• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Внутрішні морські води і їхній правовий режим

Внутрішні морські води є частиною території відповідної дер­жави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція вповному обсязі.

Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Консти­туцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Зако­ном України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру.

У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). Згідно зі статтею 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на належних порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані.

Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відкривають для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Причому питання про те, які з портів повинні бути відкри­ті, належить до виняткової компетенції держави. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл при­бережної держави або повідомляти про це. У відкриті порти повинен бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації.

У закриті порти заходження іноземних суден підлягає особ­ливому регулюванню, і тут установлюється дозвільна система

заходу. Судно, що зазнає аварії, може заходити у будь-який порт прибережної держави.

Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є окреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди (стаття 11 Конвенції). До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічни­ми засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і надаються порту в користування (стаття 74 КТМ).

Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів.

Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму:

а) національний режим (такий самий, що дається своїм суд­
нам);

б) режим найбільшого сприяння (надання умов, не гірших, ніж
ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави);

в) спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними сило­
вими установками, іцо перевозять отруйні, хімічні й інші матері­
али).

Іноземні судна повинні у внутрішніх морських водах дотримува­тися законів та інпіих правил, установлених прибережною держа­вою, відносно імміграційного, митного, санітарного контролю, без­пеки плавання, охорони навколишнього середовища. Наприклад, в іноземному порту судна підлягають санітарному контролю на основі Міжнародних санітарних правил 1951 року (уточнені в 1969 році). Судно, що не виконало санітарних правил, не підлягає затримці в порту. Воно може вийти в море, але протягом усього рейсу не може заходити в інші порти цієї ж держави.

На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх мор­ських водах прибережної держави, поширюється кримінальна, ци­вільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.

В основу кримінальної юрисдикції покладено загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на борту іноземних торгових суден, що знаходяться вмежах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці частіше за все через двосторонні угоди

влада прибережної держави переважно утримується від здійснення кримінальної юрисдикції стосовно моряків іноземного судна, якщо вчинені ними злочини не порушують мир і добрий порядок у ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної дер­жави або якщо про інше не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні даватися як захист для осіб, переслідуваних владою при­бережної держави за вчинений злочин.

Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами по­лягає в тому, що судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови щодо іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна у зв'язку з невиконан­ням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п. Реалізація цивільної юрисдикції стосовно іноземного торгового судна може передбачати затримання або арешт такого судна для забезпечення позовних вимог або виконання судових або арбітражних рішень. Рішення про затримання або арешт повинно виноситися компе­тентним судовим органом прибережної держави. Водночас належні державі судна зберігають імунітет від затримання й арештів, що випливають із виконання судових рішень у цивільних справах, або для забезпечення заявленого позову. Проте, незважаючи на це, останніми роками ряд українських торгових суден, в основному належних Чорноморському морському пароплавству, були зааре­штовані в іноземних портах із метою забезпечення позовних вимог іноземних кредиторів до пароплавства.

Слід зазначити, що згідно зі сформованою міжнародною прак­тикою прибережна держава не здійснює юрисдикції у справах, що належать до внутрішнього розпорядку на іноземному судні, включаючи цивільні спори між членами команди, що виникають у зв'язку з їхньою службою на суднах. Що стосується трудових пра­вовідносин між членами екіпажа іноземного торгового судна, то, у принципі, вони підпадають під юрисдикцію прибережної держави. Проте на практиці прибережні держави звичайно не втручаються в трудові спори між членами такого екіпажу, крім випадків, коли спір стосується заробітної плати або виконання обов'язків на борту судна, якщо інше не установлено відповідним договором. Слід також пам'ятати, що цілий ряд соціальних аспектів праці моряків регулю­ється конвенціями Міжнародної організації праці і їхнє порушення в будь-якій країні, у будь-якому іноземному порту може спричинити втручання іноземних громадських організацій, насамперед націо­нальних профспілкових організацій. Подібні випадки мали місце стосовно моряків українських і російських суден, заарештованих

в іноземних портах. До найбільш важливих з цих конвенцій нале­жать: № 163 — Про соціально-побутове обслуговування моряків, 1987 року; № 164 — Про здоров'я і медичне обслуговування моряків, 1987 року; №165 — Про соціальне забезпечення моряків, 1987 року; № 145 — Про безперервну зайнятість моряків, 1976 року; № 133 — Про помешкання для екіпажу на борту судна, 1970 року та ін.

