан організму людини, коли зупиняється робота серця, внаслідок чого відбувається безповоротний процес розпаду клітин центральної нервової системи. Правда, в умовах зупинки роботи серця і дихання можливе збереження життєздатності людського організму і людину за певних зусиль можна врятувати від смерті. Тому теоретично є можливим заподіяння біологічної смерті (вбивства) людині, яка знаходиться в стані клінічної смерті.
Кримінальний закон передбачає відповідальність за вбивство будь-якої людини незалежно від її громадянства, стану здоров’я, віку, становища, яке вона займає в суспільстві, етичних якостей, моралі, поведінки тощо.
4. Об’єктивна сторона вбивства характеризується наявністю трьох обов’язкових ознак:
- діяння, яке полягає в посяганні на життя іншої людини;
- наслідку у вигляді біологічної смерті потерпілого;
- причинового зв’язку між діянням та наслідком.
Посягання на життя може бути вчинено і шляхом дії, і шляхом бездіяльності. Дія є активним елементом діяльності, проявляючись у поведінці людини, і може відбуватись у вигляді безпосереднього фізичного впливу на організм людини (нанесення ударів, вогнепальних ушкоджень в життєво важливі органи, скидання з висоти, утримання під водою, удавлення шиї та ін.), психічного впливу, навіювання (провокація раптового і сильного афекту у хворої на серце людини і схиляння особи, яка не розуміє значення і наслідків своїх дій, до спричинення собі смерті; гіпнотичне навіювання тощо), створення смертельно небезпечної ситуації або використання деяких факторів зовнішнього середовища та речей (дія високої чи низької температури, електроструму, отрути, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів та ін.).
Вбивство шляхом бездіяльності трапляється тоді, коли винний не виконав дій, які б відвернули настання смерті потерпілого, хоча в даній конкретній ситуації він міг і повинен був такі дії виконати, він не бажав настання смерті, але ставився байдуже до можливості її настання (відмова від годування дитини з боку матері, ухилення від лікування хворого медичним працівником тощо).
5. Наслідки у вигляді біологічної смерті потерпілого - обов’язкова ознака вбивства, коли мова йде про склад закінченого злочину. У всіх інших випадках можна говорити тільки про замах на вбивство (за наявності умислу на вбивство). Протиправне посягання, яке призвело до клінічної смерті потерпілого, але останній врешті-решт залишився живим, за відповідних умов може розцінюватись лише як замах на умисне вбивство або як спричинення умисного чи необережного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння.
6. Однією з необхідних умов визнання особи винною у скоєнні вбивства є встановлення причинового зв’язку між її діянням і наслідком - настанням смерті потерпілого. При цьому якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має (див. п.22 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини” від 7 лютого 2003 року № 2). Інакше кажучи, у зв’язку діяння - наслідок визначальним є не час, а категорія необхідності, неминучості. У цьому сенсі слід звернути увагу на хрестоматійний приклад із судової практики: хоча смерть і настала на 37 добу після нанесення поранень, суд, виходячи з того, що засуджений з великою силою наносив удари ножем в місця розташування життєво важливих органів, а також з урахуванням висновків експертизи про те, що смерть потерпілого знаходиться в безпосередньому причиновому зв’язку із заподіяними йому ушкодженнями, дійшов правильного висновку про наявність у засудженого прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. Таким чином, доводи захисту, що значний проміжок часу між умисним спричиненням поранень і смертю потерпілого сам по собі свідчить про відсутність умислу на вбивство, є неспроможними.
Для визнання діяння вбивством неодмінною умовою є незаперечне встановлення неминучості смерті від дій винного, а дії третіх осіб чи поведінка самого потерпілого можуть виконувати лише факультативну роль і опосередковано впливати на прискорення чи уповільнення настання наслідку. Не слід плутати безпосередність причинового зв’язку в юридичному тлумаченні вбивства і безпосередність (опосередкованість) дій (способів), що призвели до настання смерті.
7. Злочин вважається закінченим, коли в результаті діяння винного настає біологічна смерть потерпілого.
8. Стаття 115 передбачає відповідальність за умисне вбивство, тобто таке, коли особа розуміє, що здійснює посягання на життя іншої людини, передбачає, що наслідком її діяння буде (може бути) смерть потерпілого, і бажає (прямий умисел) чи свідомо допускає (непрямий умисел) настання таких наслідків.
Питання про наявність чи відсутність у винного умислу на вбивство слід вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема брати до уваги ті з них, які можуть свідчити про бажання чи свідоме допущення винним смерті потерпілого. При цьому насамперед слід враховувати спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину, кількість, характер і локалізацію спричинених тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій з боку винної особи, її взаємовідносини з потерпілим, поведінку обох, що передувала події злочину. Про намір на позбавлення життя свідчить умисне спричинення ушкоджень в життєво важливі органи потерпілого, внаслідок чого настає його смерть. Визначальним при цьому все ж таки є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Відповідальність за умисне вбивство з невизначеним умислом, коли винний передбачає можливість спричинення будь-якої шкоди потерпілому, в тому числі і смерті, і бажає чи свідомо допускає такий наслідок, настає на загальних підставах, бо наявність прямого чи непрямого умислу на кваліфікацію не впливає, але для визначення ступеня вини слід максимально ретельно встановити суб’єктивні моменти заподіяного.
Суб’єктивне ставлення винного до наслідків свого діяння є визначальним для відмежування умисного вбивства від тяжкого тілесного ушкодження, через яке настала смерть потерпілого. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку умисного спричинення тяжких тілесних ушкоджень, в результаті якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті потерпілого проявляється в необережності і містить склад злочину, передбаченого ч.2 ст.121.
Необхідно враховувати, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин. Саме спрямованістю умислу особи, перш за все ставленням її до наслідків діяння, відмежовується замах на вбивство від умисного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння.
Під час вчинення умисних вбивств може статися так звана фактична помилка, тобто невірне сприйняття винною особою окремих обставин, що пов’язується з помилкою щодо особи потерпілого, коли злочинець, маючи намір убити певну людину, вбиває іншу. За загальним правилом, така помилка на кваліфікацію не впливає - винний притягується до відповідальності за ст.115.
