Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Семантико-синтаксична характеристика прикметника. Морфологічні і словотвірні категорії прикметника. Проблема кількості відмінкових грамем прикметника.

Прикметник –одна з периферійних частин мови, яка позначає ознаку предмета, має зумовлені опорним іменником словозмінні морфологічні категорії роду, числа й відмінка, функціонує в реченні як формально-синтаксичний приіменниковий другорядний член речення і як семантико-синтаксичний атрибутивний компонент (атрибутивна синтаксема) та може виконувати комунікативну функцію теми чи реми або входити до складу комплексної теми чи реми.

Центральні частини мови – іменник і дієслово – спрямовані в синтаксис, формуючи вихідні реченнєві семантико-синтаксичні структури – семантично елементарні речення. Вони в реченнєвих конструкціях тісно взаємопов’язані, об’єднуючись у граматичні комплекси категоріями числа, роду й особи. Протиставлення ознакових-неознакових слів здійснюється передусім на осі „дієслово - іменник”. Центральність іменника полягає в тому, що він сам уможливлює протиставлення назв предметів чотирьом сукупностям класів слів, що позначають градації ознаки, а центральність дієслова – в тому, що тільки в ньому вирізнено основні значеннєві різновиди ознаки – дію, процес і стан. Дія, процес, стан (дієслово) – це первинна функція ознакових слів, а прикметник, числівник і прислівник, поширюючись на периферійні позиції речення і виражаючи відповідну ознаку предмета, кількість і ознаку ознаки, стосуються вторинних функцій ознакових слів. Дієслово є центральною частиною мови щодо інших ознакових слів, а прикметник, числівник і прислівник являють собою певною мірою синтаксично похідні від дієслова та іменника одиниці.

Функціонування периферійних ознакових частин мови, пов’язане з основними частинами мови, є наслідком нейтралізації в останніх їхніх семантичних, синтаксичних і морфологічних ознак. Вторинний характер прикметника, числівника і прислівника визначуваний і синтагматичною природою їхньої семантики, тобто закріпленістю відповідно за приіменниковою і придієслівною позиціями. Периферійні ознакові слова функціонують у структурі речення внаслідок зниження рангу предиката, тобто переведення його з центральної позиції речення в периферійну. Вони, виникнувши на грунті нейтралізації дієслівних та іменникових ознак, стають своєрідними уточнювачами іменника й дієслова – центральних частин мови.

Периферійність прикметника засвідчують стосунок його до граматичних категорій і специфіка морфологічно оформлення належних до цього слів. Прикметник має співвідносні з іменниковими словоформами категорії роду, числа і відмінка. На перший погляд тотожні для обох частин мови морфологічні категорії виявляють істотну граматичну неподібність. Рід, число і відмінок в іменниках виступають синтаксично незалежними, а у прикметниках – синтаксично залежними, орієнтованими на притаманну опорному іменникові сукупність морфологічних категорій. Якщо в іменникові категорія відмінка є абсолютно словозмінною, категорія числа – непослідовно словозмінною, категорія роду – суто класифікаційною, то дубльовані прикметником рід, число і відмінок належать до абсолютно словозмінних категорій. Наявне в іменниках розрізнення морфологічних категорій у прикметникові нівелюється. Граматична диференціація іменникових категорій за транспозиції в прикметник утрачається і набуває тільки узгоджувальних синтаксичних властивостей. Категорія роду, числа і відмінка прикметника вказують лише на те, що ця периферійна частина мови стоїть у приіменниковій позиції і синтаксично підпорядковується іменникові.

*Визначальну семантичну особливість прикметників становить те, що він виражає статичну ознаку предмета. Граматична відмінність прикметника від інших частин мови полягає в тому, що він узгоджується з опорним для нього іменником у роді, числі й відмінку. Семантичні й морфологічні показники прикметника тісно пов’язані з його синтаксичними характеристиками. Синтаксичне функціонування прикметника – у зв’язку з можливою його різною інтерпретацією – набуває принципового характеру за висвітлення семантико-граматичних особливостей цієї частини мови.

Потрібно відзначити, які синтаксичні функції властиві прикметникові, а які не властиві. Ознакове слово прикметником можна вважати тільки тоді, коли воно стоїть у присубстантивній позиції, виконує роль присубстантивного другорядного члена речення, узгоджується з опорним іменником у роді, числі й відмінку і виражає атрибутивне значення. Отже, єдина формально-синтаксична функція прикметника – виконувати роль приіменникового другорядного члена речення. Залежно від того, яку позицію в реченні займає опорний для прикметника іменник, прикметник переміщується в реченні, не відриваючись у синтаксичному плані від іменника. Прикметник завжди супроводжує іменник і дублює його морфологічні категорії, н а п р и к л а д: Високий чоловік вийшов з будинку; Ми побачили високого чоловіка; Діти розповідали про пригоду високому чоловікові; Діти захопилися високим чоловіком.

При переміщенні прикметника в інші (неприкметникові) синтаксичні позиції він втрачає типові для нього граматичні ознаки й набуває відповідних ознак іншої частини мови.

Прикметники не утворюють однорідної функціонально-семантичної сукупності слів. Вони розділяються на два великих семантико-граматичних підкласи: прикметники первинні і прикметники вторинні. До п е р в и н н и х прикметників належать ті, які передають якісний стан предмета і в морфологічному плані членуються тільки на корінь і флексію: біл-ий, син-ій, кар-ий, молод-ий, стар-ий, дик-ий.

В т о р и н н і прикметники передусім стосуються ознаки, що має виразно похідний характер і сформувалася через стосунок до предмета, дії, процесу, кількості або обставинної ознаки. Таким прикметникам притаманна складніша порівняно з первинними прикметниками членованість, тобто наявність, крім кореня та флексії, також інших різновидів морфем – суфікса і префікса: мор-ськ-ий, мід-н-ий, сліз-н-ий, склад-альн-ий, над-вод-н-ий, без-меж-н-ий. Похідними вважаються також прикметники, які виражають модифікацію звичайного вияву якості у бік її інтенсивності або послаблення, зазвичай це афікси, напр.: син-юват-ий, зелен-ав-ий, пре-син-ій. Серцевину прикметникової похідності формує не внутрішня похідність (прикметник від прикметника), а зовнішня похідність (похідність прикметника від інших частин мови).

У вторинних відіменникових прикметниках лексичний центр формують іменникові корені, а суфікси вказують на прикметниковий граматичний клас, напр.: берез-ов-ий, ліс-ов-ий, вод-ян-ий, люд-ськ-ий, греч-ан-ий, плеч-ист-ий. У наведених прикметникових похідних словах суфікси або спеціалізовані на суто частиномовній транспозиції, або поєднують транспозиційну і значеннєву роль, як суфікс –ист- у слові плечистий, який підкреслює надмірно виявлену ознаку. Таку ж транспозиційно-значеннєву роль виконують суфікси –ів-, -ин-, за допомогою яких іменники транспонуються в прикметники і виражають значення присвійності, тобто заступають посесивні предикати (посесивність - присвійність): Сестра має хату > хата сестри > сестрина хата.

