• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Публічного права в Україні

МІЖНАРОДНЕ

ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

Підручник

Харків

«Одіссей»

ББК67.9 Б22

Рекомендований до друку рішенням Вченої ради

Маріупольського державного гуманітарного

Університету й Представництвом Європейської організації

публічного права в Україні

Світлій пам'яті батьків — батька та матері — присвячую

Рецензенти:

Михайло Всеволодович Буроменський,доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України;

Іван Микитович Пахомов,

доктор юридичних наук, професор,

академік Української академії наук, Заслужений діяч

науки і техніки України;

Ростислав Андрійович Калюжний,

доктор юридичних наук, професор.

Баймуратов М.О.

Міжнародне публічне право.— X.: Одіссей, 2008.— 704 с.

ISBN 978-966-633-773-6

У підручнику відповідно до програми курсу міжнародного публічного права висвітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного між­народного публічного права, розглядаються основні напрямки розвитку між­народного права, аналізується договірна практика України і її національне законодавство на предмет відповідності нормам чинного міжнародного права й договірним зобов'язанням держави.

Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних академій, ВНЗ, фа­культетів і училищ, а також для всіх, хто цікавиться міжнародним правом і зовнішньою політикою.

© Баймуратов М.О., 2008 ©ТОВ «Одіссей», підготовка до друку, 2008

ISBN 978-966-633-773-6

Передмова

Входження України як рівноправного партнера у світове спів­товариство держав об'єктивно підвищило інтерес до міжнародної проблематики і насамперед до міжнародного права як універсаль­ного інструменту організації міждержавного діалогу і єдиного між­народного нормативно-правового масиву, у рамках якого можливе становлення, розвиток і вдосконалювання різних форм колективно­го співробітництва держав і народів із метою досягнення загального миру і взаєморозуміння, що покладені в основу існування людської цивілізації.

Уже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було закріплено, що Україна як суб'єкт між­народного права здійснює безпосередні відносини з іншими держа­вами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, кон­сульськими, торговими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки в політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Закріплення такої багатогранної системи міжнародного співро­бітництва та її подальша успішна реалізація свідчать про серйозні наміри Української держави бути рівноправним учасником між­народного спілкування, активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, брати особисту участь у загальноєв­ропейському процесі та європейських структурах.

Водночас міжнародне право, дотримання і повага його норм є важливими не тільки для держави, а й для її громадян, які через призму його основних положень можуть судити не тільки про виконання державою узятих нею міжнародних зобов'язань від­носно інших держав і всього світового співтовариства, а отже, про

З

цивілізованість своєї держави, а й досить точно і повно оцінювати ставлення держави до самих себе.

Трагічні події 11 вересня 2001 року, що відбулися в США, пере­конливо продемонстрували неготовність основних міжнародних акторів, усього світового співтовариства до нових глобальних ви­кликів сучасного світового розвитку. Тому застосування сили від­носно терористів, широкомасштабні операції США.і їх союзників проти терористичних організацій, можна оцінювати всього лише як першу й природну відповідну реакцію на зухвалий виклик людської

цивілізації.

Здається, що вирішення виниклих проблем, успішна боротьба з міжнародним тероризмом лежить саме в площині міжнародного публічного права, заснованого на багатоплановому й багаторівнево­му співробітництві держав як його основних суб'єктів. Це буде ще одним серйозним підтвердженням дієвості міжнародного права як універсального засобу, що забезпечує позитивний загальносвітовий

розвиток.

Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кожного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій від­повідності або невідповідності йому Національного законодавства, дій органів держави та її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного права мають зде­більшого загальний, абстрактний характер, без посилання на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. На наш погляд, це тривожний симптом, тому що така позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних службовців, а й широкого загалу. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді й жупел, спустошує його раціональний зміст, знижує соціальну й індивідуальну значущість і необхідність.

Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової куль­тури особистості, а й необхідною частиною загальнолюдської куль­тури. Його знання допомагає людині більш упевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окремих держав з найбільш важливих проблем міждержавних відносин, співвідносити міжна­родні події із подіями, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.

Особливої значущості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-правознавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже склад­но пізнати глибинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й інших країн, що перебувають у процесі загальносвітового розвитку.

Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «перепуст­кою у майбутнє». Посилення європейської інтеграції держав та їх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єдиної валюти свідчать про якісно нову перспективу розвитку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основу її існування буде покладено міжнародне право.

Виходячи з цих позицій і побудований цей підручник, де в уза­гальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник на­писаний на зразок видань, прийнятих у державах Західної Європи. Він може служити не тільки для формування в читача основних Опорних знань про міжнародне право, а й як довідкове видання з цієї специфічної системи права, відправною точкою для більш глибокого її пізнання.

Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить свої зауваження і висуне пропозиції щодо подальшої роботи з удосконалення під­ручника.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1. Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних про­цесів. Уже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період пер­віснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжна­родного права в сучасному його розумінні як права міждержавного, безпосередньо пов'язана з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'я­вившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з міжнародними від­носинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значущість міжнародного права як соці­ального феномену, пошуком його визначення займається доктрина

міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносин між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значущості міжнародного права для ста­новлення, розвитку й існування людського співтовариства і світо­вого об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєвих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппен-гейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов відзначає, що між­народне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж. Тускоз ви­значає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інсти­тутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому зазначається: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними держа­вами».

