Злочини, що посягають на встановлений порядок проходження військової служби.

Стаття 407. Самовільне залишення військової частини або місця служби

1. Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а також нез’явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез’явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби, але не більше місяця, -
караються триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби), а також нез’явлення його вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року, -
караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або службовим обмеженням на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
3. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад один місяць, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, -
караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
4. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, -
караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Залишення військовослужбовцем без відповідного дозволу військової частини або місця служби, а також нез’явлення його вчасно без поважних причин на службу є грубим порушенням встановленого законодавством порядку проходження військової служби, яке може призвести до зниження бойової готовності військової частини та якості виконуваних нею службових завдань, оскільки військовослужбовець тривалий час без відповідного дозволу знаходиться поза межами військової частини, у зв’язку з чим не може виконувати обов’язки з військової служби.
2. Безпосередній об’єкт даного злочину - порядок проходження військової служби, відповідно до якого кожен військовослужбовець зобов’язаний проходити військову службу упродовж встановленого законом строку і завжди бути готовим до захисту держави і виковувати свій військовий обов’язок.
3. З об’єктивної сторони злочин полягає у діях (самовільне залишення) або бездіяльності (нез’явлення) і має складну структуру можливих форм його прояву залежно від суб’єкта та тривалості ухилення.
4. Самовільним є залишення військової частини або місця служби, яке вчинено без дозволу начальника. Про поняття начальника див. п.3 коментаря до ст.402.
Порядок надання звільнення, вибуття у відпустку і прибуття з неї, відправлення у відрядження, направлення на лікування та прибуття з нього тощо визначений положеннями про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців та Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України.
Під військовою частиною у ст.407 розуміється територія, межі якої можуть і не позначатися огорожею, але зазвичай визначаються наказом командира військової частини з ілюстрацією її на плані (схемі). Межі території військової частини і межі військового гарнізону, як правило, не співпадають. Територією військової частини визнається і територія військового корабля.
Під місцем служби, якщо воно не збігається з територією військової частини, розуміється будь-яке місце, де військовослужбовець повинен протягом певного часу виконувати обов’язки з військової служби або перебувати за наказом чи з дозволу начальника. Це може бути полігон, табір, військовий ешелон, корабельне приміщення, док, судоремонтний завод, гауптвахта, шпиталь чи лікарня, лазня, місце виконання господарських робіт чи проведення навчальних занять тощо.
5. Нез’явлення військовослужбовця вчасно на службу - це його неявка в строк, указаний у певному документі, який дав йому право на залишення території військової частини.
При звільненні з частини, при призначенні, переведенні, поверненні з відрядження, з відпустки або з лікувального закладу військовослужбовець повинен з’являтися на службу в строк, зазначений відповідно у записці про звільнення, приписі, посвідченні про відрядження, відпускному квитку, документах лікувального закладу тощо.
Фактичний момент з’явлення військовослужбовця на службу, має бути задокументований. Скажімо, згідно з статутними нормами, після повернення із звільнення військовослужбовець доповідає черговому роти про повернення, здає йому записку про звільнення і доповідає своєму безпосередньому командирові (начальникові), а якщо повертається до підрозділу після відбою, - доповідає лише черговому роти. Час повернення військовослужбовців із звільнення зазначається черговим роти у книзі обліку звільнених.
Питання про поважність причини нез’явлення військовослужбовця вчасно на службу при звільненні з частини, при призначенні, поверненні з відрядження, з відпустки або з лікувального закладу є питанням факту, його оцінка входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора та суду і вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.
Наприклад, поважними причинами затримки військовослужбовців у відрядженні понад встановлені строки є хвороба, що перешкоджає пересуванню, стихійне лихо та інші надзвичайні обставини, якщо причини затримки підтверджені відповідними документами. Поважними причинами затримки із відпустки можуть бути не передбачені перешкоди у сполученні, хвороба військовослужбовця, пожежа або стихійне лихо, що трапилося в сім’ї військовослужбовця, смерть або тяжка хвороба членів його сім’ї або осіб, на вихованні яких він перебував. Поважною причиною затримки із звільнення має визнаватися затримка військовослужбовця військовим командиром, органами державної влади.
6. Даний злочин є триваючим. Початковим моментом самовільного залишення є день, коли військовослужбовець самовільно покинув розташування військової частини чи місця служби, а початковим моментом нез’явлення на службу - наступний день після дня, в який закінчився встановлений строк з’явлення.