Похідні віддієслівні прикметники репрезентують градацію граматичної прикметниковості. У них дієслівний корінь супроводжується спеціалізованими прикметниковими суфіксами. Дієприкметники – віддієслівні прикметники. Продуктивну їхню групу становлять пасивні дієприкметники, утворені опосередковано від перехідних дієслів, а безпосередньо – від пасивних дієприкметників у ролі присудка. За прикметникового функціонування вони займають приіменникову позицію, пор.: Письменник написав роман –> Роман написаний письменником –> Написаний письменником роман – видатна подія в шашій літературі.

Як вторинні утворення функціонують відчислівникові прикметники, нерідко зараховувані до порядкових числівників. Вони формують співвідносні пари з вихідними числівниками. Це типові порядкові прикметники з морфологічними показниками (сукупністю прикметникових флексій), формально-синтаксичною функцією приіменникового валентно не поєднуваного другорядного члена речення і семантико- синтаксичною функцією квантитативно-атрибутивної синтаксеми, напр.: Тимченкові цензура дозволила друкувати „Словницю”, і перший том (А-О) друкується вже (М. Коцюбинський); Так дбає, як пес про п’яту ногу (прислів’я).

У похідних прикметниках, хоча й меншою мірою, використовуються лексичні морфеми прислівникового походження, пор.: вчор-а-шн-ій, звтр-а-шн-ій.

Вторинні прикметники часто виступають одним із засобів конденсації висловлення.

У всіх власне-іменникових позиціях (суб’єктній, об’єктній, адресатній, інструментальній та ін.) прикметник може супроводжувати іменник, залежати від нього і дублювати його грамемні позиції. Отже, узагальнена приіменникова позиція розчленовується на ряд таких приіменникових субпозицій, як прикметникова присуб’єктна субпозиція, прикметникова приоб’єктна субпозиція, прикметникова приадресатна субпозиція, прикметникова приінструментальна субпозиція, прикметникова прилокативна субпозиція і под.: Старенька вчителька Матільда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила... (Григір Тютюнник); Він твердо ставить кам’яну стопу (Л. Костенко); - А що сказав би ти ув’язненій сестрі? (Д. Павличко); Зніми мені легенькою рукою Сніжинку із брови… (Д. Павличко); Береза виросла в камінному дворі (Д. Павличко). Як і в опорному іменнику, похідна від іменника прикметникова категорія відмінка є абсолютно словозмінною категорією, оскільки вона реалізується в межах того самого слова. Проте вона, на противагу іменниковій категорії, характеризується не двобічністю (зумовленою і зумовлювальною синтаксичною одиницею), а однобічністю (тільки зумовленою іменником синтаксичною одиницею). Таким чином, синтагматично зумовлена щодо дієслова і синтагматично зумовлювальна щодо залежного прикметника іменникова категорія відмінка транспонується у прикметнику в синтагматично зумовлену іменником категорію.

Прикметникова категорія числа істотно відрізняється від базової (іменникової) і зумовлювальної категорії числа насамперед тим, що вона транспонована, а отже, зумовлена іменником граматична категорія. Вона має і морфологічні відмінності. Якщо категорія числа в іменникові є переважно словозмінною категорією, то число у прикметникові – абсолютно словозмінна морфологічна категорія.

Категорія роду, транспонована у прикметник, змінює свою вихідну граматичну природу. Якщо у сфері іменника вона виступає абсолютно класифікаційною морфологічною категорією, то за транспозиції у сферу прикметника рід набуває протилежного характеру, перетворюючись на абсолютно словозмінну категорію. У категорії роду за переміщення у сферу прикметника відбуваються найглибші граматичні перетворення: на відміну від вихідної класифікаційної іменникової бази, граматичний рід прикметника не віддаляється від його категорій відмінка і числа, а, навпаки, зближується з ними і набуває абсолютно словозмінних рис.

Отже, якщо морфологічні іменникові категорії диференційовані на абсолютно словозмінний тип, переважно словозмінний тип і суто класифікаційний тип, то у сфері прикметника це розрізнення знівельоване.

Морфологічні і словотвірні категорії прикметника розрізняються передусім ступенем їхньої абстрактості. Морфологічні прикметникові категорії роду, числа й відмінка являють собою надто абстрактні величини, які фактично слугують засобом вираження синтаксичної підпорядкованості прикметника іменникові та вказівкою на означальну роль прикметника в найабстрактнішому (недиференційованому) вияві. До того ж морфологічним категоріям притаманна така ознака, як їхня регулярність і обов’язковість щодо частиномовного класу. На відміну від морфологічних категорій категорії словотвірні позначені більшою граматичною конкретністю і відсутністю регулярності та обов'язковості. Морфологічні категорії пов’язані із флексійним вираженням граматичних значень, словотвірні – з суфіксальним і префіксальним. Словотвірні категорії окреслюють словотвірні ресурси прикметника і характер його взаємозв’язків з вихідними стосовно словотворення частинами мови.

Суфікси прикметників в основному формуються з предикатних знаків. Заступаючи предикатні знаки, вони виконують функцію конкретизації. Ця функція властива тим суфіксам, які модифікують кількісний вияв ознаки, репрезентованої прикметниковим коренем. Суфікси з кількісним значенням вказують на інтенсивність і неповний ступінь вияву ознаки. Ці ступені ознаки властиві якісним прикметникам. Два типи значень предикатів – недостатній і надмірний ступінь вияву ознаки – реалізуються прикметниковими суфіксами як їхніми формальними репрезентантами. Ці суфікси виокремлюють відповідні прикметникові словотвірні категорії.

Категорія недостатнього ступеня вияву ознаки вказує на невелику порівняно зі звичайною міру якості, тобто на ознаку, що виявлена в предметі не повністю: білий – білуватий, білявий, білястий, гіркий – гіркуватий, рідкий – рідкуватий.

До словотвору прикметника на позначення неповного вияву ознаки долучаються аналітичні морфеми на зразок трохи, дещо, які порівняно із суфіксами вносять додаткові семантичні відтінки до основного значення: злий – трохи злий, різкий – дещо різкий. Якщо зіставити суфікси й аналітичні морфеми, то предикатне значення неповної міри якості виступає виразніше в аналітичній морфемі.

Категорія надмірної інтенсивності ознаки формується більшою сукупністю засобів, до того ж представлених різними морфемами (синтетичними й аналітичними, суфіксальними і префіксальними): височенний, величезний, старезний, товстелезний, жирнючий, багатющий, худючий, худющий, гарнесенький, гарнюсінький, дрібнісінький, дрібнюсінький; завузький, зависокий, предивний, пречудовий, надчутливий, суперелітний, прадавній, прастарий.

Сукупність засобів вираження надмірної інтенсивності доповнюють аналітичні морфеми типу дуже, досить, надто, занадто, украй: дуже корисний, досить переконливий, надто високий, занадто допитливий, украй незадовільний.

Прикметникова словотвірна категорія суб’єктивної оцінки якості передає емоційне ставлення мовця до якості предмета: любенький, чемненький, вороненький, рівненький, сухенький...; тихесенький, густесенький, молодесенький...; чистісінький, новісінький, прямісінький...; незчисленний, неоціненний, невблаганний, несказанний (дієприкм. походження).

Словотвірну категорію протилежності оформлюють префікси:не-, без-, а-, де-, ір-, ре-, анти- та суфікси: -овит-, -ист-, -ат-: яблука з великою кількістю соку – соковиті яблука; хлопець із широкими плечима – плечистий хлопець; колосок із великим зерном – зернистий колосок; чоловік із великою бородою – бородатий чоловік. Але вони виконують функцію не модифікації, а заступання: гарний – негарний, сумнівний – безсумнівний, синхронний – асинхронний, централізований – децентралізований, реальний – ірреальний, конструювання – реконструювання, наковий – антинауковий.