Отже, можна запропонувати узагальнене тлумачення міжнарод­ного права, відповідно до якого міжнародне право — це сукупність норм, що виникають у результаті угоди між державами, яка до­сягається в результаті взаємних поступок і компромісів, з метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

Із наведених вище дефініцій можна виділити основні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і прин­ципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мов­чазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

— ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права як юри-, дично обов'язкові;

— реалізація норм міжнародного права забезпечується приму­сом, форми, характер і межі якого визначаються в міждер­жавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно є окремою відособленою правовою системою зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержав­ного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодер­жавного (національного) права є одним із центральних у теорії

міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виро­била три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних. В основу дуалістичного підходу покладено тезу про те, що між­народне право і право національне є два різні правопорядки. Від­значаючи це, основоположник даного напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але й різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи

не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концеп­цій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньо­державного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX — початку XX ст.) Так, один із видатних пред­ставників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це його інтересами».

Обґрунтування позиції прихильників іншого різновиду моніс­тичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньо­державним, що набула великого поширення, міститься в працях австрійського юриста XX століття X. Кельзена, у повоєнні роки професора Каліфорнійського університету (СІЛА). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і націо­нальними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція з цього питання ґрунтувалася на таких

посиланнях:

— міжнародне і внутрішньодержавне право як самостійні
правові системи перебувають у постійній взаємодії, що опо­
середковується волею держав — учасниць міжнародного

спілкування;

— оцінюючи обидві моністичні теорії як не відповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечу­вати можливого переважного значення тієї чи іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

— якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжна­родне можна назвати первинним, тому що кожна держава, яка бере участь у створенні міжнародного права, виходить із

характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в про­цесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип чітко визначений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, але визнавався примат норм міжнародного права над нормами націо­нального законодавства. У наш час такий примат норм міжнарод­ного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Напри­клад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в ст. 20 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до якої «будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права та обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нор­мам міжнародного права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержав­ному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне за­конодавство називається імплементацією. Засоби входження імену­ються трансформацією. У широкому тлумаченні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, є «засобом здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (за­конів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміні­стративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма між-

народного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуальною.

При загальній трансформації держава встановлює, що всі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.

При індивідуальній трансфермацїі необхідно в кожному ви­падку вводити міжнародні норми в національне право країни спе­ціальним актом.

У деяких країнах, наприклад, у Великій Британії, щодо звичає­вого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а щодо договорів — індивідуальна. В Україні до міжнародних догово­рів застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів

трансфер мації:

а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни
запозичується національним законодавством; має місце в
Україні (див., наприклад, ст. 9 Конституції України). Нерідко
цей засіб іменується інкорпорацією, тобто включенням;

б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не
запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див.,
наприклад, ст. 18 Конституції України);

в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права
змінюється шляхом створення словесної національної тран­
скрипції (перекладається іншою мовою) і закріплюється в
національному нормативному акті, але її смислове значення
при цьому не зазнає значних змін.

З посиленням інтеграційних процесів у Європі, точно позна­ченим визначенням входження України до Європейського Союзу (ЄС) в якості стратегічної мети зовнішньої політики нашої держави, актуалізується проблема основних способів європейської правової

інтеграції.

На основі тлумачення європейської правової інтеграції як про­цесу об'єднання й взаємного пристосування національних правових систем можна виділити такі основні його стадії:

1) наближення національних правових систем до європейських міжнародно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного (національного) законодавства;

2) входження їх у європейські міжнародно-правові системи в межах єдиного європейського правового простору і їх оста­точна правова адаптація.

Ефективність правової інтеграції багато в чому залежить від спо­собів, використовуваних державами на зазначених стадіях.

Варто вказати, що в останні роки під впливом інтеграційних тенденцій, що набирають силу в усьому світі й особливо в Європі й на Американському континенті, у науковий оборот став уводитися термін апроксимація — заміна одних нормативно-правових актів іншими, у тому або іншому значенні близькими до вихідного. Цей термін запозичений із природознавчих наук і часто більш точно може характеризувати процес «наближення», у контексті гармо­нізації.

Поняття «гармонізація» рівною мірою відноситься як до на­ціонального права, так і до міжнародного права. В останньому ви­падку мова може йти скоріше про гармонізацію правових систем держав. Структуровані на галузі, інститути, норми права, вони являють собою складні системи, елементи яких рідко виявляють повну гармонію.

Домогтися погодженості, стрункості, як мінімум несуперечності, у системі права й найбільш формалізованої його частині, у законо­давствах держав, є головною метою й дуже складним завданням. На сьогодні питання про гармонізацію вирішується відразу на декіль­кох рівнях і безліччю прийомів. Розрізняють кілька принципових рівнів гармонізації позитивного права. Нижчим є рівень узгодження елементів норми в межах самої правової системи; у межах одного акта по ряду ознак на основі вимог юридичної техніки; у межах блоку (пакета) нормативних актів, зв'язаних одним предметом правового регулювання. Проблеми гармонізації виникають і при узгодженні норм у межах різних галузей права, а також у співвід­ношенні правових норм приватноправового й публічно-правового характеру, що вимагає більш гнучкої взаємодії галузей права.

Накопичується великий досвід гармонізації в України із законо­давством країн Ради Європи й СНД. Тут активно реалізується досвід рамкових, модельних законів і інших прийомів, що впливають на склад і зміст відносин зацікавлених сторін. Практика пропонує безліч прийомів гармонізації й синхронного розвитку різних форм правового будівництва. До них відносяться:

а) гармонізація й зближення національних законодавств дер-

б) уніфікація правових рішень (прийняття ідентичних рішень)
з низки загальних проблем;

в) прийняття загальних нормативно-правових актів;

г) прийняття основ законодавства по предметах спільного ве­
дення.