Злочин, передбачений ч.1 ст.407, є закінченим з моменту перебігу встановленого у диспозиції цієї частини даної статті строку залишення або нез’явлення на службу військовослужбовця, якщо його умислом не охоплювалося ухилення від служби на більш тривалий строк (скажімо більше місяця). Самовільне залишення частини або місця служби військовослужбовцем на строк більше місяця кваліфікується за ч.3 ст.407, кваліфікація таких дій ще й за ч.1 ст.407 є зайвою.
Злочинний стан самовільного залишення частини або місця служби закінчується у конкретний момент, коли військовослужбовець прибув до військової частини (до місця служби), або був затриманий, або з’явився з повинною до органу дізнання, слідчого або військового прокурора, або з’явився до військової служби правопорядку чи військового комісаріату чи іншим шляхом заявив про себе органам державної влади. У випадку, коли особа у період самовільного залишення військової частини затримується за вчинення іншого протиправного діяння і при цьому приховує свою належність до військової служби, вчинення самовільного залишення частини не припиняється.
Звернення військовослужбовця, який ухилився від військової служби, до громадських організацій (комітет солдатських матерів тощо) з заявою про причини залишення військової частини не створює правових підстав для переривання строку незаконного перебування поза межами військової частини. У таких випадках вказаний строк переривається з моменту повідомлення громадською організацією компетентного органу про ухилення даного військовослужбовця від військової служби.
Саме по собі повідомлення військовослужбовця, який самовільно залишив частину, командування військової частини про місце свого знаходження може вважатися моментом закінчення даного злочину лише у тому випадку, якщо безпосередньо після такого повідомлення військовослужбовець прибуває у військову частину або виконує інше розпорядження командування.
Якщо винний з метою самовільного залишення частини підробив відпускний квиток, посвідчення про відрядження, записку про звільнення, направлення на лікування тощо, його дії мають кваліфікуватися за ст.409 як ухилення від військової служби шляхом підроблення документів, а якщо документ не підроблявся, але був складений на підставі іншого фіктивного документа, - за ст.409 як ухилення від військової служби шляхом іншого обману.
7. “Місяць” за змістом ст.407 закінчується у відповідне число наступного місяця, наприклад, від 1 січня до 1 лютого, від 15 лютого до 15 березня тощо, незалежно від кількості днів у тому чи іншому місяці. Самовільне залишення частини фактично на строк, що не перевищує місяця, якщо винний мав намір знаходитись поза частиною понад місяць, кваліфікується як замах на злочин, передбачений ч.3 ст.407.
Якщо військовослужбовець строкової служби в перший раз був самовільно відсутній 7 діб, а вдруге 25 діб не маючи наміру в обох випадках ухилитися від служби на строк понад місяць, вчинене ним кваліфікується за ч.1 ст.407, хоча загальна тривалість в такому разі і перевищує місячний термін. Два і більше самовільних залишення місця служби, коли тривалість одного з них менше місяця, а другого - понад один місяць, утворюють реальну сукупність злочинів і кваліфікуються за ч.1 і 3 ст.407 або за ч.2 і 3 ст.407.
Якщо військовослужбовець під час самовільного відлучення з’являється до військової частини (місця служби), але відповідному командиру (начальнику) про своє повернення не доповідає і не розпочинає виконувати обов’язки з військової служби (переховується на території частини на підсобному господарстві тощо), термін його самовільної відсутності не переривається.
Час, протягом якого військовослужбовець утримувався на гауптвахті у зв’язку з його затриманням або знаходився на стаціонарному лікуванні у зв’язку з хворобою до часу самовільної відсутності його у військовій частині чи місці служби, не зараховувався, за умови, що винна особа не приховувала своєї належності до військової служби.
“Протягом року” означає, що з моменту вчинення самовільного залишення частини або місця служби не пройшов один рік, при цьому застосування до винного за попереднє діяння заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, кримінальну відповідальність за його повторне вчинення не виключає.
Самовільність залишення військової частини або місця служби є обов’язковою ознакою даного злочину, тому отримання військовослужбовцем дозволу на вихід за межі частини або неявку у встановлений строк з боку начальника, навіть такого, що не має повноважень на прийняття даного рішення, виключає можливість притягнення даного військовослужбовця до кримінальної відповідальності за ст.407. Проте питання про відсутність складу даного злочину може бути вирішено позитивно лише у випадках сумлінної помилки військовослужбовця стосовно законності такого отриманого дозволу.