Можлива ситуація, коли склад умисного вбивства передбачає точно визначені ознаки, що характеризують потерпілого як обов’язкові, а зловмисник помилково позбавляє життя іншу людину, у якої відсутні ці ознаки. Таке діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів: як замах на вбивство тієї людини, на яку винна особа спрямувала злочинний умисел на позбавлення життя, і як умисне вбивство фактично позбавленої життя людини, тобто за ч.2 ст.15 і відповідною частиною ст.115.
9. Вирішуючи питання про відповідальність за умисне вбивство, необхідно обов’язково встановлювати мотив та мету діяння винної особи. У деяких умисних вбивствах мотив або мета є обов’язковими ознаками складу злочину (корисливі, хуліганські мотиви, бажання приховати інші злочини), в інших - виступають як обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність (ревнощі, помста), але у всіх випадках без встановлення цих обставин, які часто є кваліфікуючими ознаками і показниками ступеня суспільної небезпеки вчиненого умисного вбивства, свідчать про зміст, характер і спрямованість умислу винної особи, справа не може остаточно вирішуватись по суті.
Вбивство з помсти, якщо мотив виник на ґрунті особистих неприязних стосунків між зловмисником і потерпілим, кваліфікується за ч.1 ст.115, але коли мета помститися з’явилася як реакція на виконання потерпілим службового або громадського обов’язку, кваліфікація встановлюється за п.8 ч.2 ст.115.
Обґрунтованою є кваліфікація за ч.1 ст.115, коли вбивство було спровоковане неправомірними або аморальними діями потерпілого (якщо не було ситуації необхідної оборони або стану фізіологічного афекту), а також коли почуття роздратування, злості, бажання помсти у відповідь на правомірні дії потерпілого (зауваження, неприємна інтимна інформація тощо) викликали явну неадекватну реакцію, яка вилилася у вбивство. Ревнощі не є низьким мотивом і кваліфікуючою ознакою вбивства, а тому вбивство з ревнощів, незалежно від їх обґрунтованості, охоплюється ч.1 ст.115.
10. Суб’єктом вбивства є осудна особа, яка досягла 14 років.
Якщо вбивство вчинено у співучасті, обов’язково слід з’ясувати характер участі кожного із співучасників і ступінь їхньої вини. Співучасть може виражатись у формі співвиконавства і з розподілом ролей.
У першому випадку всі співучасники безпосередньо беруть участь у позбавленні життя потерпілого, причому не має значення, хто з них завдав першого смертельного удару (пошкодження, впливу), бо всі вони намагалися і прагнули здійснити саме таку дію. Тому їх дії кваліфікуються за відповідною частиною ст.115 без додаткового посилання на ст.27.
У другому випадку ролі між співучасниками розподіляються і тому дії організаторів, підбурювачів і пособників кваліфікуються за відповідною частиною ст.27 та відповідною частиною ст.115.
11. Застосовуючи норми закону, які передбачають відповідальність за умисні вбивства, необхідно їх класифікувати на вбивства без обтяжуючих або пом’якшуючих обставин (так званий основний склад злочину - ч.1 ст.115), вбивства за обтяжуючих обставин (так звані кваліфіковані склади злочину - ч.2 ст.115), вбивства за пом’якшуючих обставин (так звані привілейовані склади злочинів - ст.116-118).
Велику зручність для розв’язання практичних задач кваліфікації вбивств, передбачених ч.1 ст.115, має схема типових різновидів умисного вбивства, до яких, зокрема, належать:
- умисне вбивство, вчинене на ґрунті особистих неприязних стосунків, у тому числі й умисне вбивство з помсти на ґрунті таких стосунків;
- умисне вбивство під час бійки чи сварки, якщо винний не діяв при цьому з хуліганських мотивів;
- умисне вбивство, вчинене особою, що охороняє своє майно чи майно іншої особи (за відсутності стану необхідної оборони);
- умисне вбивство, вчинене з мотивів співчуття до потерпілого або з метою полегшити його страждання;
- умисне вбивство, вчинене на прохання самого потерпілого;
- умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж крайньої необхідності.
Якщо до цього додати різновиди умисного вбивства, викладені у п.9 коментаря до цієї статті, то ситуаційна картина розглядуваної категорії вбивств буде досить повною.
12. Можлива ситуація, коли вчинене вбивство одночасно містить обтяжуючі і пом’якшуючі обставини, наприклад умисне вбивство двох осіб при перевищенні меж необхідної оборони. У даному разі дії винного слід кваліфікувати з урахуванням пом’якшуючої обставини за ст.118.
13. Практичним працівникам слід неухильно керуватися досить простим правилом кваліфікації вбивств за сукупністю: якщо юридичний склад передбаченого кримінальним законом злочину прямо не передбачає умисного позбавлення життя потерпілого, тобто воно знаходиться за межами диспозиції аналізованої статті, потрібна кваліфікація за сукупністю відповідної статті і ст.115. Наприклад, захоплення заручників, поєднане з умисним вбивством одного з них, кваліфікується за п.3 ч.2 ст.115 і ч.2 ст.147, бо диспозиція ст.147 не містить ознаки посягання на життя, а лише погрозу знищення людей або настання тяжких наслідків. У той же час діяння, викладені у ст.112, 113, 348, 379, 400, 443, ч.4 ст.404, ч.2 ст.438, прямо передбачають вчинення умисного вбивства і додаткової кваліфікації за ст.115 не потребують.
14. Вбивство двох або більше осіб слід кваліфікувати за п.1 ч.2 ст.115, якщо дії винного охоплювались єдиним умислом і були вчинені, як правило, в одному місці, одночасно або з невеликим проміжком у часі. При цьому мотиви вбивства двох або більше осіб можуть бути різними. Якщо інші мотиви належать до обтяжуючих обставин, то дії винного слід кваліфікувати ще і за іншим відповідним пунктом ч.2 ст.115.
Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п.1 ч.2 ст.115 не має (див. п.5 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини” від 7 лютого 2003 року № 2).
У той же час, незважаючи на те, що вбивство двох осіб було вчинене практично в одному місці і через незначний проміжок часу, але воно не охоплювалось єдиним умислом заподіяти смерть двом особам, відповідальність повинна наставати не за п.1, а за п.13 ч.2 ст.115.
