• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття, загальна характеристика та система військових злочинів

План

ЛЕКЦІЯ

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ НЕСЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ)

1. Поняття, загальна характеристика та система військових злочинів.
2. Злочини, що посягають на порядок взаємовідносин між військовослужбовцями.
3. Злочини, що посягають на встановлений порядок проходження військової служби.
4. Злочини, що посягають на встановлений порядок користування військовим майном.
5. Злочини, що посягають на встановлений порядок поводження зі зброєю та порядок експлуатації військової техніки.
6. Злочини, що посягають на встановлений порядок несення окремих видів військової служби.
7. Злочини, що посягають на встановлений порядок збереження військових відомостей, що становлять державну таємницю.
8. Військові службові злочини.
9. Злочини, вчинювані в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

Поняття військового злочинумає всі ознаки, властиві загаль­ному поняттю злочину. Крім того, воно має додаткові специфічні ознаки, зазначені у ст. 401. Такими ознаками є: 1) спеціальний об'єкт злочину - встановлений законодавством порядок несення або про­ходження військової служби; 2) спеціальний суб'єкт злочину - вій­ськовослужбовець або військовозобов'язаний під час проходження навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів; 3) караність діянь за нормами, які вміщені у розділі про військові злочини.

Родовим об'єктомвійськових злочинів євстановлений зако­нодавством порядок несення або проходження військової служби. Цей порядок закріплений в законах України, Військовій присязі, військових статутах, положеннях про проходження військової служ­би різними категоріями військовослужбовців, порадниках, наказах Міністра оборони та інших актах військового законодавства. Він повинен неухильно додержуватися всіма військовослужбовцями. Злочинні посягання на такий порядок ведуть до підриву боєздат­ності Збройних Сил України та інших військових формувань.

Безпосереднім об'єктомконкретного військового злочину є ті відносини військової служби, проти яких спрямоване діяння.

Залежно від безпосереднього об'єкта можна виділити такі гру­пи військових злочинів:

1) злочини, що посягають на порядок взаємовідносин між військовослужбовцями (статті 402-406);

2) злочини, що посягають на встановлений порядок прохо­дження військової служби (статті 407-409);

3) злочини, що посягають на встановлений порядок користу­вання військовим майном (статті 410-413);

4) злочини, що посягають на встановлений порядок поводження зі зброєю та порядок експлуатації військової техніки (стат­ті 414-417);

5) злочини, що посягають на встановлений порядок несення окремих видів військової служби (статті 418-421);

6) злочини, що посягають на встановлений порядок збереження військових відомостей, що становлять державну таємницю (стаття 422);

7) військові службові злочини (статті 423-426);

8) злочини, вчинювані в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці (статті 427-435).

Суб'єктами військових злочинів можуть бути військовослуж­бовці та військовозобов'язані (останні тільки у разі, коли вони проходять навчальні (чи перевірні) або спеціальні збори).

Військовослужбовці - це особи, які проходять строкову війсь­кову службу, військову службу за контрактом, за призовом та кад­рову військову службу.

Такими, що перебувають на строковій службі, вважаються солдати, матроси, сержанти й старшини, які проходять військову службу за призовом у межах строків, визначених ст. 23 Закону «Про загальний військовий обов'язок і військову службу».

Військову службу за контрактом проходять особи, прийняті на військову службу у добровільному порядку.

Ст. 2 Закону «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» встановлює такі види військової служби за контрактом:

а) військова служба солдатів і матросів, сержантів і старшин;

б) військова служба прапорщиків і мічманів; в) військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових навчальних за­кладів, а також вищих навчальних закладів, які мають кафедри військової підготовки (факультети військової підготовки, відді­лення військової підготовки, інститути військової підготовки) з програмами підготовки на посади осіб офіцерського складу; г) вій­ськова служба осіб офіцерського складу. Порядок прийняття на військову службу за контрактом регламентується ст. 20 Закону та положеннями про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців.

До тих, хто служать за призовом, належать офіцери, призвані на військову службу із запасу.