Окрім афіксів із функцією модифікації та заступання, у граматичній структурі сучасної української мови наявні суфікси у функції морфологічної ад’єктивації, суть якої полягає в морфологічному оформленні ад’єктивної (приіменникової) синтаксичної транспозиції. Ад’єктивна морфологізація тісно пов’язана із синтаксичною ад’єктивацією. Необхідною умовою морфологічної ад’єктивації є попередня закріпленість відповідного компонента в ад’єктивній синтаксичній позиції, що з необхідністю приводить до морфологічного прикметникового оформлення. Ад’єктивна позиція постає у процесі трансформації речення в словосполучення. Такі трансформації є наслідком згортання двох (або більше) семантично елементарних простих речень в одне просте ускладнене. Варто зазначити, що у граматичній структурі сучасної української літературної мови перед морфологізацією ад’єктивної позиції буває її напівморфологізація. У таких випадках маємо підстави виокремлювати початковий процес морфологізації та її завершальну стадію. Специфічною формою напівморфологізації виступає родовий відмінок, первинною синтаксичною позицією якого є присубстантивна (ад’єктивна) позиція. У формі присубстантивного родового відмінка немовби втілюється передтакт повної морфологічної ад’єктивації.

Отже, родовий відмінок у деяких випадках виступає безпосередньою дериваційною базою завершальної морфологічної ад’єктивації, напр.: Син співає - > спів сина - > синів спів. В останньому випадку відбувається редукція посесивного предиката, досить поширене явище. Підлягають редукції предикати дії, процесу, стану тощо, напр.: Хлопчик приїхав з села – хлопчик із села – сільський хлопчик; Вітер віє з півночі – вітер з півночі – північний вітер; Тополі стоять при дорозі – тополі при дорозі – придорожні тополі. У морфологічній структурі похідного від іменника прикметника конденсується граматична ад’єктивація та семантика згорнутого предиката.

Цікаве явище становлять префіксально-прийменникові кореляції трансформаційного типу. Йдеться про формування прикметників на грунті прийменниково-відмінкових форм (переважно просторової й темпоральної семантики): без талану – безталанний, до землі – доземний, за озером – заозерний, між містами – міжміський. Проте семантична співвідносність вторинних префіксів і вихідних прийменників за таких перетворень зберігається, через те доцільно кваліфікувати префікси прийменникового походження в похідних прикметниках як прийменники-префікси.

Розгляд синтаксико-словотвірних явищ дає підстави вирізнити, крім названих вище, ще п’ять словотвірних категорій: (1) категорію присвійності; (2) категорію локативної атрибутивності; (3) категорію темпоральної атрибутивності; (4) категорію порядковості; (5) категорію ад’єктивної синтаксичної деривації (перехід слова до прикметникового класу без зміни лексичного значення. Типовий репрезентант – дієприкметник: посивілий, дозрілий, написаний..).

Категорія ступенів порівняння й актантна деривація. Категорія ступенів порівняння реалізується у двох грамемах – вищому і найвищому ступенях порівняння. Вона властива тільки предикатам зі значенням якості.

Форма вищого ступеня порівняння в типових виявах займає не приіменникову синтаксичну позицію, а присудкову, яка властива дієслову, напр.: Олесь сміливіший за Андрійка, Олесь був сміливіший за Андрійка, Олесь буде сміливіший за Андрійка. У цих формах засвідчено синтаксичний ступінь переходу прикметника у сферу дієслова. Це первинна функція форми вищого ступеня порівняння. Форма вищого ступеня є предикатом стану, який керує називним відмінком у функції суб’єкта стану і відмінковими формами у функції об’єкта стану. З вищим ступенем порівняння пов’язаний новий лексико-семантичний зміст – вказівка на вищий ступінь якості стану. Отже, перед нами типовий словотвірний феномен, у якому формальний засіб, що виражає відмінну від вихідного слова семантику, є словотворчим суфіксом.

Формі найвищого ступеня порівняння, подібно до вищого ступеня, притаманна первинна присудкова (дієслівна) позиція, напр.: Дівчина найвродливіша від усіх, Дівчина була найвродливіша від усіх, Дівчина буде найвродливіша від усіх, Дівчина була б найвродливіша від усіх, Дівчина хай буде найвродливіша від усіх.

Слова вищого й найвищого ступенів порівняння мають дві форми – синтетичну й аналітичну. Синтетична форма передавана відповідними суфіксами і префіксами, аналітична – аналітичними синтаксичними морфемами більш/менш і найбільш/найменш.

Слова вищого і найвищого ступенів порівняння можуть виступати у вторинній для них, власне-прикметниковій, функції, коли за згортання двох (або більше) вихідних елементарних простих речень в одне просте ускладнене ступеневі предикати переміщуються з присудкової позиції у приіменникову, наприклад: Тополя була вища за березу + Вона стояла при дорозі = Тополя, яка була вища за березу, стояла при дорозі = Тополя, вища за березу, стояла при дорозі = Вища за березу тополя стояла при дорозі. У словах ступенів порівняння в прикметниковій (приіменниковій) позиції функціонують притаманні власне прикметникам граматичні категорії роду, числа і відмінка, транспоновані від опорного іменника.

Щодо переходу інших частин мови в прикметники, то у частиномовній транспозиції потрібно розрізняти три ступені: синтаксичний, морфологічний і семантичний. Відповідно до розрізнення цих трьох ступенів переходу частин мови та концепції п’тикомпонентної системи частин мови (іменника, дієслова, прикметника, числівника і прислівника) розрізняють чотири різновиди ад’єктивації(переходу в прикметник): відіменникова ад’єктивація, віддієслівна ад’єктивація, відчислівникова ад’єктивація і відприслівникова ад’єктивація.

Прикметник найтісніше пов’язаний з іменником, і тому відіменникову ад’єктивацію в усіх її ступенях і модифікаціях репрезентовано найширше.

Синтаксичний ступінь відіменникової ад’єктивації звичайно здійснюваний позиційним способом – переміщенням відповідної форми іменника в приіменникову позицію: Мати плаче – плач матері; Вояк стогне – стогін вояка; Сестра захоплюється музикою – Сестрине захоплення музикою давнє.

Утворені від іменників морфологізовані прикметники членуються на дві чітко відмежовані частини: лексичну частину, репрезентовану вихідним іменником, і граматичну частину, представлену прикметниковим суфіксом, який вказує на прикметниковий характер слова і пов’язані з ним типові функції. Поступові такти перетворень іменник – синтаксична ад’єктивація – морфологізована ад’єктивація можна показати на такому прикладі: Ми часто згадуємо, як співала мати > Ми часто згадуємо спів матері > Ми часто згадуємо материн спів.

Лексичне прикметникове значення, що грунтується на вихідному іменникові, може стиратися й набувати якісності, пор.: золотий перстень (виготовлений із золота) і золоте дитинство (прекрасне, щасливе), залізні двері (виготовлені із заліза) і залізна воля (тверда, міцна). У наведених парах другі прикметники зазнали великих семантичних трансформацій, завдяки чому вони повністю відійшли від лексичного значення вихідного для них іменника і злилися з якісними прикметниками. Це семантичний ступінь переходу в прикметник. Порівняймо ще: вовча шуба, заяча шапка, ведмежий кожух, мідна руда, іржаве залізо (значення прямі, співвідносні з вихідними іменниками) і вовчий апетит, заяча вдача, ведмежа послуга, мідне листя, іржава дума (значення переносні, що відірвалися від лексичного значення вихідних іменників).

