Злочини у сфері використання документів і засобів отримання інформації.

Стаття 357. Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження

1. Викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, -
караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, якщо вони спричинили порушення роботи підприємства, установи чи організації або вчинені щодо особливо важливих документів, штампів, печаток, -
караються штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
3. Незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Безпосереднім об’єктом злочину є нормальний порядок функціонування установ, підприємств, організацій незалежно від форми власності завдяки встановленим нормативними актами правилам юридичного посвідчення фактів у документах.
2. Предметом злочину, передбаченого ч.1 ст.357, є офіційні документи, штампи чи печатки; приватні документи; предметом злочину, передбаченого ч.2 цієї статті, - особливо важливі документи, штампи, печатки; злочину за ч.3 ст.357 - паспорт або інший важливий особистий документ.
Приватні документи можуть бути предметом даного злочину, якщо знаходяться на відповідних підприємствах, в установах чи організаціях.
Документ - це передбачена законом матеріальна форма одержання, збереження і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео- чи фотоплівці, на іншому носієві (див. ст.27 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. зі змінами, внесеними Законом України від 11 травня 2004 р.).
Штампи і печатки - це спеціальні пристрої (форми, кліше), на яких міститься рельєфне чи заглиблене дзеркальне зображення текстів, знаків, малюнків та інших позначок для одержання відбитків на папері, металі, сургучі, воску тощо.
Штампи і печатки використовуються для посвідчення документів, їхнього офіційного характеру разом з найменуванням та іншими реквізитами підприємства, установи, організації та для посвідчення певних фактів, що мають юридичне значення, для пломбування приміщення, вантажів, поштових відправлень, посвідчення сплати коштів тощо.
Офіційними є документи, штампи і печатки, якщо вони видаються чи використовуються на основі нормативних приписів для посвідчення фактів, що мають юридичне значення, державними органами, громадськими організаціями або підприємствами незалежно від форми власності, а також приватними особами, яких наділено відповідними повноваженнями здійснювати функції, пов’язані з посвідченням фактів, що мають юридичне значення.
3. Об’єктивна сторона злочину стосовно офіційних документів та інших предметів виражається в таких діях: викрадення, привласнення, вимагання, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, знищення, пошкодження, приховування. У ч.3 ст.357 способи заволодіння документами не конкретизуються.
Щодо п’яти перших способів незаконного заволодіння документами див. коментарі до ст.185, 186, 187, 189, 190, 191 КК.
Викрадення документів чи незаконне заволодіння ними, поєднане з насильством, вимагає додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК.
Знищення - приведення документів, штампів, печаток у такий стан, в якому вони повністю втрачають властивість бути носієм зафіксованої в них інформації (спалювання, розбиття, розривання, поміщення в агресивні хімічні середовища, стирання звуко- або відеозапису, переформатування жорсткого диску комп’ютера тощо).
Пошкодження - приведення документа, штампа, печатки в стан, непридатний для подальшого використання за своїм призначенням, або в стан часткової втрати зафіксованої у них інформації.
Приховування - таємне переміщення документів, печаток, штампів з належного їм місця в інше місце, що унеможливлює їх використання за цільовим призначенням у потрібний час.
Дії особи, у якої виявлено офіційний документ, штамп чи печатку, у разі її обізнаності щодо предмета, який вона зберігала (заздалегідь обіцяла його зберігати), є співучастю у вчиненні злочину, передбаченого ст.357, у виді пособництва.
4. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї з зазначених вище дій.
5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є корисливий мотив або інші особисті інтереси особи, що вчинила зазначені дії. Що ж до ч.3 ст.357, то мета злочину повинна бути спрямована саме на заволодіння одним із перелічених предметів. В іншому випадку буде мати місце викрадення чужого майна.
6. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку, а у випаду заволодіння зазначеними предметами - службова особа, в обов’язки якої входить посвідчення чи зберігання офіційних документів, штампів і печаток.
7. Частина 2 ст.357 встановлює відповідальність за здійснення передбачених ч.1 ст.357 злочинів з кваліфікуючими ознаками:
- якщо вони потягли за собою порушення роботи підприємства, установи чи організації;
- якщо вони вчинені щодо особливо важливих документів, штампів, печаток.
Порушення роботи підприємства, установи чи організації означає неможливість виконання ними повністю чи частково певних дій, наприклад засвідчувати договори у нотаріальному порядку, здійснювати фінансово-господарську діяльність тощо.