Адміністративна юрисдикція в основному ґрунтується на нормах адміністративного права, що встановлюють режим перебу­вання іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Відповідно до цих норм іноземні судна — як державні, так і приватні — підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання мит­них і санітарних правил, а також заходів контролю, що належать до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців.

Інші правила встановлені для іноземних військових суден. Слід зазначити, що прибережні держави завжди приділяли особливу увагу регламентації заходження іноземних військових кораблів у внутрішні морські води і порти. У законодавстві більшості держав установлений дозвільний порядок заходження іноземних військо­вих кораблів у внутрішні води і порти. Відповідно до цього порядку заінтересована держава дипломатичними каналами не пізніше визначеного терміну повинна направити запит державі, у чиї тор­гові порти передбачається заходження її кораблів, і одержати на це відповідний дозвіл. Причому в запиті повинні бути зазначені цілі заходження, кількість екіпажу і час перебування в порту. Що стосується військових портів, то вони, як правило, закриті для від­відин іноземних військових суден. Особливий порядок перебування іноземних військових суден у територіальному морі і внутрішніх водах, у тому числі в портах України, випливає зі змісту статей 13, 14, 15 і 34 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року. Особовий склад військового корабля в іно­земному порту звільняється командиром корабля за узгодженням із місцевою владою, а у випадку порушення встановленого порядку судну може бути запропоновано залишити порт і прибережні води держави, що приймає.

Слід зазначити, що у зв'язку з інтенсивним розвитком міжнарод­ного судноплавства у наш час визначилася тенденція з обмеження юрисдикції прибережної держави щодо іноземних суден, що знахо­дяться в її внутрішніх водах. Рядом держав і міжнародних морських організацій була висунута пропозиція про необхідність укладання міжнародної конвенції про внутрішні морські води, що кодифіку­вала б базисні положення, вироблені міжнародною практикою, а національне право конкретизувало б і деталізувало їх.

До внутрішніх вод держави належать морські бухти, затоки, лимани, береги яких належать одній державі і ширина входу в які не перевищує 24 морських миль. У випадку якщо ширина входу в затоку перевищує 24 милі, то усередині затоки від берега до берега проводиться пряма лінія в 24 милі довжиною таким чином:, щоб нею обмежувався, можливо, більший простір. Водна територія, розташована усередині цієї лінії, є внутрішніми водами.

Крім того, внутрішніми вважаються так звані «історичні води», перелік яких встановлюється урядом відповідної держави. До іс­торичних вод звичайно належать води деяких заток (незалежно від ширини входу), що внаслідок історичної традиції або міжнародного порядку вважаються внутрішніми водами прибережної держави. Історичними, наприклад, є затока Петра Великого на Далекому Сході Російської Федерації (ширина входу — більше 100 миль по лінії від гирла ріки Тюмень-Ула до мису Поворотний); Гудзонова затока в Канаді (50 миль), Габесська затока в Тунісі (50 миль), за­тока Делавер у США й ін.

До складу внутрішніх вод входять озера і внутрішні моря. Якщо озера повністю оточені берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо ж вони оточені територією декількох держав, між цими державами практикується укладання угод про режим вод, що належать кожній із них. До таких озер належать: Боденське озеро, оточене територією ФРН і Швейцарії, Женевське озеро між Францією і Швейцарією, Великі озера, які межують із Канадою і США. У разі відсутності таких угод передбачається, що кордон визначається серединною лінією.

