Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 8.1. Особливості діяльності та правового статусу міжнародних арбітражних судів

Заходи стимулювання власного торговельного персоналу

Основні цілі:

■ мотивування праці збутового персоналу;

■ заохочення кращих працівників;

■ створення атмосфери змагання;

■ сприяння обміну досвідом.

Найпоширеніші засоби стимулювання:

• преміювання кращих збутових працівників;

• нагородження їх цінними подарунками;

• надання кращим продавцям додаткових днів відпустки;

• виділення путівок для відпочинку, організація туристичних подорожей за рахунок фірми;

• організовування конкурсів продавців із нагородженням переможців;

• розширення участі передовиків у прибутках фірми;

• використання широкого арсеналу моральних стимулів (почесні звання, поздоровлення і подяки керівництва тощо).

Уміле поєднання різноманітних заходів стимулювання збуту з іншими складовими системи маркетингових комунікацій дає змогу створити потужний механізм товаропросування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гаркавенко С.С. Маркетинг. – К.:Лібра,2004.-712 с.

2. Мороз Л.А., Чухрай Н.Т. Маркетинг.-2-у вид.-Львів:Національний університет «Львівська політехніка» 2002ю-244с.

3. Павленко А.Ф., Войчак А.В. Маркетинг: Підруч. /КНЕУ-К. 2003.-246с.

4. Левків Г.Я., Минів Р.М., Батюк Б.Б. Маркетинговий менеджмент : Підручник/Сполом-Л.2010р.

Планлекції

1. Система міжнародних арбітражних судів та загальна характеристика їх діяльності.

2. Правовий статус та особливості діяльності Міжнародного комерційного арбітражного суду.

Тезилекції

1. У національному законодавстві Україні втілено один із головних принципів міжнародної підсудності – подання позову за місцезнаходженням відповідача.

Саме тому розділи контрактів, які укладаються між українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і які присвячені порядку вирішення спорів, у багатьох випадках є досить короткими й містять лише одну фразу на кшталт: „Усі спори, що виникатимуть із даного договору, вирішуватимуться відповідно до чинного законодавства України”.

Таким чином, сторони договору (якщо йдеться про юридичних осіб) добре розуміють, що за необхідності звернення до суду судочинство спиратиметься на норми Господарського процесуального кодексу України, які встановлюють імперативні правила підвідомчості й підсудності справ, а також чіткі правила щодо порядку звернення до суду.

Так, із прийняттям нового Закону України „Про третейські суди” зацікавлені особи отримали можливість встановлювати договірну підсудність і передавати вирішення справ, що виникають із зобов’язальних правовідносин, на вирішення обраного третейського суду. Водночас така практика ще не дуже поширена в Україні, оскільки суб’єкти господарювання не звикли до такого альтернативного порядку вирішення суперечок.

Разом із тим, українські підприємства досить часто забувають про те, що під час укладення договорів з іноземними контрагентами слід більш уважно підходити до складання контракту, і припускаються помилок.

Такою найбільш суттєвою помилкою є те, що в контракті не встановлюється чіткий порядок вирішення суперечок, що виникатимуть із зазначеного документа, і застосовується типове застереження з „національних” контрактів щодо „вирішення всіх спорів згідно з чинним законодавством (України)”.

Подібний підхід досить часто призводить до повної неможливості захисту прав українського підприємства у відносинах з іноземними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і може мати наслідком подальше банкрутство українського суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності внаслідок застосування жорстких санкцій з боку державних органів України.

Як зазначено вище, основним принципом міжнародної підсудності є те, що позови подаються за місцем знаходження відповідача. Таким чином, у випадку невиконання зобов’язання іноземним суб’єктом господарської діяльності український контрагент змушений захищати свої права у судовому порядку та подавати позов, керуючись зазначеним вище правилом.

А якщо йдеться про випадок невиконання зобов’язання українським партнером, іноземний контрагент змушений подавати позов до українського господарського суду.