Питання про визнання документа особливо важливим слід вирішувати в кожному конкретному випадку з урахуванням важливості фактів, що засвідчені в документі, розміру матеріальних збитків від втрати такого документа, штампа, печатки, можливої моральної шкоди тощо. Наприклад, до особливо важливих належать гербові печатки, судові справи, договори, особові справи працівників тощо.
8. Частина 3 ст.357 передбачає відповідальність за незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом особи чи іншим важливим особистим документом.
Паспорт - документ, що посвідчує особу власника і його належність до певної держави (громадянство).
Інші важливі особисті документи - це документи, що засвідчують встановлені важливі факти і події в житті особи (диплом про закінчення навчального закладу, свідоцтво про народження, трудова книжка, посвідчення про почесне звання), а також документи, що надають певні права або звільняють від обов’язків.
Під будь-яким способом варто розуміти можливі варіанти розкрадання, зазначені в диспозиції ч.1 ст.357 КК.

Стаття 358. Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів

1. Підроблення посвідчення або іншого документа, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов’язків, з метою використання його як підроблювачем, так і іншою особою, або збут такого документа, а також виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, а так само інших офіційних печаток, штампів чи бланків з тією самою метою або їх збут -
караються штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, -
караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
3. Використання завідомо підробленого документа -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єкт злочину - такий самий, як і злочину, передбаченого ст.357 КК: нормальний порядок функціонування установ, підприємств, організацій незалежно від форми власності шляхом збереження і використання достовірної і юридично значущої інформації в документах.
2. Предмет злочину - посвідчення або інший документ, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином - суб’єктом підприємницької діяльності, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, що має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов’язків, а також печатки, штампи та бланки.
Про поняття документів, офіційних документів, печаток, штампів див. п.2 коментаря до ст.357.
Посвідчення - персональний документ з визначеними реквізитами (бланк, номер, фотокартка і підпис володільця, відбиток печатки, підпис уповноваженої особи тощо), який містить відомості про володільця, посвідчує його статус, повноваження.
Іншими документами можуть бути будь-які офіційні папери, які мають встановлені для кожного з них реквізити і які засвідчують певні юридично значущі факти, надають якісь конкретні права або звільняють від якихось конкретних обов’язків. До них належать, зокрема, атестати, свідоцтва, дипломи, лікарняні листки, рецепти, ліцензії, судові рішення, трудові угоди, відомості тощо.
Бланк - аркуш паперу з відбитком кутового або центрального штампа з надрукованим будь-яким способом текстом, який використовується для складання документа. Існують спеціальні бланки суворої звітності, які мають зареєстровані номери (серії) і особливий режим використання.
3. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.358, полягає у вчиненні однієї з таких дій:
- підроблення посвідчення або іншого документа, про який йдеться в диспозиції статті;
- збут підробленого документа;
- виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, а також інших офіційних печаток, штампів чи бланків;
- збут підроблених печаток, штампів чи бланків.
Підроблення може бути таких видів:
- виготовлення повністю фальшивого посвідчення або іншого офіційного документа;
- внесення в дійсне посвідчення або документ неправдивих даних;
- внесення змін у текст посвідчення чи документа, які спотворюють зафіксовані в ньому дані, в тому числі підробка відбитків на них печаток і штампів, вклеювання фотографії особи, яка не є власником даного документа, тощо.
Виготовлення підроблених штампів, бланків та печаток - це незаконне створення форм (кліше) або внесення змін у дійсні штампи, бланки і печатки, що спотворюють зміст реквізитів, які містяться в них. Підробка може здійснюватись як кустарним способом, так і в умовах спеціалізованого підприємства.
Збут підробленого посвідчення або документа чи підроблених штампів і печаток полягає у їхньому відчуженні будь-яким способом (шляхом продажу, обміну, дарування, передачі як оплати боргу тощо) іншим особам. При цьому особа, яка займається збутом, повинна усвідомлювати, що зазначені предмети є підробленими.
4. Злочин вважається закінченим з моменту здійснення однієї з названих у ч.1 ст.358 дій: підробки, виготовлення чи збуту.
5. Частина 2 ст.358 передбачає відповідальність за вчинення злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб.
