• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Жага до життя

Джек Лондон

Біле Ікло (збірник)

Текст предоставлен правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=601585

«Біле Ікло»: Країна Мрій; К.:; 2010

ISBN 978‑966‑424‑215‑5

Аннотация

До книжки увійшли оповідання зі збірки «Північні історії» та дві анімалістичні повісті Джека Лондона. У гостросюжетних творах американського письменника розповідається про виживання людини у суворих умовах Півночі. Описано дружбу і безкорисливість, підступність і зраду, мужність і відвагу, величезну силу волі й любов до життя. Автор намагається проникнути у внутрішній світ тварин, збагнути мотивацію їхніх вчинків ставлення до людей. Закони природи жорстокі, але справедливі, і людина, яка їх порушує, може навіть поплатитися за це життям.

Для дітей середнього і старшого шкільного віку.

Джек Лондон

Біле Ікло (збірник)

Жага до життя

Вони спускалися до річки. Той, що йшов попереду, послизнувся і мало не впав посеред каміння. Від утоми і знесилення на їхніх обличчях закарбувалася приречена покірність – наслідок тривалих поневірянь. Важкі тюки на попругах відтягували їм плечі. Аби ноша була легшою, передній надів попругу на лоба. В руках у кожного була рушниця, тож обидва йшли, згорбившись, низько похнюпивши голови і не підводячи очей.

– Якби ми мали бодай два патрони з тих, що у схованці, – мовив один.

В його млявому голосі звучала байдужість. Його супутник нічого на те не відповів і мовчки ступив у молочний потік, що клекотів поміж камінням.

Услід за першим у річку ввійшов другий. Вони не знімали взуття. Крижана вода ножем різала ноги, пальці закоцюбли од холоду. Подекуди вода сягала до колін, і обидва насилу втримували рівновагу.

Другий заточився на слизькому камені й мало не впав, але втримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Напевне, в нього запаморочилася голова: він похитнувся й замахав вільною рукою, ніби хапаючись за повітря. Відновивши рівновагу, він ступнув уперед, але знову похитнувся й трохи не впав. Тоді він зупинився і подивився в бік супутника: той ішов, не озираючись.

З хвилину він стояв нерухомо, про щось міркуючи, потім крикнув:

– Білле, здається, я вивихнув ногу!

Білл уперто шкутильгав далі по молочній піняві й не озирався. Другий із млявим виразом на обличчі дивився йому вслід, одначе на лиці його читалася туга, немов у пораненого оленя.

Білл тим часом вийшов на протилежний берег і шкандибав далі. Той, що стояв посередині річки, не зводив з нього погляду. Губи в нього тремтіли від хвилювання, аж заворушилися жорсткі брунатні вуса над ними. Він облизнув пересохлі од хвилювання губи кінчиком язика.

– Білле! – крикнув він.

Це було розпачливе благання дужої людини, яка потрапила в халепу, але Білл не обернув голови. Його товариш довго стежив, як він незграбною ходою, накульгуючи й спотикаючись, піднімається пологим схилом до хвилястої лінії обрію, утвореної гребенем невисокого пагорба. Стежив, аж поки Білл не зник, переваливши за гребінь. Тоді він відвернувся й повільно окинув поглядом ту ділянку світу, в якій він залишився сам.

Крізь густу імлу, яка щільною запоною оповила усе довкола, над обрієм проглядало сонце. Спираючись на здорову ногу всією вагою тіла, він дістав годинника. Була четверта година. Він не міг визначити точної дати, адже втратив лік дням. Та оскільки він знав, що стояв кінець липня – початок серпня, то був певен: сонце має перебувати на північному заході. Він подивився на південь, міркуючи, що десь там, за непривітними пагорбами, простягається Велике Ведмеже озеро, а ще, в тому ж напрямку канадською рівниною пролягає важкий шлях до Полярного кола. Річка, посеред якої він стояв, була притокою ріки Коппермайн, а Коппермайн прямує на північ і впадає в затоку Коронації та в Північний Льодовитий океан. Він ніколи там не бував, але одного разу бачив ці місця на мапі Компанії Гудзонової затоки.

Він знову пильно оглянув світ довкола, світ, у якому тепер залишився сам. Сумне видовище: низькі пагорби замикали обрій одноманітною хвилястою лінією, жодного дерева, жодного кущика чи травинки – лише безкрая моторошна пустеля довкруж. В його очах читався страх.

«Білле! – прошепотів він. – Білле!»

Він зібгався посеред каламутного струмка, ніби неозора пустеля пригнічувала його своєю незламною силою, гнітила незворушним спокоєм. Він затремтів, ніби в пропасниці, і його рушниця шубовснула у воду. Це привело його до тями. Він поборов свій страх, зібрав усі сили в кулак і, опустивши у воду руку, намацав рушницю. Посунувши тюк ближче до лівого плеча, щоб вага менше давила на хвору ногу, він помалу і сторожко попрямував до берега, долаючи гострий біль.

Він ішов не спиняючись. Попри біль, з відчайдушною рішучістю, він чимдуж квапливо дряпався на вершину пагорба, за гребенем якого зник Білл. На фоні Білла, який щойно прошкутильгав цей шлях, він виглядав ще смішніше і незграбніше. Але із вершини він побачив, що в неглибокій долині нікого немає! І його знов охопив невимовний жах. Знову поборовши його, він пересунув тюк ще далі до лівого плеча і почав спускатися в діл.