Усім знайоме правило „90 днів”, згідно з положеннями якого українське підприємство має отримати гроші за поставлений за кордон товар, або, навпаки, товар за сплачені за кордон гроші, протягом 90 календарних днів з моменту відповідної зовнішньоекономічної операції – сплати грошей чи відвантаження товару на користь іноземної договірної сторони.

У випадку недотримання даного терміну на порушника накладається санкція у вигляді пені в розмірі 0,3 % в день від вартості відповідних товарно-матеріальних цінностей або валюти, що не повернулись у визначений законодавцем строк з-за меж кордону.

Зупинення даного терміну можливо виключно у випадку прийняття компетентною судовою інстанцією до розгляду позову українського суб’єкта зовнішньоторговельної діяльності й надання доказів такого прийняття органам державної податкової служби.

Саме тому особливо важливим видається питання оперативного порядку прийняття справи судом до розгляду.

Так, у випадку якщо сторони чітко обумовили в контракті порядок вирішення спорів, сторони заздалегідь мають певне розуміння про те, яким чином здійснюватиметься розгляд справи і як швидко вона розглядатиметься.

У випадку якщо сторони нехтували відповідним пунктом договору щодо порядку розгляду спорів, питання судового стягнення заборгованості з іноземного контрагента може суттєво ускладнитись і набути критичних форм.

2. Передача спору до компетенції міжнародного арбітражного суду здійснюється шляхом включення до основного контракту арбітражного застереження або підписання окремої арбітражної угоди.

Сутність арбітражного застереження (арбітражної угоди) полягає в досягненні сторонами домовленості щодо категорії спорів, компетентної судової інстанції, а також ряду інших процедурних питань, які є обов’язковими для виконання сторонами при виникненні спору.

При цьому, за наявності арбітражного застереження, інші судові установи, в тому числі національні, за загальним правилом мають відмовляти в прийнятті позовної заяви у зв’язку з відсутністю компетенції.

Нижче автор зупинятиметься на кожному з найбільш суттєвих елементів арбітражного застереження, правильне визначення яких має вирішальне значення для успішного та об’єктивного розгляду справи.

Залежно від домовленості сторін розгляд спору може буди здійснено або постійним арбітражним органом (інституціональний арбітраж), або арбітражним судом, створеним виключно для розгляду даної суперечки (арбітраж ad hoc).

Головна різниця між такими видами суду полягає в тому, що при зверненні до інституціональної арбітражної інстанції сторони зв’язані правилами (регламентами) відповідної установи, які є своєрідним статутом відповідного суду. Такі правила чітко встановлюють порядок звернення до цього суду, порядок обрання арбітрів, надають перелік арбітрів, які можуть бути обрані для розгляду справи, визначають порядок оплати витрат, пов’язаних із майбутнім арбітражним процесом, тощо.

До найбільш відомих інституціональних арбітражних установ можна віднести Арбітражний Інститут Стокгольмської торговельної палати, Німецький Інститут Арбітражу, Лондонський міжнародний третейський суд, Міжнародний Арбітражний суд Федеральної палати економіки Австрії, Міжнародний арбітражний суд при Міжнародній торговельній палаті (Франція, Париж), Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торговельно-промисловій палаті України тощо.

При обранні арбітражу ad hoc в якості компетентного органу для розгляду спору сторони фактично самостійно створюють арбітражний суд і встановлюють правила, яким цей суд підкорятиметься.

У такому випадку сторони мають чітко визначити місце проведення судового розгляду, процедуру визначення арбітрів, встановити правила процедури, згідно з якими здійснюватиметься провадження, мову судочинства, а також порядок визначення і покриття витрат, пов’язаних із провадженням.

Слід зазначити, що при визначенні арбітражу ad hoc сторони мають право обумовити в арбітражному застереженні, що суд здійснюватиме провадження на підставі регламенту певної інституціональної арбітражної інстанції, і таким чином вирішити проблему.

На практиці в більшості випадків сторони звертаються саме до інституціональних арбітражних інстанцій, оскільки вони забезпечують належний рівень розгляду справ на професійному рівні, що є дуже важливим для будь-якого судового процесу.

