• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття і просторова дія міжнародного морського права

Сучасне міжнародне морське право — це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літаль­них апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Сві­товий океан і складові його простори і ресурси в ефективному зв'яз­ку з діяльністю суб'єктів міжнародного права — держав і їхніх об'єднань — міжнародних організацій і органів, наділених певними правами та обов'язками у сфері дії морського права.

Оскільки просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але й повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вва­жається обґрунтованою і правомірною позиція вчених, які вважа­ють сучасне міжнародне морське право комплексною галуззю, що містить визначені положення і міжнародного повітряного права.

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей між­народного права, тому що з давніх часів Світовий океан, що займає 71 % території планети Земля, відігравав важливу роль у задоволен­ні господарських потреб і потреб народів, що її населяють.

Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської цивілізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального суспільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вживання цього терміна не пов'язано з позначенням галузі міжнародного права, а позначає окремі норми морського права, що належали в ті часи переважно до системи внут­рішнього права, сферою правового регулювання яких були насам­перед майнові відносини приватноправового характеру. Своєрідні

«кодекси», які мали тоді використання, — Basilica, Consolato del Mare, Закони Вісбі, Кодекс Ганзи, «Олеронські згортки (сувії)» та ін. — не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайних, ні кодифікованих норм, а тільки звичаї — пра­вила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того чи іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як «несанкціоновані якою-небудь суверенною владою». Вони не встановлювали правового режиму морських просторів,- оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас уже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії, що справили згодом вплив на формування міжнародного-правового режиму територіальних вод. У праві Дав­нього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися як домініон цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права як системи норм, що визначають правовий режим морських просторів і правила їхнього використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвит­ку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався по окремих морських регіонах і враховував місцеві умови і традиції. Таким чином, з'явилися згадані вище «кодекси» — як регіональні джерела морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, звичаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права.

У епоху феодалізму різко загострилися претензії великих мор­ських держав на простори Світового океану. Так, Португалія претендувала на Атлантичний океан до півдня від Марокко, Іс­панія — на Тихий океан і Мексиканську затоку, Англія — на пів­нічну Атлантику, Венеціанська Республіка фактично встановила суверенітет над Адріатичним морем, а Генуезька Республіка — над Лігурійським. Характерною для цього періоду є активна участь у цих процесах католицької церкви. Претензії ряду держав навіть підкріпили буллами Папи Римські — Олександр VI у 1493 році і Юлій II у 1506 році.

Саме в цей період починає формуватися принцип свободи від­критого моря, що остаточно сформувався до кінця XVII століття. Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між фео-

дальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у яких активно розвивався капіталістичний спосіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У цей самий час були здійснені перші спроби доктринального обґрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргумента­ція на користь свободи відкритого моря була дана в праці фундатора науки міжнародного права голландського мислителя і юриста Гуго Гроція «Mary Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії»). Він відзначав, що загальні потреби людства й інтереси міжнародної торгівлі потребу­ють визнання відкритості морів. Г. Гроцій писав про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб і що користування ним однієї державою не повинне перешкоджати його використанню іншими.

Погляди Г. Гроція й інших буржуазних учених на свободу мо­рів були засновані на приватноправових, цивілістичних поглядах римських юристів. Певною мірою «раціональним зерном» обґрунту­вання свободи відкритого моря буржуазними юристами (Г. Гроцій, Л.Б. Отфейль, Л. Оппенгейм, Ф.Ф. Мартене та ін.) був проведений ними зв'язок цієї свободи зі свободою міжнародної торгівлі.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що належать до територіальних вод або територіального моря. Необхід­ність створення особливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтересами безпеки прибережної держави і її виняткових прав у цих водах на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, яке прилягає до території якоїсь держави, підпорядковане його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сто­річчя англійський юрист А. Джентіле включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав територіальними водами. Водночас почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося визна­чати ширину територіальних вод дальністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею тери­торіальних вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встанов­лювали ширину територіального моря, як правило, у межах від З до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й набу­ло поступового загального визнання право мирного проходу інозем­них невоєнних суден через територіальне море. Г. Гроцій визнавав можливість установлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу по ньому суден інших держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення поняття «територіальне

море», у який було включене і положення про право мирного про­ходу через нього іноземних суден.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського права укладалися і розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій — захисту своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного ви­користання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувалося революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширен­ням діяльності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжнародного морського права і їхньої кодификації.