Іноді можна вибудувати ланцюжок поступових перетворень від вихідного іменника аж до прикметникових слів, у яких зафіксовано семантичний ступінь переходу, наприклад: Перстень виготовлений із золота > перстень із золота > золотий перстень > золота вдача.

У цих синтаксичних конструкціях маємо синтаксичний ступінь переходу в прикметники, морфологічний ступінь (морфологізація приіменникової прикметникової позиції) і семантичний ступінь.

На противагу відіменниковій віддієслівна синтаксична ад’єктивація має вузьку сферу поширення.

Відчислівникова ад’єктивація грунтується на морфологічному її ступені (четвертий, п’ятий, п’ятнадцятий, вісімдесятий…).

Відприслівникова ад’єктивація відіграє незначну роль. Непродуктивна прислівникова база використовується в морфологічному й синтаксичному ступенях переходу в прикметник, напр.: Вгорі співали жайворонки - Спів угорі заполонив дівчину.

Отже, центральну ланку ад’єктивації становить морфологічна ад’єктивація. У граматичній структурі сучасної української літературної мови наявний великий набір дериваційних суфіксів, які структурують морфологічний перехід вихідних частин мови у прикметник. Головну роль у морфологічній ад’єктивації відіграють дві центральні вихідні частини мови – іменник і дієслово. Морфологізація ад’єктивної позиції слова веде до подальших семантичних змін, які засвідчують найвищий (семантичний) ступінь переходу в прикметник.

Дієприкметник як віддієслівний прикметник. Дієприкметник являє собою специфічне граматичне утворення, одна частина якого входить до складу прикметника, а інша – до складу дієслова. Два різновиди дієприкметника розрізняються синтаксичними показниками. Дієприкметник, входячи до складу прикметника, займає тільки приіменникову позицію, втрачає визначальні дієслівні категорії і дублює наявні в опорному іменникові граматичні категорії роду, числа і відмінка. У сфері дієслова він займає присудкову позицію, нейтралізує визначальну для прикметника категорію відмінка і послаблює – у зв’язку з їхньою наявністю в аналітичній синтаксичній морфемі-зв’язці бути – периферійні прикметникові категорії числа і роду.

Отже, дієприкметник – це різновид віддієслівного прикметника з нейтралізованими основними дієслівними категоріями часу, способу й особи та збереженою дієслівною категорією виду. Аналітичне пасивне дієслово – аналітична сполука вихідного пасивного дієприкметника з аналітичною синтаксичною морфемою-зв’язкою бути в її часових, способових і особових виявах, яка має знейтралізовану вихідну категорію дієприкметникового відмінка й послаблені категорії роду й числа та набуті дієслівні категорії часу, способу й особи, виявляє в морфологічному плані функціонально знівельовану і зменшену сукупність прикметникових флексій, виконує формально-синтаксичну функцію присудка й семантико-синтаксичну функцію предиката стану із семантикою результатива і комунікативну функцію реми або складника комплексної реми за актуального членування речення.

2.Проблема частиномовної природи числівника. Семантичні розряди числівника.

Числівник – частина мови, яка позначає означену чи неозначену кількість предметів та абстрактне число і виражає своє категорійне частиномовне значення в морфологічній категорії відмінка за обмеженого функціонування категорії роду і числа. У гетерогенній класифікації, в її семантико-морфолого-синтаксичному варіанті, ця частина мови вирізняється за семантичною домінантою – значенням кількості. На противагу іншим іменним частинам мови (іменникові й прикметнику) морфологічні категорії роду й відмінка у числівниках або нейтралізовано, або модифіковано. Якоюсь мірою трансформовано чи знебарвлено також його синтаксичні особливості. В окремий клас слів числівники об’єднуються за номінативною функцією – мовною назвою кількості. Отже, з-поміж трьох основних частиномовних критеріїв (семантичного, морфологічного, синтаксичного) і додаткового словотвірного домінує критерій семантичний.

У числівникові вирізняються дві сфери вживання: 1) несамостійне вживання, тобто поєднання з іменниками, які вказують на раховані предмети; 2) самостійне вживання у випадках, коли числівник виражає абстрактно-математичне числове значення. У такий спосіб семантика числівника розчленовується на дві номінативні функції: квантитативну (називання кількості предметів) і нумеративну (називання абстрактно-математичного числа). Основною для нього є квантитативна функція, тобто вираження кількісно-предметних відношень позамовної дійсності, напр.: Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати – Лаврін, Сергій, Василько й Іван (О. Довженко); Поетів ніколи не був мільйон (Л. Костенко). Саие в квантитативній функції виявляється специфіка числівника як окремої частини мови. У нумеративній функції, тобто без супроводу іменника, числівник зближується з іменниковими ознаками як у синтаксичному плані (вираження функцій іменникових членів речення), так і в морфологічному (набуття не передаваних у квантитативній функції деяких морфологічних категорій), пор.: Шість хлопчиків гралися на подвір’ї (квантитативна функція числівника) і Шість ділиться на три (нумеративна функція числівника).

Характерну ознаку числівників становить їх відносно сталий, кількісно обмежений лексичний склад. Між словами з кількісно-числовою семантикою, об’єднуваними в числівники як частину мови, спостерігаємо суттєві відмінності стосовно характеру лексичних значень і повноти вияву притаманних їм морфологічних категорій. З цього погляду виразно протиставляються центральна і периферійна ланка належних до числівника одиниць. Центральну ланку числівників становлять слова зі значенням точно окресленої кількості (п’ять, десять, сімнадцять, сто дванадцять, триста п’ятдесят вісім, двоє, четверо і под.), периферійну - слова зі значенням неозначеної кількості (багато, декілька, кілька, мало, чимало тощо).

На морфологічній своєрідності числівників позначилися особливості їхнього становлення, пов’язані з виділенням цієї частини мови зі складу іменників та прикметників. У перебігу цього становлення майже повністю нейтралізовано в числівникові морфологічну класифікаційну категорію роду і морфологічну словозмінну категорію числа. Ознаки морфологічного роду мають лише числівники нуль (чол. рід), один (чол. рід), одна (жін. рід), одно (одне) (сер. рід), тисяча (жін. рід), мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон (чол. рід). Родові відмінності (чоловічий і жіночий рід) числівників два – дві, обидва – обидві зберігаються тільки у формах називного та знахідного відмінків. Вони наявні і в невідмінюваному числівнику півтора – півтори. Числова словозміна притаманна лише числівникові один: один, одна, одно (одне) – одні.

Щодо семантичних розрядів числівників слід зазначити таке: означено-кількісні числівники поширюються на переважну більшість кількісних назв. Порівняно з неозначено-кількісними числівниками вони диференційованіші за значеннєвими ознаками, а саме: поділяються ще й на власне-кількісні, збірні і дробові.

