Юрисдикція Європейського суду з прав людини, її види.

Тези лекції

1. Відповідно до ст. 19 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом № 11, для забезпечення додержання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини, який функціонує на постійній основі. Порядок формування та діяльності ЄСПЛ, його компетенція, процедура розгляду ним справ тощо регламентуються Розділом ІІ Конвенції та Регламентом ЄСПЛ, який набрав чинності 1 листопада 1998 року, з подальшими змінами та доповненнями.

Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру у світі й оголила цілу низку проблем з прав людини: мабуть, уперше у світовій історії людство збагнуло справжню цінність демократичних засад суспільства, прав і свобод людини. Саме після Другої світової війни принципово оновилися інституційні механізми захисту прав людини – вони перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав, а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних прав і свобод людини. Розвиток цієї ідеї знайшов вираз у прийнятій 10 грудня 1948 року Загальній декларації прав людини, яка має своїм завданням сприяти створенню "такого світу, в якому люди будуть… вільні від страху та нужди", а права людини охоронятимуться "силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення" (Преамбула Загальної декларації прав людини).

Разом із тим, намагання забезпечити належну реалізацію прав і свобод людини проявилися не лише на глобальному, але й на регіональному рівні. В Європі, яка найбільше постраждала внаслідок війни, було ініційовано інтеграційні процеси, початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. У документах, прийнятих на цьому Конгресі, містився заклик до створення політичного та економічного союзу європейських держав, що повинен спиратися на Хартію прав людини та Суд, який би здійснював контроль за її дотриманням. І вже через рік, 5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні, було підписано Статут Ради Європи.

Для того, щоб проголошувані європейською міжнародною спільнотою гуманістичні ідеї, в центрі яких були права та гідність людини, не залишилися лише декларативними гаслами та мріями, а отримали своє життя та ефективну реалізацію, необхідно було, по-перше, оформити їх у відповідних нормативних документах, і по-друге, утворити міжнародну установу, яка б змогла встановити режим дотримання та розвитку прав людини в Європі.

Дев’ятнадцятого серпня 1949 року на засіданні першої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи (10 серпня – 8 вересня 1949 року) був окреслений проект майбутньої Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). Відповідно до проекту, Конвенція повинна була не тільки закріпити низку прав і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини, який би мав право анулювати рішення урядів, законодавчі, адміністративні та судові заходи, які явно суперечать гарантованим правам, та Комісію, що мала б здійснювати попередній відбір справ для їх подальшого розгляду в європейському суді. Зрештою Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року.

Прийняття Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод стало вочевидь революційною подією в тогочасному міжнародному праві, адже ця Конвенція не лише встановила певний перелік прав і свобод особи, як це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні установи, що отримали повноваження здійснювати судовий та квазісудовий контроль за дотриманням її положень і розглядати позови приватних осіб проти держав.

2. Кількісний склад ЄСПЛ визначається статтею 20 Конвенції, де вказано, що кількість його суддів відповідає кількості Високих Договірних Сторін. Судді обираються, за загальним правилом, строком на шість років (з можливістю переобрання) Парламентською Асамблеєю від кожної держави-учасниці більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих відповідною державою. При цьому кандидати не обов’язково повинні мати громадянство країни, від якої вони обираються. Скажімо, протягом 1980-1998 років суддею Європейського суду з прав людини від Ліхтенштейну був канадець Рональд Макдональд, з 1998 до 2006 року від цієї країни засідав швейцарець Луціус Кафліш, а в у теперішньому складі ЄСПЛ - швейцарець Марк Віллігер.

Судді повинні мати високі моральні якості, а також кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом. Вони засідають у ЄСПЛ особисто й не можуть упродовж строку своїх повноважень займатися ніякою діяльністю, що є несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі.

У цьому аспекті викликає інтерес правило 7 Регламенту ЄСПЛ, яке закріплює право кожного судді ініціювати процедуру звільнення з посади іншого судді. Таке право дозволяє суддівському корпусу самостійно унеможливлювати порушення вимог несумісності у своєму колі, і є проявом демократичних відносин поміж суддями. Разом із тим жоден суддя не може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам не буде ухвалене іншими суддями більшістю у дві третини голосів (ст. 24 Конвенції).