Практично такі ж правила належать до так званих внутріш­ніх (замкнутих) морів, оточених з усіх боків територією однієї держави. Якщо ж таке море має в оточенні береги двох або більше країн, то суверенні права кожної з них поширюються тільки на його територіальні води, а в центральній частині встановлюється режим відкритого моря. Таке має місце в Чорному морі. У Каспійському морі в період існування СРСР в основному зберігався правовий режим, установлений ще Гюлістанським і Туркманчайським мир­ними договорами, укладеними ще в 1813 і 1828 роках між Росією і Персією (нині Іраном). У цих договорах Персія поступилася Росії винятковим правом на утримання в Каспійському морі військових кораблів. Після розпаду СРСР і утворення навколо Каспійського моря ряду незалежних держав постало питання про його поділ між Азербайджаном, Казахстаном, Росією і Туркменістаном, ускладнене наявністю значних родовищ нафти в надрах каспійського шельфу. Принципи такого поділу повинні стати предметом переговорів між заінтересованими державами. Законодавство Російської Федерації

(Закон РФ «Про державний кордон» 1993 року), у якому знайшла своє втілення радянська доктрина міжнародного права, відносить до внутрішніх вод РФ за аналогією з «історичними» затоками сибірські моря: Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське, Чукотське.

Становить інтерес точка зору канадського вченого Д. Фарана, який вважає, що головними критеріями для віднесення морських вод до історичних є такі:

а) виняткова влада і контроль над таким морським районом,
включаючи вигнання іноземних суден із нього в разі потре­
би;

б) довге користування ним або минання тривалого часу, хоча
тривалість конкретного періоду залежить від обставин;

в) мовчазна згода інших держав, особливо тих, чиї інтереси
можуть бути зачеплені даним статусом.

Прибережна держава здійснює у внутрішніх водах права, що ви­пливають із суверенітету. Вона регулює судноплавство і рибальство, на цій території заборонено займатися будь-яким промислом або науковими дослідженнями без дозволу компетентних органів при­бережної держави. Слід звернути увагу на те, що Конвенція ООН з морського права 1982 року містить спеціальну статтю — 225, яка регламентує надання допомоги дослідницьким суднам. Усі держави повинні приймати розумні норми, правила та процедури для спри­яння і полегшення морських наукових досліджень і в необхідних випадках для полегшення доступу у свої гавані морським дослід­ницьким суднам.

16.4. Територіальнеморе (територіальні води) і його правовий режим

Територіальне море (територіальні води) — це морський пояс, що розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і перебуває під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіально­го моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Кожна держава має право встановлювати ширину свого терито­ріального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Із 134 прибережних держав 78 держав установили 12-мильну зону (у тому числі Росія, Польща, Україна, Болгарія, Румунія, Куба, Франція, Іспанія, Португалія та ін.), 5 держав — у 6 миль (у тому числі Греція, Туреччина й ін.), 2 держави — у 4 милі (Норвегія і Фінляндія), 20 держав — 3 милі (у тому числі Велика Британія, ФРН, Нідерланди,

Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в одно­сторонньому порядку ширийу територіальних вод, що перевищує ліміт, установлений Конвенцією ООН по морському праву 1982 року. Так, наприклад, Ангола встановила ширину територіальних вод у 20 миль, Нігерія і Того — ЗО миль, Гамбія, Танзанія, Камерун, Мадагаскар — 50 миль, Мавританія — 70 миль. Є і більш широкі претензіїї, які міжнародне право засуджує.

Існують три основних способи відліку територіальних вод:

1) від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної

держави;

2) якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих ви­хідних ліній, що з'єднують точки берега й островів, що най­більше виступають в море;

3) від внутрішніх морських вод.

Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на від­стані, що дорівнює ширині територіального моря (12 миль).

Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що протилежать одна одній, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами.

Суверенітет прибережної держави поширюється на водний про­стір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибе­режної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внут­рішніх водах. З обсягу правомочностей держави встановлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного пррходу через територіальне море. При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне

море з метою:

а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не
становлячись на рейді або біля портової споруди за межами
внутрішніх вод;

б) пройти у внутрішні води, або вийти з них, або стати на рейді,
або біля портової споруди (стаття 18 Конвенції 1982 року).

Згідно зі статтею 19 Конвенції з морського права «прохід є мир­ним, якщо тільки ним не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави».