Кадрову військову службу проходять особи офіцерського скла­ду, зараховані до Збройних Сил України та інших військових фор­мувань до запровадження військової служби за контрактом.

Не належать до військовослужбовців допризовники, тобто осо­би, які проходять допризовну підготовку до приписки їх до призов­них дільниць, призовники, тобто особи, які приписані до призов­них дільниць, і службовці за призовом, тобто особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу. Альтернативна служба за­проваджується замість проходження військової служби і вважаєть­ся державною службою поза Збройними Силами чи іншими війсь­ковими формуваннями. Право на таку службу за наявності істин­них релігійних переконань мають громадяни України, які нале­жать до діючих, згідно із законодавством, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в Збройних Силах.

Військовозобов'язані — це особи, які перебувають у запасі. Не можуть бути суб'єктами військового злочину особи, не взяті на військовий облік або зняті з нього відповідно до статей глав V і VI Закону «Про загальний військовий обов'язок і військову службу».

Військова служба є почесним обов'язком громадянина Украї­ни. Військова служба у Збройних Силах України та інших війсь­кових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я й віком громадян України, пов'язаній із захистом Віт­чизни.

Під іншими військовими формуваннями треба розуміти СБ, Прикордонні війська України, війська Цивільної оборони України, Управління охорони вищих службових осіб України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Початком перебування на військовій службі вважається: а) день прибуття до військового комісаріату для відправлення у військову частину - для призовників і офіцерів, призваних із запасу; б) день зарахування до списків особового складу військової частини (військового закладу, установи тощо) - для військовозобов'язаних і жінок, які вступають на військову службу за контрактом; в) день призначення на посаду курсанта (слухача) вищого військового на­вчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу - для громадян, які добровільно вступають на військову службу; г) день призначення на посаду - для громадян, які прийняті на військову службу до СБ. Закінченням проходження військової служби вважається день, з якого військовослужбовець виключений наказом по військовій частині (військовому закладу, установі тощо) із списків особового складу.

Відповідальність за військові злочини настає, як правило, з 18-ти років, тобто з віку призову на строкову військову службу.

Водночас, оскільки, згідно зі ст. 20 Закону «Про загальний вій­ськовий обов'язок і військову службу», на військову службу за контрактом курсантів (слухачів) приймаються призовники віком від 17 до 21 року, в тому числі ті, яким 17 років виповнюється у рік зарахування на навчання до вищих військових навчальних за­кладів або вищих навчальних закладів, які мають військові на­вчальні підрозділи, відповідальність за військові злочини може наставати і до виповнення винним 18-річного віку.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р. передбачає, що військовополонені ворожої армії несуть кримінальну відповідальність за законом про військові злочини за дії, вчинені проти порядку несення військової служби держави пе­ребування в полоні. Конвенція робить виняток для військовослуж­бовців, які вчинили замах на втечу з полону. Вона не визнає війсь­ковим злочином невдалу втечу з полону, а у випадках вчинення втечі військовополонений, вдруге взятий у полон у ході наступних військових дій, не підлягає покаранню за раніше вчинену втечу (статті 84, 87, 89, 91, 92, 93 Конвенції).

Деякі військові злочини можуть бути вчинені тільки військово­службовцями, які наділені певними спеціальними ознаками. Так, військові службові злочини (статті 423-426) можуть вчинювати тільки начальники та інші службові особи; порушення правил ко­раблеводіння (ст. 417) - тільки військовослужбовці (військові мо­ряки), на яких покладений обов'язок водіння корабля (коман­дир корабля, штурман, старший помічник командира корабля, вах­товий офіцер та ін.); порушення правил польотів або підготовки до них (ст. 416) - військовослужбовець, який безпосередньо брав участь у здійсненні польоту літального апарату (командир корабля, член льотного екіпажу, службова особа, яка здійснювала керівництво польотом), або готував літальний апарат до польоту (військовослужбовці, які готували літальний апарат до польоту, здійс­нювали технічний огляд чи ремонтували його).

