• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Це єдина норма розділу II Конституції України, яка не містить спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У ст. 48 Конституції України лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло.

У ч. 1 ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

2.Предмет права соціального забезпечення.

Під предметом права соціального забезпечення, як і в інших галузях права, розуміють певну сукупність однорідних відно­син, які піддаються правовому регулюванню. До них належать не всі суспільні відносини, а лише ті, що відповідають таким вимогам: 1) є стійкими і характеризуються повторенням подій і дій людей; 2) за своїми властивостями допускають можливість зовнішнього контролю за ними правовими й іншими засобами з боку держави; 3) існує об'єктивна потреба в їх урегулюванні. До структури предмета права соціального забезпечення входять такі елементи: а) особи, які потребують допомоги, і ті, хто може надати таку допомогу; б) предмети, з приводу яких виникають ці відносини (гроші, речі, знижки, послуги); в) соціальні фак­ти, тобто обставини, що мали місце в певний час та за відпо­відних умов, які прямо чи побічно впливають на соціальні зв'яз­ки людей щодо матеріальної підтримки окремих з них; г) практична діяльність (поведінка) осіб у сфері соціального забезпе­чення.

Суспільні відносини, що регулюються правом, поділяють на три основні групи: майнові, управлінські та охоронні. Усі ці групи входять до предмета правового регулювання права соці­ального забезпечення, але серед них головне місце відводиться майновим відносинам, тобто таким, що пов'язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпечення.

У літературі висловлені різні думки щодо комплексу суспі­льних відносин, які бажано включити до предмета права соці­ального забезпечення. Пропонувалося їх відбір здійснювати за такими можливими критеріями: 1) надання окремих видів за­безпечення із фондів соціального споживання; 2) обов'язок дер­жави щодо утримання й обслуговування певного контингенту громадян; 3) непрацездатність; 4) надання забезпечення за ра­хунок фондів соціального страхування; 5) завдання, які вирі­шує дер

жава за рахунок суспільних фондів споживання, та спосіб розмежування суміжних груп відносин, що складають­ся в процесі здійснення цих завдань; 6) характер розподільчих відносин, за допомогою яких задовольняються соціально-еко­номічні потреби людей та зміст об'єктивних підстав, що ви­кликають ці потреби; 7) загальне поняття соціального забезпе­чення.

Характерними рисами суспільних відносин у сфері соці­ального забезпечення є:

Специфічні способи мобілізації, розподілу і використання коштів на соціальне забезпечення. Соціальні фонди формують­ся за рахунок внесків роботодавців, застрахованих осіб, суб­сидій держави, коштів органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, фізичних осіб і використо­вуються тільки за цільовим призначенням.

Загальна економічна природа цих відносин, оскільки вони мають розподільчий характер. Зміст зазначених відносин по­лягає у перерозподілі валового внутрішнього продукту шляхом надання певним суб'єктам матеріальних благ з метою ви­рівнювання особистих доходів громадян.

Специфічне коло суб'єктів цих відносин. До тих, хто має право на одержання матеріальних благ відповідно до норм пра­ва соціального забезпечення, належать особи, які втратили заробіток внаслідок страхового випадку, не мають засобів до існування, несуть підвищені витрати або перебувають за ме­жею бідності (діти-інваліди, інваліди, пенсіонери, тимчасово непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім'ї з дітьми). З іншого боку виступає державний чи будь-який інший упов­новажений або допущений державою орган, який зобов'язаний чи вправі надавати матеріальне забезпечення фізичним особам.

Особливості об'єкта відносин. Це завжди матеріальне благо (пенсія, грошова допомога, компенсація, субсидія, пільга, соціальна послуга). Матеріальне благо надається у грошовій чи натуральній формі. Об'єкт цих відносин має майновий харак­тер.

Специфіка соціальних фактів, що можуть вести до ви­никнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних правовідносин. їх ще називають складними життєвими обста­винами, їх особливість полягає у великомасштабності виник­нення, у високій значимості наслідків як для особи, так і для суспільства в цілому. В нормативних актах дається вичерпний перелік таких фактів.