Важливою методологічною основою необхідності гармонізації законодавства України з міжнародним правом є частина 1 ст. 9

Конституції України, що передбачає, що всі діючі міжнародні до­говори, згода на обов'язковість яких для України дана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Крім того, тут же, в частині 2 ст. 9, передбачається, що укладання між­народних договорів, що суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до неї.

Аналізуючи зміст цієї конституційної норми, важливо відзна­чити, що її перша частина дає можливість збагатити зміст на­ціонального законодавства України нормами й принципами, які уніфіковані й закріплені в міжнародних договорах і відображають досягнення світової цивілізації в міжнародному праві. Наведений вище зміст ст. 9 Конституції України дає змогу вважати міжнародні договори не тільки джерелом міжнародного права, але й джерелом

права України.

Включення до Конституції України положення про дію міжна­родних договорів як частини національного законодавства, сприяє зміцненню суверенних прав України й підвищує її авторитет у світі як держави, що стала на демократичний шлях розвитку, й у зовнішній сфері своєї діяльності. Разом з тим, слід зазначити, що конституції ряду держав взагалі обходять питання про включення міжнародно-правових норм у національне законодавство (Біло­русь, Молдова, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція, Узбекистан, Японія), що не заважає займати їм гідне місце в ряду демократичних держав. В Україні, однак, це питання набуває до­статньої гостроти. Систематичне тлумачення положень ст. 9 Кон­ституції України свідчить, що міжнародні договори можуть стати частиною національного законодавства тільки при дотриманні певної умовд, а саме, тільки ті, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України.

Слід зазначити, що в чинному законодавстві України є відсут­ньою чіткість у використанні способів європейської правової інте­грації. Так відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство й співробіт­ництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їхніми державами-членами, підписаної в Люксембурзі 16 червня 1994 року й ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 року, «важливою умовою для укріплення економічних зв'язків між Україною й Співтовариством є зближення існуючого й майбутнього законодавства'України із законодавством Співтовариств». В Указі Президента ^країни від 11 червня 1998 року «Про затвердження Стратегії інтеграції України в Європейський Союз» визначається, що зближення національного законодавства буде відбуватися шля­хом адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У ст. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року «Про

Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Євро­пейського Союзу» вказується, що адаптація законодавства містить у собі три етапи, завершальним серед яких варто вважати підготовку розширеної програми гармонізації законодавства України із зако­нодавством ЄС.

Слід зазначити, що така плутанина не є навмисною, вона лише свідчить про достатню складність сприйняття норм європейського права національним законодавством. Однак вважаємо за необхідне відзначити, що зближення, гармонізація, адаптація, уніфікація законодавства, модельна правотворчість, відрізняються по формах і методах правового регулювання, а також за результатами, на до­сягнення яких спрямований кожний із цих процесів.

Звідси, під зближенням законодавства необхідно розуміти за­гальний курс держав на визначення загальних напрямків погодже­ного розвитку національних законодавств, на подолання правових розбіжностей і розробку загальних правових рішень (Ю.А. Тихо­миров).

Поняття «зближення законодавства» також може бути викорис­тане поряд або замість поняття гармонізації. Такий висновок можна зробити з аналізу положень Договору між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою й Російською Федерацією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітар­ній галузях, у якому цілі зближення й гармонізації законодавства є ідентичними.

Багато хто з фахівців-міжнародників, у тому числі й західних, думають, що поняття зближення законодавства виступає синонімом поняття апроксимація, що є одним з видів діяльності ЄС і означає зближення законодавств членів ЄС із законодавством власне ЄС, що складає невід'ємну частину становлення й розвитку Спільного ринку Співтовариства.

'Має місце й ототожнення гармонізації з уніфікацією. Однак більшість фахівців вважають, що ці поняття є різними по своєму змісту. Уніфікація законодавства є більш широким поняттям і означає процес введення в національні правові системи однакових (подібних) юридичних норм із метою їхнього зближення й адапта­ції. Основним способом її реалізації є міжнародні договори, у яких формулюються приписи, що підлягають у незмінному варіанті включенню в національні правові системи.

Виділяються певні форми правової уніфікації, що:

а) по своєму предметному вмісту може бути:

— матеріальною — коли охоплюються способи однакового регу­лювання прав і обов'язків однойменних суб'єктів;

— процесуальною — коли впроваджуються єдині процедурні правила;

б) по цілям і обсягу визначають:

— субрегіональну уніфікацію — охоплює законодавства групи держав (прикордонних, суміжних) усередині якого-небудь географічного регіону;

— регіональну — охоплює держави цілого географічного регіо­ну;

— універсальну — охоплює всі або переважну більшість дер­жав — членів світового співтовариства.

На відміну від уніфікації, при гармонізації міжнародний договір зобов'язує держави створити відповідні норми, які б відповідали загальним положенням договору, не нав'язуючи їм жорстко уніфі­кованого шаблону. Тобто при гармонізації законодавства має місце процес цілеспрямованого зближення законодавства держав шляхом усунення протиріч і формування мінімальних правових стандартів за допомогою лише затвердження загальних правових принципів.

Виходячи з вищевикладеного, можна виділити ряд організаційно-правових форм гармонізації:

а) укладання міжнародно-правових договорів, у рамках яких
установлюються взаємні зобов'язання держав-учасниць;

б) членство держав у міжнародних організаціях, у рамках яких
також розробляються й приймаються міжнародні договори;

в) членство держав у міждержавних об'єднаннях (Європейський
Союз, Рада Європи, СНД, ГУАМ і ін.), правовий статус яких перед­
бачає певні межі гармонізації законодавств держав-учасників.