Основною функцією для власне-кількісних числівників є позначення точно окресленої кількості предметів.Через те типову особливість цих числівників становить поєднання тільки з іменниками, які називають предмети, що підлягають лічбі (Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постаті (М. Стельмах)) . Коли ж потрібно назвати точну кількість того, що не підлягає лічбі, то використовують слова-посередники типу кілограм, центнер, тонна, літр, пляшка, бідон із семантикою виміру. У такому разі власне-кількісні числівники називають кількість одиниць виміру, а не пов’язаних із виміром речовин та інших подібних предметів: Щорічно рослини всього світу для того, щоб жити і рости, «випивають» шістдесят п’ять тисяч тонн води (з газ.).

До групи власне-кількісних числівників належать насамперед 42 слова, кількісні назви, оформлені як окремі, цілісні одиниці: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят, дев’яносто, сто, двісті, триста, чотириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон, нуль. Різноманітними поєднаннями цих основних 42 числівників в аналітичні кількісні назви передаємо всі інші кількісні поняття, якими оперує тепер людське мислення.

Для збірних числівників характерна в сучасній українській літературній мові поступова втрата збірності і зближення із власне-кількісними числівниками. У збірних числівників, проте, зберігається їхня морфолого-словотвірна відмінність від власне-кількісних числівників. Збірні числівники поєднуються з іменниками pluralia tantum як єдино можливий засіб вираження означеної кількості: двоє ножиць, троє воріт, п’ятеро саней (тут, власне, нейтралізується значення збірності). Порівняно з іменниками середнього і чоловічого роду рідше поєднуються збірні числівники з іменниками жіночого роду. Можна стверджувати, що протиставлення збірності й власне-кількості в числівникових формах занепадає і формально збірні числівники стають додатковим засобом вираження власне-кількості. Збірні числівники поширюються на невелику кількість слів (від двох до двадцяти + тридцять, але переважне використання у межах одиниць), проте ця невелика група слів широко вживана в розмовному мовленні і в мові фольклору та художньої літератури. Збірні числівники не властиві науковому та офіційно-діловому стилю.

До збірних числівників належать також специфічні слова, що означають парність: обидва, обидві, обоє. Цим числівникам притаманні ознаки і числівників, і займенників напр.: обидва = „і той, і цей”, „і те, і це”, „один і другий”; обидві = „і та, і ця”, „одна і друга”, тобто стосуються кожного з двох названих або відомих предметів. Числівник обоє використовується для позначення двох осіб різної статі: Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт – і обоє вискочили на берег (М. Коцюбинський).

Дробові числівники вказують на точну кількість частин, виділюваних у складі цілого. Для вказівки на дробові поняття використовують власне-кількісні числівники (чисельник) і субстантивовані порядкові прикметники (знаменник), напр.: чотири п’ятих, сім восьмих, дев’ять десятих. Поєднання у дробових числівниках власне-кількісних числівників і субстантивованих порядкових прикметників являють собою своєрідні аналітичні структури. У знаменнику із субстантивованим порядковим прикметником мисленнєво пов’язують мовці слово „частина”, яке в мовному вияві постає елімінованим, пор.: три п’ятих (частин).

З-поміж дробових числівників варто вирізняти власне-дробові й мішані кількісні сполуки. Перші позначають тільки частини цілого, а другі мають у своєму складі, крім дробових, цілі одиниці.

До дробових числівників належать також слова пів, півтора, півтори, півтораста. Вони у складі дробових числівників утворюють окрему групу. Для них типовою сферою використання є розмовне мовлення і стиль художньої літератури. З-поміж цих числівникових одиниць найспецифічніше ознаки виявляє числівник пів. Він керує поєднаним із ним іменником, який завжди стоїть у формі родового відмінка. Форма ж родового відмінка в кількісно-іменникових сполуках – типова форма причислівникового залежного іменника.. Єдина відмінність полягає в тому, що з числівником пів іменник має форму родового відмінка однини (форма множини тут виступає тільки з іменниками pluralia tantum), а недробові числівники (починаючи від числівника п’ять) вимагають форми родового відмінка множини, пор.: півогірка і п’ять огірків. У реченні числівник пів з іменником у родовому відмінку найчастіше виконує роль підмета і другорядного члена речення, напр.: Виглядає Катерина... Минуло півроку... (Т. Шевченко).

Числівник пів потрібно відрізняти від омонімічного компонента пів- у власне-складних словах, де від виражає не числівникове значення, а здебільшого прислівникове: півмісяць (неповний місяць), півострів (наполовину острів), півпальто (коротше від зичайного), півпарубок (хлопець-підліток) і под.

Числівник півтора поєднується з формою родового відмінка однини іменників чоловічого і середнього роду (півтора кілометра, півтора відра), а числівник півтори – з формою родового відмінка однини іменників жіночого роду (півтори милі, півтори копи).

Числівник півтораста (= півтори сотні) керує родовим відмінком множини іменників: півтораста кілометрів, півтораста яблунь, півтораста курчат.

Неозначено-кількісні числівники декілька,кілька вказують на невизначено малу кількість – від трьох до дев’яти (декілка возів, реконструкція кількох площ). Ці неозначено-кількісні числівники поєднуються з іменниками, що позначають конкретні раховані предмети.

Числівник кільканадцять означає неозначену кількість у межах від одинадцяти до дев’ятнадцяти, числівник кількадесят – кількість із кількох десятків, від трьох до дев’ятьох десятків, числівник кількасот – кількість із кількох сотень, тобто неозначену кількість, що в максимальному вияві наближається до тисячі: Вони виринули перед нами за кільканадцять кроків (О. Досвітній); Він хотів узяти в неї кількадесят лекцій гри на орте’яні (І. Франко); Біля ставу зібралося кількасот осіб.

У розмовному мовленні та в мові художньої літератури використовують неозначено-кількісний числівник стонадцять, що вказує на кількість понад сто: Тож навезуть возів стонадцять хмизу, ввіткнуть меча та як підпалять знизу! – аж гуготить багаття до небес (Л. Костенко).

Неозначено-кількісні числівники функціонують у різних синтаксичних позиціях. Визначальною є позиція опорного слова у кількісно-іменникових сполуках, яке керує родовим відмінком залежного іменника. Ця кількісно-іменникова сполука як єдиний член речення найчастіше виконує роль підмета і валентно поєднаного з присудком другорядного члена речення, напр.: Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат (М. Коцюбинський); За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод (М. Коцюбинський).

3. Морфологічні категорії числівника. У процесі становлення числівників як окремої частини мови зазнали істотної перебудови сукупність морфологічних категорій. На тлі морфологічних категорій іменника та прикметника особливо виразно виступає переорієнтація числівникового категорійного структурування. До таких змін належить майже повна втрата морфологічної категорії роду. Ця категорія властива небагатьом числівниковим словам – власне-кількісним числівникам один, одна, одно, два, дві, нуль, тисяча, мільйон, мільярд, квадрильйон, збірним числівникам обидва, обидві, дробовим числівникам півтора, півтори.

Найповніше виявлено категорію роду у власне-кількісному числівникові один, у якому вона являє собою словозмінну морфологічну категорію, репрезентовану трьома рядами форм: один юнак, одна жінка, одно (одне) лоша.

На противагу числівникам один, два, обидва, півтора, де категорія роду має словозмінний характер, у числівниках нуль, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон вона не словозмінна, а класифікаційна, тобто стосується форм роду не одного слова, а різних слів.

Щодо категорії числа, то в числівників поняття кількості в морфологічному плані не категоризовано. Це поняття вони передають не граматичним, а лексичним способом.