Жорстке нормативне регулювання цих відносин. Умови призначення, розмір грошових виплат, обсяг соціальних по­слуг і пільг, порядок звернення за призначенням та строки розгляду заяв і прийняття рішень чітко закріплені у правових актах і не можуть бути змінені за угодою сторін правовідношення.

До предмета права соціального забезпечення входять такі суспільні відносини:

з приводу формування соціальних фондів, з яких нада­ються різні види соціального забезпечення. Вони є фундаментом для виникнення розподільчих відносин. Раніше зазначені відносини належали до предмета фінансового права, але особ­ливості їх регулювання, правова природа коштів, що входять до цих фондів, дають привід віднести їх до предмета права соці­ального забезпечення;

щодо забезпечення фізичних осіб пенсіями за віком, у зв'язку з інвалідністю, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років та достроковими пенсіями. До цієї групи нале­жать відносини з довічного утримання суддів. Пенсійні відно­сини у розподільчих відносинах належать до основних, оскіль­ки пенсійні виплати становлять левову частку у витратах су­спільства на соціальне забезпечення;

із забезпечення фізичних осіб допомогами і, зокрема, та­кими: 1) державною соціальною допомогою малозабезпеченим сім'ям, які постійно проживають на території України і мають

середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім'ї; 2) державною допомогою сім'ям з дітьми (у зв'язку з вагітністю та пологами, одноразова при народженні

дитини, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; на дітей одиноким матерям); 3) допомога на поховання; 4) допо­мога в разі безробіття; 5) допомога в разі тимчасової непраце­здатності; 6) сімейні допомоги за системою соціального страху­вання; 7) одноразові цільові допомоги тощо. Соціальні пенсії тепер трансформовані в соціальну допомогу;

стосовно надання фізичним особам соціальних послуг, до яких слід віднести: 1) стаціонарне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та інших ста­ціонарних установах; 2) надання соціальних послуг за місцем проживання пенсіонерам та одиноким непрацездатним грома­дянам територіальними центрами та відділеннями соціальної допомоги вдома; 3) забезпечення населення технічними засоба­ми реабілітації; 4) забезпечення інвалідів автомобілями; 5) ме­дична, професійна і соціальна реабілітація інвалідів; 6) забез­печення непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними пу­тівками; 7) надання тимчасового притулку безпритульним; 8) соціальні послуги за видами загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування тощо. До речі, треба сказати, що останніми роками збільшилася кількість видів соціальних по­слуг, що надаються найбільш вразливим верствам населення;

щодо здійснення компенсаційних виплат і надання суб­сидій та пільг за системою соціального забезпечення окремим категоріям громадян;

з приводу утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування, у дитячих закладах інтернатно­го типу;

щодо утримання дітей у дитячих закладах безоплатно чи з частковою оплатою;

щодо надання безоплатно чи зі знижкою медичної допо­моги і лікування, забезпечення ліками;

стосовно забезпечення житлом малозабезпечених осіб бе­зоплатно чи зі значною знижкою;

з приводу безоплатного харчування учнівської молоді;

щодо розподілу гуманітарної допомоги серед найбідніших верств населення;

з приводу недержавного пенсійного забезпечення (добро­вільного соціального страхування). Зазначені відносини через їх цільове призначення бажано вилучити із цивільного права і включити у предмет права соціального забезпечення;

з надання благодійної допомоги малозабезпеченим грома­дянам;

з приводу матеріального забезпечення через інститути громадянського суспільства.

Цей перелік виходить із концепції соціального забезпечен­ня у широкому розумінні. У літературі він значно звужується. Зокрема, зазначається, що суспільні відносини щодо розподілу коштів недержавних соціальних фондів, у тому числі проф­спілкових, кооперативних, благодійних тощо, до предмета пра­ва соціального забезпечення не входять.