Варто звернути увагу на те, що формування й виділення указаних способів європейської правової інтеграції насамперед обумовлюєть­ся потребами міжнародної практики. Саме ці способи на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, у своїй сукупності, найбільш яскраво ілюструють характер взаємодії й взаємозв'язку між націо­нальним і міжнародним правом, національними й міждержавними правовими системами.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародними суб'єктами, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність еконо­мічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, вій­ськових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому тлу­маченні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

— зміцнення різнопланового співробітництва між державами;

— розширення міжнародних відносин;

— забезпечення миру;

— зростання ролі науково-технічного прогресу;

— посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації госпо­дарського життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків;

— зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі й не­урядових, і їхньої кількості;

— виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

— актуалізація глобальних проблем виживання людської ци­вілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання);

— підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини у III ти­сячолітті стають усе більш універсальними, різноманітними, все-обіймаючими, рівнообов'язковими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

— міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні від­носини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також держа-воподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншого; між фізичними і юридичними особами);

— внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але не входять у сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і між­народної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відно­синами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Практичне втілення міжнародно-правові відносини знаходять у дипломатії.

Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалі­зації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної дер­
жави;

б) реалізуються статутні завдання й функції міжнародної орга­
нізації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародного права.

1.2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право відрізняється від усіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання приписів міжнародно-правових норм.

Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, які відрізняються за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією, на­селенням і між іншими суб'єктами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, використову­ваний у міжнародному публічному праві. В основному тут застосо­вується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, який зумовлений насамперед їх суб'єктним складом і полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, передбачених нормами міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насам­перед у передустановленості їх персоніфікованого (названого, пойме­нованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права — це носій міжнарод­них прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а) держави;

б) нації і народи, що борються за своє національне визволення
(більш детально — ті, що борються за свободу, незалежність
і створення власної державності);

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб'єкти.

Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним державам, що виступають

основними суб'єктами міжнародного права. Саме від їх діяльності на міжнародній арені залежать стабільне існування і функціону­вання всієї міжнародної системи в цілому, збереження сформованої системи міжнародних відносин і ефективність самого міжнародного права. Адже тільки держави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, мають реальну силу і можливості щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі й стосовно примусового забез­печення дотримання і виконання всіма суб'єктами міжнародного права своїх зобов'язань.

Більш докладно характеристики й особливості суб'єктів між­народного права будуть розглянуті нижче.

Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, через що держави й інші суб'єкти між­народного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Таким чином, об'єктами міжнародного права є конкретні ма­теріальні і нематеріальні блага, що не належать безпосередньо до внутрішньої компетенції держави і можуть виходити за межі дер­жавної території. Причому слід мати на увазі, що тільки держави вправі вступати в будь-які правовідносини (визначати будь-який об'єкт взаємовідносин), які вони вважають необхідними і вигідними для себе. Єдиним обмеженням для держав у цьому плані може бути пряма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (наприклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.).

Об'єктами міжнародно-правових відносин можуть бути:

1) територія і міжнародний простір;

2) дії;

3) утримування від дій.

Територія дуже часто є об'єктом міжнародно-правових відносин, особливо після закінчення війн, наприклад, у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, наприклад, у пактах про взаємодопомогу і союзні договори. Утри­мування від дій також є об'єктом міжнародно-правових відносин, наприклад, у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни.

Слід, однак, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-правових від­носин, коли він виражається в дії або утримуванні від дії, має бути правомірним, тобто не повинен суперечити принципам і нормам між­народного права. Наприклад, втручання у внутрішні справи держав не може бути об'єктом міжнародно-правових відносин, тому що воно заборонено самим міжнародним правом, зокрема Статутом ООН.

Засоби створення і забезпечення виконання чинних норм між­народного права також мають свої особливості

Засоби створення норм міжнародного права мають координа­ційний характер, тобто норми міжнародного права створюються самими суб'єктами міжнародного права в результаті взаємних компромісів і поступок, що приводять до угоди з тих або інших питань міжнародних відносин. >

Тому норми міжнародного права є результатом узгодження воль держав.

Слід мати на увазі, що процес узгодження воль держав або ін­ших суб'єктів міжнародного права — це специфічний процес, який необхідно відрізняти, але не відривати від інших процесів, що від­буваються у світовій системі і навколишньому середовищі (основні аспекти узгодження волі держав будуть розглянуті нижче).

Особливість порядку примусу до дотримання норм міжна­родного права полягає в передбаченні в таких нормах можливості застосування примусових заходів для забезпечення їх беззапереч­ного дотримання. Такий примус здійснюється самими суб'єктами міжнародного права, як правило, державами, на основі чинних міжнародно-правових норм і в рамках відповідних міжнародних договорів.

Примус для дотримання норм міжнародного права здійсню­ється у формі індивідуальних або колективних (групових):

— репресалій — правомірних примусових дій держави (дер­жав), спрямованих на відновлення своїх прав, порушених державою-порушницею, за допомогою інших, ніж застосу­вання сили або погроза її застосування;

— реторсій — правомірних примусових дій держави (дер­жав), спрямованих на зустрічне обмеження прав держави-порушниці (наприклад, відповідні дискримінаційні заходи стосовно фізичних і юридичних осіб держави-порушниці, зустрічні митні обмеження і т.д.).