Найвиразніше формальне розмежування грамем однини і множини характерне для власне-кількісного числівника один, але у формі множини його використовують рідко, до того ж для вираження значення одиничності при іменниках, що позначають парні предмети та при іменниках pluralia tantum: одні черевики, одні шкарпетки, одні ножиці, одні обценьки.

Розмежування однини і множини у власне-кількісних числівниках нуль, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон є таким: у власне-числівниковому використанні ці одиниці вживаються у формі множини лише для творення складних числівників, напр.: три тисячі п’ятсот шістдесят сім. Від зазначених власне-числівникових слів слід відрізняти омонімічні кількісні іменники, які вказують на точно не окреслену кількість. Іменники з кількісним значенням можуть мати супровідні прикметникові означення. Такі іменники перебувають поза системою лічби і графічних цифрових значень.

Виражаючи або абстрактно-математичне значення, або точно окреслену кількість предметів, числівники вступають у різноманітні синтаксичні зв’язки і семантично-синтаксичні відношення з іншими компонентами речення. Це реалізують числівники за допомогою найпродуктивнішої для них морфологічної категорії відмінка.

Щодо категорії відмінка, числівники поділяються на відмінювані й невідмінювані. До невідмінюваних належать слова мало, немало, чимало, пів, півтора, півтори, півтораста, решта числівників – відмінювані. Категорія відмінка – визначальна числівникова категорія. Як і в інших іменних частинах мови, вона являє собою словозмінну морфологічну категорію, репрезентовану сімома рядами відмінкових грамем: називного, родового, давльного, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків. Кличний відмінок переважно не зараховують до сукупності відмінкових числівникових форм, незважаючи на функціонування числівника в усіх сімох відмінкових позиціях.

За відмінковими флексіями числівник збігається з відмінковими формами іменників або прикметників. В ізольованому синтаксичному відмінковому вияві (без супровідних іменників), виражаючи абстрактно-математичне значення, числівник заступає відповідні іменникові позиції, перебуваючи у валентному зв’язку з основним предикатом речення.

Функціонуючи в числівниково-іменникових сполуках, числівник виявляє двоїсту природу, зближуючись за синтаксичними характеристиками то з іменниками, то з прикметниками. Найспецифічніші риси притаманні саме поєднанням числівника з іменником. Поєднуючись з іменниками, числівники або керують ними, або узгоджуються з ними. Переважна більшість числівників у називному відмінку та (у назвах неістот) у знахідному керують іменниками, вимагаючи від них форми родового відмінка: П’ять учнів співали пісню; Ми написали шість листів. У всіх непрямих відмінках, за винятком знахідного при іменниках-назвах неістот, відмінювані числівники узгоджуються з опорним іменником, напр.: шістьох учнів, шістьом учням, шістьма (шістьома) учнями …

На окрему увагу заслуговує питання кількості відмінкових грамем у числівниках. Не розв’зане питання про функціонування/нефункціонування кличного відмінка в числівниках на позначення абстрактно-математичного числа або точноокресленої кількості предметів. Хоча в позиції кличного відмінка числівники вживаються рідше, але це не дає підстав для заперечення семиграмемного відмінкового числівникового функціонування, зокрема наявності грамеми кличного відмінка. Пор. використання кличного відмінка в усій сукупності іменних частин мови – а) іменника, б) прикметника і в) числівника: а) Хлопчику, почитай казку; Дівчинко, допоможи бабусі; Земле, дай нам сили; б) Милий хлопчику, почитай казку; Рідна земле, дай нам сили; в) Чотири учні, підійдіть до нас; Обидва хлопці, допоможіть дідусеві; П’ятеро дівчаток, вивчіть цей вірш.

Числівники виявляють певну строкатість щодо вибору морфологічної форми іменника у числівниково-іменникових сполуках. Це залежить як від семантичного розряду числівників, так і конкретних числівникових одиниць усередині їхнього семантичного розряду, а також від семантико-граматичних особливостей поєднуваних із числівниками іменників.

Числівники, нейтралізувавши успадковані від іменників і прикметників категорії роду і числа, виражають лише одну морфологічну категорію – категорію відмінка, тобто вони відмінюються. Порівняно з іменниками і прикметниками числівники вирізняються розгалуженою системою відмінювання. В українській мові не відмінюються кільканадцять числівникових слів: пів, півтора, півтори, півтораста, мало, немало, чимало та здрібніло-пестливі форми двійко, двоєчко, трійко, четвірко, п’ятірко, шестірко, семірко, восьмірко.

За характером вираження відмінкових закінчень у числівників варто виокремити десять типів відмінкових парадигм: 1) відмінювання власне-кількісного числівника один (одна, одно/-е, одні); 2) відмінювання власне-кількісних числівників два, три, чотири; 3) відмінювання власне-кількісних числівників п’ять – тридцять, п’ятдесят вісімдесят; 4) відмінювання власне-кількісних числівників сорок, дев’яносто, сто; 5) відмінювання власне-кількісних числівників нуль, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон; 7) відмінювання збірних числівників; 8) відмінювання дробових числівників; 9) відмінювання неозначено-кількісних числівників; 10) відмінювання складених числівників.

На противагу іменникові як центральній іменній частині мови і прикметникові як тісно пов’язаній у синтаксичному плані з іменником і периферійній іменній чстині мови, числівники не мають своєї виразної первинної синтаксичної функції. Проте їхня власна синтаксична відмінність від інших іменних частин мови все-таки полягає передусім у поділі синтаксичних функцій на два класи: 1) функціонування числівників у складі числівниково-іменникових сполук, тобто у супровіді іменника; 2) функціонування числівників як самодостатнього компонента речення, тобто відокремлене від іменника використання, вживання без супровіду іменника. Саме перше (числівниково-іменникове) функціонування для числівника визначальне.

Отже, у семантико-синтаксичній і формально-синтаксичній структурах речення чслівники вирізняються з-поміж інших частинмови тим, що їм не притаманна чітко структурована власна синтаксична функція. Здебільшого вони заступають синтаксичні позиції (у поєднанні з іменником або самостійно) іменника, прикметника, дієслова і (рідше) прислівника.

4. Займенникові слова в системі частин мови. Прономіналізація.З-поміж слів, які нерідко кваліфікують як окрему частину мови, але які перебувають поза п’ятіркою чітко виділених частин мови, що стосуються предметності (іменник), процесуальності (дієслово), ознаки предмета (прикметник), квантитативності (числівник), ознаки ознаки (прислівник), певною специфічністю вирізняються займенникові слова, оскільки вони як внутрішні складники відповідних частиномовних класів не утворюють окремої частини мови. Займенникові слова репрезентують щось, вказуючи, а не символізуючи. Отже, вони відрізняються від „справжніх” частин мови тільки способом репрезентації, а не предметом її, і тому ці слова з синтаксичного і морфологічного (у морфології – стосовно наявності морфологічних категорій, а не зовнішніх відмінностей їхнього (категорій) вираження) погляду уподібнюються або іменнику, аьбо прикметнику, або числівнику, або прислівнику. Морфологічно займенникові слова (відповідні їхні групи) дублюють іменник,прикметник, числівник або прислівник, характеризуючи наявність граматичних категорій відмінка, числа, роду (займенникові іменники та займенникові прикметники), наявністю тільки категорій відмінка й нівеляцією категорій числа і роду (займенникові числівники) і морфологічною незмінністю (займенникові прислівники). Проте, входячи до іменникового, прикметникового, числівникового або прислівникового класів, займенникові слова становлять у них окремий підклас, маючи додаткові семантичні (вказівна функція, опосередкований зв’язок із предметом репрезентації) і синтаксичні (крім внутрішніх – наявних у реченні – формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної і комунікативної функцій, займенниковим словам притаманна зовнішня функція – роль засобу поєднання (зв’язку) речень у тексті) ознаки.

