• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Способи надбання державної території

Питання, що стосуються надбання державної території, за­вжди належали до найважливіших, найскладніших і особливо де­лікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Го­строта цих питань виявляється і в наш час, наприклад, на територіях колишнього Союзу РСРі Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише за­конні способи надбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

—■ здійснює над нею державну владу;

— організує на ній господарську діяльність;

— повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).

Одним з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були способи, пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді як правова підстава для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подальшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не належні території (наприклад, відкриття Хри­стофора Колумба), — хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право влас­ності («прийшов, побачив і... привласнив»), — одержав наймену­вання «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, який обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві

з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного,гос­подарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те, що подібне займання «нічийної» територіїозначало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізо-ваних» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням закон­нихправ і інтересів корінного населення, така практика триваласторіччями, набуваючи часом нових форм. Таких, наприклад, якнадбання території шляхом тривалого і непорушного володіння(«давнина набувача»), захоплення і приєднання території або їїчастини в більш слабкої держави. Користуючись цими способа­ми,протягом XV-XIXсторіч найбільш розвинені капіталістичнідержави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, анаприкінці цього періоду СІЛА і Японія — захопили й оголосилисвоїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки йАвстралії, встановивши там колоніальний режим і позбавившимісцеве населення елементарних людських прав.

У цей самий період з'являється ще один початковий спосібна­дбання державної території — у результаті прирощування тери­торії, яке полягає у встановленні державою суверенітету над зновутвореними новими ділянками суші (частіше усього островами),поява яких пов'язана з природними катаклізмами (землетрус,виверження вулкана). Унаш час збільшення території пов'язанепереважно з цілеспрямованою діяльністю людини щодо збільшен­нятериторії держави (намивання нових ділянок території в морі,будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початковому присво­єннюземель прийшли похідні способи надбання державної тери­торії,значення яких полягало у переході території однієї державидо складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тичнобуло покладено початок класифікації законних і незаконнихспособів надбання території.

До договірних способів надбання державної території належатьцесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контр­актомміж царюючими особами, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передання території однієїдер­жави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньоюугодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Ранішедержава поступалася частиною своєї території під певним тиском іпрактично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснювати­ся на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладанняміж відповідними державами міжнародного договору, що повинний

відповідати всімосновним принципам сучасного міжнародного пра­ва. Прикладомцесії може бути поступка в 1867 році Росією СПІА Аляски (1519 тис.кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км)за 7,2 млн доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиціміждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР по­ступився Афганістанучастиною водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндіяцесувала СРСР за 700 млн фінляндських марок 176 кв. км своєїтериторії в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскіна ріці Паатсо-йокі.

Міжнародномуправу відома подвійна цесія, або обмін терито­ріями. Так, у 1951році СРСР і Польща на підставі угоди обмінялися ділянками своїхтериторій у районах Люблінського воєводства ПНР і Дрогобицької(нині Львівської) області УРСР, тому що населен­ня цих територійісторично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У1999році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областюУкраїни і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавіяодержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку,що проходить територією України.

Одним із видівдоговірної поступки є плебісцит — всенародне голосування зпитання про територіальні зміни (державної належ­ності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставівнутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнарод­ного договору.Залежно від цього його проведення може доручатися державному органуабо міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведенийу період Великої Французької революції 1789-1894 років. За підсумкамиПершої світової війни, відповідно до рішень Паризькоїмирної конференції 1919-1920 років була проведена ціла серія плебісцитів. У1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівстваі стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією іВеликобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на під­ставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРНі НДР у єдинунімецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов зі складуФедерації Малайзії й утворив самостійну держа­ву — член ООН.

Слід зазначити, щореалізація принципу самовизначення наро­дів можлива тількив тісному взаємозв'язку з іншими основними принципамиміжнародного права. Отже, при його реалізації не по­винний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного поєднання

цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів надбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, США в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських ост­ровів.

До правомірних способів територіальних змін сучасна між­народна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора як санкції. Така міра застосовується до кон­кретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але і як превентивна міра, спрямована на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у наш час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за мирним договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування те­риторіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земельною ді­лянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжнародників ставили­ся до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в зарубіжній літературі для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої дер­жави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту є саме територія, і обов'язки за ним, що мають постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користуван­ня водоймищем іншою державою) і сервітути негативного ха-

рактеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання однією державою части­ни території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплатним;

— він має суто цільовий характер використання арендованої території, і тому вона не може бути використана в інших ці­лях, крім зазначених у договорі (будівництво й експлуатація транспортних шляхів, створення вільних економічних зон, розміщення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть суперечити основним принципам міжнародного права;

— у міжнародному договорі про оренду застерігається, що суве­ренітет над орендованою територією зберігається за державою-орендодавцем або таке положення саме випливає зі змісту даного договору.

Прикладом міжнародно-правової оренди території може бути Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висо-цький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав ви­значеною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. На цей час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кон­домініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на підставі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версаль-ського мирного договору, який визнав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування— відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Свальбард) від 9 лютого 1920року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а з ін­шого — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні за­соби надбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передання частини території од­нієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється, і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, яке спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує будь-яку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-переможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Ку­вейту), заперечує давнину набувача. Не визнаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, за­хоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пере­можцю, незаконне відторгнення території).

Ніяка оку нація не визнається законою. У Заключному актіНБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати терито­ріальну цілісність кожної з держав-учасниць,.. утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допо­могою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законним».

У наш час загальновизнано, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого на­роду, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніаль­них і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

Читайте також:

1. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
2. III. По території охоплення
3. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
4. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
5. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
6. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби
7. Антропологічні особливості давнього населення території України
8. Арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду, шляхом звернення органу державної податкової служби до суду.
9. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
10. Багатофакторна матриця «Мак-Кінсі», її зміст, способи використання , достоїнства і недоліки.
11. Безстатеве розмноження, його визначення та загальна характеристика. Спори — клітини безстатевого розмноження, способи утворення і типи спор.
12. Біологічні способи лікування ран.

Переглядів: 843