Повторність визначається як вчинення двох або більше діянь, передбачених диспозицією ч.1 ст.358, якщо ці діяння у своїй послідовності не об’єднувались єдиним злочинним наміром. Тому повторність буде відсутня, коли особа підробила документ і сама ж його збула або коли особа одночасно підробила чи збула кілька документів, печаток, штампів. Немає повторності і тоді, коли злочин є продовжуваним, наприклад зловмисник через деякий час вносить у підроблений ним документ нові неправдиві відомості.
Треба мати на увазі, що дії особи, яка підробила документ, а потім його використала, слід кваліфікувати не як повторність, а як сукупність злочинів, передбачених ч.1 і ч.3 ст.358 КК.
Про ознаку вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. коментар до ст.28.
6. Використання підробленого документа (ч.3 ст.358) може бути здійснено у вигляді його подання уповноваженим особам підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності для придбання прав чи звільнення від обов’язків, причому підробка залишається в установі, і т.д. Використання підробки може здійснюватись і в формі її пред’явлення для досягнення якогось результату, наприклад безоплатного проїзду, причому підроблений документ залишається у володінні зловмисника.
Закінченим злочин вважається з моменту подання або пред’явлення підробленого посвідчення, документа незалежно від досягнення чи недосягнення мети.
Заподіяння значної майнової шкоди внаслідок використання підробки за відсутності ознак шахрайства кваліфікується за ч.3 ст.358 та ст.192.
7. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину є мета - використання зазначених предметів як самим підроблювачем, так і іншими особами. Метою використання підробленого предмета з числа зазначених в диспозиції ч.1 ст.358 є прагнення отримати певні права або звільнитись від певних обов’язків.
8. Суб’єкт злочину - осудна особа, яка досягла на момент вчинення злочину 16-річного віку.
Підроблення офіційних документів, вчинене службовою особою, має кваліфікуватися за відповідною частиною ст.366.

6. Інші злочини проти авторитету держави, органів місцевого самоврядування та діяльності об’єднань громадян.

Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації

Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації, -
карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Примітка. Під незаконною винагородою у значному розмірі в цій статті слід розуміти незаконну винагороду, яка в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

1. Предметом злочину є: 1) матеріальні блага і 2) вигоди майнового характеру в будь-якому вигляді. Матеріальні блага - це будь-які матеріальні цінності: гроші, товари, речі, рухоме і нерухоме майно тощо, вартість яких може бути виражена в грошовому еквіваленті. Під вигодами майнового характеру треба розуміти майнові права, будь-які дії та послуги майнового характеру. До майнових прав належать, зокрема, право користування майном чи право вимагати виконання зобов’язань майнового характеру, право на отримання майна чи звільнення від виконання майнових зобов’язань. Під діями і послугами майнового характеру треба розуміти передачу майнових вигід чи відмову від них, відмову від прав на майно, безоплатне надання послуг майнового характеру, виконання будь-яких робіт (наприклад, будівельних, ремонтних), надання санаторних чи туристичних путівок, проїзних квитків тощо. Наприклад, особі, яка знаходиться у відрядженні, безоплатно надається житло, харчування, проїзд транспортними засобами. При цьому вартість вигід майнового характеру обов’язково повинна мати грошовий еквівалент, тобто необхідно встановити, що особа повністю чи частково не понесла затрат на оплату наданих їй послуг чи виконану роботу. Розмір отриманої працівником незаконної винагороди, вирахуваної у грошовому еквіваленті, повинен бути значним - перевищувати в два і більше разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст.354).
2. З об’єктивної сторони злочин виражається в отриманні працівником державного підприємства, установи чи організації шляхом вимагання у будь-якому вигляді матеріальних благ чи вигід майнового характеру за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням займаного ним на підприємстві, в установі чи організації становища, тобто злочин має формальний склад і вважається закінченим з моменту отримання незаконної винагороди. Для визнання злочину закінченим не має значення, чи виконані обумовлені незаконною винагородою дії, чи мала особа взагалі намір вчиняти (не вчиняти) такі дії, отримана незаконна винагорода до чи після вчинення (невчинення) обумовлених нею дій, було чи не було обумовлено отримання винагороди вчиненням (невчиненням) особою яких-небудь дій з використанням займаного нею становища. При цьому відповідальність настає лише у разі отримання незаконної винагороди-підкупу, оскільки обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є вимагання винагороди. Одержання винагороди-подяки, коли вона дається як подяка за вчинені (невчинені) винним в інтересах особи, що дала винагороду, певні дії або за її бездіяльність, не є злочином.
