Історія розвитку конкурсного процесу.

Право неспроможності як підгалузь господарського права.

Історія конкурсного процесу сягає часів Стародавнього Риму. У ті часи початково сам боржник був основним засобом забезпечення боргу між кредиторами: боржника можна було продати, обміняти, розрубати на частини.

Характерними рисами давньоримського конкурсного процесу були такі як:

- звернення стягнення на майно боржника, а не на нього особисто;

- погашення кредиторських вимог як закінчення конкурсного управління майном боржника;

- спростування майнових дій боржника;

- судове управління конкурсним процесом;

- формування конкурсної маси боржника (розшук, оцінка, господарське управління) і її реалізація на конкурентних засадах;

- залучення до участі в конкурсному провадженні всіх кредиторів боржника.

Давньоруський конкурсний процес бере свій початок з Руської Правди ХІІІ століття. Зокрема вказувалося, що про стягнення кредиторів зверталося на особу боржника (боржник підлягав продажу, а вручені кошти розділялися між кредиторами відповідно до встановленої черговості: іноземці, іногородні, інші кредитори). Борг князя як особливого суверена оплачувався позачергово. Руська Правда диференціювала умови застосування відповідальності боржника залежно від причин виникнення неоплатності (нещасна і злісна). За нещасної, або безвинної, неоплатності, боржник міг бути звільнений від відповідальності. Застосування положень конкурсного процесу було можливе лише щодо злісних банкрутів.

Згадка про конкурсний процес була в Судебнику Івана ІІІ (1497 р.). Так, стягнення на особу боржника у випадку його неоплатності за великої кількості кредиторів. Черговості серед кредиторів не було. Князь міг надавати відстрочку платежу.

Соборне уложення Олексія Михайловича 1649 р. відтворювати норми Руської Правди.

Таким чином чотири століття на Русі були відсутні закони, що регулювали конкурсний процес.

У ХVІІІ ст. в Росії починають розвиватися економічні відносини, зокрема за часів правління Петра І. Перший статут неспроможності був прийнятий 1740 р., хоча й не застосовувався на практиці. У 1800 р. був прийнятий новий банкрутський статут, який розкривав поняття неспроможності як нездатність боржника оплатити борги. Конкурсний процес порушувався незалежно від кількості кредиторів. Перевірка вимог кредиторів здійснювалася куратором, обраним кредиторами і затвердженим судом. Мирова угода визначалася як захід попередження розподілу майна боржника. Для її прийняття необхідна була згода кредиторів більшості пасиву боржника.

У 1832 р. приймається Статут про торговельну неспроможність. За цим Статутом передбачалося три види неспроможності: нещасна, необережна (просте банкрутство), підложна (злісне або зловмисне банкрутство), що мало значення для притягнення до кримінальної відповідальності. Розгляд справ про неспроможність було покладено на комерційні суди, а за їх відсутності – на магістрати і ратуші за місцезнаходженням боржника. Крім того вводився інститут присяжних попечителів. Призначення такої особи здійснювалося самим судом. Основні функції присяжного попечителя зводилася до довірчого управління майном боржника до утворення органів конкурсного управління.

За радянської влади конкурсний процес існував недовго, з’явившись з появою НЕПу. Проте жодного закону, який би регулював відносини неспроможності при цьому прийнято не було. На практиці мала місце рецепція дореволюційних правил про неспроможність. Лише в 1927 р. правове регулювання відносин неспроможності знайшло своє втілення на рівні окремої глави в ЦПК. На відміну від дореволюційного законодавства, коли визнання боржника банкрутом супроводжувалося притягненням його до кримінальної відповідальності, за радянських часів факт неплатежу не ґрунтувався на кримінальній відповідальності.

Перевагою радянських правил про неспроможність було й введення особливого управління боржника, який ще не визнаний неспроможним, що нагадує сучасну процедуру санації. Радянське особливе управління вводилося після порушення справи про банкрутство самим судом з метою збереження підприємства та відновлення його справ. Для цього необхідне було клопотання відомства або відповідного виконкому, до компетенції яких належало регулювання галузі господарства, до якої належало підприємство боржника.

Для радянського конкурсного процесу характерним також було формування органів конкурсного управління: зберігача, ліквідаторів, особливого управління.

У 60-х рр.. у зв’язку з введенням у радянських республіках нових цивільних кодексів були остаточно вилучені норми, що регулювали питання неспроможності, оскільки останні фактично не застосовувалися, адже плановий розвиток економіки сприяв ліквідації нерентабельних підприємств, а борги колгоспів періодично списувалися.