Регламенти постійно діючих арбітражних установ можна отримати для ознайомлення з офіційних джерел. Слід відзначити, що регламенти ці документи є дуже простими в порівнянні з національними процесуальними законами, що значно спрощує процедуру провадження і надає можливість сторонам у досить стислі терміни підготувати відповідний процес.

Крім регламенту, кожна інституціональна арбітражна установа має власне положення про порядок визначення і сплати витрат за судовий розгляд, яким мають керуватися сторони при зверненні до суду.

У випадку здійснення провадження за процедурою арбітражу ad hoc сторони мають самостійно визначитись щодо порядку покриття витрат, пов’язаних зі створенням арбітражного суду і розглядом справи.

Персональний склад арбітрів, які розглядатимуть спір, може суттєво вплинути на наслідки розгляду, у зв’язку з чим сторони спору мають право самостійно обирати арбітрів, які братимуть участь у розгляді справи.

Цей фактор також має важливе значення для об’єктивного і всебічного розгляду справи, оскільки залежно від суті суперечки може виникати необхідність отримання (застосування) спеціальних професійних знань у тій чи іншій галузі.

Залежно від типу арбітражного суду, що його обрано сторонами (арбітраж ad hoc або постійний арбітражний орган), арбітри можуть обиратись або із заздалегідь визначеного переліку арбітрів, або вільно визначатися сторонами за їхнім бажанням (наприклад, адвокати сторін).

До списків арбітрів основних постійно діючих арбітражів зазвичай включають досить багато прізвищ професійних арбітрів, які мають багаторічний досвід роботи у відповідній галузі і володіють іноземними мовами. Списки арбітрів можуть бути закритими й відкритими.

Закриті списки передбачають, що зацікавлена сторона має визначитись щодо кандидатури арбітра, який зазначений у даному списку, і не має права обирати осіб, які не включені до нього.

Відкриті списки дозволяють зацікавленій стороні у випадку неможливості залучення арбітра зі списку, який задовольнятиме вибір сторони, залучити до участі у справі будь-яку іншу особу.

Залежно від домовленості сторін та/або складності спору, суд може складатися з одного, трьох або більшої кількості арбітрів.

При обранні більше ніж одного арбітра слід враховувати можливе фінансування відрядження арбітрів, що може бути пов’язане з досить великими витратами.

У випадку якщо розгляд справи здійснюється єдиним арбітром, сторони мають протягом певного, визначеного процедурою часу, визначитись щодо кандидатури такого арбітра.

У випадку якщо розгляд справи відбуватиметься більше ніж одним арбітром (наприклад, трьома), кожна зі сторін має в установлені процедурою терміни визначити кандидатуру арбітра.

Визначені сторонами арбітри визначають третього головуючого арбітра (суперарбітра).

У випадку якщо сторони протягом передбаченого регламентом терміну не можуть дійти згоди щодо визначення кандидатури арбітра або обрані арбітри – щодо кандидатури суперарбітра, визначення кандидатури такого арбітра здійснюється органом, передбаченим відповідним регламентом. У більшості випадків таким органом є президент постійно діючої арбітражної установи, що розглядає спір.

Специфіка контрактів у зовнішньоекономічній діяльності полягає, зокрема, в тому, що сторони такого контракту вільні у визначенні права, яке застосовуватиметься до прав та обов’язків сторін такого контракту.

Зокрема, положення ст. 6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” надають право сторонам договору самостійно визначати право, що має застосовуватись до відповідного контракту.

У випадку, якщо контракт, в якому сторони не визначили право, що підлягає застосуванню, стає предметом судового розгляду, арбітражний суд на основі колізійних норм самостійно визначає право, що підлягає застосуванню до такого контракту.

Таким чином, слід дуже уважно підходити до даного питання і чітко формулювати право, що його сторони збираються застосовувати до контракту.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Стимулювання збуту	\|	Завдання регулювання трудової діяльності працівників організації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.