Особи, які не є військовослужбовцями, можуть притягуватися до кримінальної відповідальності за статтями, що передбачають відповідальність за військові злочини, тільки як підбурювачі, по­собники або організатори (див.: ч. 3 ст. 401). Виконавцями й співвиконавцями цих злочинів можуть бути тільки військовослужбов­ці та військовозобов'язані.

Істотною особливістю норм, які включені у розділ XIX Особ­ливої частини КК, є широка диференціація умов і меж відповіда­льності за військові злочини залежно від часу та обстановки їх вчинення. Наприклад, посилюється відповідальність та застосову­ються більш суворі міри покарання за вчинення в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці таких злочинів, як непокора (ст. 402), дезертирство (ст. 408), недбале ставлення до військової служби (ст. 425). Посилення відповідальності за подібні злочини в умовах воєнного стану або у бойовій обстановці обумовлено під­вищенням їх суспільної небезпечності в складних умовах, коли необхідні максимальна чіткість, стійкість, висока дисципліна всіх військовослужбовців.

Умови воєнного стану - це фактичне перебування України в стані війни з іншою державою. Вони настають з оголошенням стану війни чи фактичним початком воєнних дій. Воєнний стан вводиться у разі збройної агресії або загрози нападу на Україну. Умови воєнного стану зникають у день і час припинення стану війни. Час з моменту оголошення стану війни чи фактичного по­чатку воєнних дій і до їх припинення називається воєнним. Ця ознака має місце як тоді коли злочини вчинюються у діючій ар­мії, так і в тилу.

Під бойовою обстановкою треба розуміти перебування війсь­кової частини (підрозділу) в умовах безпосередньої підготовки й ведення бою (операції). Бойова обстановка може виникнути не тільки в умовах воєнного стану, але й у мирний час, коли частина (підрозділ) відбиває напад на прикордонну заставу, під час вторг­нення на територію України збройних банд, при порушенні недо­торканності її повітряного чи морського простору.

Посилюється відповідальність за окремі види військових злочинів і в разі вчинення їх групою осіб (ч. 2 ст. 404, ч. 3 ст. 405 та ін.) чи за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 408, ч. 2 ст. 410 та ін.), або якщо вони спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (наприклад, ч. 2 ст. 411, ч. 2 ст. 412) тощо.

Разом з тим особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями цього розділу, може бути звільнена від кримінальної відповідаль­ності згідно зі ст. 44 цього Кодексу із застосуванням до неї захо­дів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил Украї­ни (ч. 4 ст. 401). Наприклад, особа звільняється (обов'язково) від кримінальної відповідальності тоді, коли вперше вчинила військо­вий злочин невеликої тяжкості, після чого щиро покаялася, актив­но сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 45), чи примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46). Звільнення від кримінальної відповідальності із за­стосуванням заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, можливе (оскільки це право суду) і при вчиненні особою вперше військового злочину як невеликої, так і середньої тяжкості, якщо вона щиро покаялася (ст. 47), або якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспіль­ну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпеч­ною (ст. 48).

Наприклад, суд зобов'язаний звільнити від кримінальної відповідальності військову службову особу, яка необережно знищила чи пошкодила військове майно, що заподіяло шкоду у великих розмі­рах (ч. 1 ст. 412), якщо вона (особа) вперше вчинила такий злочин, після чого щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю усунула заподіяну шкоду. Повинен бути звільнений від кримінальної відповідальності і військовослужбовець, який погро­жував начальникові заподіянням тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 405), якщо він примирився з потерпілим та відшкодував моральні збитки. Водночас суд має право звільнити від кримінальної відповідаль­ності військовослужбовця, який, наприклад, відкрито відмовився виконати наказ начальника (ч. 1 ст. 402), що було пов'язано з так званою дідівщиною, якщо після вчинення злочину дідівщину було усунено (ліквідовано) і вчинене ним діяння перестало бути суспільно небезпечним, або вів себе законослухняно, не порушу­вав порядок несення військової служби і на час розгляду справи в суді перестав бути суспільно небезпечним.

Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється ви­ключно судом (ч. 2 ст. 44). Порядок звільнення від кримінальної відповідальності регламентований КПК. Дійшовши висновку пр₀ наявність підстав, зазначених у розділі IX Загальної частини КК суд закриває кримінальну справу та, вирішивши питання про за­стосування до винного заходів дисциплінарного стягнення, порушує дисциплінарне провадження і направляє його відповідному командирові (начальникові) для застосування щодо винного заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України! Застосування заходів Дисциплінарного статуту Збройних Сил України повинно здійснюватися командиром військової частини який порушив кримінальну справу. Згідно зі ст. 67 Статуту внут­рішньої служби, право порушувати кримінальну справу надано командирові полку (корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону).

2. Злочини, що посягають на порядок взаємовідносин між військовослужбовцями

За своїм службовим становищем і військовим званням військо­вослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Командир (начальник) має право віддавати накази підлеглому військовослужбовцеві і зобов'язаний перевіряти їх виконання. Підлеглі зобов'язані беззастережно вико­нувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинно­го наказу, і ставитися до нього з повагою. «Наказ має бути вико­наний сумлінно, точно та у встановлений строк».

Стаття 402. Непокора

1. Непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу -
караються службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі діяння, якщо вони вчинені групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
3. Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. За своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно один одного. Одним із головних загальних обов’язків усіх військовослужбовців є обов’язок беззастережно і сумлінно виконувати накази командирів (начальників). Це обумовлено принципом єдиноначальності, який полягає, зокрема, у тому, що командир (начальник) наділений всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і на нього покладена персональна відповідальність перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця. Для цього командиру (начальнику) надано право одноособово приймати рішення, віддавати накази, забезпечувати і перевіряти їх виконання, виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.
2. Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок виконання у військових формуваннях України наказів начальників, який забезпечує необхідні в умовах військової служби регламентовані військовими статутами військово-службові відносини між начальниками та підлеглими, згідно з якими перші мають право віддавати накази, а останні - зобов’язані беззастережно підкорятися їм.
Взаємовідносини між начальниками та підлеглими з приводу віддання та виконання наказів по службі регламентуються Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, дію якого поширено на Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України та на інші військові формування, створені відповідно до законів України.
Непокора є найбільш зухвалим і небезпечним військовим злочином, який ускладнює нормальне виконання військовими частинами та підрозділами покладених на них завдань, породжує безладдя, порушує статутний порядок, негативно позначаючись на боєготовності та боєздатності військових формувань, наносячи тим самим реальну шкоду інтересам служби.
Якщо шкоду правоохоронюваним інтересам заподіяно вчиненим з метою виконання законного наказу діянням, таке діяння визнається правомірним (ч.1 ст.41).
3. До начальників слід відносити військовослужбовців, які для виконання певних завдань мають у своєму розпорядженні підлеглих, наділені правом віддавати останнім накази, розпорядження та інші обов’язкові для виконання вимоги і застосовувати щодо них дисциплінарну владу. Під військовими начальниками у військових статутах та інших актах військового законодавства розуміються начальники за службовим положенням (посадою) та начальники за військовим званням. У разі спільного виконання службових обов’язків військовослужбовцями, що не підпорядковані один одному, якщо їх службові відносини не визначені командиром (начальником), начальником є старший із них за посадою, а за рівних посад - старший за військовим званням.
Військовими начальниками можуть бути і військовослужбовці рядового складу, якщо вони призначені на відповідну посаду (наприклад, командир відділення, заступник командира взводу тощо).
До категорії військових начальників потрібно також відносити всіх військовослужбовців, які мають підлеглих під час несення спеціальних служб (караульної, патрульної, внутрішньої, вахтової, бойового чергування, прикордонної) та користуються правом віддавати підлеглим накази та розпорядження в інтересах виконання завдань тієї чи іншої спеціальної служби.
Для кваліфікації діяння за ст.402 не має значення, постійно чи тимчасово, письмовим чи усним розпорядженням призначено військовослужбовця виконувати обов’язки начальника.
Водночас не поширюється дія статутних правил про начальників за військовим званням на тих військовослужбовців, які відбувають кримінальне покарання у виді арешту на гауптвахті Служби правопорядку Збройних Сил України, оскільки вони зобов’язані виконувати команди та розпорядження військових службових осіб та військовослужбовців чергових змін Служби правопорядку, незалежно від військового звання останніх.