Першим актом з питань неспроможності в незалежній Україні був закон „Про банкрутство” 1992 р. Недоліком даного закону було те, що він мав яскраво виражений про кредиторський характер, і його мета зводилися тільки до оплати боргів кредиторів на збиток діяльності господарюючого суб’єкта – боржника. Відсутність реорганізаційних процедур робила банкрутство продовженням виконавчого провадження. У законі був відсутній такий важливий традиційний засіб, як мораторій на задоволення вимог кредиторів, що не давало захисту ні боржнику, ні самим кредиторам від зловживань кредиторів.

У новій редакції Закону 1999 р. знайшов закріплення захист не кредиторів, а боржників. Згодом вносяться зміни у 2002 р., 2003 р. спрямовані на усунення недоліків закону 1999 р. Наприклад, відновлено норму про не включення штрафних санкцій до складу грошових зобов’язань. Проте закон від 1999 р. із наступними змінами став однією з передумов економічного зростання України.

Нова редакція Закону про банкрутство була прийнята 22.11.2011 р.

2. Правова природа відносин неспроможності (банкрутства).

Відносини неспроможності за своєю природою належать до господарських відносин. Так само як і господарські, за характером відносин, що регулюються, вони поділяються на майнові та організаційні, за суб’єктним складом – на горизонтальні та вертикальні.

Відносини неспроможності за спрямованістю правового регулювання поділяються на реабілітаційні та ліквідаційні.

Відносини неспроможності характеризують наступні ознаки:

- за своїм змістом є економічними, а за формою – вольовими;

- складаються внаслідок неплатоспроможності господарюючого суб’єкта через незадовільні результати господарської діяльності;

- виникають або припиняються на основі судового акта;

- за характером відносин вони є майновими й організаційними, за суб’єктним складом – горизонтальними та вертикальними;

- спрямовані на відновлення платоспроможності господарюючого суб’єкта із застосуванням заходів відновлювального характеру за допомогою судових процедур, а у випадку неможливості – із застосуванням ліквідації майна з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів;

- передбачають спеціальний порядок погашення грошових зобов’язань;

- припинення відносин неспроможності передбачає звільнення боржника від боргів кредиторів;

- тісно пов’язані із господарськими відносинами і належать до предмета господарського права;

- мають відносну самостійність і можуть відмежовуватися від відносин суміжних галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового, трудового, господарсько-процесуального, виконавчого провадження.

Відносинами неспроможності є відносини, що виникають у зв’язку із неплатоспроможністю господарюючого суб’єкта як результат його господарської діяльності, спрямовані на застосування судових реабілітаційних заходів із метою відновлення його платоспроможності, а за неможливості – на примусову ліквідацію.

3. Способи та засоби впливу на учасників відносин неспроможності (банкрутства).

Методами правового регулювання відносин неспроможності є метод владних приписів (основний) та метод автономних рішень (додатковий).

Для методів правового регулювання відносин неспроможності характерні наступні ознаки:

- в їх основі лежить єдиний, загальний (публічний) інтерес, який спрямований на відновлення платоспроможності господарюючого суб’єкта;

- приватний інтерес, хоча і підпорядкований загальному, має відносну самостійність та враховується в засобах та способах впливу на учасників відносин неспроможності;

- у відносинах неспроможності пріоритет віддається централізованому правовому регулюванню. При цьому учасники відносин у межах, визначених правовою нормою, можуть самостійно встановлювати свої права та обов’язки;

- як правило, до учасників відносин застосовується позитивне зобов’язання як засіб правового регулювання з частковим використанням юридичного дозволу;

- засоби та способи правового впливу на учасників відносин неспроможності здійснюються комплексно.

Таким чином, методом правового регулювання відносин неспроможності є такі способи та засоби впливу на учасників відносин, які поєднують імперативні та диспозитивні начала, використовують для суб’єктів позитивне зобов’язання та частково юридичний дозвіл, спрямовані на відновлення платоспроможності господарюючого суб’єкта (загальний інтерес), а за неможливості – його ліквідацію з метою повного або часткового задоволення грошових вимог кредиторів (приватний інтерес).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія розвитку конкурсного процесу.	\|	Історія формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів. Загальна характеристика діяльності міжнародних судових органів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.