Низина була багниста, густий мох був просякнутий водою, мов губка. На кожному кроці вона чвиркала з‑під ніг, і підошва із хлюпанням відривалася від вогкого моху. Намагаючись іти слідами Білла, чоловік перебирався від озерця до озерця по каменях, що острівцями вигулькували з моху.

Він лишився сам, проте не збився із шляху. Він знав: ще трохи – і він дістанеться тієї місцини, де сухі, низькі ялиці та ялини оточують маленьке озеро Тітчін‑Нічілі, що означає Край Маленьких Патиків. А в озеро впадає струмок із прозорою водою. Обабіч струмка росте очерет – це він добре пам’ятав, – але там немає дерева. Він піде вгору струмком аж до вододілу. За вододілом бере початок ще один струмок, що тече на захід; він спуститься ним до річки Діз. Під купою каміння є перевернутий човник, а під ним – його сховок. Там патрони для рушниці, гачки й волосінь для вудок і маленький невід – все необхідне для полювання. А ще там є трохи борошна, шматок грудинки і боби.

Білл там зачекає його, і вони вдвох спустяться річкою Діз до Великого Ведмежого озера, а потім переправляться через озеро і вирушать на південь, хутчіш на південь, а зима наступатиме їм на п’яти; стане холодно, річку скує крига, а вони просуватимуться на південь, до першої‑ліпшої факторії Гудзонової затоки, де ростуть високі гіллясті дерева і є скільки завгодно їжі.

Ось про що думав чоловік, який із превеликим зусиллям простував уперед. Хоч як важко було йому іти, та ще важче було переконати себе в тому, що Білл його не покинув, що Білл, ясна річ, чекає на нього біля схованки. А як він думатиме інакше, то немає сенсу продовжувати боротьбу, тоді слід лягти і померти. І поки ледачий тьмяний сонячний диск поволі скочувався на північний захід, він встиг розрахувати – і не один раз – кожний крок шляху, що він має подолати із Біллом, тікаючи на південь од лютої зими. Укотре він подумки перебирав запаси їжі у своєму сховку і запаси на складі Компанії Гудзонової затоки. Ось уже два дні, як він у роті й крихти не мав, а ще довше він не відчував ситості. Раз у раз він нагинався, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, жував і ковтав. Ягоди були водянисті й швидко танули в роті – під зубами лише хрумтіло гірке тверде насіння. Він знав, що ягодами не наїсися, однак терпляче жував, адже надія не зважає на досвід.

О дев’ятій годині він забив великого пальця ноги об скелястий виступ, заточився і впав од утоми та знемоги. Якусь часину він лежав нерухомо на боці. Потім його тіло мов чуже вислизнуло із попруг, нарешті він незграбно сів. Морок ще не встиг оповити землю, і в сутінках він почав нишпорити серед каміння, збираючи сухий мох. Набравши оберемок, він розвів багаття – тліюче, курне – і поставив на нього олов’яного казанка з водою.

Він розпакував тюк і найперше полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Задля впевненості він перераховував тричі, потім розділив їх на три купки й кожну загорнув у пергамент. Одного згортка він поклав до порожнього капшука, другого – за підкладку зношеної шапки, а третього – за пазуху. Та раптом його охопив панічний страх і він розгорнув усі три згортки й знову перелічив. Шістдесят сім.

Біля багаття він просушив мокре взуття. Від мокасинів залишилося мокре дрантя, шкарпетки зносилися і ноги намулялися до крові. Щиколотка пульсувала, і він ретельно оглянув її. Вона розпухла до розмірів коліна. Він одірвав довгу стьожку від ковдри і зробив тугу пов’язку. Потім відірвав ще кілька стьожок і обмотав ними ноги, аби замінити шкарпетки і мокасини. Затим випив окропу, завів годинника й поліз під ковдри.

Він спав як убитий. До півночі смеркло, але не надовго. Сонце зійшло на північному сході – принаймні у тій стороні світало, адже сонце ховалося за сірими хмарами.

О шостій годині він прокинувся, спокійно лежачи на спині. Він утупився у сіре небо і потерпав од голоду. До нього долинуло голосне пирхання. Обернувшись і звівшись на лікті, він побачив оленя карибу, який насторожено, проте із цікавістю дивився на нього. Олень стояв кроків за п’ятдесят, не більше, і він одразу ж почув пахощі оленини, що шкварчить на пательні. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на курок. Олень пирхнув і кинувся геть, стукаючи копитами по камінцях.

Чоловік, вилаявшись, жбурнув незаряджену рушницю. Потім спробував звестися на ноги, голосно стогнучи з болю. На те пішло багато часу та сил. Його суглоби були мов іржаві шарніри. Кожен рух коштував йому величезних зусиль. Коли він нарешті зіп’явся на ноги, то ще довгу хвилину втратив на те, щоб випростатися і стати прямо, як належить людині.