8. Суб’єктом злочину, передбаченого ч.1 ст.407, є військовослужбовець строкової служби, а суб’єктом злочину, передбаченого ч.2 ст.407, - будь-який військовослужбовець, що проходить інші (крім строкової) види військової служби.
Військовослужбовець, який самовільно залишив військову частину і визнаний непридатним до військової служби внаслідок отриманого ним під час її проходження захворювання, тим більше під час ухилення від неї, визнається суб’єктом військового злочину і підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах, хоч і може бути звільнений від неї на підставі ст.48.
З урахуванням всіх обставин справи, характеру та його впливу на формування та реалізацію умислу винного на ухилення від служби така обставина може розцінюватися судом і як така, що пом’якшує покарання (ст.65, 66). Тільки у разі, коли поряд з визнанням особи непридатною до військової служби встановлено й інші обставини, які в сукупності дають підстави для висновку про втрату діянням або такою особою суспільної небезпечності, суд вправі звільнити її від кримінальної відповідальності з посиланням на ст.48.
З іншого боку, якщо ухилення від служби непридатної для неї особи зумовлено хворобою, яка отримана під час проходження служби і знаходиться у причиновому зв’язку з таким ухиленням, воно не повинно породжувати юридичної відповідальності, оскільки свідчить про відсутність вини в діях такої особи. Неможливість виконувати загальні і спеціальні обов’язки військової служби внаслідок хвороби виключає винність особи у порушенні правил виконання таких обов’язків, якщо їх порушення обумовлено такою хворобою.
Про правове значення незаконного призову громадянина на військову службу див. п.8 коментаря до ст.401.
9. З суб’єктивної сторони розглядуваний злочин у формах активної дії характеризується умисною формою вини, у формі бездіяльності - характерним може бути умисел (прямий і непрямий), а в окремих випадках (найчастіше при нез’явленні на службу тривалістю у кілька діб) - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість). При цьому вказані форми вини стосуються самого факту нез’явлення вчасно на службу, поважних причин такого нез’явлення та/або його тривалості.
Мета і мотиви злочину, які враховуються при призначенні покарання, можуть бути різними: бажання уникнути дисциплінарної відповідальності, надати допомогу близьким родичам, дочекатися в запас певних співслужбовців (наприклад, тих, з ким у винного виникли неприязні стосунки) тощо. Мотивом самовільного залишення військової частини або місця служби офіцерами, прапорщиками, як правило, є бажання покращити своє матеріальне становище. При цьому особа не має на меті ухилитися від військової служби взагалі. Наявність такої мети і відповідних мотивів може створити підстави для кваліфікації ухилення за ст.408 або 409.
10. Вирішуючи питання про характер і підстави кримінальної відповідальності військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину чи місце служби через неправомірну поведінку щодо нього співслужбовців або військових службових осіб (застосування насильства, вимагательство, нестатутні методи впливу, викривлення дисциплінарної практики тощо), слід завжди перевіряти, чи не діяла така особа в стані крайньої необхідності, отже, чи не є самовільне залишення військової частини або місця служби вимушеним.
Про поняття крайньої необхідності див. ст.39 та коментар до неї.
Порівнюючи між собою значимість соціальних цінностей та інтересів держави, пов’язаних з охороною встановленого порядку проходження військової служби, слід виходити з положення про те, що права і свободи людини, а також їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Самовільне залишення військової частини чи місця служби слід вважати вчиненим в стані крайньої необхідності, коли у справі безспірно встановлено, що підставою для таких дій військовослужбовця були реальні посягання на його життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, коли уникнути іншими засобами порушення цих своїх прав для нього було неможливим і шкода державним інтересам була заподіяна вимушено.
Про неможливість для військовослужбовця уникнути порушень своїх прав на життя, на захист свого здоров’я (ст.27 Конституції України), на повагу до його гідності (ст.28 Конституції України), на свободу та особисту недоторканність (ст.29 Конституції України) іншими засобами, крім самовільного залишення військової частини чи місця служби, свідчать, наприклад, такі факти: умисне порушення перелічених прав військовослужбовця командуванням військової частини, що позбавляло його можливості оскаржити дії командирів (начальників); залишення військовими службовими особами без реагування повідомлень військовослужбовця про порушення цих його прав, а так само нездатність військової влади припинити їх порушення тощо.
