Законодавча влада в Україні

Так, за президентської і напівпрезидентської форми правління важливе значення має політична належність президента і більшості депутатів парламенту. Якщо вона співпадає, то виконавча і законодавча влада перебувають у відносинах «контролю і противаг». Якщо ж — ні, то фактично виникає ситуація, коли у відносинах опозиційності можуть перебувати президент і парламентська більшість. У парламентських і парламентсько-президентських країнах, де уряд реально формується фракціями, що мають більшість місць у парламенті, парламентська опозиція набуває принципово іншого значення: контролю за діяльністю виконавчої влади.

Отже, визначаючи сутність поняття «парламентська опозиція», слід наголошувати на тому, що її суб'єкти можуть не погоджуватися з політичним курсом глави держави та/або виконавчої влади. Тоді у такому визначенні будуть враховані особливості функціонування парламентської опозиції залежно від форми правління, що існує у конкретній державі.

Сутність співвідношення понять «парламентська опозиція» та «парламентська меншість» полягає в тому, що за умови парламентської та парламентсько-президентської республік парламентська опозиція та парламентська меншість співпадають, тоді як за президентської та президентсько-парламентської республік вони можуть як співпадати (коли глава держави і парламентська більшість є представниками однієї і тієї самої політичної сили), так і не співпадати (коли парламентську більшість утворюють представники не тих політичних сил, яких підтримує глава держави).

Одним із найважливіших прав парламентської опозиції у зарубіжних країнах є її право на утворення тіньового (опозиційного) Кабінету Міністрів. Тіньовий (опозиційний) Кабінет Міністрів — це консультативно-дорадчий орган, сформований опозиційною депутатською фракцією (групою), що проводить постійний моніторинг діяльності чинного Кабінету Міністрів з метою найбільш ефективного здійснення державного управління у майбутньому в разі приходу до влади.

Процес законодавчої регламентації статусу парламентської опозиції на сучасному етапі характеризується пошуком оптимальної моделі закріплення її статусу, що значно ускладнюєть-

СЯ необхідністю знаходження політичного компромісу із згаданого питання.

Парламентська опозиція у демократичних країнах зазвичай іюяльна і має відповідальний характер критики. При цьому за нею закріплюються права: на отримання посад заступників ґонт або голів конкретно визначених чи частини парламентських Комітетів; на участь у встановленні порядку денного урядом; на направлення президенту петиції з вимогою відмовитися від підписання акта і провести референдум; на ініціативу винесення конституційної поправки на всенародний референдум; на під-ішовку альтернативної доповіді комітету, на окрему думку з приводу підготовлюваних доповідей комітету; на розпорядження певною частиною бюджету комітету; на узгодження комп-пектування наукових і допоміжних служб парламенту; на отримання грошових субсидій за рахунок бюджету парламенту заїк лсно від кількості членів опозиційної фракції тощо.

Потребує нагального запозичення Україною так би мовити ■•філософія» побудови стосунків між опозиційними фракціями і а урядом у демократичних країнах, яка виходить із засад налагодження стосунків, а не конфронтації, оскільки взаємовідносини між правлячими і опозиційними партіями являють собою КЄ стільки протиборство, протистояння, скільки взаємодію, кон-I іруктивний діалог. І саме з огляду на ці засади слід будувати і к кунки між ними та приймати законодавство, що регламентує

і к діяльність.

Практична відсутність опозиції у латиноамериканських країнах є для нас яскравим прикладом того, що навіть формальне існування багатопартійної системи із закріпленням демократичних засад її функціонування не є свідченням можливості існу-вання цивілізованої опозиції. Це також підтверджує той факт, що у країнах із недостатньо розвинутими демократичними традиціями діяльність парламентської опозиції має регламентуватися на рівні законодавства, а не залишати це питання у сфері регулювання звичаїв або традицій.

Разом із тим, у багатьох демократичних державах, напри-К над західноєвропейських, діяльність опозиції практично не врегульована на рівні законодавства. У зв'язку з цим виникає пи-іаппя про те, чи потрібно та чи можливо врегульовувати діяльність опозиції законодавчо 352Глава VI

того, що функціонування опозиції не може і не повинно регу люватися нормами права, на наш погляд, можна вважати прий нятною щодо тих держав, в яких засади функціонування полі тичної опозиції, і парламентської опозиції зокрема, закріплен на рівні традицій, що глибоко вкорінилися у політичній прак тиці та свідомості суспільства, і не викликають сумнівів або за перечень. А в тих державах, для яких парламентська опозиція є новим інститутом, з огляду на законодавче забезпечення практично всіх інших аспектів парламентської діяльності, не варто пускати питання функціонування парламентської опозиції на са-моплив. У цих державах норми права мають стати своєрідним «бар'єром», який покликаний відгородити парламентську опо¹зицію як новий та незміцнілий інститут від добре налагоджених та відпрацьованих механізмів державної влади шляхом регламентації тих аспектів діяльності парламентської опозиції, в яких вона взаємодіє з державною владою, а також тих, які можуть стати об'єктом штучних перешкод для її діяльності з боку державної влади (до останніх, зокрема, можна віднести створення низки формальних умов для формування парламентської опозиції, покликаних штучно обтяжити цей процес тощо). У таких державах інституціоналізація парламентської опозиції має розглядатися як явище необхідне, а конституціоналізація — як можливе¹.

Відповідно до ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради Українита відкликає їх з цих посад.

Регламент установлює, що Голова Верховної Ради України обирається Верховною Радою на строк її повноважень (ч. 1 ст. 69).

Рішення щодо кандидатур на посаду Голови Верховної Ради України приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Обраним Головою Верховної Ради України вважається кандидат на посаду, який отримав більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Про обрання Голови Верховної Ради України оформляється

¹ Докладніше лин.: Совгиря О. В. Правовий статус парламентської опозиції: Навч.посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 264 с

Законодавча влада в Україні______________________ 353

відповідна постанова Верховної Ради, яку підписує обраний Голова Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України може бути обраний у списку одночасно з Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України. Повноваження Голови Верховної Ради України починаються відразу після його обрання (частини 5—9 ст. 70 Регламенту).

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Регламенту Голова Верховної Ради України може бути в будь-який час відкликаний з посади Верховною Радою на його прохання, крім випадку виконання ним обов'язків Президента України згідно із ст. 112 Конституції України, а також може бути відкликаний у зв'язку з незадовільною його роботою на цій посаді, в тому числі у разі відсторонення від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії Верховної Ради або через інші обставини, що унеможливлюють виконання ним своїх обов'язків. Дострокове припинення депутатських повноважень Головою Верховної Ради України має наслідком припинення його повноважень як Голови Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради про відкликання Голови Верховної Ради України з посади приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів і оформляється постановою Верховної Ради (ч. 4 ст. 72 Регламенту).

Голова Верховної Ради України на виконання повноважень, визначених Конституцією України:

1) веде засідання Верховної Ради з дотриманням вимог Регламенту;

2) організовує роботу Верховної Ради, координує діяльність її органів;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою, чим засвідчує відповідність їх змісту прийнятим рішенням;

4) забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання Президентом України;

5) здійснює повноваження, передбачені статтями 94, 112 Конституції України;

6) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав і міжнародними організаціями;

7) вживає заходів щодо забезпечення безпеки і охорони Верховної Ради відповідно до закону;

12 Конституційне право України

ГлаваШ

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	І.іконодавча влада в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.