Він доплентався до пагорка і роззирнувся довкруж. Ні деревця, ні кущика – лише море моху та подекуди сіріють брили, озерця та струмки. І небо було сіре. На сонячне світло не було й натяку. Він не міг визначити північний напрям, і навіть забув, звідкіля вчора ввечері прийшов. Але зі шляху він не збився. Це він знав. Невдовзі він прийде в Край Маленьких Патиків. Він знав: він неподалік, ліворуч, можливо, навіть за наступним пологим пагорком.

Він повернувся, аби скласти тюк. Перевірив наявність трьох згортків із сірниками, перераховувати не став. Однак він зупинився, замислено дивлячись на плескату, вщерть натоптану торбинку з оленячої шкіри. Торбинка була невеличка і могла поміститися у долонях, але важила п’ятнадцять фунтів – стільки ж, скільки решта багажу, – і це його тривожило. Нарешті, він відклав торбинку і почав збирати тюк. Та раптом він кинув на неї погляд, швидко схопив її й із зухвалим блиском в очах роззирнувся, наче цей пустельний край збирався відібрати в нього золото. І коли він зіп’явся на ноги й поплентав далі, торбинка лежала у тюку в нього за спиною.

Він звернув ліворуч і пішов, вряди‑годи зупиняючись та зриваючи болотні ягоди. Нога в нього заклякла, кульгати він почав дужче, та порівняно із болем у шлунку цей біль не відчувався. Голод мордував його нестерпно. Біль дедалі затятіше гриз його, і він уже не розумів, куди слід іти, аби прийти в Край Маленьких Патиків. Ягоди не гамували дошкульного болю, лише подразнювали язик і піднебіння.

Коли він дійшов до невеликої балки, з‑поміж каміння і купин просто на нього із гучним лясканням крил та криками знялися білі куріпки. Він пожбурив у них каменем, але схибив. Перегодя він поклав тюк на землю і почав підкрадатися до них поповзки, як кішка підкрадається до горобців.

Штани подерлися об гострі камені, від колін тягся кривавий слід, але він не відчував болю – його заглушив голод. Він повз водянистою моховою губкою; його одяг намок, тіло змерзло, але його так мордував голод, що йому було байдуже до всього. А білі куріпки пурхали над ним і нарешті це «кр, кр» здалось йому глузуванням; він вилаяв куріпок і почав гучно перекривляти їхній лемент.

Якось він мало не наткнувся на сплячу куріпку. Він не бачив її, поки вона не спурхнула йому просто в обличчя зі свого прихистку серед каміння. Та хоч як швидко спурхнула куріпка, він‑таки встиг схопити її – і в руці в нього залишилося три хвостових пера. Спостерігаючи за польотом куріпки, він відчував до неї таку ненависть, ніби вона була для нього запеклим ворогом. Потім він повернувся до свого тюка і завдав його на спину.

Надвечір він дістався болота, де дичини було значно більше. Повз нього, ніби знущаючись, поважно пройшло стадо оленів, голів з двадцять, та так близько, що їх можна було підстрелити з рушниці. Ним оволоділо дике бажання бігти за ними, він був певен, що наздожене стадо. Назустріч йому трапилася чорна лисиця із куріпкою в зубах. Він заволав. Лемент був страшний, але лисиця, злякано відскочивши, таки не впустила здобичі.

Увечері він дійшов до струмка – той подекуди поріс очеретом, і від вапна вода в ньому була як молоко. Міцно вхопившись за очеретину, він висмикнув цибулину завгрубшки із цвях. Пожива виявилася м’якою й смаковито хрумала на зубах. Але волокна були жорсткі. Як і ягоди, вони були водянисті й не поживні. Він скинув свою поклажу та рачки поповз до очерету, де хрумтів і чвакав, ніби жуйна тварина.

Він був виснажений до краю, а тому його весь час хилило до сну, та бажання дійти до Краю Маленьких Патиків і страшенний голод не давали йому спокою. Він шукав жаб у озерах, копав руками землю, сподіваючись відшукати хробаків, хоча знав, що так далеко на Півночі не буває ні хробаків, ні жаб.

Він заглядав у кожну калюжу й нарешті з настанням сутінків побачив у такій калюжі одну‑єдину рибину завбільшки з пічкура. Він опустив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула від нього. Тоді він почав ловити її обома руками й підняв усю каламуть із дна. Від хвилювання він спіткнувся, упав у воду й намок до пояса. Він так скаламутив воду, що рибку не можна було роздивитися, і йому довелося чекати, поки каламуть осяде на дно.

Він знову заходився ловити рибину і ловив її, аж поки вода знову не скаламутилася. Більше чекати він не міг. Відв’язавши олов’яне відро, він почав вичерпувати воду. Спочатку він завзято вичерпував її, геть обіллявся і вихлюпував воду так близько від калюжі, що вона стікала назад. Потім став черпати обережніше, намагаючись бути спокійним, хоча серце в нього шалено калатало й руки тремтіли. Через півгодини в калюжі майже не залишилося води. Із дна вже нічого не можна було зачерпнути. Але риба зникла. Він побачив непомітну шпарину серед каменів, крізь яку рибка прослизнула в сусідню калюжу, таку велику, що її годі вичерпати й за добу. Якби він помітив цю щілину раніше, то одразу заклав би її каменем, тоді рибина точно не вислизнула б.

У розпачі він опустився на мокру землю й заплакав. Спочатку він плакав тихо, потім став голосно ридати, будячи безжалісну пустелю, що оточувала його; і довго ще плакав без сліз, здригаючись од ридань.