4. З об’єктивної сторони непокора виражається у двох формах: відкрита відмова виконати наказ начальника або інше умисне невиконання наказу.
Наказ (в контексті ст.402 КК) - це одноособова пряма владна вимога (наказ, розпорядження, вказівка, команда тощо) розпорядчого характеру особи, якій надано владні повноваження в сфері управління, про вчинення або невчинення певних дій по службі іншою особою чи визначеним колом осіб, на яких покладено обов’язок виконувати такі вимоги. Під виданням наказу як діяльністю розуміють одну із форм реалізації владних функцій, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків військової службової особи.
Відкрита відмова виконати наказ начальника - найбільш зухвала форма непокори - передбачає наявність заяви (усної чи письмової) підлеглого про його небажання виконувати наказ або інше відкрите демонстративне його невиконання, яке може супроводжуватись репліками чи здійснюватися мовчки. Відкрита відмова виконати наказ начальника може бути заявлена йому віч-на-віч або прилюдно. Від непокори слід відрізняти випадки суперечки, коли підлеглий вступає в обговорення наказу, виявляючи своє незадоволення у зв’язку з його отриманням, але врешті-решт наказ виконує. Крім того, не містить ознак непокори негайна доповідь військовослужбовця про те, що він неспроможний з певних причин виконати наказ своєчасно та у повному обсязі.
Інше умисне невиконання наказу полягає у тому, що підлеглим наказ начебто приймається до виконання, але насправді умисно не виконується. Невиконання наказу може полягати:
а) у діях, вчиняти які наказ прямо забороняв;
б) у невиконанні дій, які мали бути виконані згідно з наказом;
в) у виконанні дій, передбачених наказом, але з порушенням встановлених наказом строків та інших обов’язкових умов їх виконання.
Специфіка оцінки дій винного як непокори полягає у тому, що завжди необхідно встановити, що:
а) наказ начальника безпосередньо адресований винній підлеглій особі, тобто його вимоги не можуть бути реалізовані без участі особи у тому числі;
б) відсутні обставини, які свідчать про неможливість виконання наказу начальника або про наявність поважних причин його невиконання в термін, визначений наказом.
Суттєве кримінально-правове значення має і характер відданого наказу.
Наказ має бути законним. Таким він є, коли відданий відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечить чинному законодавству та не пов’язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина (ч.2 ст.41). Законність наказу встановлюється в кожному конкретному випадку шляхом аналізу нормативних актів, які визначають повноваження та компетенцію особи, яка віддала наказ, аналізу правомірності вимог, що висувалися цією особою як обов’язкові, дотримання нею порядку та форми віддання наказу. Якщо наказ виданий з порушенням вимог, які до нього висуваються законодавством, він є незаконним.
Законом не встановлено обов’язку для військовослужбовців оцінювати отримані накази у сфері військової служби з точки зору їх законності, а тому, якщо підлеглий проявить непокору щодо законного наказу, помилково вважаючи його незаконним, він повинен відповідати за непокору чи невиконання наказу, залежно від конкретних обставин. Разом з тим підлеглий не несе відповідальності за ст.402 за невиконання незаконного наказу начальника.
За виконання злочинного наказу підлеглий притягується до юридичної відповідальності на загальних підставах з огляду на те, яким було (умисним чи необережним) його психічне ставлення до своїх дій, вчинення яких вимагалося наказом, їх наслідків та до характеру вимог самого наказу. При цьому діяння особи, яка виконала злочинний наказ, підлягає кваліфікації за тією чи іншою статтею Особливої частини КК з урахуванням її психічного ставлення до вчинюваних на виконання такого наказу дій та, за необхідності, їх наслідків. Ступінь же її усвідомлення злочинного характеру вимог наказу має значення для вирішення питання лише про те, який наказ нею виконано: явно злочинний чи ні, а також чи немає підстав вважати, що особа виконала наказ, взагалі не розуміючи злочинного характеру його вимог. Питання про те, чи міг виконавець усвідомлювати злочинний характер відданого наказу, виникає у тих випадках, коли злочинність вимог наказу не є очевидною, явною.
Про існуючі у судовій практиці варіанти кримінально-правової оцінки дій військової службової особи, яка віддала злочинний наказ, див. коментар до ст.424.
Злочинний характер наказу (розпорядження) означає, що ним вимагається вчинити або його виконання неминуче пов’язано із вчиненням діяння, яке на момент віддання такого наказу (розпорядження) становило злочин.
Особа вважається такою, що не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, коли вона була позбавлена фактичної можливості в силу суб’єктивних властивостей (рівень спеціальних знань у конкретній галузі, життєвий і практичний досвід тощо) або конкретних умов, в яких вона діє (необізнаність про зв’язок своїх дій з іншими подіями, діями інших осіб, обмеженість інформації тощо), зрозуміти дійсне правове значення вимог наказу (розпорядження), або не могла усвідомлювати суспільної небезпечності наслідків його виконання.