Слід звернути увагу, що вбивство однієї людини і закінчений замах на життя іншої, які охоплювалися єдиним умислом позбавити життя двох осіб, не може розглядатися як закінчений злочин, передбачений п.1 ч.2 ст.115, оскільки злочинний намір вбити двох осіб не було здійснено з причин, що не залежали від волі винного. У цих випадках вчинене слід кваліфікувати за ч.1 ст.115, а за наявності обтяжуючих обставин - за відповідним пунктом ч.2 ст.115 у сукупності з ч.2 ст.15 та п.1 ч.2 ст.115, незалежно від послідовності злочинних дій.
Якщо винний, бажаючи вбити більше двох осіб, позбавив життя двох із них, а стосовно інших умисел не довів до кінця з незалежних від його волі причин, то вчинене слід кваліфікувати за п.1 ч.2 ст.115 та за ч.2 ст.15 і п.1 ч.2 ст.115.
15. Відповідальність за п.2 ч.2 ст.115 настає в разі умисного вбивства малолітньої дитини (віком до 14 років) або жінки, яка завідомо для винного знаходилась у стані вагітності. При цьому не має значення характер стосунків винного і потерпілої (подружжя, коханці, знайомі тощо) і джерело інформації про вагітність жінки. Слід зазначити, що вагітність повинна бути дійсною, причому строк вагітності на кваліфікацію не впливає. Припущення про можливу вагітність жінки, яке винний зробив, не маючи щодо цього достовірних даних, знімає питання про відповідальність за п.2 ч.2 ст.115.
У той же час вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за відповідною частиною ст.115 та ч.2 ст.15 і п.2 ч.2 ст.115.
Якщо злочинець припустився помилки щодо особи потерпілої і позбавив життя іншу жінку, кваліфікація його діяння повинна бути такою ж.
16. У разі вбивства людини, яка була одна чи серед інших захоплена або утримувалась як заручник з метою спонукання родичів, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення, настає кримінальна відповідальність за п.3 ч.2 ст.115. Якщо винний брав участь у захопленні або утриманні заручника, незалежно від часу виникнення наміру на позбавлення життя, його дії слід кваліфікувати за ч.2 ст.147 або ст.349 та п.3 ч.2 ст.115 за сукупністю злочинів.
17. При вирішенні питання про кваліфікацію умисного вбивства за п.4 ч.2 ст.115 необхідно мати на увазі, що, оскільки особлива жорстокість є оціночною категорією, вона повинна пов’язуватись не лише зі способом позбавлення людини життя, але й з іншими обставинами, які свідчили б про проявлення винним усвідомленої і бажаної особливої жорстокості. З об’єктивної сторони особлива жорстокість проявляється в спричиненні потерпілому особливих фізичних страждань, а з суб’єктивної - у навмисному спричиненні потерпілому таких страждань або в усвідомленні, що в процесі позбавлення життя такі страждання заподіюються.
Пленум Верховного Суду України в п.8 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 зазначив, що вбивством, вчиненим з особливою жорстокістю, слід вважати ситуацію, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань.
Слід підкреслити, що велика кількість тілесних ушкоджень сама по собі ще не свідчить про особливу жорстокість (такого характеру ушкодження трапляються і при заподіянні смерті в стані фізіологічного афекту), оскільки неодмінною умовою визнання особливої жорстокості є намір і бажання винного спричинити потерпілому страждання.
Так само глумління над трупом чи вбивство потерпілого в присутності його близьких буде належати до категорії особливої жорстокості, якщо воно завдає близьким жертви особливих психічних чи моральних страждань. Наруга над трупом потерпілого додаткової кваліфікації за сукупністю злочинів за ст.297 не потребує. Знищення або розтин трупа з метою приховання вбивства не можуть вважатися вбивством з особливою жорстокістю.
Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, як реакції на протизаконне насильство або тяжку образу з боку потерпілого, хоча б його було вчинено з об’єктивними ознаками особливої жорстокості шляхом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень або в присутності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати за ст.116. За таким же принципом за наявності особливої жорсткості кваліфікуються вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст.117) або вбивство при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.118).
При цьому слід мати на увазі, що визначення особливої жорстокості, мучення, мордування, встановлення фактів нанесення ударів, побоїв або інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, є компетенцією суду, а не експертизи. Судово-медична експертиза вирішує питання тяжкості тілесних ушкоджень, наявності больових реакцій, непоправності знівечення обличчя тощо.
18. За пунктом 5 ч.2 ст.115 підлягає кваліфікації умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, коли винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб вбивства, небезпечний для життя не тільки однієї конкретної людини.
Важливою умовою віднесення вбивства до числа небезпечних для життя інших людей має бути об’єктивна реальність такої небезпеки. Суб’єктивно ж винний повинен усвідомлювати, що застосовує спосіб, який створює небезпеку для життя не лише тієї конкретної людини, яку він хоче вбити, але й для іншої, хоча б однієї людини. Наприклад, передача посилки з вибуховим пристроєм з метою вбивства певної людини, яка знаходиться в багатолюдній квартирі. У іншій ситуації, коли для зловмисника персона жертви не має принципового значення, він повинен усвідомлювати, що застосовує спосіб вбивства, який створює небезпеку для життя щонайменше двох людей, наприклад вибух у людному місці, підпал житлового будинку, серія пострілів у гурт людей тощо.
У випадку, коли під час даного умисного вбивства людини заподіяна смерть або тілесні ушкодження також іншим особам, дії винного належить кваліфікувати за п.5 ч.2 ст.115 та за п.1 ч.2 ст.115 або за відповідними статтями чинного Кодексу, що передбачають відповідальність за умисне спричинення тілесних ушкоджень.
Якщо винний здійснив вбивство двох конкретних осіб способом, небезпечним для життя тільки цих двох осіб, його дії кваліфікуються лише за п.1 ч.2 ст.115.
Якщо вчинення умисного вбивства способом, небезпечним для життя багатьох осіб, супроводжувалось знищенням чи пошкодженням майна, дії зловмисника слід кваліфікувати за сукупністю злочинів за п.5 ч.2 ст.115 та ч.2 ст.194, ч.2 ст.347, ч.2 ст.378, ч.3 ст.399 або ч.2 ст.411. Практиці відомі випадки, коли для забезпечення охорони своєї власності особи використовували засоби, які можуть спричинити смерть людині, котра опиниться в зоні їх дії (наприклад, влаштування пастки у вигляді ями з предметами на дні, що наносять рани, підключення металевої огорожі до електричної мережі тощо). За таких умов умислом винного не охоплюється заподіяння вбивства небезпечним для життя багатьох людей способом, а тому описане вбивство слід кваліфікувати за ч.1 ст.115.