Якщо в основу правомірності репресалій покладено обов'язок держави, що має намір звернутися до них, використовувати для цього мирну процедуру відшкодування збитку, заподіяного їй пра­вопорушенням, то реторсії мають на меті відновлення принципу взаємності у відносинах відповідних держав. Слід мати на увазі, що міжнародне право забороняє збройні, тобто пов'язані з застосуван­ням сили репресалії. Лише відмова держави-порушниці від мирної процедури відшкодування збитку або від виконання рішення, при­йнятого внаслідок застосування такої процедури, дає правомірну можливість для звернення до таких репресалій. Причому заходи, використовувані як такі, мають бути пропорційні (домірні) право­порушенню, яке викликало їх, і підлягають припиненню з моменту відновлення положення, що йому передувало. Вимоги домірності й

адекватності ставлять і до реторсій. Причому дотримання прин­ципу домірності, а також категорична вимога незастосування військової сили були висловлені Комісією з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права ООН при розробленні проекту міжнародної Конвенції про відповідальність держав.

1.3. Міжнародне право та міжнародна система

Міжнародне право — це самостійна, відмінна від національних правових систем конкретних держав система права. Міжнародне право функціонує в міжнародній системі, будучи їінормативною підсистемою.

Міжнародна система олсонлю є міжнародні (міждержавні) орга­нізації, різноманітні об'єднання держав (рух неприєднання, група 77 та інші), нації і народи, що борються за незалежність.

Міжнародна система містить не тільки зазначені суб'єкти, а й відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми між­народної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні звичаї), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Своєрідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи — суве­ренні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані є інтегральним ком­понентом міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних між­народних систем різного характеру, зокрема система Європейських Економічних Співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визнача­ються також науково-технічним прогресом (НТП).

НТП впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

— як безпосередньо, розширюючи сферу відносин між держава­ми й, отже, сферу міжнародної системи і міжнародного права (наприклад, поява міжнародного космічного, міжнародного екологічного права);

— так і через відповідні соціальні процеси, які вона викликає, і які в цілому ведуть до зміцнення прогресивних сил у світі.

На сучасному етапі розвитку НТП унаслідок накопичення ядер­ної зброї та інших засобів масового знищення, загострення світової екологічної кризи вперше виникає ряд глобальних проблем, від ви­рішення яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термо­ядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми тощо. У процесі визна­чення і вирішення цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу інтегративну і координаційну роль.

— подолання класового підходу в міжнародному праві;

— подолання конфронтації та зміна політики стосовно третіх країн: ці держави оцінюються як рівноправні суверенні суб'єкти міжнародної політики;

— перехід від невизначеності в міжнародному праві до визначе­ності міжнародно-правових норм — відносини між державами закріплюються в міжнародних договорах, положення яких містять чітко визначені взаємні зобов'язання сторін (напри­клад, гарантії США і Росії щодо роззброєння України);

— взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаємному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного права, дру­ге — у створенні ефективного механізму відповідальності для держав — порушниць міжнародного права.

1.4. Основні риси сучасного міжнародного права

Час виникнення сучасного міжнародного права є дискусійним питанням. Радянська школа міжнародного права вела відлік із мо­менту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права вважають, що сучасне міжна­родне право бере свій початок із часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальських договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. її представники переконані, що такий від­лік необхідно вести з моменту створення в 1945 році ООН.

Незважаючи на розбіжності в підходах до вирішення цього питання, переважна кількість учених-міжнародників сходяться в тому, що основними рисами сучасного міжнародного права є:

— визнання політичних змін останніх років у світі, що мають «приголомшливий» характер: зникнення глобального проти­стояння двох соціально-політичних систем (соціалістичної і капіталістичної), поява замість двох лише однієї наддержави США, модифікація міжнародно-правового регулювання зі сформованих реалій;

— сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву держав, вирішенню глобальних проблем виживання людської цивілізації;

— зростання інтеграції між народами і державами в усіх регіонах світу, створення загальних ринків і митних просторів (напри­клад, Європейський Союз);

— усвідомлення необхідності об'єднання державами зусиль у вирішенні таких глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, проб­лем економічного порядку в країнах, що розвиваються;

1.5. Глобалізація і глобальні проблеми виживання людської цивілізації

Наука про глобальний світ і його проблеми (глобалістика) — один з молодих напрямків сучасної політичної науки, хоча початок їй було покладено, по суті, ще в середині 20-х років XX століття. Саме тоді російський учений В.О. Базаров (Руднев) розробив проблемно-цільовий підхід до прогнозування майбутнього нашої планети, який через піввіку був покладений західними футуроло­гами в основу нового наукового напрямку — вивчення глобальних проблем сучасності. У колишньому СРСР інтерес до цієї галузі знань то загострювався, то загасав, а на початку 90-х років XX століття, уже після розвалу СРСР, набув сталого характеру.

Як інтегральна, міждисциплінарна наука глобалістика увібрала в себе дуже багато чого від політології, соціології, культурології, філософії. Однак на відміну від цих наук, у неї є свій підхід до дослі­джуваних проблем, свій ракурс, під яким вона їх розглядає. Можна виділити три особливості глобалістики як наукової дисципліни:

1) У її рамках система взаємозв'язків людини, суспільства й при­роди представляється єдиним цілим у масштабі всієї планети.