Прохід визнається таким, що порушує «мир, добрий порядок і безпеку» прибережної держави, якщо судно здійснює:

а) погрозу силою або її застосування проти суверенітету, терито­
ріальної цілісності чи політичної незалежності прибережної
держави або яким-небудь іншим чином з порушенням прин­
ципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН;

б) будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-якого виду;

в) будь-який акт, спрямований на збір інформації, що завдає
шкоди обороні чи безпеці прибережної держави;

г) будь-який акт пропаганди, що має на меті зазіхання на обо­
рону або безпеку прибережної держави;

ґ) піднімання у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарата;

д) піднімання у повітря, посадку або прийняття на борт будь-
якого військового устрою;

є) навантаження або розвантаження будь-якого товару або валюти, посадка або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави;

є) будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч діючій Конвенції;

ж) будь-яку рибальську діяльність;

з) проведення дослідницької або гідрографічної діяльності;

и) будь-який акт, спрямований на створення перешкод фун­кціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;

і) будь-яку іншу діяльність, що не має прямого відношення до проходу.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через територіальне море України здій­снюється з метою його перетинання без заходження у внутрішні води України, або з метою заходження у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мир­ним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок і безпека України. Іноземні невійськові судна при здійсненні мир­ного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямування. Конвенція ООН з морського права 1982 року передбачає можливість проходження морськими коридорами танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отруйні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна повинні мати на борту документи і додержуватися особливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування мають бути чітко визначені прибережною державою і публікуватися на відпо­відних морських картах.

При порушенні правил мирного проходу в територіальному морі України капітан іноземного невійськового судна може бути притяг­нутий до відповідальності згідно з законодавством України.

Іноземні кораблі в територіальному морі України і її внутрішніх водах зобов'язані додержуватися правил радіозв'язку, навігацій­них, портових, митних, санітарних та інших правил. У випадку вимушеного їх порушення слід негайно повідомляти адміністрацію найближчого порту України.

Компетентні органи України вправі встановлювати райони в межах територіального моря і внутрішніх вод України, плавання в яких іноземним суднам заборонено. Про це має бути зроблене на­лежне повідомлення. Хоча Закон України від 4 листопада 1991 року не згадує про це, при проході через територіальне море звичайна практика потребує проходження без зупинок. Проте Конвенція про територіальне море, прийнята на Женевській конференції 1958 року, визнавала право при проході на зупинку і стоянку на якорі, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або виявилися необхідними внаслідок непереборної сили або лиха. Конвенція ООН з морського права 1982 року в п. 2 статті 18 визнала це право як виняток, закріпивши, що прохід має бути безупинним і швидким. Особливий порядок проходу через територіальні води встанов­лений для військових кораблів. Визначення військового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється «судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зов­нішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знаходиться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ і яке має екіпаж, під­порядкований регулярній військовій дисципліні».

У період існування СРСР, що наполягав на дозвільному порядку проходу іноземних військових кораблів через свої територіальні води, про що зробив відповідне застереження до статті 23 Кон­венції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року; кораблі військово-морського флоту США, що не поділяли позицій СРСР у цьому питанні і тлумачили її як таку, що порушує міжнародне право, двічі, у 1986 і 1988 роках, вчинили спробу здійснити право мирного проходу, пройшовши через радянські територіальні води в Чорне море. Це призвело до інцидентів, що в результаті дали ім­пульс переговорному процесу зі зближення позицій двох держав, які стосуються права мирного проходу. 23 вересня 1989 року міністр закордонних справ СРСР Е.А. Шеварнадзе і держсекретар СІЛА Дж. Бейкер підписали угоду «Про однакове тлумачення правил міжнародного права стосовно мирного проходу». У ньому сторони

визнали, що право мирного проходу поширюється на всі судна, у тому числі військові кораблі, і не потребує дозвільних процедур. Обидві держави взяли зобов'язання привести в повну відповідність із Конвенцією ООН з морського права 1982 року своє законодавство, правила і практику, що належать до мирного проходу.

В Україні військові кораблі іноземних держав, а також підводні човни здійснюють мирний прохід у територіальному морі України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів. При цьому підводні човни повинні плавати тільки на поверхні і під своїм прапором. Не­виконання зазначених правил надає права компетентним органам України вимагати від порушника негайно покинути територіальне море України. Це відповідає положенням статті ЗО Конвенції 1982 року.

Слід також мати на увазі, що держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибережній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або положень Конвенції 1982 року.