Вимагання незаконної винагороди - це вимагання працівником матеріальних благ або вигід майнового характеру з погрозою вчинення або невчинення з використанням становища, яке він займає на державному підприємстві, в установі чи організації, дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає винагороду, або умисне створення таким працівником умов, за яких особа вимушена дати незаконну винагороду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.
3. Суб’єктивна сторона злочину передбачає наявність прямого умислу, корисливого мотиву і мети незаконного збагачення. При цьому корисливі мотив і мета будуть і в випадку, коли матеріальні блага передаються чи послуги матеріального характеру надаються не безпосередньо працівнику державного підприємства, установи чи організації, а, наприклад, його близьким родичам.
4. Суб’єктами злочину є будь-які працівники (не службові особи), які з використанням займаного ними на державних підприємствах, в установах чи організаціях становища можуть вчинити (не вчинити) певні дії в інтересах іншої (сторонньої) особи, за вчинення (невчинення) яких вони вимагають незаконну винагороду. Державні підприємства - це підприємства, засновані на державній чи комунальній власності, тобто власником яких є держава чи органи місцевого самоврядування. Державні установи та організації - це організаційні структури, які здійснюють практичне виконання завдань і функцій держави, не займаються підприємницькою діяльністю, і фінансування робіт, пов’язаних з їх діяльністю, здійснюється за рахунок асигнувань, що виділяються з державного бюджету або з місцевих бюджетів адміністративно-територіальних одиниць (див. Державний класифікатор України: Класифікація організаційно-правових форм господарювання. Затверджений наказом Держстандарту від 22 листопада 1996 р. № 441), тобто таке фінансування здійснюється відповідно до законів про державний чи рішень про місцевий бюджет. Суб’єктами злочину можуть бути будь-які працівники державних установ чи організацій, що не є державними службовцями, які можуть вчинювати певні дії з використанням займаного ними становища: секретарі, консультанти тощо.
Відповідальність за ст.354 настає за умови, що незаконна винагорода одержана за виконання чи невиконання винним будь-яких дій з використанням займаного ним становища, тобто за виконання (невиконання)працівником державного підприємства, установи чи організації дій, які: 1) входять в його компетенцію, тобто в коло його професійних обов’язків і прав, або 2) входять в компетенцію іншої особи, якою ці дії вчиняються внаслідок вжитих винним, з використанням займаного ним становища, заходів (прохання, поради, консультації, підготовка висновків, рішень тощо).
5. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст.354) необхідно відмежовувати від одержання хабара (ст.368).
Головною розмежувальною ознакою одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації і одержання хабара є ознака суб’єкта вказаних злочинів: суб’єктом першого з них є будь-який працівник державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, суб’єктом одержання хабара - лише державний службовець, який є службовою особою. Названі злочини розрізняються також за об’єктом (коло суспільних відносин, які є безпосереднім об’єктом одержання хабара, включає, на відміну від одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації, також і суспільні відносини у сфері недержавних управлінських відносин) і предметом (розмір одержаної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації повинен бути значним, мінімальний розмір одержаної винагороди для визнання її хабарем законом не передбачений). Крім того, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст.354, є вимагання винним матеріальних благ або вигід майнового характеру, а при одержанні хабара ця ознака є кваліфікуючою (обтяжуючою).

Стаття 355. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

1. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання, -
карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
3. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене організованою групою або поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або таке, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки, -
карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.

1. Цивільно-правовим зобов’язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст.509 ЦК).
Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК, згідно з якою ними, зокрема,є:
- договори та інші правочини;
- створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
- завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
- інші юридичні факти.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати:
- безпосередньо з таких актів;
- безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування;
- з рішення суду;
- внаслідок настання або ненастання певної події.