Крім того, для розгляду окремих справ можуть залучатися так звані "судді аd hос" – будь-які особи, крім постійних суддів, які обираються Високими Договірними Сторонами для участі в розгляді конкретних справ у складі Великої палати або палати згідно з пунктом 2 статті 27 Конвенції, тобто за відсутності судді, обраного від зацікавленої держави, чи в разі його неспроможності взяти участь у засіданні.

З метою забезпечення повної свободи слова та незалежності суддів (як постійних суддів, так і суддів аd hос) під час виконання ними своїх обов’язків вони, їхні дружини (чоловіки) та малолітні діти наділяються привілеями, імунітетами та пільгами, якими користуються дипломатичні представники відповідно до міжнародного права. Судді, крім того, мають імунітет від судового процесу щодо сказаного та написаного ними, а також усіх дій, вчинених ними під час виконання своїх обов’язків, який продовжує надаватися, незважаючи на те, що відповідні особи вже не виконують такі обов’язки (ст. 18 Генеральної угоди про імунітети та привілеї Ради Європи, ратифікованої Законом України № 391/96-ВР від 1 жовтня 1996 року; ст. 3 Шостого протоколу до Генеральної угоди про імунітети та привілеї Ради Європи, ратифікованого Законом України № 800-IV від 15 травня 2003 року). Утім, привілеї та імунітети надаються суддям не для їхньої особистої користі, а з метою забезпечення їх незалежності при виконанні ними своїх службових обов’язків. Тому Пленум Європейського суду з прав людини зобов’язаний позбавити суддю імунітету в усіх випадках, коли імунітет перешкоджає відправленню правосуддя й коли він може бути скасований без шкоди для цілей, заради яких він був наданий.

3. Під юрисдикцією зазвичай розуміють юридично закріплені повноваження певних органів щодо розгляду та вирішення справ відповідно до їх компетенції. Згідно з положеннями ст. 32 Конвенції юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї та передаються йому на розгляд відповідно до статей 33 (міждержавні справи), 34 (індивідуальні справи) i 47 (консультативні висновки за запитом Комітету міністрів) Конвенції. При цьому у випадку виникнення спору щодо юрисдикції Страсбурзького суду він вирішується самим ЄСПЛ (ст. 32 і ст. 48 Конвенції).

Слід підкреслити, що юрисдикція ЄСПЛ, попри свою унікальність, має субсидіарний характер та обмежується тлумаченням і застосуванням саме Конвенції, а не внутрішнього законодавства Високих Договірних Сторін.

Принцип субсидіарності означає, що діяльність ЄСПЛ створює лише додаткові гарантії прав і свобод людини, тому що захист цих прав є, передусім, обов’язком і завданням самих держав-учасниць, що випливає зі змісту ст. 1 Конвенції. Суддя Страсбурзького суду Соресен свого часу говорив, що зобов’язання ЄСПЛ є "субсидіарними за часом і за обсягом по відношенню до діяльності компетентних національних органів влади. Завдання органів Конвенції – спрямовувати й сприяти національним правовим інститутам для того, щоб держави-учасниці Конвенції могли гарантувати необхідну міру захисту прав людини через власні правові інститути й процедури".

Таким чином, ЄСПЛ не є черговою інстанцією, що доповнює інституційну систему національних судових органів. Він не може відмінити або скасувати рішення національного суду, нормативний чи індивідуальний акт виконавчої влади або закон. Його завданням є здійснення "європейського контролю" за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. На думку першого судді ЄСПЛ від Росії В.О. Туманова, "європейський контроль" – це один з найважливіших понятійних інструментів Суду, який було утворено з метою "забезпечення виконання зобов’язань, узятих на себе Високими Договірними Сторонами… Відносно принципу субсидіарності "європейський контроль" – немовби зворотна сторона медалі".

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Еволюція європейського механізму захисту прав людини	\|	Планування як функції управління

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.