Проте зазначена Конвенція (стаття 24) встановлює й обов'язок прибережної держави з організації судноплавства в її територіаль­ному морі. Так, прибережна держава не повинна перешкоджати мирному проходу іноземних суден, вона повинна належним чином повідомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавства в її те­риторіальних водах.

Слід зазначити, що конкретні питання, пов'язані з юрисдик­цією прибережної держави щодо іноземних суден, що здійснюють право мирного проходу, вирішуються залежно від належності цих суден до класу військових кораблів, а також державних суден, екс­плуатованих у некомерційних цілях, або до класу торгових суден (підрозділи А, В, С розділу 3 частини II Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Стосовно військових кораблів діє принцип імунітету державної власності, відповідно до якого вони вилучаються з-під юрисдикції прибережної держави. У випадку недотримання ними законів і правил прибережної держави під час мирного проходу через її те­риторіальні води, влада прибережної держави може вимагати, щоб цей корабель негайно покинув її територіальне море. При цьому шкода і збитки, заподіяні кораблем-порушником, покриваються державою його прапора.

На борту іноземного торгового судна, що здійснює право мирного проходу, діють кримінальна і цивільна юрисдикція держави прапо­ра судна, крім винятків, встановлених у конвенційному порядку. Згідно зі статтею 27 Конвенції ООН з морського права, кримінальна

юрисдикція здійснюється прибережною державою стосовно злочи­ну, вчиненого на борту іноземного торгового судна під час проходу через територіальне море, якщо:

1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у терито­ріальному морі;

3) капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора судна звертаються до місцевої влади з проханням про надання допомоги;

4) вжиті заходи необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Але не підлягає обмеженню право прибережної держави вживати будь-яких заходів для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, після його виходу з внутрішніх морських вод. Це право спрямоване на забезпечення можливості прибережної держави заарештовувати і піддавати суду осіб, що несуть кримінальну відповідальність за злочини, вчинені під час перебування судна у внутрішніх водах такої держави. При вчиненні злочину на борту іноземного судна до входу в територіаль­не море і при проходженні цього судна без заходження у внутрішні морські води прибережна держава здійснювати втручання не повин­на (п. 5 статті 27 Конвенції ООН з морського права).

Проте у виняткових випадках, пов'язаних із нанесенням шкоди морському середовищу або порушенням режиму виняткової еко­номічної зони, Конвенція 1982 року передбачає умови втручання прибережної держави. Згідно зі статтею 28 зазначеної Конвенції:

а) прибережна держава не повинна зупиняти іноземне судно,
що проходить через територіальне море, або змінювати його
курс із метою здійснення цивільної юрисдикції щодо особи,
що перебуває на борту судна;

б) прибережна держава може застосовувати щодо такого судна
заходи стягнення або арешт у будь-якій цивільній справі
тільки за зобов'язаннями або внаслідок відповідальності,
прийнятої або викликаної на себе цим судном під час або для
проходу його через води прибережної держави. При цьому ці
обмеження не зачіпають прав прибережної держави вживати
заходів стягнення або застосувати арешт у цивільній справі
щодо іноземного судна, яке знаходиться на стоянці в тери­
торіальному морі або слідує через територіальне море після
виходу з внутрішніх вод.

16.5. Прилегла зона та її правовий режим

Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до тери­торіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або сані­тарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або тери­торіальних вод прибережної держави.

Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважної кількості держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територі­ального моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції щодо іноземних суден, головним чином із метою боротьби з контра­бандою. Уперше 5-мильну митну зону оголосила Велика Британія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена СІЛА, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією й іншими країнами. В основному вони були спрямовані на при­пинення контрабанди, але в деяких випадках вже оголошувалися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону. Так, наприклад, Мексика в період із 1882 по 1899 рік уклала 10 угод із різними державами. Багатостороннім договором такого роду стала Конвенція, укладена в 1925 році прибалтійськими країнами для боротьби з контрабандною торгівлею алкогольними напоями, у якій держави-учасниці взаємно визнавали здійснення митного контролю над приватними суднами в 12-мильній зоні.

Перша спроба кодификації звичайних міжнародних норм, що стосуються прилеглої зони, була здійснена в 1930 році на Гаазькій конференції, що закінчилася невдачею.

Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встанов­лені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід особливо наголосити на тому, що за своєю юридичною при­родою прилегла зона — це частина відкритого моря, але зі спеціаль­ним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил, тобто у точно визначених цілях, і розширення цих цілей виходячи зі змісту

положень конвенцій неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів:

митна;

фіскальна;

імміграційна;

санітарна.

За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих самих вихідних ліній, від яких відміряється і тери­торіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться за серединною лінією у разі відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на ПІ Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встанов­лення такої зони прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Югославія, Сирія; іммі­граційну — Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої

зони.

Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забрудненню, фортечні зони й ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, без­умовно, є неправомірним.

16.6. Відкрите море і його правовий режим

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться про­стори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод будь-якої держави й утворюють відкрите море.

У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «від­крите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». Кон­венція ООН з морського права 1982 року визначила, що положення частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу (стаття 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус:

— географічний — характеризує відкрите море як частину просторів Світового океану, що не утворюють територію при­бережної держави;

— політичний — полягає в тому, що відкрите море не перебуває під суверенітетом жодної з держав, усі держави мають право користуватися на засадах рівності відкритим морем у мирних цілях (свобода мореплавання, польотів, наукових досліджень і т.д.).

Згідно зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що передбачає ряд свобод на певну діяль­ність у відкритому морі — право на:

а) свободу судноплавства;

б) свободу польотів;

в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;
г)свободу рибальства;

д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допус­каються міжнародним правом;

є) свободу наукових досліджень.

Слід зазначити, що цей перелік не є обмеженим.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Жодна держава згідно зі статтею 89 Конвенції 1982 року не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверені­тету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалежності України багато з її суден перейшли під «зручний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Зауважимо, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року об­межує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, прирів­нюється до судна, що не має національності. Судно не може пере­мінити свій прапор під час плавання або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.

Звичайно судно розглядається як частина території держави, у

якій воно зареєстровано.

Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судноплавства установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяльності суден, що там плавають. Вони здійснюються шляхом ре­алізації права на огляд. Ці дії допустимі за умови, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно за­ймається піратством, работоргівлею, несанкціонованим віщанням, не має національності, або якщо на ньому піднятий іноземний пра­пор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що й даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить « перевірку права судна на його прапор ». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри за­лишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачністю. Але якщо ці підозри виявилися необґрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправдували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодовані всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї націо­нальності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава:

а) веде регістр суден;

б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під її
прапором, і його екіпажем;

в) забезпечує контроль здатності суден до плавання;

г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкри­тому морі навіть як захід розслідування за розпорядженням якоїсь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право пересліду­вання по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування інозем­ного судна по «гарячих слідах» відбувається за таких умов:

а) якщо компетентна влада прибережної держави має достатні
підстави вважати, що це судно порушило закони і правила
цієї держави;

б) переслідування повинне розпочатися тоді, коли іноземне суд­
но або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах,
у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що
переслідує, і може продовжуватися за межами територіаль­
ного моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не
переривається;

в) право переслідування припиняється, як тільки переслідуване
судно входить у територіальне море своєї країни або третьої
держави;

г) переслідування має бути розпочате після подання зорового
або світлового сигналу;

д) переслідування може здійснюватися тільки військовими ко­
раблями або військовими літальними апаратами, або суднами
й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад,
поліцейськими) і спеціально на це уповноважені.

Право переслідування не може здійснюватися стосовно військо­вих кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами конти­нентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопрово­дів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можли­вості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазна­чені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, сіттю або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів щодо збереження живих ресурсів моря і враховувати інтереси прибережних держав.

Читайте також:

1. IV. Определение метрологических характеристик контрольно - измерительных приборов при различных режимах эксплуатации
2. Q6 розраховують тільки при нестаціонарному режимі
3. XIX. ОСОБЕННОСТИ ПРАВОВОГО РЕЖИМА ПРИРОДНЫХ РЕСУРСОВ
4. А.1.5. Режим роботи СТОА
5. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
6. Авторитарний політичний режим.
7. АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ
8. Авторитарний режим
9. Адиабатический режим
10. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
11. Адміністративно-правовий захист об’єктів інтелектуальної власності
12. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності

Переглядів: 4836