До предмета права соціального забезпечення також належать процедурні відносини, що виникають у зв'язку: а) із встановленням юридичних фактів, без яких не може виникнути мате­ріальне правовідношення; б) з реалізацією фізичною особою права на окремий вид соціального забезпечення; в) з оскаржен­ням рішення посадової особи чи органу соціального забезпе­чення в адміністративному порядку. Порядок оскарження рішень органів соціального забезпечення в судовому порядку регулюється нормами цивільного процесуального права, а не права соціального забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються нормами права соці­ального забезпечення, найчастіше поділяються на три групи: 1) відносини, що виникають з приводу грошових виплат за си­стемою соціального забезпечення; 2) відносини, що виникають з приводу натуральних видів соціального забезпечення; 3) до­поміжні відносини процедурного характеру.

Таким чином, предмет права соціального забезпечення — це групи суспільних відносин, об'єднані цільовим призначен­ням, які виникають у зв'язку з акумулюванням і розподілом коштів із соціальних фондів через систему соціального забез­печення.

3.Методи і функції права соціального забезпечення.

У дореволюційній юридичній літературі під методом розуміли способи тлумачення норм права. Поняття метод правового регулювання було запропоновано цивілістами для характеристики цивільного права та відмежування цієї галузі радянського права від інших і, насамперед, від адміністратив­ного права.

Метод — слово грецького походження, що означає шлях дослідження, спосіб пізнання. Під цим поняттям розуміють спосіб, прийом чи систему прийомів для досягнення якої-не-будь мети. У праві він розглядається як закріплені у юридич­них нормах прийоми впливу на суспільні відносини.

Багато вчених вважають, що основними критеріями розме­жування норм права за галузями є предмет правового регулю­вання (матеріальний критерій) і метод правового регулювання (формально-юридичний критерій), і в цьому контексті розгля­дають усі проблеми методу. Тепер частіше почали говорити не про один галузевий метод правового регулювання, а про систе­му таких методів. Триває процес зближення поглядів учених з цих питань, зокрема, фахівців національного права соціально­го забезпечення.

Вважається, що механізм правового регулювання складаєть­ся з таких стадій: а) регламентування суспільних відносин або створення державою юридичних норм, коли формуються юри­дичні норми, що покликані визначити поведінку фізичних осіб, спрямовувати її в бажане для суспільства русло; б) дія юридич­них норм чи виникнення правовідносин, коли на їхній основі виникають права й обов'язки у конкретних осіб; в) реалізація суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, коли приписи юри­дичних норм втілюються в життя. Цим трьом стадіям процесу правового регулювання відповідають головні елементи правово­го регулювання:

правові норми;

правовідношення;

акти реалізації суб'єктивних юридичних п

рав і обов'язків.

Саме у цих стадіях найбільше виявляються методи (спосо­би, прийоми) правового регулювання.

Поведінка людей регламентується нормами права за допо­могою імперативного (владно-авторитарного, директивного) чи диспозитивного (автономного) способів з використанням таких прийомів, як дозвіл, припис (наказ), заборона. Зазначені два методи використовуються тією чи іншою мірою у всіх галузях права. Як художник за допомогою семи кольорів створює не­повторні картини, так і законодавець за допомогою одних і тих самих способів і прийомів по-різному регламентує вчинки лю­дей в окремих сферах їхньої діяльності.

Методи правового регулювання права соціального забезпе­чення — це способи впливу за допомогою певних прийомів на поведінку людей у сфері соціального забезпечення, зокрема, при прийнятті державними органами відповідних юридичних норм, виникненні соціально-забезпечувальних правовідносин та реалізації фізичними особами права на конкретний вид соці­ального забезпечення у разі настання передбаченого законом соціального випадку.

У праві соціального забезпечення використовуються два основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Під диспозитивним розуміють децентралізований спосіб впливу на суспільні відносини, за якого правове регулювання здійснюєть­ся на засадах автономії, координації юридичної рівності суб'єктів, непідпорядкованості їх між собою. Імперативний метод — це цен­тралізований спосіб впливу на суспільні відносини, що базується на відносинах субординації (підпорядкування) між учасниками цих відносин. За допомогою диспозитивного методу в більшості випадків регламентується поведінка громадян, а імперативного — компетенція органів соціального захисту.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціаль­ного забезпечення здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона. їхня комбінація складає той чи інший метод права соціального забезпечення.