У займеннникових словах наявне специфічне співвідношення семантики у сфері мови й мовлення: узагальнено-вказівний характер їхньої категоріальної семантики в мові й мовленнєва опосередкованість їхніх лексичних значень, пов’язана з коекретною ситуацією, з відповідним контекстом. Розподіляючи займенникові слова між чотирма частинами мови й виділивши відповідно займенникові іменники, займенникові прикметники, займенникові числівники і займенникові прислівники, не розв’язуємо остаточно проблему статусу займенникових слів у граматичній системі мови. Це передусім питання семантичної, морфологічної, формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної і комунікативної ідентифікації займенникових компонентів з такими співвідносними з ними частинами мови, як іменник, прикметник, числівник і прислівник. Постає питання: чи тотожні займенникові слова співвідносним з ними чотирьом частиномовним класам за трьома вимірами семантики: 1) за відображуваними явищами навколишньої дійсності; 2) за лексичним значенням; 3) за категорійною семантикою? Чи займенникові слова, подібно до неядерних сукупностей, дериватів, що формують периферію певної частини мови, набувають тільки граматичної категорійності, яка нетотожна лексико-семантичній сутності ядра кожного частиномовного класу? Ядерні сукупності частин мови спрямовані на відображення явищ навколишньої дійсності, тоді як займенникові слова лише опосередковано – через ядро частиномовного класу – пов’язуються з цими явищами. Ядерні сукупності частин мови мають лексичне значення, відображаючи, називаючи явища навколишньої дійсності, тобто виконують номінативну функцію. Лексико-семантична функція ядра частиномовного класу являє собою підгрунтя категорійного значення частини мови, а займенникові слова звичайно позбавлені лексичного значення, тому що вони поза ситуацією не відображають, не називають жодних об’єктів навколишньої дійсності. Своєрідність займенникових слів полягає в тому, що вони заступають відповідні частини мови, стаючи лексико-семантичними еквівалентами іменників, прикметників, числівників або прислівників. До того ж, якщо лексичне значення власне-іменників, власне-прикметників, власне-числівників і власне-прислівників індивідуальне й постійне, то у займенникових слів – змінне, повністю залежне від контексту, від мовленнєвої ситуації.

Займенникові підкласи чотирьох частин мови (іменника, прикметника, числівника, прислівника) ґрунтуються на відмінній від власне-іменників, власнеприкметників, власне-числівників і власне-прислівників ознаці – дейктичній, тобто вони не називають явищ, а вказують на іменники, прикметники, числівники і прислівники, що називають відповідні предмети, ознаки предметів, кількості, ознаки ознак.

Отже, найсуттєвішим є те, що лексичне значення іменника, прикметника, числівника і прислівника, яке опосередковано репрезентують займенникові слова, вказуючи на відповідний іменник, прикметник, числівник або прислівник, можна встановити лише в тексті, тобто в мовленні, а не в мові. Це дає змогу визначити репертуар опосередковано-репрезентативних значень, передаваних займенниковими словами в категорійних сферах предметності іменника, означальності прикметника, кількісності числівника й адвербіальності прислівника. Займенникові слова – це конкретні репрезентанти, які вказують на все те, що має стосунок до акту мовлення. До компонентів мовленнєвої ситуації, пов’язаних із займенниковими словами, входять мовець, адресат висловлення, місце (тут) і час (тепер) акту мовлення, а також наявні або відсутні в мовленнєвому просторі предмети, вирізнювані стосовно мовленнєвого акту. Ті або ті компоненти мовленнєвого акту завжди реалізуються з орієнтацією на мовця як центр мовленнєвої ситуації. Тому займенникові слова вказують на компоненти мовленнєвого акту і предмети з позицій мовця. Саме в цьому полягає егоцентризм займенникових слів, їхня постійна співвіднесеність із суб’єктом мовлення. Займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їхньої співвіднесеності з мовцем. Наприклад, займенникове слово я вказує на особу, яка виконує роль мовця, займенникове слово ти – на особу, яка є співрозмовником, займенникове слово він – на особу або предмет, що не беруть участі в акті мовлення, займенникове слово це/те – на предмет, розташований близько/віддалік від мовця тощо.

Займенникові слова, на противагу номінативним словам, не виражають якісної визначеності однорідних явищ, за якою вони розрізнювані й пізнавані, а виділяють різнорідні явища за ознакою співвіднесеності з мовцем. Такий спосіб позначення явищ називають дейксисом, а самі мовні знаки – дейктичними. У зв’язку з дейктичним характером займенникових слів їхня конкретна співвіднесеність завжди є ситуативною та індивідуальною. За вказівки на відоме явище займенникові слова передбачають не його якісні ознаки, а тільки наявність у полі зору мовця.

Закріпленість займенникових слів за ситуативною предметністю мовлення мовця визначає їхнє перше функціональне призначення – бути одним з універсальних засобів актуалізації мовленнєвих висловлень, висловлень про конкретні факти дійсності, тобто засобом переведення абстрактної системи мови у сферу актуалізованого мовлення. Наприклад: [Сахно Черняк]: Оцю тополю батько посадили. Крізь неї небо світиться. Прощай. [Павлюк]: Я тобі зубами твої ремінні пута розгризу. Бо нам із ним додому вже не світить. А ти, тобі за віщо пропадати? Ти молодий, ти вдатний до роботи. У тебе й мати, певно, ще жива (Л. Костенко).

Дейктичні функції займенникових слів стали основою їхнього другого функціонального призначення – текстотвірного, або анафоричного, заступального, повторюваного. Воно стосується вказівки на елементи контексту, їхню послідовність і зв’язки: займенникові слова або повторюють елементи тексту, або їм передують, виступаючи в такий спосіб засобом розгортання і встановлення змістових зв’язків у тексті: Протягом небагатьох років творчості Шевченко пройшов великий і складний шлях розвитку. Його поезіябагатогранна і навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленої думки (І. Дзюба). Займенникові слова в таких випадках можуть замінювати в тексті назви предметів, предикати й цілі речення: Це місто – монстр. Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння (Л. Костенко); Віддай людині крихітку себе.За це душа наповнюється світлом (Л. Костенко); Усі усіх не люблять. Це біда (Л. Костенко). Отже, займенникові слова сприяють також скороченню елементів тексту, конденсації висловлень. Деякі з них спеціалізовані тільки на анафоричній функції. Проте не всі займенникові слова виконують анафоричну функцію.

Сукупності займенникових слів притаманні зазначені вище ознаки егоцентричності, вказівності, змінної ситуативної або контекстуальної співвіднесеності. З цього погляду займенникові слова є передусім словами з генетично своєрідними займенниковими коренями (я, ти, він, вона, воно, вони, ми, ви, себе, мій, твій, наш, ваш, свій, хто, що, який, сам, цей, той та ін.). Ними не обмежується коло всіх займенникових слів, хоча це їхнє ядро. Займенникові слова поповнюються за рахунок переходу в них слів інших частин мови (прономіналізіції).

