Відповісти на запитання письмово.

Період 1953–1964 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «відлиги». Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. Початок десталінізації супроводжувався гострою боротьбою за владу між прихильниками Хрущова та Берії. Республіканська партійна організація підтримала в цій боротьбі Хрущова. Невдовзі за звинуваченням у русифікації вищої освіти в Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ росіянина Л. Мельникова. Натомість на цю посаду було вперше призначено українця — О. Кириченка (з того часу на цю посаду призначались лише українці). Після цього пішла широ­ка хвиля призначення на керівні посади представників місцевих кадрів. У результаті на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72 %, у Верховній Раді — 75 %, а серед директорів великих під­приємств — 51 %. 1958 р. українці становили 60 % членів КПУ. Вихідці з України посіли провідні місця і в союзному керівництві.

Першими секретарями ЦК КПУ в період «хрущовської відлиги» були О. Кириченко (1953–1957 рр.), М. Підгорний (1957–1963 рр.), Шелест (1963–1972 рр.).

Стан промисловості та сільського господарства

Незважаючи на те що нове радянське керівни­цтво приділяло значну увагу розвиткові сільського господар­ства, все ж пріоритетним залишався розвиток промисловості. У республіці розвивались галузі, що закріплювали статус УРСР як паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливо­го району важкого машинобудування і воєнної промисловості. 1952-1955 рр. було збудовано Каховську ГЕС, а до кінця деся­тиліття ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробни­цтво електроенергії в 1,9 раза. Тривав процес розвитку вугіль­ної, нафтової і газової промисловості. Так, у 1951-1958 рр. було побудовано 263 шахти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу.

1951 р. завершилася четверта п'ятирічка (1946-1950), основним завданням якої була відбудова народного господарства країни. На XIX з'їзді КПРС (1952), продубльованому XVII з'їздом КПУ, розвиток галузей промисловості групи «А» й надалі залишався пріоритетним, хоча в документах декларувалася необхідність під­несення і добробуту населення.

Нове радянське керівництво, що стало на чолі держави після смерті Сталіна, усвідомлювало, що майбутнє Радянського Союзу залежить від успіхів в економічному змаганні із Заходом. Саме вони зміцнили б внутрішнє становище радянської системи, а з ін­шого боку, довели б переваги комуністичної системи.

Уже з 1953 р. розпочався процес реформ. Але одразу постало питання, у якому напрямку їх проводити. Усі сходились на думці, що найслабшою ланкою радянської економіки є сільське господарство, рівень зрос­тання продукції в якому за період 1949-1952 рр. складав лише 10 %, у той час як у промисловості — 230 %. До того ж сільське господарство було збитковим. Усі спроби наприкінці 40-х років стимулювати сільгоспвиробництво не мали успіху. Село на початку 50-х рр. залишалося на межі виживання. Ще за життя Сталіна роз­почалася кампанія з укрупнення (об'єднання) колгоспів (1950 р. їх кількість скоротилась на 42 % і складала на кінець року 19 295). Цим самим уряд намагався зменшити кількість управлінців, по­кращити ефективність сільського господарства.

Початок реформування було покладено на вересневому (1953) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесен­ня сільського господарства. Було зроблено спробу зупинити його за­непад. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення податків на присадибне господарство, списування заборгованості колгоспів, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарських підприємств та ін.

Для цього зменшили податки для трудівників села, ліквідували сталінські податки на фруктові дерева та ягідні кущі, було збіль­шено закупівельні ціні на продукцію сільського господарства, ска­совано заборгованість села за попередні роки, направлено на село 40 тис. спеціалістів. Це кардинально не змінило ситуацію, проте упродовж наступних п'яти років спостерігалося зростання сіль­ськогосподарського виробництва.

Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за три­валі роки стало рентабельним. Середина 50-х років була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної систе­ми СРСР. Валова продукція сільського господарства протягом 1954-1958 рр., порівняно з попередньою п'ятирічкою, зросла на 35,3 %.