У разі, коли винний, позбавляючи життя певну особу, помилково вважав, що робить це таким способом, який є небезпечним для життя потерпілого та інших людей, у той час як той фактично небезпечним не був, вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину, передбаченого п.5 ч.2 ст.115 (див. п.9 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини” від 7 лютого 2003 року № 2).
Умисне вбивство, заподіяне способом, небезпечним для життя багатьох осіб, вважається закінченим злочином, коли була позбавлена життя хоча б одна особа, а хоча б ще одній іншій особі у той же час загрожувала смерть, обумовлена способом вбивства.
19. За пунктом 6 ч.2 ст.115 слід кваліфікувати умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим для себе або своїх близьких чи інших осіб гроші, майно, коштовності, цінні папери, отримати чи зберегти певні майнові права (наприклад, одержати спадщину), уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (наприклад, позбавитися боргу, звільнитися від платежу) або досягти іншої матеріальної вигоди.
Корисливий мотив повинен бути відображений і в кваліфікації вбивства на замовлення, коли винний, виконуючи волю іншої особи за грошову, майнову винагороду або з іншої матеріальної зацікавленості, позбавляє людину життя, а тому такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених п.6 і п.11 ч.2 ст.115.
Як учинене з корисливих мотивів слід кваліфікувати умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини в певних корисливих цілях (для трансплантації, незаконної торгівлі тощо).
Дане вбивство передбачає виникнення корисливого мотиву до вчинення вбивства або під час його вчинення, але коли бажання заволодіти майном потерпілого виникло і було реалізовано після заподіяння смерті потерпілому, дії винного кваліфікуються за відповідними частинами і пунктами статті 115 (але не за п.6 ч.2) тa за відповідними статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти власності.
Для умисного вбивства з корисливих мотивів не має значення, чи досяг винний тих матеріальних вигід, які його спонукали до злочину.
У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу або зразу ж після нього з метою заволодіння майном або його отримання дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених п.6 ч.2 ст.115 і ч.4 ст.187. Кваліфікуються за сукупністю скоєних корисливих злочинів дії особи, яка вчинила умисне вбивство в процесі вимагання, за п.6 ч.2 ст.115 та ч.4 ст.189.
Сукупність злочинів передбачається у кваліфікації й у тому випадку, коли умисне вбивство вчиняється з метою заволодіння майном, відповідальність за розкрадання якого передбачена спеціальними нормами: ч.3 ст.262, ч.3 ст.289, ч.3 ст.308, ч.3 ст.312, ч.3 ст.313 тa п.6 ч.2 ст.115.
Вбивство, вчинене в зв’язку з охороною майна, неповерненням боргу, відмовою потерпілого виконати інші обов’язки майнового характеру, якщо такі обов’язки ґрунтувались на законних підставах, не вважається умисним вбивством з корисливих мотивів і не підлягає кваліфікації за п.6 ч.2 ст.115. Тут має місце, якщо немає інших обставин, кваліфікація за ч.1 ст.115. Не повинно кваліфікуватись за п.6 ч.2 ст.115 і вбивство, вчинене з мотивів помсти за заподіяну потерпілим матеріальну шкоду.
20. За пунктом 7 ч.2 ст.115 слід кваліфікувати умисне вбивство з хуліганських мотивів, тобто скоєне без видимих на перший погляд причин на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, цинічно і зухвало.
Якщо особа крім вбивства з хуліганських мотивів вчинила й інші хуліганські дії, які передували вбивству і супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене нею слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених п.7 ч.2 ст.115 та відповідною частиною ст.296. Так само кваліфікуватиметься хуліганство і наступне вбивство особи, яка давала відсіч цим діям. У той же час умисне вбивство особи, що давала відсіч хуліганським діям щодо інших потерпілих, необхідно кваліфікувати за п.8 ч.2 ст.115 без додаткової кваліфікації ще й за п.7 ч.2 ст.115.
Умисне вбивство, що сталося в сварці чи бійці, яку ініціював сам потерпілий, а так само вбивство на ґрунті особистих неприязних стосунків (ревнощі, помста), хоча при цьому і були порушені громадський порядок і норми моралі, не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських мотивів.
21. За пунктом 8 ч.2 ст.115 слід кваліфікувати умисне вбивство, вчинене з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв’язку з виконанням ним свого службового або громадського обов’язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність. Щодо мотиву помсти відповідальність за цією нормою настає незалежно від часу, який минув з моменту виконання потерпілим своїх обов’язків до його умисного вбивства.
Виконання службового обов’язку означає активну діяльність особи в межах наданих їй повноважень. Для застосування п.8 ч.2 ст.115 цього визначення цілком досить. Проте не всяка службова діяльність може бути приводом для посягання на життя службовця чи його близького родича. Очевидно, викликати почуття злості, роздратування, бажання помсти, яке зрештою спонукає злочинця (злочинців) до вбивства, може неупереджена, чесна, непідкупна, законна у всіх проявах суспільно корисна позиція службовця у виконанні своїх обов’язків. Тому умисне вбивство може кваліфікуватись за п.8 ч.2 ст.115 лише тоді, коли діяльність потерпілого була у всіх проявах правомірною. Інакше кваліфікація буде за ознаками ч.1 ст.115. Мотиви вбивства слід шукати саме в такому психологічному аналізі.
Те ж саме можна сказати і про виконання громадського обов’язку, який полягає у здійсненні спеціально покладених на особу громадських повноважень, а також інших дій в інтересах особи, суспільства, держави (припинення правопорушення, затримання злочинця тощо).
У разі умисного вбивства громадянина, який вживав рішучих заходів щодо припинення хуліганства стосовно інших потерпілих, дії винного охоплюються п.8 ч.2 ст.115 і додаткової кваліфікації за п.7 ч.2 цієї статті не потребують.
Коли винний, бажаючи вбити особу у зв’язку з виконанням нею службового або громадського обов’язку, помилково позбавив життя іншу людину, яка такого обов’язку не виконувала, його дії необхідно кваліфікувати за ч.2 ст.15 і п.8 ч.2 ст.115 як замах на злочин, котрий він намагався вчинити, та за ч.1 ст.115 - за відсутності якихось обтяжуючих обставин.