Він розвів багаття й зігрівся, випивши кварту окропу, потім, як і минулої ночі, влаштував собі нічліг на кам’янистому виступі. Перед сном він перевірив, чи не намокли сірники, і завів годинника. Ковдри були сирі й холодні на дотик. Нога палала від болю. Та він відчував лише голод. Уночі йому снилися бенкети, звані обіди й столи, заставлені їжею.

Він прокинувся змерзлий і хворий. Сонця не було. Сірі земля й небо набули темніших, глибших фарб. Віяв різкий вітер, перший снігопад вибілив пагорби. Поки він розкладав багаття й кип’ятив воду, повітря ніби згустилося й посивіло – це великими мокрими сніжинками пішов сніг. Спочатку вони танули, тільки‑но торкнувшись землі, але сніг дедалі густішав, укриваючи землю, аж зібраний ним мох відсирів і багаття згасло.

Це послужило йому сигналом знову завдати тюк на спину й брести вперед, у безвість. Він уже не думав ні про Край Маленьких Патиків, ні про Білла, ні про схованку біля річки Діз. Його охопило тільки одне бажання: їсти! Він божеволів од голоду. Йому було однаково, куди йти, аби тільки йти рівною місциною. Під мокрим снігом він навпомацки шукав водянисті ягоди, висмикував очеретини з корінням. Та то був не поживок. Тоді йому трапилася кисла на смак травичка, і він з’їв усе, що знайшов, але цього було надто мало, тому що травичка стелилася по землі, її нелегко було знайти під шаром снігу.

Тієї ночі у нього не було ні багаття, ні гарячої води, і він заліз під ковдри й заснув тривожним од голоду сном. Сніг перейшов у холодний дощ. Він часто прокидався – дощ періщив йому в обличчя. Настав день, сірий день без сонця. Дощ ущух. Відчуття голоду притупилося. Залишився біль у шлунку, але це йому не дуже дошкуляло. Його думки прояснилися, і він знову думав про Край Маленьких Патиків і про свою схованку поблизу річки Діз.

Він розірвав рештки ковдри на стьожки й обмотав намуляні до крові ноги, потім перев’язав хвору щиколотку й приготувався до денного переходу. Коли справа дійшла до тюка, він довго дивився на мішечок із оленячої шкури, та зрештою взяв і його.

Дощ розтопив сніг, лише верхівки пагорбів лишалися білими. Вигулькнуло сонце, і йому вдалося визначити напрям, хоч тепер він знав, що збився із шляху. Мабуть, блукаючи останніми днями, він надто взяв ліворуч. Тепер він повернув праворуч, аби вийти на правильний шлях.

Муки голоду притупилися, але він відчував, що охляв. Йому доводилося часто зупинятися й відпочивати, збираючи болотні ягоди й цибулини очерету. Язик його набряк, став сухий і шорсткий, мов терпуг, і в роті відчувався гіркий присмак. Та найбільше дошкуляло серце. Після декількох хвилин ходи воно починало шалено калатати, а потім немов підскакувало й болісно тріпотіло, доводячи його до ядухи й запаморочення, мало не до непритомності.

Пополудні він надибав двох пічкурів у великій калюжі. Вичерпати воду було немислимо, але тепер він опанував себе й примудрився зловити їх олов’яним відерцем. Вони були з мізинець завдовжки, та йому не дуже хотілося їсти. Біль у животі вщух, йому здалося, ніби шлунок дрімає. Він з’їв рибок сирими, старанно їх розжовуючи, бо розумів, що це необхідно. Йому не хотілося їсти, але він знав, що це потрібно, аби вижити.

Увечері він упіймав ще трьох пічкурів, двох з’їв, а третього залишив на сніданок. Сонце подекуди висушило латки мохів, і він зігрівся, скип’ятивши собі води. Цього дня він пройшов не більше десяти миль, а наступного, рухаючись лише з дозволу хворого серця, – не більше п’яти. Біль в шлунку вже не дошкуляв; шлунок наче заснув. Ця місцевість була йому незнайома, олені траплялися дедалі частіше, вовки теж. Дуже часто їхнє виття доносилося до нього з пустельної далечини, а якось він навіть бачив трьох вовків, які крадькома перебігали йому дорогу.

Ще одна ніч, і вранці, нарешті прийшовши до тями, він розв’язав ремінця, що стягав шкіряний мішечок. З нього жовтою цівкою посипався великий золотий пісок і самородки. Він розділив золото навпіл, одну половину сховав на видному здаля виступі скелі, загорнувши в шматок ковдри, а другу висипав назад у торбину. Свою останню ковдру він пустив на обмотки для ніг. Але рушниці він не кидав, адже в схованці поблизу річки Діз лежали патрони.

День видався мрячний. У ньому знову прокинувся голод. Він ще більше охляв, і в голові так паморочилося, що часом він нічого не бачив. Тепер він постійно спотикався й падав, а якось звалився просто на гніздо куріпки. Там було четверо пташенят, котрі щойно вилупились, їм було не більше дня; кожного вистачило б лише на ковток; і він жадібно з’їв їх, живцем запихаючи до рота: вони хрумтіли в нього на зубах, як яєчна шкаралупа. Куріпка‑мати з лементом літала довкола нього. Він спробував прибити її прикладом гвинтівки, але вона ухилилася. Тоді він став жбурляти в неї камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулася від нього геть, пурхаючи й волочачи перебите крило, але він не відставав.