Вимушеним заподіянням шкоди інтересам держави слід визнавати випадки, коли військовослужбовець, самовільно залишаючи військову частину чи місце служби, не має наміру ухилитися від виконання свого конституційного обов’язку - захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, а намагається добитися належних умов проходження військової служби. Про такі наміри військовослужбовця може свідчити той факт, що, знаходячись поза межами військової частини чи місця служби, він свою належність до військової служби не приховує і повідомляє про себе та про факти порушення своїх конституційних прав у правоохоронні органи або органи державної влади чи службовим особам військкомату за місцем проживання.
Так, рядовий Г. виправданий судом, оскільки залишив місце служби з метою уникнути знущань і насильства з боку молодшого командира та добитися належних умов проходження військової служби. Мотивуючи своє рішення, суд послався на вимушеність залишення Г. військової частини, яка була зумовлена систематичними протиправними посяганнями на його конституційні права та бездіяльністю військової влади, а також на відсутність для Г. можливості за даних обставин уникнути небезпеки для свого здоров’я іншими засобами. У судовому засіданні були підтверджені факти нестатутного впливу щодо Г. і стосовно винної особи була порушена кримінальна справа. Крім того, судом було встановлено, що офіцерам частини ці факти насильства були відомі, проте заходів для їх припинення вони не вживали. Прибувши додому, Г. своєї належності до військової служби не приховував, про причину залишення військової частини відразу розповів батькам, які неодноразово зверталися з повідомленням про місце перебування їх сина до командування військової частини, однак останнє заходів до повернення Г. та притягнення до відповідальності винних у його втечі осіб не вживало.
Навпаки, вироком суду було засуджено рядового К. за дезертирство, який в судовому засіданні також посилався на те, що залишив військову частину через насильство щодо себе. У справі було встановлено, що К. до командування військової частини за допомогою не звертався, а, знаходячись поза її межами, про факти насильства щодо себе нікому не повідомляв, у лікувальні заклади та правоохоронні органи з приводу будь-яких тілесних ушкоджень не звертався, більш того, переховувався від останніх.
11. Кваліфікуючими ознаками даного злочину є: 1) вчинення його в умовах воєнного стану чи 2) в бойовій обстановці.
Про поняття “воєнний стан” та “бойова обстановка” див. п.10 коментар до ст.401.
Самовільне залишення місця проходження служби, вчинене в умовах воєнного стану або у бойовій обстановці, слід відмежовувати від злочинів, передбачених ст.428 і 429. Перший із вказаних злочинів відрізняється від злочину, передбаченого ч.4 ст.407, за ознаками, які характеризують суспільно небезпечне діяння - тільки дія, місце вчинення злочину - територія військового корабля, його обстановку - даний корабель гине і суб’єкта злочину - командир корабля або особа із складу команди корабля, а другий злочин відрізняється від злочину, передбаченого ч.4 ст.407, за ознаками місця вчинення злочину - поле бою і його часу - не тільки в умовах воєнного стану.
Самовільне залишення військовослужбовцем поля бою, яке є одночасно його місцем служби, під час бою слід кваліфікувати за ст.429 як за спеціальною нормою.
Якщо військовослужбовець самовільно залишив місце проходження служби і перейшов на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, його дії кваліфікуються тільки за ст.111 як державна зрада.
Вчинення кримінально караного самовільного залишення частини або місця служби військовослужбовцем, який одночасно виконує обов’язки зі спеціальних видів служб, утворює сукупність злочинів, передбачених ст.407 і відповідними ст.418, 419, 420 або 421.
Особи, направлені в дисциплінарний батальйон, є військовослужбовцями строкової служби, тому їх втечу з гауптвахти або інше ухилення від військової служби, до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання, слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за ст.407, 408 або 409 (див. п.6 постанови ПВСУ “Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні” від 28 грудня 1996 р. № 15).

Стаття 408.Дезертирство

1. Дезертирство, тобто самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також нез’явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу -
караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
2. Дезертирство із зброєю або за попередньою змовою групою осіб -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

1. Безпосередній об’єкт даного злочину збігається з об’єктом злочину, передбаченого ст.407.