Спеціальними нормами щодо п.8 ч.2 ст.115 є ст.112, 348, 379, 400, ч.4 ст.404, 443, а тому злочини, передбачені цими нормами, додаткової кваліфікації за п.8 ч.2 ст.115 не потребують. Якщо ж умисне вбивство чи замах на нього у зазначених випадках вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч.2 ст.115, дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами цієї статті (див. п.12 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
22. Особливістю умисного вбивства, вчиненого з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, є його зв’язок з якимось іншим злочином. При цьому даний злочин вважається закінченим незалежно від досягнення винним поставленої мети.
Слід також чітко розрізняти поняття іншого злочину, полегшити вчинення якого мав на меті винний, вчиняючи умисне вбивство, і іншого злочину, приховати який мав на меті винний, вчиняючи умисне вбивство. Перший - це будь-який умисний злочин, у тому числі й інше умисне вбивство, другий - будь-який злочин, у тому числі й необережний.
Для кваліфікації умисного вбивства за п.9 ч.2 ст.115, як вчиненого з метою приховати інший злочин, так і полегшити його вчинення, не має значення, чи був винний виконавцем або співучасником іншого злочину, а так само чи приховував він злочин, вчинений ним особисто або іншою особою.
Коли винний особисто вчинив злочин чи замах на нього та умисне вбивство з метою його приховання, то такі дії слід кваліфікувати за п.9 ч.2 ст.115 та за статтями, що передбачають відповідальність за злочин чи замах на нього, який винний мав намір приховати. Наприклад, особа вчинила умисне вбивство очевидця розбійного нападу, який ця особа напередодні вчинила.
Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було заздалегідь обіцяно, то відповідальність настає за п.9 ч.2 ст.115 і за ч.5 ст.27 та відповідною статтею КК, яка кваліфікує злочин, що приховувався.
Якщо одна й та ж особа вчинила умисне вбивство напередодні чи під час вчинення іншого злочину з метою полегшити його вчинення і довела обидва злочини до кінця, то її дії кваліфікуються за п.9 ч.2 ст.115 і відповідною статтею КК, яка передбачає відповідальність за інший злочин (наприклад, особа вчинила умисне вбивство з метою полегшити проникнення в квартиру і таке проникнення з наступною крадіжкою майна здійснила).
Якщо ж за аналогічної ситуації умисне вбивство для полегшення вчинення іншого злочину було закінчено, а інший злочин з незалежних від особи причин закінчився лише замахом, то обґрунтованою буде кваліфікація за п.9 ч.2 ст.115 та ч.2 ст.15 і відповідною статтею КК, що передбачає відповідальність за інший злочин.
23. Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом чи замахом на них, може скоюватись у процесі зґвалтування для подолання опору потерпілої особи, в процесі зґвалтування або невдовзі після цього як прояв садизму, в процесі зґвалтування або зразу ж після нього з мотивів помсти за вчинений потерпілою особою опір і кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених п.10 ч.2 ст.115 та ч.4 ст.152 чи ч.2 ст.15 і ч.4 ст.152 за ознакою зґвалтування чи замаху на зґвалтування, або за п.10 ч.2 ст.115 та ч.3 ст.153 чи ч.2 ст.15 і ч.3 ст.153 за ознаками задоволення статевої пристрасті неприродним способом чи замаху на нього. Слід мати на увазі, що у випадку вбивства для подолання опору потерпілої особи дії на позбавлення життя винним можуть спрямовуватись не лише на саму потерпілу особу, а й на інших осіб, щоб примусити потерпілу особу припинити опір (наприклад, на її малолітню дитину).
Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне за собою відповідальність за п.10 ч.2 ст.115.
У випадках, коли умисне вбивство потерпілої з метою приховати зґвалтування чи замах на нього або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом чи замах на нього вчинені з відчутним розривом у часі, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст.152 чи ч.3 ст.153 або ч.2 ст.15 і ст.152 чи ст.153 та п.9 ч.2 ст.115 як умисне вбивство з метою приховати раніше вчинений один із зазначених злочинів чи замах на нього.
Заподіяна при зґвалтуванні необережна смерть кваліфікується за ч.4 ст.152 - за ознакою особливо тяжких наслідків.
24. Під умисним вбивством, вчиненим на замовлення, треба розуміти умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник - вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру (див. п.15 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
Замовлення умисного вбивства може мати форму угоди. У цьому випадку відповідальність за п.11 ч.2 ст.115 настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні дії матеріального чи нематеріального характеру - до чи після вбивства, виконав чи не виконав їх замовник, збирався він це робити чи ні. До дій матеріального характеру в таких випадках треба відносити, зокрема, сплату виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передачу чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов’язань тощо. Під діями нематеріального характеру слід розуміти будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосередньо не пов’язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства: допомога у працевлаштуванні, вирішенні певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності, залучення до вчинення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо. Практика свідчить, що виконавець угоди є одночасно й виконавцем умисного вбивства. Однак поняттям замовленого вбивства охоплюються і ситуації, коли виконавець за угодою і безпосередній виконавець вбивства - різні особи. У ланцюжку домовленостей можуть брати участь і треті особи. Для кваліфікації у таких випадках роль відіграє лише точне визначення виду співучасті у злочині, а основний елемент кваліфікації - п.11 ч.2 ст.115 - залишається незмінним.
Дії виконавця умисного вбивства на замовлення належить кваліфікувати за п.11 ч.2 ст.115, а за наявності ще й інших обтяжуючих обставин, зазначених у ч.2 ст.115, додатково за відповідними пунктами ст.115. Зокрема, у випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчиняється з метою одержання від замовника матеріальної винагороди, дії виконавця мають кваліфікуватися за п.11 та 6 ч.2 ст.115.
Замовник умисного вбивства в залежності від конкретних обставин справи є або підбурювачем, або організатором злочину (правда, він може бути й співвиконавцем) і його дії кваліфікуються за ч.4 або ч.3 ст.27 та п.11 ч.2 ст.115, а за наявності до того підстав - і за іншими пунктами ст.115 (наприклад, за п.1, якщо виконавець вчинив убивство двох або більше осіб, за п.9, якщо вбивство було замовлено з метою приховати інший злочин, тощо).
Якщо замовник умисного вбивства одночасно був співвиконавцем цього злочину, його дії слід кваліфікувати за п.11 та 12 ч.2 ст.115 як умисне вбивство, вчинене на замовлення та вчинене за попередньою змовою групою осіб.