Пташенята лише розбурхали в ньому вовчий апетит. Незграбно підскакуючи й припадаючи на хвору ногу, він то жбурляв у куріпку каменями й хрипло скрикував, то йшов мовчки, понуро і стійко спинаючись на ноги після кожного падіння, і тер рукою очі, щоб відігнати запаморочення, що могло призвести до непритомності.

В гонитві за куріпкою він опинився в болотистій низині – там він помітив людські сліди на мокрому моху. Сліди були не його – він був певен. Мабуть, Біллові сліди. Але він не міг зупинитися, тому що біла куріпка тікала усе далі. Спочатку він піймає її, а потім повернеться і ретельніше роздивиться сліди.

Він загнав куріпку, проте й сам знесилів. Вона лежала на боці й важко дихала. За десять кроків од неї він також лежав на боці й важко дихав, не маючи сил наблизитися. Коли ж він відпочив, вона також зібралася із силами й пурхнула від простягнутої руки. Полювання поновилось. Аж раптом стемніло і пташка зникла. Спіткнувшись від утоми, він упав із тюком на спині й поранив собі щоку. Він довго не рухався, потім повернувся на бік, завів годинника й так пролежав до ранку.

Знову туман. Половину ковдри він витратив на обмотки. Йому не вдалося відшукати Біллові сліди, але тепер це було неважливо. Голод настирливо гнав його вперед. Ще його непокоїло питання: «А що, як Білл теж заблукав?» До півдня він зовсім знесилів. Він знову розділив золото, цього разу просто висипавши половину на землю. До вечора він викинув решту, залишивши собі тільки шмат ковдри, олов’яне відро і рушницю.

В нього почали виникати галюцинації. Раптом у ньому з’явилась упевненість, що в магазині рушниці є один патрон, він просто не догледів. Водночас він був певен, що в магазині немає жодного патрона. Галюцинація не зникала. Він декілька годин боровся з нею, потім оглянув магазин і пересвідчився, що патрона і справді там немає. Розчарування було таке сильне, немов він і справді очікував знайти там патрон.

За півгодини галюцинація знову виникла. Він боровся з нею, та марно. Аби хоч якось зарадити собі, він знову оглянув рушницю. Часом він геть втрачав розум, але продовжував брести далі несвідомо, як автомат; дивні думки точили його мозок, як хробаки. Але тяма до нього швидко поверталась – муки голоду повертали його до реальності. Якось у нього виникла галюцинація, від якої він мало не впав на місці. Він здригнувся і захитався, як п’яний, намагаючись утриматися на ногах. Перед ним стояв кінь. Кінь! Він не вірив своїм очам. Їх оповив густий туман, пронизаний яскравими пучками світла. Він почав ретельно терти очі. Та коли в очах розвидніло, він побачив перед собою не коня, а великого бурого ведмедя. Звір розглядав його з неприязною цікавістю.

Чоловік уже був притулив рушницю до плеча, але швидко отямився і опустив зброю. Він витяг мисливського ножа із піхов, оздоблених бісером. Перед ним було м’ясо і життя. Він провів великим пальцем по лезу ножа. Воно було гостре. Він кинеться на ведмедя і вб’є його. Але серце застережливо гупнуло, потім гупнуло ще раз і ще. Далі скажено підскочило і закалатало. Чоло ніби здавило залізним обручем, йому стало млосно.

Його відчайдушну хоробрість накрила лавина панічного страху. А якщо на нього, кволого, нападе звір? Він випростався на весь зріст, аби набути загрозливішого вигляду, вихопив ножа і гнівно поглянув ведмедеві у вічі. Звір незграбно ступнув два кроки, став на задні лапи і загарчав. Якби чоловік кинувся навтьоки, ведмідь погнався б за ним; але чоловік не зрушив із місця. Осмілівши від страху, він теж люто загарчав, мов звір. І цей вияв страху був нерозривно пов’язаний із життям, цупко сплітався з його найглибшим корінням.

Ведмідь із загрозливим гарчанням сторожко відступив убік. Його налякала ця таємнича істота, що стояла прямо і не боялася. А чоловік і далі стояв нерухомо. Він стояв як укопаний, поки небезпека не минула, а потім, тремтячи всім тілом, повалився на мокрий мох.

Зібравши докупи всі сили, він рушив далі, скутий новим страхом. Тепер це вже був не страх голодної смерті: він боявся померти насильницькою смертю, перш ніж остання жага до життя згасне в ньому від голоду. Скрізь були вовки. Зусібіч із пустелі долинало їхнє виття, і навіть повітря навколо так просякло загрозою, що він мимоволі підняв руки, відштовхуючи цю загрозу, наче напнутий вітром намет.

Вовки по двоє‑троє вряди‑годи перебігали йому дорогу. Але вони не насмілювались наближатися. Їх було не так багато, крім того, вони звикли полювати на оленів карибу – ті не пручалися, а ця дивна тварина ходила на двох ногах і, можливо, дряпалася та кусалася.