Так, слідчий військової прокуратури встановив, що наказ чергового по парку випустити машину, яка належала державі, з викраденим державним майном, за кермом якої була стороння особа, був незаконним. Але днювальний по парку, який виконав цей наказ, будучи перший раз у складі даного наряду, не знаючи всіх водіїв автопарку в обличчя і дійсних намірів чергового по парку, був позбавлений можливості в силу вказаних обставин усвідомити дійсний характер та суспільно небезпечні наслідки виконання наказу начальника, якому він фактично сприяв у вчиненні розкрадання державного майна. За таких обставин у постанові про часткове закриття справи слідчий зробив обґрунтований висновок про те, що в діях днювального по парку відсутній склад злочину.
Положення військових статутів щодо права військовослужбовців не виконувати лише явно злочинні накази, не регулюють тих випадків, коли військовослужбовець порушує спеціальні правила, встановлені в інших (не військових) сферах суспільної діяльності, суб’єктом яких він є одночасно. У таких випадках виникає колізія обов’язків військовослужбовця з приводу покори отриманому наказу як суб’єкта різних і не схожих за змістом правовідносин, а тому зміст таких обов’язків визначається з урахуванням вимог спеціального закону, що висуває більш “вимогливі” положення, які даний військовослужбовець знає і повинен знати в силу виконуваних специфічних завдань по службі (офіцер - начальник фінансової служби, військовий лікар, військовослужбовець - водій).
При виконанні підлеглим явно злочинного наказу застосовуються положення ч.4 ст.41. Так, за виконання явно злочинного наказу начальника підлеглий може відповідати як пособник у вчиненні відповідного військового службового злочину (скажімо, за виконання наказу начальника караулу про застосування фізичного насильства щодо заарештованих чатовий має нести відповідальність за ч.5 ст.27 і ч.2 ст.424).
Коли ж незаконним наказом безпосередньо не вимагалося вчинення злочину, але його виконання спричинило суспільно небезпечні наслідки, можливість настання яких виконавець такого наказу передбачав, але легковажно розраховував на їх відвернення, або хоч і не передбачав таких наслідків, але повинен був і міг їх передбачити, останній за наявності всіх необхідних підстав може відповідати за вчинення злочину з необережності.
Наказ має бути конкретним. Не можна розглядати як невиконання наказу невиконання військовослужбовцем загальних вимог служби, які містяться у військових статутах, порадниках, інструкціях тощо. Виконання наказу як нормативно-правового акта подібне виконанню акта законодавства, виконання ж розпорядчого наказу є фактом реалізації відносин підлеглості, покори вимогам певних осіб або органів, що безпосередньо здійснюють таким чином управлінські функції. При цьому в окремих випадках, коли процедура виконання того чи іншого наказу чітко визначена законодавством (наприклад, щодо переміщення військовослужбовця по службі, здачі ним справ та посади, проведення інвентаризації майна у військовій частині тощо), зовсім не обов’язково, щоб такий наказ містив вичерпний перелік всіх дій, які підлеглому необхідно вчинити з метою його виконання.
Можливі й такі ситуації, коли у зв’язку з порушенням підлеглим загальних вимог військової служби начальник віддає йому наказ про припинення правопорушення та виконання ним своїх обов’язків, умисне невиконання такого наказу підпадає під поняття непокори.
Крім того, у кожному конкретному випадку має бути з’ясовано, чи не обумовлене невиконання наказу тим, що він був сформульований невиразно, нечітко й незрозуміло, допускав подвійне тлумачення або чи не був він перешкодою для виконання наказу іншого начальника.
5. Непокора вважається закінченим злочином, залежно від форми її вчинення, з моменту відкритої відмови виконати наказ начальника або з моменту його фактичного невиконання при іншому умисному невиконанні наказу. Злочин, передбачений ч.1 ст.402, є формальним, а ч.2 ст.402 - матеріальним.
6. Суб’єктом злочину є військовослужбовець (військовозобов’язаний під час проходження відповідних зборів), який є підлеглим стосовно начальника, котрий віддав наказ.
7. З суб’єктивної сторони непокора у двох її формах може бути вчинена як з прямим, так і з непрямим умислом, однак у першій формі непокори умисел виникає до чи під час отримання наказу, а в другій формі - в момент отримання наказу чи пізніше. Психічне ставлення винної особи до наслідків непокори та іншого умисного невиконання наказу може характеризуватися як умислом, так і необережністю. Мотиви непокори не мають значення для кваліфікації. Проте, якщо непокора спровокована попередніми незаконними діями начальника щодо підлеглого, питання про відповідальність останнього вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.
8. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: 1) вчинення його групою осіб і 2) спричинення тяжких наслідків.
Про поняття групи осіб див. п.10 коментаря до ст.401.
Під тяжкими наслідками у ч.2 ст.402 слід розуміти, зокрема, зрив виконання бойового завдання (яким у мирний час є, скажімо, несення караульної або прикордонної служби, бойового чергування), зрив заходів, спрямованих на забезпечення постійної бойової готовності військової частини, корабля, підрозділу; знищення або пошкодження бойової техніки; загибель людей; втрата управління військами; спричинення значної матеріальної шкоди тощо. Тяжкість наслідків визначається органами досудового слідства та судом з урахуванням всіх обставин справи.
9. Особливо кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його: 1) в умовах воєнного часу і 2) в бойовій обстановці.
Про поняття “воєнний стан” та “бойова обстановка” див. п.10 коментаря до ст.401.