16.2. Кодифікація міжнародного морського права

При аналізі процесу становлення міжнародно-правових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види ді­яльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII сто­ліття до середини XX століття, можна дійти висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі.

Перша спроба кодифікації норм, що належать до правового режиму територіальних вод, здійснена в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіху не мала. її результатом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід сказати й про спроби кодифікації окремих норм переважно зі специфічних питань (попередження зіткнень суден, охорона людського життя на морі, безпека мореплавання та ін.).

Відсутність великої зацікавленості міжнародного співтовари­ства в договірному закріпленні вже існуючих звичайних норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції пояснювалася об'єктивним чинником і була прямо пов'язана з тим, що види вико­ристання Світового океану були обмежені до середини XX століття в основному судноплавством і рибальством.

Така потреба в універсальній кодифікації відповідних норм міжнародного права виявилася тільки після Другої світової війни, коли розвинені в промисловому плані країни розпочали розвідку й експлуатацію природних ресурсів континентального шельфу. У цей самий час широко розгорнулася науково-дослідна Діяльність держав у Світовому океані. В умовах науково-технічної революції держави

розпочали розвідку і розроблення природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу.

Усе більш ефективна і багатогранна діяльність держав з вико­ристання Світового океану створила основу для виникнення спе­цифічного предмета правового регулювання галузі міжнародного права, що формувалася. Тому завершення становлення міжнарод­ного морського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийняттям у рамках світового співтовариства держав багатосторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного морського права.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй від початку своєї діяльності приступила до кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Особливу роль тут відіграла діяль­ність Комісії ООН з морського права, що в період 1949-1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєво-правових норм і роз­робки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 19 58 році в Женеві J Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються.

У завдання І Конференції ООН з морського права входив розгляд і прийняття на основі проекту розробленої Комісією міжнародного права ООН конвенції або конвенцій із питань, що зачіпають інтереси всіх держав. У результаті роботи І Конференції ООН були прийняті конвенції:

1) про відкрите море;

2) про територіальне море і прилеглу зону;

3) про континентальний шельф і

4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з морського права прийняла

Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Кон­ференції ООН з морського права.

Історичне значення І Конференції ООН з морського права по­лягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просторів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі набули широкого міжнародного визнання.

У ході конференції вдалося кодифікувати ряд загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права: принцип свободи відкритого моря, що включає свободу судноплавства, рибальства, прокладки морських кабелів і трубопроводів, польотів над від­критим морем; право мирного проходу через територіальне море;

принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін.

Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про макси­мальну ширину територіального моря і рибальської зони за його межами.

Мета II Конференції ООН з морського права, скликаної в Же­неві в 1960 році, полягала в розробці міжнародно-правових норм із питань, не вирішених на І Конференції. Проте через розбіжності, що виникли між учасниками II Конференції з морського права, вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави ви­ступали за тримильний ліміт, другі — за шестимильний, треті — за дванадцятимильний. І це не дивно, тому що йшлося про межу території держав, що мають морське узбережжя.

Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку привели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними й іншими правами прибережних держав у їхній взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали все більш актуаль­ними. Крім того, до цих питань додалися проблеми негативного характеру, породжені науково-технічною революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресурсів Світового океану, розширення й ускладнення наукових досліджень морських просторів.

Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітни­цтва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: безпека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи за­бруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибаль­ства й охорони живих морських ресурсів; режим морських портів і іноземних суден у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконти­нентальних держав; часткову демілітаризацію морських просторів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкритому морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою, 1969 року; Конвенція про запо­бігання забрудненню моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення суднами 1973 року; Конвенція про запобігання забруднення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвенція про збереження атлантичних тунців

1966 року; Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збереження ан­тарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року й ін.

Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права постійно розвивалася. Навіть після невдалого завершення роботи II Конференції ООН з морського права процес кодифікації і прогресивного розвитку окремих його інститутів про­довжувався. Але наростали і серйозні негативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові незалежні держави, які виникли в результаті деколоні­зації, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній винятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Виникла достатньо складна і небезпечна ситуація в справі до­слідження і використання Світового океану на рівноправній основі всіма державами з належним урахуванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно Світового океану.