Пізнього вечора він надибав кістки на місці розправи вовків над жертвою. Годину тому це було живе оленя, що жваво бігало і мукало. Він оглянув кістки, дочиста обгризені, блискучі й рожеві – в їхніх клітинах ще не згасло життя. Можливо, до кінця дня й від нього залишиться не більше? Що таке життя? Життя – марне і швидкоплинне. Тільки життя змушує страждати. Померти не боляче. Померти – це наче заснути. Смерть означає кінець, спокій. То чому ж тоді йому не хочеться помирати?

Але він недовго міркував про це. Незабаром він уже сидів навпочіпки, тримаючи кістку в зубах і висмоктував з неї рештки життя, які ще забарвлювали її в рожевий колір. Солодкий смак м’яса, ледве відчутний, невловний, як спогад, доводив його до нестями. Він стис зуби міцніше й почав гризти. Іноді ламалася кістка, іноді його зуби. Потім він почав трощити кістки каменем, розмелюючи їх на кашу, і жадібно ковтати. Він так поспішав, що часто влучав собі по пальцях. Попри поспіх, він знаходив час дивуватися, чому він не відчуває болю від ударів.

Настали страшні дні сніговиць і дощів. Він уже не тямив, коли зупинявся на ніч і коли знову вирушав у дорогу. Ішов, не розбираючи часу, і вночі, й удень, відпочивав там, де падав, і плентався уперед, коли згасле в ньому життя спалахувало й жевріло яскравіше. Він більше не боровся, як борються люди. Це саме життя в ньому не хотіло гинути й гнало його вперед. Він більше не страждав. Нерви його притупилися, немов заклякли, мозок творив дивні видива, райдужні сни.

Він без угаву ссав і жував розтрощені кістки, які зібрав до останньої крихти і взяв із собою. Він більше не піднімався на пагорби, не перетинав вододілів, а брів пологим берегом великої річки, що линула широкою долиною. Та він не бачив ні цього берега, ні долини. Його душа й тіло йшли поруч, проте нарізно – такою тонкою стала нитка, що зв’язує їх.

Він опритомнів уранці, лежачи на плескатому камені. Яскраво світило й пригрівало сонце. Здаля до його слуху долинуло мукання оленят карибу. Він невиразно пам’ятав дощ, вітер і сніг, але він не знав, скільки часу його переслідувала негода – два дні… два тижні… Якусь часину він лежав нерухомо, і щедре сонце струменіло на нього своїми променями, насичуючи теплом його жалюгідне тіло. «Гарний день», – подумав він. Можливо, йому вдасться визначити напрямок за сонцем. Зробивши болісне зусилля, він повернувся на бік. Там, унизу, неквапливо текла широка ріка. Вона була йому незнайома, і це його здивувало. Він повільно стежив за її плином, дивився, як вона звивається серед голих, похмурих пагорбів, ще похмуріших і нижчих, ніж ті, які він бачив досі. Він повільно простежив за течією незнайомої ріки майже до самого обрію й помітив, що вона впадає у світле блискуче море. Та це його не схвилювало. Він лише подумав: «Дуже дивно, це або міраж, або марення, плід хворобливої уяви». Його думка утвердилася, коли він помітив ще й корабель, який стояв на якорі посеред сяйливого моря. Він заплющив на мить очі й знову розплющив. Дивно, та видиво не зникає! А втім, нічого дивного. Він знав, що в серці цієї безплідної землі немає ні моря, ні кораблів, так само як немає патронів у його незарядженій рушниці.

Він почув за своєю спиною якесь сопіння – чи то подих, чи то кашель. Дуже повільно, переборюючи неймовірну слабкість і заціпеніння, він повернувся на інший бік. Поблизу він нічого не побачив і почав чекати. Знову почулися сопіння й кашель, і між двома шпичастими каменями, за двадцять кроків од себе він побачив сіру вовчу голову. Вуха не стирчали догори, як це йому доводилося бачити в інших вовків, очі помутніли й налилися кров’ю, голова безсило похнюпилася. Напевне, вовк був хворий: він увесь час чхав і кашляв.

«Принаймні це мені не ввижається», – подумав він і знову повернувся на інший бік, аби побачити реальний світ, не оповитий маревним серпанком. Але море так само блищало віддалік, і так само чітко було видно корабель. Можливо, це таки правда? Він заплющив очі й почав думати – і зрештою допетрав. Він ішов на північний схід, віддаляючись від ріки Діз, і потрапив у долину ріки Коппермайн. Ця широка, повільна ріка й була Коппермайн. Це море, що блищить, – Північний Льодовитий океан. Цей корабель – китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав мапу Компанії Гудзонової затоки, яку йому колись доводилось розглядати, і все стало чітким і зрозумілим.

Він сів і почав обмірковувати найневідкладніші справи. Обмотки з ковдри зовсім зносилися, ноги в нього були намуляні до живого м’яса. Ковдри вже не було. Рушницю й ножа він згубив. Шапка теж пропала, але сірники в капшуку за пазухою, загорнені в пергамент, лишилися цілі й не відсиріли. Він подивився на годинника – той ішов і показував одинадцяту годину. Мабуть, він не забував його заводити.