Дозвіл — це наділення фізичної особи (громадянина) таки­ми правами, які дають їй можливість на свій розсуд претенду­вати чи ні на конкретний вид соціального забезпечення на умо­вах і в порядку, що вказані в законі чи договорі.

Припис (наказ) — це обов'язок громадянина чи органу соці­ального захисту населення вчинити вказані в законі дії. Так, норми права зобов'язують орган соціального захисту за наяв­ності законних підстав надати особі конкретний вид соціально­го забезпечення. Закон приписує пенсіонеру повідомляти орган соціального захисту про обставини, що спричиняють зміну роз­міру пенсії або припинення її виплати. На підопічних будинків-інтернатів покладається обов'язок дотримуватися правил внут­рішнього розпорядку в цих соціальних закладах.

Заборона — це покладання на суб'єктів соціально-забезпе­чувальних правовідносин обов'язку утримуватися від вчинен­ня конкретних дій. Цей прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення застосовується рідко і найчастіше закріплюється в нормі права не прямо, а опосередковано, на­приклад, заборона підприємствам і організаціям видавати не­достовірні документи.

До характерних рис методів права соціального забезпечення належать такі:

1. Порядок встановлення прав і обов'язків учасників соці­ально-забезпечувальних правовідносин. За допомогою таких прийомів, як припис (позитивне зобов'язання), дозвіл і заборо­на правовими нормами визначається коло осіб, які можуть всту­пити у правовідносини, їхні права й обов'язки, умови, за яких можна реалізувати права і виконати обов'язки, відповідальність за порушення встановлених вимог. Усе це становить предмет права соціального забезпечення. Суспільні відносини у праві соціального забезпечення, в основному, регулюються згори до низу на владно-імперативних засадах. Юридичний припис або, як його зараз називають, позитивне зобов'язання, виражаєть­ся в покладанні на осіб юридичних обов'язків активного змісту, тобто діяти (чинити), як велить норма права. Незначною мірою у праві соціального забезпечення застосовується децентралізо­ване регулювання, що здійснюється за допомогою координації учасниками відносин своїх дій. Юридичний дозвіл — це право осіб діяти на власний розсуд у межах правових норм, що регу­люють відповідні суспільні відносини. Дозвіл у праві соціаль­ного забезпечення адресується тільки фізичній особі і стосується права на той чи інший вид соціального забезпечення, вибору найбільш вигідного для людини варіанта забезпечення тощо.

Права й обов'язки суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин встановлюються нормативним чи договірним шляхом. Головним способом формування змісту цих право­відносин є нормативні акти. Відповідно до п. 6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються осно­ви соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Багато питань соціального забезпечення регламентуються підзаконними актами як на центральному, так і на регіональному рівнях.

Останніми роками зросла роль соціально-партнерських угод. Цими локальними нормами закріплюється більш високий рівень забезпечення працівників окремих галузей народного господарства чи підприємств. Колективними угодами передба­чаються додаткові заходи соціального захисту працівників на випадок непрацездатності, виходу на пенсію, народження ди­тини, а також з приводу надання безплатно чи на пільгових умовах санаторно-курортної путівки, оплати ліків тощо.

Фізична особа має право на укладання договору добровільно­го пенсійного страхування. При укладанні договору щодо надан­ня соціальних послуг сторони обмежені формою типового дого­вору, тобто не можуть на свій розсуд розширити перелік послуг, змінити вимоги щодо їхньої якості, знизити вартість, підвищи­ти відповідальність за несвоєчасне чи неякісне надання їх, вне­сти інші зміни в умови договору. Договірна форма все ще зали­шається нехарактерною для права соціального забезпечення.

2. Правовий статус суб'єктів правовідносин у соціальному забезпеченні. Взаємовідносини між суб'єктами, як правило, будуються на принципах рівності або автономії та субординації, або підлеглості один одному. У соціально-забезпечувальних правовідносинах ними, з одного боку, є фізична особа чи сім'я, а з іншого, — орган соціального забезпечення, тобто та устано­ва, що безпосередньо приймає рішення про надання окремого виду соціального забезпечення чи безпосередньо займається їхнім соціальним обслуговуванням.