Може бути варіант, коли замовник, який не є співвиконавцем убивства, керується корисливими, а виконавець якимись іншими мотивами. Тоді дії замовника слід кваліфікувати за відповідною частиною ст.27 і п.6 та 11 ч.2 ст.115.
Дії безпосереднього виконавця вбивств на замовлення у злочинах, передбачених ст.112, 348, 379, 400, ч.4 ст.404, ст.443, кваліфікуються саме за цими статтями без додаткової кваліфікації за п.11 ч.2 ст.115. Відповідні суттєві ознаки перелічених складів злочинів у кожному випадку повинні усвідомлюватись виконавцем.
Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив потерпілого, то у цьому разі замовник повинен нести відповідальність за співучасть у вчиненні того злочину, який він організував чи до вчинення якого схилив виконавця, а останній - за той злочин, який він фактично вчинив, оскільки відповідальність за п.11 ч.2 ст.115 настає лише у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильницький злочин щодо неї.
У ситуації, коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити потерпілого життя, але з не залежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи повинні розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за ч.1 ст.14 і відповідною частиною ст.27 або ч.2 ст.15 та п.11 ч.2 ст.115, а дії виконавця - за ч.2 ст.15 і п.11 ч.2 ст.115.
Особа, яка сприяла вчиненню умисного вбивства на замовлення (підшуковувала виконавця чи замовника, улаштовувала їхню зустріч, брала участь в складанні чи укладанні угоди тощо), є пособником в умисному вбивстві на замовлення, її дії треба кваліфікувати за ч.5 ст.27 і відповідно за ст.112, 348, 379, 400, ч.4 ст.404, ст.443 або п.11 ч.2 ст.115.
25. Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, характеризується тим, що в позбавленні потерпілого життя беруть участь за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше особи.
Цей злочин може здійснюватись і організованою групою, тобто стійким об’єднанням принаймні двох осіб, які спеціально зорганізувались для спільної злочинної діяльності, розробивши схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину, розподіливши між собою ролі, визначивши організатора (керівника) групи, забезпечивши прикриття своєї злочинної діяльності як своїми силами, так і за допомогою сторонніх осіб.
Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватись і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу.
З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчиняють вбивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені:
- застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть;
- подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співвиконавцем (застосування до потерпілого фізичного чи психічного насильства, зв’язування його чи утримування під час того, як інший співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті, тощо);
- усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання чи ізоляція особи, яка намагається або може допомогти жертві, відвернення уваги такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви;
- надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час вчинення вбивства шляхом передачі зброї, дачі порад тощо;
- ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед вбивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу на вбивство (п.16 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного із співучасників кваліфікуються як умисне вбивство двох і більше осіб, вчинене за попередньою змовою, за п.12 та п.1 ч.2 ст.115.
Відповідальність за умисне вбивство, вчинене організованою групою, настає незалежно від того, була група створена і функціонувала з метою здійснення саме цього вбивства чи для заняття іншою злочинною діяльністю.
Члени організованої групи, що брали участь у вчиненні умисного вбивства, несуть відповідальність за п.12 ч.2 ст.115 без посилання на ст.27 незалежно від того, яку роль вони при цьому виконували.
Якщо організована група являє собою банду, відповідальність її членів настає за ст.257 та п.12 ч.2 ст.115.
26. За пунктом 13 ч.2 ст.115 належить кваліфікувати дії особи, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого ст.116-118, незалежно від того, чи була вона засуджена за перший злочин.
Повторним визнається вбивство, коли:
- злочини вчинені особою не одночасно;
- вчинене не охоплювалось єдиним умислом;
- кожен із вчинених особою злочинів був або закінченим умисним вбивством, або замахом на умисне вбивство, або визначався її співучастю в умисному вбивстві;
- перший із вчинених злочинів (раніше вчинене умисне вбивство) кваліфікувався за ч.1 чи 2 ст.115, а також за ст.112, 348, 379, 400, ч.4 ст.404, ч.2 ст.438, ст.443;
- на момент вчинення другого чи наступних злочинів не пройшли строки давності за перший злочин або за цей злочин особа має не погашену чи не зняту судимість;
- другий злочин (наступне умисне вбивство) містить склад, передбачений ст.115;
- перший із вчинених злочинів був кваліфікований за статтями КК 1960 р., а саме ст.58, 59, 60, 93, 94, 1901 або п.“в” ст.234.
Відповідальність за повторне умисне вбивство чи замах на нього настає незалежно від того, яку роль відігравав винний у попередньому вбивстві, був він виконавцем чи іншим співучасником цього злочину (організатором, пособником, підбурювачем).
Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство або замах на нього, що охоплюються відповідно ч.1 ст.115 або ст.15 і ч.1 ст.115, такі його дії підлягають самостійній кваліфікації за вказаними вище статтями, а повторно вчинене таке діяння, залежно від того, закінчено воно чи ні, слід кваліфікувати в сукупності за п.13 ч.2 ст.115 або за ст.15 і п.13 ст.115.
Подібним чином самостійно повинні кваліфікуватися діяння й у випадках, коли:
- раніше вчинене умисне вбивство і наступне умисне вбивство кваліфікуються за різними статтями (частинами). Наприклад, дії особи, яка спочатку вчинила умисне вбивство з ревнощів, а потім умисне вбивство під час бійки, повинні кваліфікуватися за ч.1 ст.115 та за п.13 ч.2 ст.115;
- спочатку вчинюється замах на вбивство при обтяжуючих обставинах, а потім закінчений злочин, умисне вбивство;
- спочатку вчинюється вбивство при обтяжуючих обставинах, а потім замах на вбивство.
Якщо особа була засуджена за раніше вчинене умисне вбивство, кваліфікації за ознакою повторності підлягає лише наступне умисне вбивство.
При вчиненні декількох умисних вбивств при обтяжуючих обставинах, передбачених різними пунктами ч.2 ст.115, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю цих пунктів та п.13 ч.2 ст.115 з урахуванням повторності.