З метою вирішення цієї гострої і глобальної проблеми, відпо­відно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конференція ООН з морського права.

Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважли­вішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій, причому почина­ючи з 7-ї сесії кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У роботі конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, як запрошені у її роботі брали участь й інші суб'єкти міжнарод­них відносин — 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.

Незважаючи на те, що в ході конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними ін­тересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, яких було насправді близько 120); група західних капіталістичних дер­жав; група соціалістичних держав; група держав архіпелагу; група держав, що не мають виходу до моря, та інших, що знаходяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін. — зрештою вдалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. ЗО квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти — 4, 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що стали Додатком І до неї. На заключних засіданнях конференції, що проходили з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані остаточні заяви делегацій,

після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.

У цей перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав, Острови Кука (самоврядна асоційо­вана держава) і Рада Організації Об'єднаних Націй по Намібії. Цього самого дня Конвенцію підписала делегація України. Одна держава — Фіджі — у той самий день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи раніше у день підписання договору не демонструвалася така переконлива його під­тримка. Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.

Проте цей успіх був зумовлений завдяки методу роботи кон­ференції: прийняттю її тексту на основі консенсусу і так званого «пакетного підходу», концептуальну основу якого становить при­йняття рішень стосовно різноманітних груп установлюваних норм з урахуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому випадку держави-учасниці виявляли готовність поступитися деякими своїми інтересами стосовно якоїсь з груп норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм.

«Пакетне» рішення щодо Конвенції є результатом унікального характеру обставин, за яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманітних питань, велику кількість держав-учасниць і численність інтересів, які найчастіше стикають­ся, що, як відзначалося, часом не вписувалися в традиційні рамки регіональних інтересів. Наріжним каменем «пакета» Конвенції є підхід, відповідно до якого користування правами і вигодами пе­редбачає взяття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань з тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок.

В основу Конвенції покладено інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав як найперший обов'язок всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішувати їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть іншим чином досягти домовленості, навіть при втручанні третьої сторони.

У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр зазначив: «Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для розв'язання сві­тових проблем. Так будемо ж сподіватися, що цей ковток свіжого по­вітря передвіщає теплий бриз, що дме з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід, тому що це яскраво продемонструє, чи готове міжнародне співтовариство підтвердити

свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйозних проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність».

Конвенція ООН з морського права набула чинності 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, згідно зі статтею 308 Конвенції, ратифікаційної грамоти 60-ю держа­вою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допо­могою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».

Як ідеться в преамбулі, метою Конвенції є встановлення «пра­вового режиму для морів і океанів, що сприяв би міжнародним повідомленням і використанню морів і океанів у мирних цілях, справедливому й ефективному використанню їхніх ресурсів, збе­реженню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища».

Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Женевських конвенцій з морського права 1958 року. Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юридичну чинність для їхніх держав-учасниць. Водночас, відповід­но до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морського права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої Конвенції 1958 року, за винятком, зрозуміло, тих просторів Світового океану, юридичний статус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року.

Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вво­дить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територі­ального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних суден через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах якої прибережній державі надаються суверенні права щодо розвідування, розроб­лення і збереження природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що його покривають, і управління ними, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут — води архіпелагу, застосовний до держав-архіпелагів. Уперше в договірній практиці Конвенцією був визначе­ний статус величезної території — району морського дна за межами

континентального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що надають мож­ливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном. ,

Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентально­го шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального іпельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і вико­ристання його ресурсів.

Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплав­ства, рибальства, польотів, прокладки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити мор­ські наукові дослідження.

У Конвенції є блоки норм, що регламентують порядок проведення морських наукових досліджень, спрямованих на забезпечення захис­ту і збереження морського середовища, а також механізм врегулю­вання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм.

Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загаль­ного миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей.

Слід враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правоьих норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, що не беруть участі у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джере­лом сучасного міжнародного морського права. Це один із дуже ве­ликих багатосторонніх міжнародно-правових актів, який має дуже складну структуру, що містить власне Конвенцію, яка складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що є невід'ємною її частиною, відповідно до статті 318 Конвенції.

Конвенція, крім преамбули, містить 17 тісно взаємозалежних між собою частин, а саме:

Частина І — Вступ.

Частина II — Територіальне море і зона, що прилягає.