Позитивні зрушення були б ще більш вагомими, якби не волюн­таристські нереалістичні надпрограми.

Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) – ідеологія, що спирається на ігноруванні об'єктивних законів розвитку людства через суб’єктивний підхід.

Лютнево-березневий пле­нум ЦК КПРС 1954 р. ухвалив постанову про подальше збільшення виробництва зерна в країні й про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північно­го Кавказу. Її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн га (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн га). Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправ­лено першу групу українських механізаторів. Загалом за 1954- 1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. А до 1961 р. туди передали 90 тис. тракторів і сільгоспмашин, ви­готовлених на українських підприємствах.

Стосовно цього питання серед радянського керівництва не було одностайності. В. Молотов, зокрема, вважав за доцільніше вклас­ти гроші у піднесення сільського господарства центральної нечор­ноземної смуги та України (у багатьох місцевостях цих регіонів солдатські вдови й через десять років після переможної для СРСР війни використовували як тяглову силу корів). Утім, Хрущов на­поліг на своєму.

22 лютого 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді — кілька десятків трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будівництв Київщини.

Ця група прибула до Казахстану, де працювала у Федорівському районі Кустанайської області. На початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини, Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України.

Цілинна програма дозволила дещо розширити зернове виробни­цтво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільсько­го господарства СРСР. Варто наголосити, що цілина висотувала з України людські й матеріальні ресурси та послаблювала сільсько­господарське виробництво республіки.

Другою надпрограмою, що була започаткована в цей час, ста­ло поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-культур». У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про розширення посівів кукурудзи. Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площі посівів кукурудзи понад 5 млн га (у 1953 р. посіви кукурудзи займали май­же 2,2 млн га).

Майже водночас з відтоком з України працездатної молоді збіль­шувався приплив у республіку росіян із зубожілих сіл РРФСР.

Таким чином, промисловість і сільське господарство України в першій половині 50-х років динамічно розвивались.

Соціальне та економічне життя населення

Населення України на початку 1950 р., порівняно з 1940 р., зменшилося на 4,1 млн осіб. У загальному обсязі втрат 76 % припадало на чоловіків, тому післявоєнне українське суспіль­ство було переважно жіночим, що створювало серйозні проблеми особистої невлаштованості, жіночої самотності. На 50 % знизилися показники народжуваності.

Особливо гостро постала після війни житлова проблема. Без даху над головою залишилося понад 10 млн осіб. Розв'язати житлову проблему влада намагалася, в першу чергу, шляхом від­новлення найменш зруйнованих будівель, а вже потім — запро­вадження нового житлового будівництва. Проте навіть в 1955 р. середня житлова площа на одну людину в Україні складала лише 6 м² (1945 р. цей показник становив 5 м²), що було в 1,5 раза мен­ше за встановлену санітарну норму. За даними обстеження, про­веденого Українським інститутом комунальної гігієни, в перші повоєнні роки менше однієї кімнати на сім'ю мали 15,6 % меш­канців міст, одну кімнату на сім'ю мали 60,9 %, дві — 20,3 %, три і більше — 3,2 %.

Як і раніше, одним із найбільш дефіцитних товарів був хліб. Проблемою було придбання одягу та промислових товарів. Недо­ступними для переважної більшості міського населення були фото­апарати, радіоприймачі, телевізори, магнітофони, автомобілі. Щоб засвідчити свою турботу про народний добробут, уряд з 1948 по 1954 р. проводив зниження цін на товари. Результат цього заходу був швидше емоційним, ніж практичним, оскільки реального зде­шевлення товарів не відбувалося.

Щорічно населення повинне було підписуватись на державні займи в середньому в розмірі 1-1,5-місячної заробітної плати. Ли­ше протягом 1946—1956 рр. було розміщено 11 займів.