Стаття 403. Невиконання наказу

1. Невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій статті 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -
карається службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.
2. Те саме діяння, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

1. Об’єкт і суб’єкт злочину, передбаченого ст.403, співпадають з об’єктом і суб’єктом злочину, передбаченого ст.402 КК.
2. Об’єктивна сторона цього злочину характеризується тільки бездіяльністю за відсутності ознак непокори і полягає у невиконанні або неточному виконанні наказу, настанні тяжких наслідків та наявності причинового зв’язку між невиконанням чи неналежним виконанням наказу та настанням таких наслідків. Невиконання наказу є матеріальним складом злочину і вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків внаслідок невиконання чи неналежного виконання наказу.
Про поняття тяжких наслідків див. п.8 коментаря до ст.402.
Не підлягають кваліфікації за ст.403 випадки порушень військовослужбовцями внаслідок недбалості правил несення спеціальних служб (вартової, патрульної, внутрішньої, бойового чергування тощо), оскільки відповідальність за такі правопорушення передбачена іншими статтями даного розділу Особливої частини КК.
3. З суб’єктивної сторони невиконання наказу начальника вчинюється з необережності у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості.
4. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його: 1) в умовах воєнного часу і 2) в бойовій обстановці.
Про поняття “воєнний стан” та “бойова обстановка” див. п.10 коментаря до ст.401.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
4. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
5. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
6. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
7. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
8. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
9. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
10. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
11. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
12. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.

Переглядів: 2493