2) Крім того, глобалістика розглядає цю систему як перманентно кризову, причому в центрі її уваги перебувають усі напруженості, конфлікти, катастрофи, що характеризують людське буття. При цьому на відміну від інших наук вона характеризує їх не як ано­малію або патологію, а як зовсім нормальне й неминуче явище, як джерело розвитку суспільства.

3)1, нарешті, її раціональним елементом є те, що глобалістика зо­середжує свою увагу на розробці управлінських рішень із подолання кризових ситуацій, і тим самим прагне запобігти загибелі людства.

Таким чином, у центрі уваги сучасної глобалістики — антро­погенні (людські) проблеми планетарного масштабу, з якими зіткнулася людська цивілізація на рубежі століть і тисячоліть: екологічна, енергетична, продовольча, демографічна й ін. Всі вони виникли не раптом, а мають яскраво виражений історичний харак­тер і є результатом об'єктивного розвитку суспільства. З багатьма з них людина стикалася й раніше. Не випадково деякі дослідники одним із перших глобалістів світу називають англійського свяще­ника Т. Мальтуса, що обґрунтував демографічну проблему вже на початку XIX століття.

Є, однак, істотні розбіжності в тому, як впливали ці проблеми на людство в період його розвитку. У минулому вони загрожували тільки окремим народам або регіонам. Наприклад, загибель Шу­меру або античного світу практично не відбилася на китайській цивілізації, що автаркувалася від навколишнього світу за Великою китайською стіною. Сучасні ж кризи охоплюють, як правило, весь світ, усі форми й сфери життєдіяльності людини.

У цей час, відповідно до загального визнання більшості фахівців, глобальними можна вважати такі проблеми:

— збереження миру, зміцнення всеосяжної безпеки й роззбро­ювання;

— перенаселення планети, реалізацію розумної демографічної політики;

— ліквідацію відсталості, розриву в рівні розвитку, що росте між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються;

— подолання екологічної кризи, перехід до сталого розвитку;

— боротьбу з голодом, убогістю й хворобами;

— раціональне використання мінерально-сировинних ресурсів;

— використання Світового океану й космічного простору в інте­ресах усього світового співтовариства.

Крім цих глобальних проблем, що стали вже традиційними, до їхнього переліку в останні роки додалися такі, як запобігання поши­ренню наркотиків, проблеми науки й науково-технічного прогресу, розвитку самої людини, соціально-політичних змін глобального масштабу та цілий ряд інших.

Можна визначити такі класифікаційні ознаки, характерні риси й специфічні особливості явищ, що розуміються як глобальні про­блеми виживання людської цивілізації:

— по-перше, ці проблеми викликаються діями людини (несвідо­мими або цілеспрямованими);

— по-друге, вони мають довгострокові негативні наслідки;

— по-третє, вони характеризуються не тільки економічними, а й соціальними наслідками;

— по-четверте, масштаб негативних наслідків виходить за межі конкретного регіону й носить загальнонаціональний чи між­державний характер;

— по-п'яте, їх вирішення вимагає колосальних витрат, що є не­посильними для окремої держави.

Слід зазначити, що деякими вченими називається понад 20 гло­бальних проблем (А. Габю, Е. Фонтела), які існують нині. Звичайно виділяють такі групи проблем, що мають синергетичний (погодже­ний) характер:

— раціоналізація природокористування, припинення деградації
природного середовища перебування людини й поліпшення
якісних характеристик біосфери;

— проведення активної демографічної політики й вирішення
. енергетично-сировинної та продовольчої проблем;

— створення передумов для ефективного розвитку світового господарства й ліквідація соціально-економічної відсталості країн «третього світу»;

— запобігання світової військової катастрофи й припинення гонки озброєнь;

— ефективне використання досягнень науково-технічного про­гресу й розвиток міжнародного співробітництва, розширення досліджень у галузі освоєння космічного простору й Світового океану;

— утвердження прав людини в сучасному суспільстві, прогрес її фізичного, соціального й духовного розвитку.

Із вищевказаного видно, що до глобальних прийнято відносити загальнопланетарні проблеми, які, зачіпаючи інтереси людства, вимагають для свого вирішення зусиль усього світового співтовари­ства. Всі вони разом й кожна окремо породжені комплексом специ­фічних причин, які обумовлені особливістю розвитку продуктивних сил, географічного середовища, природно-кліматичними умовами, рівнем прогресу техніки й іншими різноманітними причинами.

Кожна із глобальних проблем, що має системний і багаторівневий характер, у свою чергу може бути розділена на цілу систему проблем і своєрідних завдань-рівнів, ідентифікація й виділення яких указує на їхню множинність і складність. Переконливим прикладом щодо цього виступає, наприклад, глобальна екологічна проблема. У ній можна виділити такі основні аспекти:

— зміна клімату в планетарних масштабах унаслідок збільшення
концентрацій у земній атмосфері вуглекислого газу, що може
істотно змінити тепловий і радіаційний баланс на Землі;

— зменшення озонового шару атмосфери й виникнення «озо­
нових дір» у результаті широкого застосування хлоридів і
фторидів вуглеводу в холодильних установках, різного роду
розчинниках і теплоізоляторах;

— скорочення біологічної розмаїтості, яке викликане знищен­ням лісів, деградацією водних ресурсів, втратою родючості ґрунту на великих територіях і іншими факторами, а також зменшення запасів непоновлюваних природних ресурсів;

— посилення схильності навколишнього середовища різним ризикам, що пов'язане не тільки з концентрацією людської діяльності, урбанізацією й використанням нових технологій, але й удосконаленням технічних систем, звиканням суспіль­ства до більшої безпеки.