До специфічних рис цих суб'єктів належать такі: 1) хоча со­ціально-забезпечувальні правовідносини є майновими, але учас­ники їх не є рівними, як у цивільному праві, і не перебувають між собою у підпорядкуванні, як в адміністративному праві. Суб'єкти цих відносин є економічно нерівними, але й адміністративно незалежними один від одного; 2) майнові права нале­жать фізичним особам, мають абсолютний характер і користу­ються свободою вибору поведінки, а майнові обов'язки поклада­ються на органи соціального забезпечення; 3) права людини у сфері соціального забезпечення встановлюються за допомогою правомочних норм і виражені у формі дозволів. Правовий статус органів соціального забезпечення визначається зобов'язуючими нормами. Для їхньої діяльності не характерні диспозитивність і можливість власного розсуду. В обмежених випадках вони мо­жуть визначати конкретний вид державної соціальної допомоги окремим вразливим верствам населення.

3. Підстави виникнення, зміни чи припинення соціально-за­безпечувальних правовідносин. Ними є юридичні факти, тобто дії і події. У праві соціального забезпечення юридичними факта­ми, як правило, виступають події, зокрема, такі, як старість (вік), інвалідність, тимчасова непрацездатність, народження дитини, вагітність і пологи, втрата годувальника, безробіття, наявність дітей, багатодітність, одиноке проживання, вимушене пересе­лення і т. ін. Підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин із соціального забезпечення чітко визначені законом.

Зазначені відносини виникають не на підставі одного юри­дичного факту, а за наявності юридичного складу. До остан­нього найчастіше належать: а) настання соціально-правової підстави забезпечення (досягнення певного віку, встановлення групи інвалідності, вимушена відпустка і т. ін.), що дає право на конкретний вид соціального забезпечення; б) звернення за­цікавленої особи до компетентного органу соціального забезпе­чення; в) прийняття органом соціального забезпечення рішен­ня щодо надання відповідного виду соціального забезпечення.

4. Заходи примусу в праві соціального забезпечення. За по­рушення вимог норм права соціального забезпечення передба­чені певні санкції. Порушення можуть бути як з боку фізичної особи (отримання незаконних виплат внаслідок подання фаль­шивих документів про стаж, професію, умови праці, заробіток (доходи) і т. ін.), так і з боку органу соціального забезпечення (неправильне визначення розміру виплати, неякісне надання послуги, необґрунтована відмова і т. ін.). Норми права соціаль­ного забезпечення встановлюють санкції лише для фізичних осіб. Санкції для працівників органів соціального забезпечен­ня передбачені нормами інших галузей права. У праві соціаль­ного забезпечення не передбачені репресивні санкції.

За порушення норм права соціального забезпечення до гро­мадян застосовуються санкції двох видів: правовідновлювальні та правообмежувальні. Правовідновлювальні санкції поляга­ють у тому, що особа, яка завдала матеріальної шкоди внаслі­док зловживання з її боку чи приховання обставин, від яких залежить розмір отримуваних виплат чи право на отримання їх, зобов'язана відшкодувати збитки в повному розмірі. Обме­жена матеріальна відповідальність у праві соціального забез­печення не застосовується. Суть правообмежувальних санкцій полягає у призупиненні реалізації права на деякі види соціаль­ного забезпечення на певний термін. Так, у п. 5 ст. 31 Закону України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове держав­не соціальне страхування на випадок безробіття" зазначені випадки, що сталися з вини безробітного, за яких тривалість виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, матеріальної допо­моги у період професійної підготовки, перепідготовки або підви­щення кваліфікації та матеріальної допомоги у зв'язку з безро­біттям скорочується на термін до 90 календарних днів.

Ми звикли користуватися бібліотеками і не дивуємося, що серед десятків чи сотень тисяч книг бібліотекар швидко знахо­дить необхідну. Уся література розміщена на стелажах, поли­цях у певному порядку, що дає можливість будь-коли отрима­ти замовлену книгу чи покласти на відведене місце нову. Такий же порядок існує в кожній галузі права, яка налічує вели­чезну кількість норм. Знаючи систему галузі права, можна легко відшукати потрібну норму.