2. Об’єктивна сторона злочину полягає у самовільному залишенні військової частини або місця служби у будь-яких проявах, передбачених ч.1 ст.407, з метою ухилитися від військової служби (дезертирство). Дезертир протизаконно припиняє виконувати свій конституційний обов’язок по захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, намагається повністю виключити себе із сфери військово-службових правовідносин.
Дезертирство є триваючим злочином і починається з моменту самовільного залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення на службу, доки не буде припинено самим винним або у зв’язку з іншими обставинами (затримання тощо).
Для закінченого складу цього злочину тривалість ухилення військовослужбовця від військової служби значення не має. Повернення дезертира до місця служби або його прибуття до органів влади є явкою з повинною і на кваліфікацію злочину не впливає. Фактична тривалість ухилення від військової служби може мати значення лише при визначенні ступеня суспільної небезпечності цього діяння та призначенні покарання.
Характеристика даного злочину з об’єктивної сторони його юридичного складу збігається із характеристикою з об’єктивної сторони юридичного складу самовільного залишення військової частини (ст.407), відрізняються дані злочини тільки за суб’єктивною стороною їх юридичних складів.
Разом з тим ст.408 містить вичерпний перелік способів вчинення дезертирства у формі нез’явлення на службу, а саме у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або лікувального закладу. За таких обставин невихід без поважних причин на службу військовослужбовця (крім військовослужбовців строкової служби), робочий час якого обмежується межами робочого дня, не охоплюється жодним з можливих і передбачених законодавцем способів вчинення дезертирства, а тому за наявності достатніх підстав може розглядатися як відмова від несення обов’язків військової служби (ч.2 ст.409) або як дисциплінарний проступок.
Так, дії К., пов’язані з ухиленням від несення передбачених контрактом обов’язків військової служби, які фактично полягали у тому, що він, не маючи на те підстав, умисно припинив виконання таких обов’язків і тим самим заявив про свою відмову їх виконувати, Військова колегія ВСУ перекваліфікувала з п.“в” ст.241 (ч.1 ст.408) на п.“а” ст.243 КК 1960 р. (ч.2 ст.409).
3. Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою - ухилитися від військової служби. Мотиви дезертирства можуть бути різноманітними і на кваліфікацію діяння не впливають, проте враховуються при призначенні покарання.
Під метою ухилитися від військової служби необхідно розуміти цілеспрямоване прагнення особи уникнути виконання обов’язків з військової служби в цілому і взагалі на весь встановлений законом строк проходження служби, при цьому таке прагнення завжди поєднано з наміром особи назавжди виключити себе із сфери військово-службових відносин. Обґрунтовуючи наявність в діях особи складу дезертирства, посилання у вироку на таку мету є обов’язковим, оскільки вона є конструктивною ознакою юридичного складу даного злочину.
Під час самовільного залишення військової частини злочинець має намір через певний час повернутися до виконання обов’язків з військової служби, а кваліфікація діяння здійснюється тільки в залежності від терміну його ухилення від військової служби. Тому тривалість ухилення військовослужбовця від військової служби під час дезертирства на його кваліфікацію не впливає.
Об’єктивними факторами, які свідчать про наявність у винного мети ухилитися від військової служби, судова практика визнає: фактично тривале незаконне знаходження особи поза межами місця служби, неприйняття нею будь-яких заходів, спрямованих на повернення у військову частину, знищення військової форми одягу, наполегливість в реалізації умислу на ухилення від служби (неодноразові епізоди ухилень, втеча від представників військової частини при затриманні, приховування своєї належності до армії, знищення документів, що посвічують особу винного, та виготовлення чи придбання підроблених документів), втеча з поста зі зброєю, проживання на нелегальному становищі, під чужим прізвищем, виїзд за кордон, зміна зовнішності, намір легалізувати своє незаконне становище шляхом придбання паспорта, придбання документів для влаштування на роботу, сам факт працевлаштування, вчинення інших злочинів під час ухилення від служби тощо.
Перелічені обставини, у тому числі й тривалість періодів ухилення від обов’язків служби, лише тоді свідчать про наявність мети ухилитися від військової служби, коли вони підтверджуються сукупністю всіх досліджених в суді фактичних даних, а інші версії по справі спростовані в судовому засіданні або для їх виникнення не було підстав.