2. Цивільно-правові обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Згідно з ч.2, 3 ст.14 ЦК особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї, а забезпечується виконання цивільних обов’язків засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
3. У чинному ЦК України 2003 р. термін “угода” фактично не вживається, а поняття “договір” у ньому вживається як різновид більш широкого поняття “правочин”. Під договором розуміється домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків; договір може бути одностороннім, двостороннім або багатостороннім (ст.626 ЦК).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст.203 ЦК:
- його зміст не може суперечити вимогам ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчинює правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинюватися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчинюється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недотримання в момент вчинення правочину вимог, встановлених ч.1-3 та 5, 6 ст.203, є підставою недійсності правочину. Правочин, недійсність якого встановлена законом, є недійсним (нікчемний правочин) і визнання його судом недійсним не вимагається. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі, а його сторони мають право самостійно обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Якщо законом не встановлена обов’язкова письмова форма для правочину, він вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків, а у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ст.205 ЦК). ЦК визначено, які правочини можуть вчинятися усно (ст.206), які у письмовій формі (ст.208) і які потребують нотаріального посвідчення (ст.209). У цивільному законодавстві діє презумпція чинності правочину - він вважається правомірним, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (ч.1 ст.216 ЦК), але нікчемний правочин у випадках, встановлених ЦК, може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст.215 ЦК).
4. Статтею 355 передбачена відповідальність за примушування до виконання чи невиконання лише цивільно-правових зобов’язань, а не будь-яких зобов’язань, обов’язок виконання яких покладається на особу іншими галузями права: кримінальним, адміністративним, сімейним, трудовим тощо. Такі дії можуть утворювати склади інших злочинів. Наприклад, примушування свідка відмовитись від давання показань чи до давання завідомо неправдивих показань може утворювати склад злочину, передбаченого ст.386 КК.
5. Особа може примушуватись до виконання цивільно-правових зобов’язань не лише за дійсним, але й за недійсним правочином, оскільки, згідно з ч.2 ст.215 ЦК, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і визнання його таким судом не вимагається. До недійсних правочинів відносяться, зокрема, фіктивний правочин (укладений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися, - ч.1 ст.234 ЦК) та удаваний правочин (вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, - ч.1 ст.235 ЦК).
Нікчемні правочини, які у випадках їх визнання чи схвалення визначеними у ЦК особами визнаються дійсними, або які у випадках, встановлених ЦК, судом можуть бути визнані дійсними, умовно можна назвати відносно дійсними. Правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але який у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, може бути визнаний судом недійсним, іменується оспорюваним правочином (ст.215 ЦК).
Нікчемним визнається договір, який потребує нотаріального посвідчення, у разі недодержання сторонами вимоги про таке посвідчення (ч.1 ст.220 ЦК). Разом з тим суд може визнати такий договір дійсним у разі, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч.2 ст.220 ЦК). Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ст.218 ЦК). Нікчемними також визнаються правочини, укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо вони згодом не будуть схвалені її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном (ст.221 ЦК), а так само укладений недієздатною фізичною особою, за винятком випадків, коли він на вимогу опікуна судом може бути визнаний дійсним (ст.226 ЦК), чи правочин, який порушує публічний порядок (ст.228 ЦК) або вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст.224 ЦК). Наприклад, особу примушують сплатити “картковий” борг її тринадцятирічного сина чи сплатити вартість вжитих ним наркотичних засобів, загрожуючи у разі несплати покалічити сина, або ж особу примушують відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо вона в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними, яка згідно з ч.1 ст.1186 ЦК не відшкодовується, погрожуючи у разі невідшкодування шкоди знищити майно.
Оспорюваними слід вважати правочини, які судом можуть бути визнані недійсними з підстав, передбачених ЦК: вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії) (ст.227); вчинений під впливом помилки (ст.229); вчинений під впливом обману (ст.230); вчинений під впливом насильства (ст.231); вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232); вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст.233); вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника (ст.222); вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст.223).
6. Виконання цивільно-правового зобов’язання - це вчинення (невчинення) боржником певних дій щодо предмета зобов’язання. Предмет же самого зобов’язання - це певні матеріальні або духовні блага (речі, послуги, робота, результати інтелектуальної, творчої діяльності тощо), у зв’язку з передачею і створенням яких встановлюються обов’язки.
Предмет зобов’язання може бути:
- однозначно безальтернативно визначений юридичним фактом, наприклад, квартира за договором її купівлі-продажу;
- альтернативним, коли боржникові, зобов’язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору предмета зобов’язання згідно зі ст.539 ЦК, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, або не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту;
- факультативним, коли можлива заміна основного предмета іншим.
В інших випадках сам предмет зобов’язання, його кількісні і якісні характеристики можуть бути визначені тільки рішенням суду, наприклад вид і розмір грошового або іншого матеріального відшкодування моральної шкоди, завданої особі внаслідок порушення її прав (абз.2 ч.3 ст.23 ЦК).