Вбивство не повинно кваліфікуватися за п.13 ч.2 ст.115, коли судимість за раніше вчинене вбивство знята чи погашена, коли на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший злочин або коли особа була звільнена судом від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ч.4 ст.49) (п.16 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
27. Якщо винна особа, вчинюючи умисне вбивство, керувалась кількома мотивами, обов’язково слід з’ясовувати, який з цих мотивів був домінуючим, і кваліфікувати злочинні дії за тим пунктом ч.2 ст.115, яким передбачена відповідальність за вчинення вбивства саме з цього мотиву. Проте в окремих випадках залежно від конкретних обставин справи можлива кваліфікація дій винної особи і за кількома пунктами ч.2 ст.115 за умови, що передбачені ними мотиви (мета) рівною мірою викликали у винного рішучість вчинити вбивство (п.19 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
Призначаючи ж покарання, не треба встановлювати його міру за кожним з інкримінованих пунктів ч.2 ст.115, але, безумовно, слід враховувати наявність в діях винного кількох обтяжуючих обставин умисного вбивства.

Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

1. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, є одним з різновидів умисного вбивства при пом’якшуючих обставинах і характеризується набагато меншим ступенем суспільної небезпечності порівняно з умисним вбивством, передбаченим ст.115. Врахувавши це, законодавець встановлює за такий злочин і за інші злочини такого типу (ст.117, 118) набагато м’якші санкції. А це в свою чергу вимагає граничної чіткості у встановленні фактичних обставин справи, щоб вина кожного вбивці знайшла своє точне відображення в кваліфікації.
2. Умисне вбивство належить кваліфікувати за ст.116 за наявності таких умов:
- умисне вбивство повинно бути вчинено винним у стані сильного душевного хвилювання;
- такий стан повинен виникнути раптово;
- цей стан повинен бути викликаний протизаконним насильством, тяжкою образою чи систематичним знущанням з боку потерпілого;
- смерть повинна бути спричинена саме тій особі, яка вчинила протизаконне насильство, тяжку образу чи систематичне знущання.
3. Стан сильного душевного хвилювання (фізіологічний афект) - це такий психічний стан, за якого інтенсивна емоція протягом короткого часу стає домінуючою, значно знижуючи здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними, майже повністю втрачається функція самоконтролю і самооцінки (інтроспекції), звужується до мінімуму вольова сфера, організм людини значною мірою переходить на інстинктивні механізми керування. У цьому афективному стані людина знаходиться на межі осудності. Оскільки для встановлення факту фізіологічного афекту треба враховувати два критерії - психологічний і юридичний, необхідно призначення судово-психологічної, а можливо й комплексної психолого-психіатричної експертизи. Це тим більше доцільно, що вирішуються питання не тільки про наявність фізіологічного афекту, але й про його відсутність чи симуляцію.
І слідчий, і суд, і експерти при вирішенні питання про перебування винного в стані фізіологічного афекту повинні враховувати і його індивідуально-психологічні особливості.
4. Раптовість виникнення стану сильного душевного хвилювання означає, що такий стан з’являється одномоментно, вибухово як безпосередня реакція на подразник (подію, слово, жест), яка виникає несподівано, певною мірою приголомшливо для людини. Як правило, людина відчуває вплив цього подразника безпосередньо, але в окремих випадках вона може дізнатися про подію, яка викликала в неї стан сильного душевного хвилювання, і від інших осіб. Наприклад, дружина розповіла своєму чоловіку про брутальну і цинічну поведінку щодо неї з боку п’яного сусіда, продемонструвавши при цьому розірваний одяг та подряпини на обличчі, що призвело до відповідної реакції чоловіка. На практиці часто не зовсім точно трактують поняття раптовості виникнення фізіологічного афекту, розуміючи під раптовістю негайне настання афекту після закінчення насильства, образи чи в процесі знущання. В основному так і відбувається, але психологи встановили й інший механізм виникнення фізіологічного афекту у вигляді поступового накопичення негативних сигналів в одній сфері інтересів, що на певному етапі після чергового аналогічного подразника, який може виглядати для стороннього спостерігача навіть як незначний, викликає емоційний спалах.
5. Протизаконне насильство може бути як фізичним, так і психічним. Фізичним насильством може бути визнано заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, нанесення побоїв, позбавлення волі чи вчинення інших насильницьких дій. Психічним насильством може бути висловлена погроза застосувати фізичне насильство, заподіяти моральну чи майнову шкоду. Якщо насильство не було протизаконним, наприклад застосовувалось для затримання злочинця, то викликане ним вбивство в стані сильного душевного хвилювання не дає підстав для кваліфікації дій за ст.116, а охоплюється ст.115.
6. Визнання образи тяжкою є цілковитою компетенцією слідства і суду, які повинні встановити, що спричинене умисне приниження честі та гідності, виражене в непристойній формі, за змістом з їхнього погляду і з погляду самої особи є особливо образливим (п.23 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
Оцінюючи ступінь образи, необхідно ретельно проаналізувати обстановку, у якій відбувалося нанесення образи, характерологічні особливості винного, причину нанесення образи, місцеві звичаї і традиції. Якщо буде встановлено, що за наявності факту образи стан фізіологічного афекту виник внаслідок дії чисто суб’єктивних непересічних якостей винного (хворобливе самолюбство, розбещений егоцентризм тощо), то питання про кваліфікуюче значення факту тяжкої образи стає проблематичним.
7. Систематичне знущання - це тривалий фізичний чи психологічний психотравмуючий вплив аморального змісту і протиправної спрямованості з боку потерпілого, який може викликати стан афекту. Наприклад, постійне цинічне нагадування про інтимні стосунки з донькою винного, відносно тривале глузливе спричинення болю тощо.
Систематичність знущання передбачає наявність не менше ніж трьох дій, які принижують честь і гідність особи, завдаючи їй моральних страждань. Такого роду дії можуть бути як однотипними (систематичне ображання), так і різноманітними (образа, глузування, безпідставне обвинувачення тощо). Важливо встановити причиновий зв’язок стану фізіологічного афекту не лише з останнім випадком, а й з попередніми випадками знущання з боку потерпілого, які можна було б оцінити як систему.
8. Протизаконне насильство, тяжка образа, знущання можуть бути юридично значущими, якщо вони вчинялись не лише щодо винного, а й стосовно інших осіб, як правило, його близьких, і викликали афект.
9. Вбивство в стані сильного душевного хвилювання, скоєне за обтяжуючих обставин, перелічених в ч.2 ст.115, наприклад двох осіб, повинно кваліфікуватися лише за ст.116, оскільки пом’якшуючі обставини мають перевагу перед обтяжуючими.