Він був спокійний і при тямі. Попри страшну слабкість, він не відчував ніякого болю. Їсти йому не хотілося. Йому навіть неприємною була навіть сама думка про їжу. Все, що він робив, робилося за велінням розуму. Він відірвав холоші до колін і обв’язав ними ступні. Дивно, але відерце він чомусь не кинув. Перед походом до корабля треба буде випити окропу. Він передбачав, що шлях буде дуже важкий.

Його рухи були повільні. Він тремтів, наче його била гарячка. Він хотів набрати сухого моху, але не зміг зіп’ятися на ноги. Кілька разів він спробував устати і зрештою поповз рачки. Раз він дуже близько підповз до хворого вовка. Звір неохоче відступив й облизнув морду, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик був хворобливого, жовтувато‑бурого кольору, покритий зашкарублим слизом.

Випивши окропу, він відчув, що може звестися на ноги й навіть іти, хоча сили геть покидали його. Йому доводилося чи не щохвилини відпочивати. Він ішов слабкими, непевними кроками, і такими ж слабкими, непевними кроками плентав за ним вовк.

І цієї ночі, коли блискуче море зникло в пітьмі, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більше ніж на чотири милі.

Уночі він увесь час чув кашель хворого вовка, іноді крики оленят. Навколо вирувало життя. Це життя вирувало силою і здоров’ям. Він розумів, що хворий вовк шкандибає слідами хворої людини, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці відкривши очі, він побачив, що вовк дивиться на нього з тугою й пожадою, підібгавши хвоста, мов пес. Звір тремтів на холодному вітрі й тужно шкірив зуби, коли людина зверталася до нього голосом, подібним до хрипкого шепоту.

Зійшло яскраве сонце, і цілий ранок він, спотикаючись і падаючи, прямував до корабля на морі. Була чудова погода. Почалося коротке бабине літо північних широт. Воно могло протриматися тиждень, а могло скінчитися завтра чи післязавтра.

Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що, можливо, це Біллів слід, але подумав байдуже. Йому було однаково. Фактично він перестав бодай щось відчувати і хвилюватися. Він уже не відчував болю. Шлунок і нерви немов дрімали. Однак життя, що жевріло в ньому, гнало його вперед. Він дуже стомився, але життя в ньому не хотіло танути, і саме тому чоловік їв болотні ягоди й пічкурів, пив окріп і стежив за хворим вовком, не зводячи з нього очей.

Він ішов слідом тієї людини, котра повзла рачки, і незабаром побачив кінець її шляху: обгризені кістки на мокрому моху, що зберіг сліди вовчих лап. Він побачив туго натоптану торбину з оленячої шкури, таку саму, яка була і в нього, – роздерту гострими зубами. Він підняв ту торбину, хоча його ослаблі пальці вже не мали сил утримати таку вагу. Білл волочив його до скону. Ха‑ха! Ох він ще посміється над Біллом. Він виживе і візьме торбину на корабель, що стоїть посеред сяйливого моря. Він засміявся хрипким, жахливим сміхом, що скидався на вороняче каркання, і хворий вовк відгукнувся на нього тужним виттям. Чоловік одразу замовк. Як він міг брати Білла на кпини, якщо від Білла залишилися тільки ці біло‑рожеві обгризені кістки?

Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не обсмоктуватиме Біллові кістки. А на його місці Білл обсмоктував би, міркував він, шкандибаючи далі.

Він набрів на маленьке озерце. І, схилившись над ним у пошуках пічкурів, відсахнувся, немов ужалений. Він побачив віддзеркалення свого обличчя у воді. Це віддзеркалення було таке страшне, що збудило навіть його отупілу душу. В озерці плавали три пічкурі, але воно було велике, і він не міг вичерпати його до дна; він спробував упіймати риб відерцем, але зрештою облишив цю затію. Він побоявся, що від утоми впаде у воду й потоне. А тому він не наважився пливти по річці на колоді, хоча на піщаних обмілинах колод було багато.

Цього дня він скоротив відстань до корабля на три милі, а наступного дня – на дві милі; потім він повз рачки, як Білл. До кінця п’ятого дня до корабля залишалося миль із сім, та вже він не міг подолати й милі за день. Бабине літо ще трималося. Він то повз рачки, то непритомнів, а його слідами, кашляючи та чхаючи, плентався хворий вовк. Коліна і ступні людини були намуляні до живого м’яса. І хоча він відірвав два шмати від сорочки, щоб обмотати їх, мохом і камінням тягнувся за ним червоний слід. Якось, озирнувшись, він побачив, як вовк жадібно злизує цей кривавий слід, і чітко уявив, яким буде його кінець, якщо він сам не вб’є вовка. Ось тоді й розпочалась найзапекліша боротьба: хвора людина рачки і хворий вовк, який шкутильгає назирці, – напівмертві, вони обидва шкандибали через пустелю, пантруючи один одного.

Якби то був здоровий вовк, то чоловік так не пручався б, але його нудило від самої думки, що він потрапить в утробу цієї мерзенної звірюки, що майже перетворилася на здохлятину. Він відчув огиду. І знову його свідомість охопили видива. Реальний світ він усвідомлював дедалі рідше.