Певною новизною характеризується позиція французького дослідника Ж.-Ф. Рішара, який пропонує виділити два десятки проблем, які варто вважати споконвіку глобальними. Обліково він відносить їх до трьох категорій:

— у першу входять ті, вплив яких не залежить ні від яких кордо­нів, ні від яких би то не було фізичних меж нашого життєвого простору, тобто того, що часто називають «глобально загаль­ним» . Ці проблеми пов'язані з тим, як ми спільно володіємо планетою. До них відносяться: глобальне потепління; втрати біорізноманіття й екосистем; виснаження рибних запасів; зни­щення лісів; нестача чистої води; збереження і забруднення прибережних вод;

— У Другу входять соціальні й економічні проблеми глобальної значущості, вирішення яких вимагає критичної маси, яку можуть скласти тільки глобальні об'єднання. Ці проблеми пов'язані з тим, як ми спільно проявляємо людяність. До них відносяться: масовий наступ у боротьбі з бідністю; ми-ротворчість та миробудівництво, попередження конфліктів, боротьба з тероризмом; освіта для всіх; глобальні інфекційні захворювання; цифровий розрив (розрив в інформаційних і комунікаційних технологіях); попередження й зм'якшення наслідків стихійних лих;

— третя категорія містить у собі юридичні й регулятивні проб­
леми, які необхідно вирішувати глобально через те, що
всюди існують нахлібники й з'являються діри. Ці проблеми,
пов'язані з тим, як ми спільно виконуємо свій звід правил.
До них відносяться: відтворення системи оподатковування
для XXI століття; нормативне регулювання біотехнологій;
побудова глобальної фінансової структури; незаконний обіг
наркотиків; правила торгівлі, інвестування й конкуренції;
права на інтелектуальну власність; правила електронної тор­
гівлі; норми міжнародної праці й міграції.

Таким чином, можна констатувати, що глобальні проблеми, ви­ступаючи як особливий, специфічний і домінуючий види соціальних проблем планетарного масштабу, у цей час набули надзвичайну го-

строту, вони загрожують усьому людству, а отже, вимагають для сво­го вирішення об'єднаних зусиль усього світового співтовариства.

Іншою їхньою особливістю виступає, як ми вже відзначали, тісний взаємозв'язок. Тобто практично жодна із загальновизнаних глобаль­них проблем не існує сама по собі, у сукупності вони становлять досить складну систему негативних факторів, які системно ж впливають на людство. Із цієї причини їхнє вирішення є надзвичайно утрудненим, оскільки вимагає відповідного комплексного підходу.

Звідси представляється, що успіх у вирішенні таких глобаль­них проблем може бути досягнутий лише в результаті активного співробітництва держав і взаємодії багатьох соціальних факторів. Обставиною, що ускладнює таке вирішення, є й те, що практично не існує способів вирішення тієї або іншої проблеми раз і назавжди. Вирішення однієї з них неминуче призводить до появи нових, не менш хворобливих. У такий спосіб ці проблеми «висять» як дамоклів меч над людством, і ще невідомо, що буде для нього кращим — їхнє радикальне вирішення або обрання еволюційного підходу. Так, на­приклад, по оцінці багатьох фахівців, світова продовольча проблема може бути відносно успішно вирішеною за допомогою біотехнологій, однак при цьому світ зіткнеться із цілим букетом досить неприєм­них наслідків: генетичною однаковістю, зникненням цілих галузей традиційного госгіодарства, зростанням безробіття й т.п. Вирішення демографічної проблеми у світі, що розвивається, пов'язують із політикою обмеження народжуваності, однак саме така політика веде в перспективі до руйнування вікового демографічного балансу, «старіння» людства, а отже, до вповільнення темпів економічного розвитку держав, появи складних соціальних проблем.

Можна по-різному ставитися до глобалізації і її наслідків. Без­перечним є лише те, що національно-державні форми людської організації усе більше втрачають свою самодостатність і привабли­вість. На наших очах формується якісно новий взаємозалежний і взаємоуразливий світ. Особливо чітко таке відчуття з'явилося в дні вересневої трагедії 2001 року в СІЛА. Найсильніша держава світу виявилася не в змозі протистояти купці фанатиків-терористів. Зви­чайно ж, події 11 вересня 2001 року ще довго будуть як предметом відвертих політичних спекуляцій, так і скрупульозного наукового аналізу, але навряд чи варто сумніватися в тому, що головний ви­сновок уже зроблений. Світ змінився. Кілька трагічних хвилин у Вашингтоні й Нью-Йорку змінили його більше, ніж всі останні десятиліття.

Американська трагедія, здавалося б, дає супротивникам гло­балізації ще один безперечний аргумент їхньої правоти. Конфлікт Цивілізацій, про який з великим скепсисом говорили в останні роки

аналітики, після терористичних акцій у Нью-Йорку й Вашингтоні раптом зовсім зненацька набув цілком реальних рис. Це виявилося насамперед у тому, що дивлячись на екрани телевізорів, де роз­горталася людська драма, мільйони людей плакали, у той час як інші мільйони аплодували. Саудівський король Фахд, єгипетський президент Хосні Мубарак, палестинський лідер Ясір Арафат, полі­тичні лідери Пакистану й інших ісламських країн заявляють про своє обурення злочином терористів, а власники кафе й закусочних у палестинських містах на західному березі ріки Йордан і в секторі Газа пригощають безкоштовно всіх бажаючих.