10. Якщо під час вбивства в стані сильного душевного хвилювання, викликаного тяжкою образою з боку потерпілого, винний заподіяв при цьому іншій особі тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, його дії повинні кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених ст.116 та відповідно ст.121 чи ст.122.
11. Вбивство, скоєне в стані сильного душевного хвилювання, викликаного протизаконним насильством з боку потерпілого, і одночасно при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст.118, бо її санкція передбачає більш м’яке покарання.
12. Суб’єктивна сторона вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, характеризується умислом, а також наявністю специфічного емоційного стану винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними.
13. Якщо вбивство заподіяно після того, як стан сильного душевного хвилювання минув, дії винного слід кваліфікувати за ч.1 ст.115 (якщо при цьому не встановлено обтяжуючих обставин), тобто як вбивство без пом’якшуючих обставин.
Протиправна поведінка потерпілого в той же час може бути визнана обставиною, що знижує суспільну небезпечність злочину і пом’якшує відповідальність.
14. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Стаття 117. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

1. Жінка під час пологів або відразу після них перебуває в особливому фізичному і психічному стані, який знижує її спроможність цілковито усвідомлювати свої дії. Тому умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини розглядається як вбивство, вчинене за пом’якшуючих обставин.
Безпосереднім об’єктом злочину є життя новонародженої дитини.
2. З об’єктивної сторони злочин - це дії жінки-матері, спрямовані на спричинення смерті своїй новонародженій дитині під час пологів або відразу після них.
3. Суб’єктом злочину, передбаченого ст.117, є тільки жінка-мати, яка вчинила вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після них і якій виповнилося 14 років.
4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується не лише умислом, а й знаходженням винної в такому особливому фізичному і психічному стані, пов’язаному з пологами, коли в неї значною мірою послаблена здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними.
Наявність або відсутність особливого фізичного і психічного стану, в якому знаходиться жінка під час пологів або відразу після них, визначається психолого-психіатричною експертизою.
Умисне вбивство матір’ю своєї дитини після того, як зазначений особливий стан пройшов, слід кваліфікувати за відповідною частиною ст.115 (див. п.21 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я людини”).
5. Якщо умисне вбивство новонародженої дитини вчиняє інша особа, то її дії кваліфікуються за п.2 ч.2 ст.115.
Якщо крім матері в умисному вбивстві новонародженої дитини брали участь інші особи, то дії матері кваліфікуються за ст.117, дії інших осіб - за п.2 ч.2 ст.115. Стаття 27 (співучасть) тут не застосовується, оскільки у цих осіб відсутня ознака спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст.117.

Стаття 118. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, -
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Статтею 118 фактично встановлена відповідальність за два самостійних злочини, які вчинені за пом’якшуючих обставин і в яких безпосереднім об’єктом є життя людини: умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і умисне вбивство в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.
2. Об’єктивною стороною вбивства при перевищенні меж необхідної оборони є умисне позбавлення життя того, хто посягає, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, коли спричинення такого результату явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.
Об’єктивною стороною вбивства при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, є умисне позбавлення життя особи, що вчинила злочин, під час дій, спрямованих на її затримання і доставлення до відповідних органів влади, коли спричинення смерті не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.
3. Стаття 27 Конституції України передбачає право кожного громадянина захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Це положення реалізується в ст.36 чинного Кодексу про необхідну оборону. Перевищення меж необхідної оборони полягає в умисному заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (див. коментар до ст.36).
4. Щоб встановити наявність чи відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, слідство і суд повинні врахувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищався, а так само: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини.
Лише за наявності стану необхідної оборони можна зробити висновок, перевищила особа межі необхідної оборони чи ні.
5. Слід також мати на увазі вимоги кваліфікації за ч.4 і 5 ст.36 про те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідності заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, а також за застосування зброї або будь-яких засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб і для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Якщо при необхідній обороні випадково вчинено вбивство особи, яка не причетна до нападу, особа, що захищалась, буде нести відповідальність за вбивство через необережність за ст.119.
Коли при перевищенні меж необхідної оборони потерпілому заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть, при відсутності умислу на позбавлення життя дії винного належить кваліфікувати за ст.124.
Дії осіб, що вчинили вбивство при перевищенні меж необхідної оборони й одночасно перебували в стані сильного душевного хвилювання, що раптом виникло, належить кваліфікувати за ст.118.
6. Необхідно відрізняти необхідну оборону від уявної оборони, коли реального суспільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Якщо особа, перебуваючи в стані уявної оборони, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення про наявність посягання, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах реального посягання, вона підлягає відповідальності за ст.118, щоб винний відповідав за фактично скоєне і в той же час не було застосування закону по аналогії.
У тому ж випадку, коли особа не усвідомлювала факту відсутності реального посягання, але повинна була і могла це усвідомлювати, і, припустившись помилки, заподіяла “посягаючому” шкоду, вона підлягає відповідальності за вбивство з необережності (ст.119) або необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.128) (про уявну оборону див. коментар до ст.37).
7. Вбивство під час правомірного затримання особи, яка вчинила злочин, або після його вчинення при затриманні і доставленні її до відповідних органів влади, якщо при цьому не допущено явної невідповідності заходів затримання характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання, не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Затримання відрізняється від необхідної оборони тим, що активно діє не злочинець, а особа, яка вживає заходів для затримання злочинця, якщо при цьому не допущено явної невідповідності заходів затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності та обставинам затримання.
Згідно із Законами України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ, “Про Державну прикордонну службу України” від 3 квітня 2003 р. № 661-ІV, “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХІІ та ін. працівники, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.
Дії громадян, які при виконанні громадського обов’язку по підтриманню правопорядку заподіяли шкоду особі чи вчинили вбивство особи у зв’язку із вжиттям заходів по припиненню її суспільно небезпечного посягання, по затриманню з метою передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатись як вчинені в стані необхідної оборони або у стані затримання особи, що вчинила злочин, якщо ними не було допущено явної невідповідності заходів затримання характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання (про затримання особи, що вчинила злочин, викладено в коментарі до cт. 38).
8. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною (стосовно смерті умисел може бути як прямий, так і не прямий), а також метою - захистом від суспільно небезпечних посягань або затриманням злочи

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття й види злочинів проти життя та здоров'я особи	\|	Злочини проти здоров’я

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.