Він оговтався, відчувши чийсь подих над самісіньким вухом. Вовк недолуго відскочив, спіткнувся і знесилено впав. Це було кумедно, та не для нього. Втім, його це і не злякало. Страх не мав над ним влади. На мить його розум посвітлів, і він лежав собі й міркував. До корабля залишалося чотири милі, не більше. Він виразно бачив його, протираючи затуманені очі, бачив і човника з білим вітрилом, що майоріло на тлі миготливого моря. Та йому не здолати ці чотири милі. Він це знав і сприймав байдуже. Він знав, що не проповзе і півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б нерозважливо сконати тут після пережитого. Доля забагато вимагала від нього. Навіть помираючи, він не корився смерті. Так, це було справжнісіньке божевілля, але й у пазурах Смерті він кидав їй виклик і боровся з нею.

Він стулив повіки і зібрав усі можливі сили. Він намагався подолати знемогу, що хвилею накотилася на нього.

Це зусилля знову затуманювало свідомість. Часом він немовби тонув, поринаючи в забуття й силкуючись випливти, і якісь потаємні рештки життя допомогли йому знову видертися на поверхню.

Він нерухомо лежав горілиць, вслухався у наближення хрипкого вовчого подиху. Подих наближався, час не мав кінця‑краю, а він так само нерухомо лежав горілиць. Чужий подих над вухом. Твердий сухий язик шкрябонув його щоку, мов терпуг. Його руки метнулися вгору – принаймні він хотів їх метнути, – пальці зігнулися, мов пазурі, але вхопили порожнечу. Для швидких і впевнених рухів потрібна була сила, а сили в нього не було.

Вовк мав залізну витримку, але й він не пас задніх. Півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і пантруючи вовка, що хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг. Час від часу хвиля забуття накривала його, і він бачив тривалі сни; та весь час, уві сні й наяву, він чекав, що от‑от почує хрипкий подих і дотик шорсткого язика.

Подиху він не почув, але прокинувся від дотику шорсткого язика до його руки. Він вичікував. Ікла трохи здавили його руку, потім тиск став дужчим – вовк із останніх сил намагався встромити зуби у здобич, яку так довго пантрував. Але й людина чекала довго, і її покусана рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк знесилено відбивався, а рука так само слабко стискала його щелепу, друга рука простягнулася й схопила вовка. Ще п’ять хвилин, і людина підім’яла вовка своєю вагою. В її руках бракувало сили, аби задушити вовка, проте вона припала до вовчої шиї, в рота набилося шерсті. Минуло півгодини, і людина відчула, як в горло їй побігла тепла кров. Це було неприємно. Вона скидалася на розплавлене олово, яке біжить у шлунок, і тільки зусиллям волі людина змушувала себе терпіти. Згодом вона перевернулася на спину й заснула.

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька людей із наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Вона повзла піском у напрямку моря. Учені не могли втямити, що це таке, і, як належить натуралістам, сіли в шлюпку й попливли до берега. Вони побачили живу істоту – навряд чи її можна було назвати людиною. Вона нічого не бачила і не тямила. Здавалося, ніби на береговій смузі звивається гігантський хробак. Більшість його зусиль були марні, але істота не відступала і звивалась, просуваючись уперед кроків на двадцять за годину.

За три тижні, лежачи на койці китобійного судна «Бедфорд», чоловік зі слізьми розповідав, хто він такий і що йому довелося пережити. Він бурмотав щось недоладне про свою матір, про Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і помаранчевих дерев.

Спливло кілька днів, і він уже сидів за столом разом із ученими й капітаном у кают‑компанії корабля. Його тішив достаток їжі, та він тривожно проводжав поглядом кожний шматок, що зникав у чужому роті, після чого його обличчя випромінювало глибокий жаль. Він був при тямі, але відчував ненависть до всіх, хто сидів за столом. Йому було страшно, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси провізії кухарів, юнгу, самого капітана. Вони безугаву заспокоювали його, але він нікому не вірив і крадькома зазирав у комору, аби пересвідчитися самому.

На кораблі помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені скрушно хитали головою й будували різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він дедалі ширшав, особливо в поясі.

Матроси реготали. Вони знали, у чому справа. Коли ж учені простежили за ним, їм також стало зрозуміло. Після сніданку він прокрадався на бак і, немов жебрак, простягав руку до когось із матросів. Той усміхався й подавав йому шмат морського сухаря. Чоловік жадібно хапав шматок, дивився на нього, як скнара на золото, і ховав за пазуху. Таку ж подачку з усмішкою давали йому й решта матросів.

Учені промовчали і дали йому спокій. Але вони крадькома оглянули його койку. Вона була напхана сухарями. Матрац був повний сухарів. У всіх кутах були сухарі. Одначе він був при здоровому глузді. Він лише вживав запобіжних заходів на випадок голоду – і годі. Учені сказали, що незабаром це мине. Воно і справді минулося, перш ніж «Бедфорд» пришвартувався у гавані Сан‑Франциско.

Читайте також:

1. I. До первісного життя
2. II. Злочини проти життя та здоров'я особи
3. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
4. А. 5-7 день життя.
5. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
6. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
7. Адаптації до паразитичного способу життя
8. Анамнез життя
9. Архітектурно- планувальні заходи по поліпшенню стану міського середовища .Аналіз циклу життя споруди
10. Безпечних умов праці, здорового способу життя та нормального
11. Біохімічна гіпотеза виникнення життя.
12. Блок 5. Доходи та рівень життя населення.

Переглядів: 2752