Таким чином, американська трагедія, безумовно, поділила світ на два конфронтуючі табори. Було б нерозумним цього не бачити. Але ще більш нерозумно було б робити на цій підставі висновок про те, що людство дійсно стоїть на порозі цивілізаційного конфлікту. Не можна забувати, що антиамериканський синдром є характерним не тільки для прихильників ісламу, його розділяє чимала частина європейців, у тому числі й наших співгромадян. Конфлікт у наяв­ності, але конфлікт різних полюсів цивілізацій.

Міжнародний тероризм, перетворившись в одну з небезпечних по своїх масштабах і наслідках суспільно-політичних і моральних проблем, виявив себе як крайня форма вираження соціального, етнічного, релігійного радикалізму й екстремізму, він не схильний зупинятися ні перед чим для досягнення своїх цілей. Тероризм і екстремізм у будь-яких їхніх проявах усе більше загрожують без­пеці багатьох країн і їхніх громадян, тягнуть за собою величезні політичні, економічні й моральні втрати,

В останні десятиліття тероризм інтернаціоналізувався. Заявили про себе міжнародні й транснаціональні угрупування, посилилася взаємодія між алжирськими і європейськими, чеченськими й аф­ганськими терористичними організаціями. Найнебезпечнішим це явище стає тоді, коли воно ініціюється, створюється й підтримується державними режимами диктаторського й сепаратистського типів. За останніх 40 років під егідою ООН прийнято більше десятка уні­версальних конвенцій і протоколів про боротьбу з різними формами тероризму на суші, на морі й у повітрі. Розроблено основні принципи міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом. Проблеми боротьби з тероризмом регулярно обговорюються на зустрічах глав держав і урядів. І все-таки, проблема далека від її вирішення.

Сплескові тероризму, особливо в нестабільних регіонах, сприяє руйнування старих глобальних і регіональних структур міжнарод­ної безпеки, що були властивими колишній схемі біполярного світу. Механізми державного, регіонального й міжнародного контролю за процесами, що відбуваються у світі, все частіше дають збої. Ця

обставина вимагає консолідації зусиль усього світового співтова­риства держав.

Усе більше фахівців наполегливо виділяють ще одну глобаль­ну проблему — кризу сучасної системи освіти. Усвідомлення глобальності цього явища, що вразило як розвинені країни, так і країни, що розвиваються, відбулося вже на початку 70-х років XX століття. З цього часу ситуація хоча й змінилася на краще, але не втратила своєї гостроти. Можна сказати, що у світі в цілому склалася така ситуація, що саме від розвитку освіти в майбутньому залежить доля цивілізації.

Слід зазначити, що форми прояву всесвітньої кризи освіти в різних країнах різні. Для країн, що розвиваються, актуальною є проблема доступу до освіти (близько мільярда людей її взагалі не мають). Серйозні протиріччя в системі освіти існують у розвинених країнах: консерватизм традиційних систем освіти, відставання їх від запитів сучасного життя; недемократичність; нездатність адап­тації до масштабів і темпів соціальних змін. Примітними є факти на прикладі США: мільйони американців, точніше від 23 до 84 млн, є функціонально неграмотними; близько 25 млн дорослих американ­ців не настільки добре читають, щоб зрозуміти зміст попередження на флаконі з ліками, а 22% дорослих не можуть правильно написати адресу на конверті.

Масштабність проблеми реформування освіти була визнана й учасниками загальноєвропейської наукової конференції «Європей­ська програма змін у вищій освіті в XXI столітті», яка відбулася в 1997 році в Палермо (Італія). Як відзначалося на конференції, проб­лема освіти зачіпає інтереси приблизно 25-30% громадян кожної держави. Все більше число фахівців приходить до усвідомлення незаперечності того факту, що освіта, поряд із проблемами екології, енергетики, харчування й ін., увійшла до числа глобальних проб­лем людства, що модель освіти XXI століття повинна кардинально трансформуватися й орієнтуватися у своїй основі не на минуле, а на майбутнє людської цивілізації. Головним механізмом освітньої революції повинна стати інформатизація, що забезпечує доступ до інформаційних ресурсів суспільства й надає ефективних засо­бів їхнього освоєння. Не менш важливою стороною цієї проблеми виступає екологічна освіта, яка покликана сприяти створенню ситуації, при якій економічний розвиток людства не буде супере­чити законами природи.

Створення нового глобального співтовариства далеке від сво­го логічного завершення, воно стикається з важко переборними бар'єрами, породженими нерівністю стартових можливостей, куль­турним різноманіттям людства, фундаментальними розбіжностями

в рівні соціально-економічного й політичного розвитку окремих держав і народів, у способі життя, у відношенні до основних проб­лем буття. Все це несе в собі насіння конфліктів майбутнього, є дуже непростими викликами сучасному людству, відповіді на які ще треба відшукати вченим і політикам, всьому людству.- Цьому пошукові, об'єднанню всіх суб'єктів, зацікавлених у вирішенні глобальних проблем, може й буде сприяти міжнародне право як продукт колективного розуму людства, універсальний алгоритм його виживання.

Читайте також:

1. D (правая) S (левая)
2. I. ТЕОРИЯ И ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
3. II. Права та обов'язки адміністрації організації, що проводить туристську подорож
4. II. ТЕОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
5. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
6. IV. Правова держава, як засіб реалізації і забезпечення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні
7. L. Понятие права
8. O ексклюзивний розподіл на правах винятковості.
9. XV. Реалізація права вступників на вибір місця навчання
10. А) Грошова оцінка земель по Україні
11. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
12. Авангард в Україні

Переглядів: 414