Займенникові слова не мають єдиного категорійного значення, яке б уможливлювало об’єднання їх в окрему частину мови або приєднання тільки до однієї частини мови, і власних граматичних категорій, повторюючи грамемну структуру й граматичну форму іменників, прикметників, числівників і прислвників. Вказівність як спільна ознака всіх займенникових слів є їхньою лексико-семантичною, а не граматичною ознакою. Зважаючи на граматичну своєрідність займенникових слів, маємо долучити до вказівності як спільної їхньої лексико-семантичної ознаки ще й категорійну частиномовну семантику предметності, означальності, кількісності й адвербіальності, а отже, розподілити сукупність займенникових слів на чотири частиномовні підкласи: 1) займенникові іменники; 2) займенникові приметники; 3) займенникові числівники; 4) займенникові прислівники. Між указаними підкласами наявні семантичні й словотвірні зв’язки (пор.: я – мій, ти – твій, ми – наш, ви – ваш, хто – хтось і под.). Специфічними виявляються і синтаксичні особливості займенникових слів. Внутрішньореченнєве функціонування займенникових слів об’єднує їх відповідно з власне-іменниками, власне-прикметниками, власне-числівниками і власне-прислівниками. А міжреченнєве функціонування займенникових слів істотно відрізняє їх від ядра частиномовних класів текстотвірними властивостями, проте не утворює із займенникових слів окремішній частиномовний клас, а тільки підклас у межах частиномовних класів.

У граматичній структурі сучасної української літературної мови відбуваються динамічні процеси, пов’язані зі змінами сукупності займенникових слів. Поряд із власне-займенниковими словами, що закріплені в ролі підкласів іменника, прикметника, числівника, прислівника, функціонує певна група прономіналізованих слів. Транспозиція слів з інших частин мови в займенникові частиномовні підкласи спричинена нейтралізацією лексичного значення вихідної для прономіналізованих слів частини мови і набуттям цими словами узагальнено-вказівної семантики.

З-поміж прономіналізованих слів вирізняються слова власне-прикметникового походження як найчисленніша група слів. Репрезентантами прономіналізованих слів виступають слова власний, окремий, останній, певний, різний, цілий і под. Ці слова виявляють різний ступінь входження до займенникових прикметників і особливості їхнього розподілу за функціональними займенниково-прикметниковими розрядами, зокрема: власний набув займенниково-прикметникового значення „свій” [Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики (О. Вишня)]; окремий, певний – „деякий” [Обидва прономіналізовані прикметники розрізняються градацією значеннєвого відтінку акцентованої окремішності, пор.: ...вітерець підіймає окремі соломинки і обзивається в них, мов зітхання сопілки (М. Стельмах); Полк мав посуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано (О. Гончар)]; останній – „інший” [із значеннєвим відтінком обмежувальної кількості, напр.: І ся гадка уже запалила, уже відігнала усі останні, уже хорою нетерпеливістю наповнила кожний нерв (Г. Хоткевич)]; різний – „усякий” [стверджувально узагальнювальне значення, іноді з емоційно-експресивним, зневажливим забарленням, пор.: Тут їли різнії потрави, і все з полив’яних мисок (І. Котляревський); Тарас Григорович став збиратися в дальшу путь. Господиня напакувала йому в дорогу цілий клунок різного смачного (З. Тулуб)]; цілий – „увесь” [здебільшого функціонує при опорних іменниках-назвах часових і просторових понять, напр.: Цілий день стояв густий туман (Ю. Яновський); Був у неї Андрій – цілий вік гризлися з ним, а тепер нема вже й Андрія (М. Коцюбинський); Проблема історичного розвитку структури речення розробляється вже майже ціле сторіччя (О. Мельничук)].

Транспонований у займенниковий прикметник числівник один виражає низку значеннєвих функцій: (вказівна) один – „саме цей, а не інший” [Я живу одним життям, ти – іншим. Ти ненавидиш те, що люблю я… (М. Зарудний); Це просто чудо якесь з чоловіком тут робиться. Внизу, під скелею, був один Хома, а піднявся на скелю, то вже зовсім інший Хома! І бачить далі, і чує далі (О. Гончар)]; один – „той самий” [Після смерті батька та матері (вони під холеру померли одного-таки року) громада оддала сироту далекій родичці (П. Мирний); От ми і зустрілися, - кажу я, - а наче зовсім недавно ми з вами жили в одній кімнаті (Ю. Яновський)]; один (із семантикою неозначеності, поєднується з іменниками-назвами конкретних предметів і абстрактних понять), напр.: Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував (Л. Українка); Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха (О. Гончар).

У сучасній українській літературній мові функціонують невідмінювані утворення із займенниковою семантикою. Одним із таких утворень є слово тощо, яке вживається в кінці переліку чого-небудь як вказівка на його неповноту, на можливість продовження цього переліку. Невідмінюване слово тощо заступає компоненти однорідного ряду, виражені іменниками, а також прикметниками, числівниками, і може заступати навіть члени речення, оформлювані дієсловами, пор.: Але насмілюсь висловити припущення, що читача неодмінно зацікавив би художній твір про звичайне кохання чи романтичну подорож тощо (Г. Сивокінь); Маруся пішла до хати, а стара почала поратися по господарству, догодовувати курей, виганяти гусей та вутят до річки, робити місиво для свині тощо (Г. Хоткевич).

Отже, поповнення займенникових слів новими компонентами відбувається передусім за рахунок вихідної прикметникової бази. Воно поширюється на таке коло значень займенникових прикметників, як присвійність, неозначеність, означальність, стверджувальна узагальненість тощо. До найпродуктивніших займенниково-прикметникових значень належать неозначеність і стверджувальна узагальненість.

 

Контрольні запитання

 

1. Які частини мови спрямовані в синтаксис, формуючи семантично елементарні речення? У який спосіб ці частини мови взаємопов’язуються в реченнєвих конструкціях?

2. У чому полягає центральність іменника?

3. У чому полягає центральність дієслова?

4. У чому полягає граматична відмінність прикметника від інших частин мови та від чого залежить його семантична інтерпретація?

5. Яке ознакове слово можна вважати власне-прикметником? Якою є формально-синтаксична функція власне-прикметника? Що відбувається з прикметником при переміщенні в неприкметникові позиції?

6. У чому різниця між первинними і вторинними прикметниками? Що формує серцевину прикметникової похідності? Які частини слова-конструкції формують лексичний центр, а які вказують граматичний клас?

7. До якої частини мови слід віднести такі слова з кількісною лексичною семантикою, як другий, п’ятий, дванадцятий, сотий та ін.? Чому?

8. На я


Читайте також:

  1. Gigabit Ethernet на витій парі категорії 5
  2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  3. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
  4. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
  5. IV. Проблема антропогенних змін клімату або «парниковий ефект».
  6. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
  7. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
  8. Автокореляційна характеристика системи
  9. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
  10. Алфавітний підхід до вимірювання кількості інформації.
  11. Альтернативність ресурсів і проблема економічного вибору
  12. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Питання про обсяг дієслівної лексеми. Граматична спеціалізація дієслова.Первинні і вторинні дієслова.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.011 сек.