Система права соціального забезпечення — це науково обґрун­тована класифікація норм права у сфері соціального забезпечен­ня на окремі групи, що охоплюють однорідні, пов'язані між со­бою суспільні відносини, та розміщення їх у відповідній послідов­ності залежно від того, яку роль вона відіграє всередині цієї га­лузі права. Система права соціального забезпечення дає мож­ливість отримати відповідь на два запитання: з яких частин скла­дається ця галузь права, і як ці частини взаємодіють між собою.

Характерними рисами системи права соціального забезпе­чення є: 1) зумовленість її реально існуючою системою суспіль­них відносин, що є предметом правового регулювання цієї га­лузі права; 2) органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок усіх правових норм, що належать до цієї галузі права; 3) структур­на різноманітність системи галузі права, до якої входять не­однакові за змістом і обсягом елементи.

Структурними елементами системи права соціального забез­печення є норми права, інститути права та підгалузі цієї право­вої галузі. Зазначені елементи перебувають між собою в пев­них зв'язках (підпорядкуванні, координації, функціональній залежності й т. ін.).

Норми є тими цеглинками, з яких побудована галузь права соціального забезпечення. У їхній структурі виділяють від двох до п'яти елементі

в: 1) гіпотезу; 2) суб'єкт; 3) характер — вид правомочин, яким наділяється суб'єкт норми; 4) зміст — діян­ня, щодо якого застосовуються вказані у правовій нормі право­мочний суб'єкта норми права; 5) санкція. У системі кожна нор­ма права розглядається як єдине ціле і є об'єктом для групу­вання їх у більш загальні нормативно-юридичні утворення.

Інститут права — це основний елемент системи права, що є сукупністю правових норм, які регулюють однорідну групу суспільних відносин у сфері соціального забезпечення. Для нього характерні такі риси: а) регулює вид більш чи менш зна­чущих суспільних відносин; б) є логічно замкнутою відокремленою сукупністю норм; в) функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин не­залежно від інших інститутів права.

Юридичним критерієм відокремлення тієї чи іншої сукуп­ності норм у конкретний правовий інститут є: а) юридична єдність правових норм, що входять до правового інституту. Ці норми утворюють єдиний комплекс, що виявляється у загаль­них положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях; б) однорідність фактичного змісту — правовий інсти­тут, призначений для регулювання самостійної, порівняно відокремленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей; в) повнота регулювання конкретної групи відносин. Правовий інститут поєднує різні види правових норм, які можуть бути дефінітивними, уповноважуваними, зобов'язальними, заборон­ними та ін. Ці правові норми в комплексі всебічно регулюють відповідну групу суспільних відносин. Внаслідок цього кож­ний правовий інститут є унікальним, виконує тільки йому при­таманні функції і не дублюється іншими структурними еле­ментами галузі права; г) як правило, нормативна відокрем­леність у правових актах у вигляді глав, розділів, частин.

Система галузі права дає можливість науково обґрунтовува­ти розташування правових норм усередині права соціального забезпечення. Основним критерієм тут виступає роль, яку відіграють норми права соціального забезпечення. Одні з них мають значення для всієї галузі права, а інші — лише для окре­мих правових інститутів чи їх комплексів. За цим критерієм норми права поділяються на загальні та особливі.

Дискусії стосовно предмета правового регулювання суттєво впливають на обґрунтування системи права соціального забез­печення. Зазначена галузь ще формується, немає єдиного ко­дифікованого нормативного акта, що регулював би суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. Тому в літературі висловлені різні думки щодо структурних елементів системи права соціального забезпечення. Так, на думку Н.Б. Болотіної, норми права соціального забезпечення об'єднуються в такі структурні частини: загальні положення; право загальнообов’язкового державного соціального страхування; право держав­ної соціальної допомоги; недержавне соціальне забезпечення. Загальна частина права соціального забезпечення складаєть­ся із загальних правових інститутів, норми яких відображають специфіку цієї галузі. Правові категорії, вироблені наукою, входять до системи науки, але не до системи галузі, яка має справу тільки з нормами права.