1950 р. державні роздрібні ціни в Україні, порівняно з до­воєнними, були вищими в 1,83 раза. Лише на колгоспних ринках індекс цін зменшився до 0,9. Реальна заробітна плата 1946-1950 рр. перевищила довоєнний рівень лише на 24 %, а загальна сума доходів населення — на 62 %. До 1956 р. ді­яв указ від 1940 р., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював відповідальність за самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. 1951 р. його було замінено заходами дисци­плінарного характеру. Доходи колгоспників від громадського та особистого господарства збільшилися протягом 1951-1955 рр. на 50 %.

Входження Кримської області до складу УРСР

У повоєнній Україні було відновлено систему адмі­ністративно-територіального поділу, запроваджену в СРСР 1932 р., за якою найбільшою адміністративно-територіальною одиницею залишалася область.

Упродовж 50-х років на карті УРСР відбулися численні зміни: на виконання ухвал Верховної Ради СРСР перекроювалися межі багатьох районів, сіл, міст і навіть деяких областей. Так, у січні 1954 р. шляхом виділення земель зі складу кількох прилеглих об­ластей було утворено нову — Черкаську — область. Того ж року Ізмаїльську область було ліквідовано, а її територію включено до Одеської області. 1959 р. Дрогобицьку область так само було при­єднано до Львівської області.

Продовжувалася довоєнна традиція перейменування адмі­ністративно-територіальних утворень. Нові назви, як правило, мали політико-ідеологічне забарвлення їх присвоювали на честь комуністичних діячів, воєначальників, свят. Виняток становило перейменування 1962 р. Станіславської області та обласного цен­тру на честь Каменяра — відповідно Івано-Франківська область та м. Івано-Франківськ. Але назагал з'являлося багато міст і сіл із шаблонними, схожими чи навіть однаковими назвами: Червоноармійськ, Дзержинськ, Комсомольськ, Жовтневе, Першотравневе тощо.

Інколи траплялися перейменування зворотного порядку: 1958 р. Ворошиловградській області через політичні міркування було повернуто колишню назву — Луганськ; 1961 р. з карти рес­публіки зникла Сталінська область, натомість з'явилась Донецька область.

1954 р. на честь святкування 300-річчя Переяславської угоди старовинне місто Проскурів було перейменоване на Хмельниць­кий. Сюди було перенесено центр Кам'янець-Подільської області, яка водночас дістала нову назву — Хмельницька.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 люто­го 1954 р. «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» та відповідним Законом Верховної Ради СРСР (кві­тень 1954 р.), Крим було підпорядковано Україні. Цю акцію теж здійснювали із пропагандистською метою у межах святкування 300-річчя Переяславської угоди, проте вона була продиктована глибшими причинами, насамперед економічного характеру.

Нагадаємо, що упродовж багатьох століть на території Крим­ського півострова традиційно проживала значна кількість україн­ського населення. Після захоплення влади більшовиками, з 1921 р. Крим опинився у складі Російської Федерації, маючи статус авто­номної республіки, якого він був позбавлений 1945 року.

На час входження до УРСР на півострові нараховувалося 1,2 млн мешканців, із них 700 тис. міського населення. Національ­ний склад населення Криму впродовж 1944-1954 рр. зазнав до­корінних змін. Замість депортованих Сталіним кримських татар, болгар, німців і греків дозвіл на поселення в цій унікальній курорт­ній місцевості союзна влада надавала переважно вихідцям з Росії, серед яких було чимало колишніх військових, а також відставних охоронців численних таборів ГУЛАГу, які шукали «заслуженого відпочинку» під теплим південним сонцем. Внаслідок цілеспрямо­ваної національної політики Москви вже 1959 р. росіяни станови­ли 71,4 %, а українці — 22,3 % мешканців Кримської області.

Після включення до складу УРСР півострів продовжував зали­шатися зоною відпочинку та оздоровлення всесоюзного значення. Окрім традиційних, зумовлених природно-кліматичними умовами галузей економіки — курортної, виноробної, консервної, садівни­цтва, вівчарства, — тут почали розвиватися (на шкоду довкіллю) хі­мічна, металургійна, суднобудівна індустрія. Після входження Кри­му до УРСР завершилося формування нинішньої території України.