Частина III — Протоки, використовувані для міжнародного судноплавства.

Частина IV — Держави-архіпелаги.

Частина V — Виняткова економічна зона.

Частина VI — Континентальний шельф.

Частина VII — Відкрите море.

Частина VIII — Режим островів.

Частина IX — Замкнуті або напівзамкнуті моря.

Частина X — Право держав, що не мають виходу до моря, на до­ступ до моря і від нього і на свободу транзиту.

Частина XI — Район.

Частина XII — Захист і збереження морського середовища.

Частина XIII — Морські наукові дослідження.

Частина XIV — Розроблення і передача морської технології.

Частина XV — Врегулювання спорів.

Частина XVI — Загальні положення.

Частина XVII — Заключні положення.

Додатки до Конвенції: види, що далеко мігрують; Комісія з меж континентального шельфу; Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району; Статут підприємства; Погоджувальна процедура; Статут Міжнародного трибуналу з морського права; Ар­бітраж; Спеціальний арбітраж; Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола об'єктів регулювання між­народним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжнародного морського права.

Слід зазначити, що Конвенція ООН з морського права головним чином встановлює правовий статус і юридичний режим тих мор­ських просторів Світового океану, про які йде в ній мова. Але хоча ці простори і пов'язані в єдиному природному комплексі, кожний окремо з погляду права являє собою різноманітні юридичні поняття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають правовий режим, що передбачає їхню належність певним суб'єктам (наприклад, внут­рішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права та обов'язки належних суб'єктів по їхньому дослідженню і використанню (наприклад, континентальний шельф, щодо якого держави не здійснюють суверенні права, а наділені лише винятковими правами з його дослідження, а також використання ресурсів його дна і надр).

У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юри­дичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, прилегла зона, відкрите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) з метою встановлення їхнього юридичного режи­му, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції щодо простору, що має даний статус.

Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окремих положень Конвенції, які стосуються насамперед суб'єктного складу її учас­ників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються

деякі базові терміни — поняття Конвенції, у тому числі з проблеми, що розглядається. Це насамперед «держава-учасниця» —держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона є чинною (пп. 1 п. 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до зазначених в пункті 1 «b»-«f» статті 305 Конвенції суб'єктів права, що стають учасника­ми Конвенції відповідно до умов, характерних для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє « самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвен­цією, у тому числі компетенцію укладати відповідні договори. Слід зазначити, що на практиці учасниками Конвенції поки що стають тільки держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки що неможливо.

Водночас згідно зі статтею 305 учасниками Конвенції можуть стати і «міжнародні організації відповідно до Додатка IX». У стат­ті 1 Додатка IX («Вживання терміна «міжнародна організація») зазначається: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану державами міжуря­дову організацію, якій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компе­тенцію по укладанню договорів, що відносяться до таких питань». Проте з інших статей цього Додатка випливає, що мова в ньому йде не про міжнародні організації як такі, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно морського права мова практично йдеться про Європей­ський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени передали повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних організацій) поки що немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасником Конвенції.

Таким чином, можна дійти висновку про те, що відносно суб'єктного складу її учасників Конвенція ООН з морського права має суттєвий перспективний потенціал, який враховує навіть змі­ни, що відбуваються в майбутній державній організації світового співтовариства.

У цілому, можна констатувати, що розроблення і прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року стало важливим історич­ним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стратегічною метою є стабільний розвиток міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.

У зв'язку з цим вважається необхідним відрізняти міжнародне морське право від морського права. Перше — засноване винятково на нормах міжнародного права і стосується поведінки держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держави і містить норми внутрішньодержавного (національного) права. Його основою є внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (територіальним морем), а також морськими і річковими, суднами, що належать державі.

Читайте також:

1. D (правая) S (левая)
2. I. ТЕОРИЯ И ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
3. II. Поняття соціального процесу.
4. II. Права та обов'язки адміністрації організації, що проводить туристську подорож
5. II. ТЕОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
6. IV. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО ПЕРШУ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ ПОТЕРПІЛИМ.
7. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
8. L. Понятие права
9. O ексклюзивний розподіл на правах винятковості.
10. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
11. VII. Поняття про рану, рановий процес, види загоювання ран
12. XV. Реалізація права вступників на вибір місця навчання

Переглядів: 1709