Як правило, від особи вимагають вчинити певні дії по виконанню цивільно-правового зобов’язання. Примушування до невиконання цивільно-правового зобов’язання, тобто до невчинення певних дій щодо предмета такого зобов’язання, може мати місце, коли особу примушують, наприклад, не передавати в користування приміщення чи майно за укладеним нею договором оренди, не звільняти продану нею квартиру або не укладати договір купівлі-продажу квартири у разі, коли покупцем сплачений завдаток, не спростовувати поширені нею неправдиві відомості тощо. При цьому особу можуть примушувати одночасно до укладення іншого договору, в якому зацікавлений винний: продати чи здати в оренду квартиру винному, надати певні послуги винному, а не особі, з якою потерпілим укладений договір, тощо. Такі дії не охоплюються складом злочину, передбаченого ст.355, і можуть, за наявності необхідних ознак, кваліфікуватися самостійно за ст.206 чи як самоправство, злочин проти життя, здоров’я, власності тощо.
7. Відповідальність за ст.355 може наставати за примушування потерпілого до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством (див. абз.3 п.17 постанови ПВСУ “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” від 25 грудня 1992 р. № 12), зокрема внаслідок дій потерпілого чи дій осіб, за яких потерпілий несе відповідальність (наприклад, за заподіяння шкоди малолітньою особою, яка не досягла чотирнадцяти років), або ж до виконання оспорюваного зобов’язання, тобто такого, яке може бути покладено на потерпілого за певних умов. Наприклад, за шкоду, заподіяну малолітньою особою, відповідають її батьки (усиновителі) або опікун чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ст.1178 ЦК). У цьому разі обов’язок відшкодувати реально заподіяну шкоду може бути, а може й не бути покладено на потерпілого, якщо він є батьком (усиновителем) чи опікуном малолітньої особи, яка заподіяла шкоду, залежно від того, чи буде доведена наявність вини потерпілого. Встановлення факту наявності зобов’язання не означає автоматичного покладення обов’язку його виконання, наприклад, при недотриманні форми укладення угоди: недотримання простої письмової чи нотаріальної форми угоди у випадках, передбачених законом для певного виду угод, тягне за собою її недійсність.
8. З об’єктивної сторони злочин характеризується лише діями винного, що виражаються у вимозі виконати чи не виконувати цивільно-правове зобов’язання. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є спосіб вчинення вказаної дії: погроза застосувати насильство до потерпілих чи близьких його родичів, пошкодити чи знищити їх майно (ч.1); погроза вбивством або нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, застосування насильства, що не є небезпечним для життя і здоров’я, пошкодження або знищення майна (ч.2); застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я (ч.3 ст.355).
9. Вимога виконати (не виконувати) цивільно-правове зобов’язання - це висловлена в категоричній формі пропозиція потерпілому вчинити негайно чи в обумовлений час передбачені зобов’язанням дії щодо його предмета, або не вчинювати їх; вимога може бути доведена до потерпілого у будь-якій формі (усно, письмово) і є конкретизованою, тобто стосуватись конкретних дій: передати певне майно, виконати певну роботу, надати послугу тощо. Неконкретизована вимога складу розглядуваного злочину не утворює. Вимога може бути як правомірною (наприклад, вимога передати річ за договором купівлі-продажу чи вимога сплатити її вартість, повернути борг, своєчасно виконати обумовлену договором роботу тощо), так і неправомірною (наприклад, вимога виконати зобов’язання негайно, в той час як договором, законом чи рішенням суду визначено більш пізній термін його виконання; вимога виконати зобов’язання правочином, який є недійсним (нікчемним) внаслідок недотримання форми його укладення, тощо). Примушування до невиконання цивільно-правового зобов’язання завжди є неправомірним.