На думку автора, можна виділити такі структурні елементи Загальної частини права соціального забезпечення:

основний інститут-комплекс нормативних приписів, що визначають понятійний апарат, предмет правового регулюван­ня, завдання галузі та галузеві принципи;

інститут правосуб'єктності як комплекс нормативних приписів, що регламентують правовий статус суб'єктів соціаль­но-забезпечувальних правовідносин і, в тому числі, їхні основні права й обов'язки у сфері соціального забезпечення;

інститут соціальних ризиків та юридичних фактів у сфері соціального забезпечення;

інститут стандартів у сфері соціального забезпечення;

інститут нормативних актів (джерел) права соціального забезпечення.

Окремі фахівці до Загальної частини включають інститут трудового стажу, інститут середньомісячного заробітку, інсти­тут строків. Нині вважають їх інститутами Особливої частини.

В Особливій частині, крім правових інститутів, можна ви­ділити ще підгалузі права соціального забезпечення, а саме: пенсійне право, допомогове право, соціально-обслуговувальне право. Слід зазначити, що підгалузь права — це об'єднання кількох правових інститутів, які регулюють споріднені комп­лекси суспільних відносин, що входять у сферу регулювання права соціального забезпечення.

Пенсійне право включає такі правові інститути: 1) пенсії за віком; 2) пенсії у зв'язку з інвалідністю; 3) пенсії в разі втрати годувальника; 4) пенсії за вислугу років; 5) дострокові пенсії; 6) довічне утримання суддів; 7) обчислення пенсій; 8) призна­чення пенсій.

У допомогове право входять такі правові інститути: 1) допо­мога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; 2) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами; 3) одноразова допомога при народженні дитини; 4) допомога з догляду за дитиною до досяг­нення нею трирічного віку; 5) допомога на дітей, які перебува­ють під опікою чи піклуванням; 6) допомога на дітей одиноким матерям; 7) державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; 8) грошова допомога біженцям; 9) допомога у зв'язку з безробіттям; 10) допомога на поховання; 11) інші види допомог; 12) субсидії; 13) компенсаційні виплати; 14) обчислення сукупного доходу сім'ї для всіх видів соціальної допомоги; 15) пільги за системою соціального забезпечення. Перелік цих правових інститутів не є вичерпним.

До соціально-обслуговувального права належать такі інсти­тути: 1) утримання непрацездатних в інтернатних закладах; 2) соціальне обслуговування пенсіонерів та одиноких непраце­здатних громадян за місцем проживання; 3) професійне навчан­ня і працевлаштування інвалідів; 4) забезпечення інвалідів транспортними засобами; 5) забезпечення населення технічни­ми засобами реабілітації; 6) утримання дітей у дитячих закла­дах; 7) натуральна допомога нужденним членам суспільства; 8) професійна підготовка або перепідготовка, підвищення ква­ліфікації та профорієнтація; 9) пошук підходящої роботи і спри­яння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання робо­тодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних; 10) інфор­маційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлашту­ванням; 11) соціальні послуги в системі соціального страхуван­ня від нещасних випадків; 12) санаторно-курортне лікування та оздоровлення тощо.

Усі названі підгалузі права соціального забезпечення мають основний інститут (Загальну частину). Процес формування цих підгалузей права триває. З них найбільш розвинутою є підгалузь пенсійного права.

Крім названих підгалузей, до Особливої частини права соці­ального забезпечення входять такі правові інститути:

безоплатної чи зі знижкою медичної допомоги, лікуван­ня, забезпечення ліками, санаторно-курортного лікування;

недержавного соціального забезпечення, що складається з благодійництва і гуманітарної допомоги;

трудового (страхового) стажу;

відповідальності;

розв'язання спорів, що виникають із соціально-забезпе­чувальних правовідносин.

Викладач ___________________________Гречанюк-Самойлова С.В.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
4. V. Класифікація і внесення поправок
5. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
6. А. Правобережну Україну.
7. А/. Право власності.
8. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
9. Аграрне право
10. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
11. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
12. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.

Переглядів: 2429