Так, вироком суду Б. було засуджено за п.“а” ст.241 КК України 1960 р. (ч.1 ст.408) за те, що він у 1992 році самовільно залишив розташування шпиталю, де перебував на лікуванні, і з метою ухилитися від строкової служби виїхав до місця проживання своїх батьків, де проживав до дня затримання - грудень 1998 р. Оскільки по справі було безспірно встановлено, що Б. самовільно залишив місце служби під впливом батьків, за місцем яких проживав весь час, не приховуючи свою належність до військової служби, неодноразово під час ухилення звертався до органів військового управління, у тому числі до військової прокуратури та Міністерства оборони з проханням вирішити питання про подальше проходження військової служби, яке тривалий час не вирішувалося, Військова колегія ВСУ перекваліфікувала вказані дії Б. з п.“а” ст.241 на п.“в” ст.240 КК України 1960 р. (ч.3 ст.407).
Для наявності складу дезертирства не має значення, в який момент особа вирішила ухилитися від служби - безпосередньо в момент самовільного залишення місця служби або вже в період незаконного знаходження за його межами. Коли військовослужбовці після самовільного залишення частини приймають рішення ухилитися від військової служби, їх дії повинні кваліфікуватись як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати в якості способу дезертирства, а отже поглинається останнім і не утворює сукупності злочинів.
Добровільна відмова від вчинення дезертирства можлива тільки до моменту самовільного залишення частини або до перебігу строку прибуття на службу.
4. Суб’єктом злочину виступає будь-який військовослужбовець.
Особи, направлені в дисциплінарний батальйон, є військовослужбовцями строкової служби, тому їх втечу з гауптвахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за ст.407, 408 або 409 (див. п.6 постанови ПВСУ “Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні” від 28 грудня 1996 р. № 15).
Якщо під час дезертирства скоєні інші злочини, то кваліфікація дій винної особи повинна бути за сукупністю відповідних злочинів.
5. Кваліфікуючими ознаками даного злочину є: 1) вчинення його із зброєю або 2) за попередньою змовою групою осіб.
Про поняття вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. коментар до ст.28.
Дезертирство зі зброєю передбачає, що військовослужбовець, залишаючи місце служби з метою ухилитися від військової служби, забирає із собою зброю.
Про поняття зброї див. п.5 коментаря до ст.410.
Під зброєю в контексті даної статті слід розуміти виключно зброю, яка є військовим майном (штатна зброя, що перебуває на озброєнні у військовому формуванні, зброя, яка перебуває під охороною, незалежно від того, закріплена дана зброя за винною особою чи ні). Інші пристрої, які в широкому розумінні охоплюються поняттям “зброя”, не входять до кола предметів, дезертирство з якими стає підставою для кваліфікації дій винного за ч.2 ст.408.
Заволодіння військовослужбовцем зброєю шляхом викрадення, привласнення, вимагання, а також заволодіння нею шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем з наступним дезертирством кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч.2 ст.408 та відповідними частинами ст.410. Якщо зброя була видана виключно для її обслуговування, виконання стрільб тощо, дезертирство і подальші незаконні дії з нею кваліфікуються за ч.2 ст.408, ст.410 та ст.263, а у разі залишення внаслідок дезертирства зі зброєю, виданою для виконання обов’язків з військової служби, місця несення відповідної спеціальної служби діяння винної особи кваліфікуються додатково і за відповідними статтями даного розділу про порушення спеціальних видів служби.
Якщо зброя була на законних підставах видана військовослужбовцю з правом постійного її носіння, дезертирство з такою зброєю кваліфікується тільки за ч.2 ст.408 і ознак незаконного носіння та зберігання зброї (ст.263), а також злочину, передбаченого ст.410, не містить.
Особливо кваліфікуючими ознаками даного злочину є: 1) його вчинення в умовах воєнного стану чи 4) в бойовій обстановці.
Про поняття “воєнний стан” та “бойова обстановка” див. п.10 коментаря до ст.401.
6. При одночасному засудженні за дезертирство і злочин, який був вчинений під час дезертирства, покарання призначається за правилами ч.1 - 3 ст.70, при засудженні за дезертирство після винесення вироку за злочин, вчинений у період ухилення від служби, покарання призначається за правилами ч.4 ст.70.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, загальна характеристика та система військових злочинів	\|	Злочини, що посягають на встановлений порядок користування військовим майном.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.