10. Під погрозою насильством над потерпілим або близькими його родичами, знищення або пошкодження їх майна треба розуміти погрозу вчинити негайно чи в майбутньому дії, якими погрожують, у разі невиконання пред’явленої вимоги, тобто у разі невиконання потерпілим дій, обумовлених вимогою. При цьому погроза повинна бути реальною, тобто, перш за все, сприйматись потерпілим як така, що може бути реалізована. Необхідно також враховувати суб’єктивну оцінку погрози винним, який висловлену погрозу оцінює як таку, що сприймається потерпілим як реальна, незалежно від того, чи збирається винний погрозу реалізувати. Погроза насильством полягає в погрозі застосувати до потерпілого чи його родичів у разі невиконання вимоги будь-яке насильство: нанести удар, побої, позбавити волі, життя, заподіяти тілесні ушкодження тощо. Залежно від характеру дій, якими погрожують, дії винного повинні кваліфікуватися або за ч.1 ст.355, або, при відсутності особливо кваліфікуючих ознак, за ч.2 ст.355, якщо винний погрожує позбавити потерпілого чи близьких родичів життя чи заподіяти їм тяжкі тілесні ушкодження.
11. Погроза пошкодження чи знищення майна - див. п.9 коментаря до ст.206.
12. Близькі родичі - див. п.11 коментаря до ст.345.
13. Закінченим злочин, передбачений ч.1 ст.355, буде з моменту пред’явлення вимоги незалежно від того, чи вдалось винному примусити потерпілого вчинити (не вчинити) дії, які від нього вимагають. Такі кваліфіковані види злочину, як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, з пошкодженням чи знищенням майна (ч.2), поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або яке завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки (ч.3), будуть закінченими, відповідно, з моменту застосування зазначеного насильства або настання наслідків у вигляді пошкодження чи знищення майна, завдання великої шкоди, настання інших тяжких наслідків.
14. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
15. Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16 років. Це, перш за все, кредитор (див. ст.509, 510 ЦК), або особа, на користь якої первісний кредитор в порядку, передбаченому ЦК (ст.512-518) поступився своїм правом вимоги (ст.512 ЦК), будь-яка інша особа, яка примушує боржника виконати цивільно-правове зобов’язання, наприклад, законний представник кредитора (див. ст.237-244 ЦК) або особа, яка з будь-яких інших мотивів діє в інтересах кредитора, зокрема, за плату примушує боржника виконати цивільно-правове зобов’язання перед кредитором. Суб’єктом злочину може бути і службова особа. Дії службової особи, яка примушує потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання, за наявності в них і ознак злочину у сфері службової діяльності, повинні кваліфікуватися за ст.355 і додатково за ст.364 чи ст.365 КК.
16. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань необхідно відмежовувати від суміжних з ним злочинів проти власності та особи і, зокрема, від вимагання. При вимаганні особа примушує потерпілого передати майно чи право на нього або вчинити будь-які дії майнового характеру за відсутності покладеного на потерпілого чи об’єктивно існуючого зобов’язання відповідно передати майно, право на нього чи вчинити будь-які дії майнового характеру. Вимагання - корисливий злочин, обов’язковими ознаками його суб’єктивної сторони є корисливі мотив і мета, тобто мета незаконного збагачення за рахунок одержання майна, на яке винний не має права, чи несплати вартості дій майнового характеру (виконаної роботи, наданих послуг тощо), вчинених потерпілим.
За ст.355 дії повинні кваліфікуватися лише у разі, коли предмет зобов’язання, яке вимагають виконати, точно визначений укладеним договором чи іншим правочином, рішенням суду тощо. Якщо ж предмет зобов’язання чітко не визначений або взагалі не існує, дії винного повинні кваліфікуватися як вимагання. Так, вимога сплатити певну суму за завдану моральну шкоду до особи, визнаної винною у приниженні честі, гідності чи ділової репутації, особою, якій така шкода завдана, якщо судом при розгляді справи не вирішувалось питання про її відшкодування, повинна кваліфікуватися як вимагання, оскільки суб’єктивне право потерпілого на відшкодування такої шкоди і, відповідно, обов’язок її відшкодування хоча й існують, однак обов’язок відшкодування шкоди може бути покладений на винного лише рішенням суду. Як вимагання повинна кваліфікуватись і вимога відшкодувати заподіяну шкоду в повному обсязі у випадках, коли особа, яка заподіяла чи повинна відшкодувати її відповідно до ст.1171, ч.4 ст.1178, ч.2 ст.1181; ст.1183; ч.5 ст.1187; ч.2 ст.1193 ЦК, може бути або взагалі звільнена від відшкодування шкоди чи розмір відшкодування може бути зменшений. Як вимагання належить кваліфікувати також дії особи, яка використовує факт існуючого цивільно-правового зобов’язання для заволодіння майном, правом на майно або для вчинення потерпілим дій майнового характеру, які не передбачені даним зобов’язанням (див. абз.4 п.17 згаданої постанови), тобто коли винним предмет зобов’язання змінюється (замінюється) або збільшується розмір предмета зобов’язання. Дії винного можуть кваліфікуватися і за сукупністю злочинів - ст.355 та ст.189 КК. Це може мати місце у випадках, наприклад, коли винний вимагає від особи в повному обсязі відшкодувати заподіяну нею шкоду, в той час як рішенням суду розмір відшкодування зменшений: в частині відшкодування шкоди, розмір якої визначений судом, дії винного є примушуванням до виконання цивільно-правового зобов’язання (ст.355), а в частині, що перевищує цей розмір, - вимаганням (ст.189).
Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань нерідко буває поєднано з вимогою передачі не лише предмета цивільно-правового зобов’язання, а й іншого майна, права на нього чи здійснення дії майнового характеру як своєрідної “оплати” вартості “послуг” по поверненню (“вибиттю”) боргів. Такі дії, залежно від характеру погрози чи застосованого насильства, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів: як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань і вимагання. Якщо ж винний одночасно заволодіває майном потерпілого, то, залежно від характеру висловленої погрози чи застосованого насильства, його дії належить також кваліфікувати і як грабіж або розбій. Таким чином, якщо примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань поєднане з вимогою передачі майна, права на нього чи здійснення яких-небудь дій майнового характеру, вартість (розмір) якого перевищує вартість предмета цивільно-правового зобов’язання, а також із заволодінням іншим майном потерпілого, то дії винного утворюють сукупність трьох злочинів: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вимагання і грабіж чи розбій. Саме такий стандартний “букет” злочинів буде, як правило, в діях особи, яка виконує “замовлення” по “вибиванню” боргів.
17. Частинами 2 і 3 ст.355 передбачена відповідальність в кожній з них відповідно за п’ять кваліфікованих та чотири особливо кваліфікованих складів примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто за вчинення цих дій:
- повторно;
- за попередньою змовою групою осіб;
- із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень;
- поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я;
- поєднане з пошкодженням чи знищенням майна (ч.2);
- організованою групою;
- поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я;
- що завдало великої шкоди;
- що спричинило інші тяжкі наслідки (ч.3).
Дії, передбачені ч.3 ст.355, віднесені ст.12 до тяжких злочинів.
18. Про повторність див ст.32 та коментар до неї.
19. Про поняття примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень див. п.10 коментаря до цієї статті.
20. Про поняття пошкодження чи знищення майна див. п.4 коментаря до ст.194. Вартість пошкодженого чи знищеного майна для кваліфікації значення не має. Якщо пошкодження чи знищення майна було вчинено загальнонебезпечним способом, дії винного повинні додатково кваліфікуватися за ч.2 ст.194.
21. Про поняття примушування до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання, поєднаного з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я (ч.2), і поєднаного з насильством, небезпечним для життя і здоров’я (ч.3 ст.355), див. відповідно п.4 коментаря до ст.186 та п.3 коментаря до ст.187. При заподіянні потерпілому або його близьким родичам при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, або тілесного ушкодження середньої тяжкості, дії винного охоплюються ч.3 ст.355. Заподіяння ж зазначеним особам умисного тяжкого тілесного ушкодження або умисне позбавлення їх життя повинно додатково кваліфікуватися за відповідною частиною ст.121 чи ст.115. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, а так само вбивство через необережність при примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань охоплюються такою ознакою, вказаною у ч.3 ст.355, як спричинення інших тяжких наслідків, і додаткової кваліфікації за ст.128 чи 119 не потребують.
22. Про вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. ч.2 ст.28 та коментар до неї.
23. Про організовану групу див. ч.3 ст.28 та коментар до неї.
24. При вирішенні питання про визнання завданої шкоди великою необхідно враховувати: вартість знищеного чи пошкодженого майна, недоодержані потерпілим прибутки внаслідок невиконання угоди, понесені ним затрати на відновлення пошкодженого майна, значимість пошкодженого чи знищеного майна для потерпілого або близьких йому осіб, його культурну, історичну цінність тощо. Питання про визнання шкоди великою повинно вирішуватись у кожному окремому випадку самостійно.
25. Про інші тяжкі наслідки див. п.23 коментаря до ст.206.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Злочини проти представників влади, органів місцевого самоврядування, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань.	\|	ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.