• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Об’єкт, предмет і завдання географії населення[1].

С/р

удь-яка галузь права є складовою єдиного національного права. Як частина цього цілого, вона тісно пов'язана з іншими галузями права, взаємодіє з ними через комплексні правові інститути, глибоко проникає в окремі з них. Не є винятком і право соціального забезпечення, яке у системі права України займає самостійну нішу.

Оскільки право соціального забезпечення взаємодіє з низ­кою галузей права, то виникає потреба у визначенні місця цієї галузі права у правовій системі України або, іншими словами, необхідність з'ясувати, як співвідноситься зазначена галузь права з іншими. Це сприяє уточненню предмета правового ре­гулювання окремих галузей права, зокрема, таких, як консти­туційне, адміністративне, фінансове, цивільне, трудове, медич­не, соціальне та деяких інших.

Конституційне право вважається провідною галуззю права по відношенню до права соціального забезпечення. У його нор­мах закріплені ознаки соціальної держави та її соціальна функ­ція, соціальна спрямованість економіки, органи, що визнача­ють та реалізують соціальну політику держави, механізм захи­сту прав і свобод фізичної особи тощо.

Предметом конституційного права є також суспільні відно­сини між людиною і державою, але не будь-які, а такі, що вста­новлюють основоположні принципи правового статусу особи. Серцевиною цього статусу є основні права, свободи й обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави.

До соціальних (ст. 43—52 Конституції України) належать права, які забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини в суспільстві. Особливе місце се­ред цих прав посідає право на соціальне забезпечення, яке за­фіксоване у ст. 46 Основного Закону як право на соціальний захист. Конституційне право роз

робляє теоретичні основи пра­ва на соціальне забезпечення як природного і невідчужуваного, що належить кожному з моменту народження, і незалежно­го від волі конкретної держави, вказує на ті умови й засоби, які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист.

Право соціального забезпечення конкретизує зміст суб'єк­тивного права на соціальне забезпечення, форми і види соці­ального забезпечення, визначає порядок і умови, за яких на­дається конкретний вид матеріального забезпечення, його розмір.

Адміністративне право регулює управлінські відносини і, в тому числі, у сфері соціального захисту населення. Це право визначає поняття й структуру соціальної сфери в цілому і соці­ального захисту населення, зокрема, адміністративно-право­вий статус суб'єктів виконавчої влади у сфері соціального за­хисту населення. Норми адміністративного права закріплюють повноваження щодо соціального захисту населення, Президен­та України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади (Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби без­пеки України та ін.), соціальних фондів, місцевих органів ви­конавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Норми адміністративного права передбачають систему ор­ганів соціального захисту населення, порядок видання ними актів нормативного і ненормативного характеру, актів застосу­вання норм права та здійснення організаційних дій.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, що виникають при створенні, легалізації та діяль­ності об'єднань інвалідів, ветеранів праці і війни, інших соці­ально незахищених груп населення, здійснення державного нагляду і контролю за їхньою роботою.

Значна увага приділяється правовому статусу громадян як суб'єктів адміністративного права. Розкривається зміст прав і обов'язків фізичних осіб у сфері державного управління соці­альним захистом населення, особливо права на звернення до органів, що займаються соціальним забезпеченням громадян.

В органах соціального захисту населення введено посади державних службовців. Адміністративне право передбачає умо­ви вступу на державну службу в ці органи, порядок її прохо­дження в органах соціального захисту населення, правила ко­ристування службовими документами, повноваження посадо­вих осіб щодо організації трудового процесу.

Таким чином, предметом адміністративного права є суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування як по вертикалі, так і по горизонталі з приводу їхньої виконавчо-розпорядчої діяльності з організації соціального забезпечення громадян. Предмет ре­гулювання права соціального забезпечення — суспільні відно­сини, які виникають між органом соціального захисту насе­лення, з одного боку, і фізичною особою, з другого, з приводу надання останній конкретного виду соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний вид матеріального забезпечення та дотримання встановленого порядку реалі­зації цього права.

В чистому вигляді окремих галузей права не існує. Кожна з них містить норми іншого галузевого профілю. Не є винятком і право соціального забезпечення. Тут доречно нагадати, що адміністративне право є материнським щодо права соціального забезпечення. Саме від нього відбрунькувалися норми, що ре­гулювали забезпечення пенсіями і допомогами військовослуж­бовців та інших держслужбовців, а також допомогами осіб, діяльність яких не була пов'язана з виробництвом.

Адміністративно-правовий характер мають процедурні від­носини зі встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид соціального забезпечення та захисту поруше­ного права. У літературі їх однозначно віднесено до права соці­ального забезпечення.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що вини­кають у процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінансова діяльність держави. У навчальній літературі підкреслюється, що відносини, пов'язані з акумулюванням і ви­трачанням коштів різних соціальних фондів, не є предметом пра­ва соціального забезпечення, а належать до фінансового права.

Кошти соціального страхування формуються за рахунок трьох джерел: страхових внесків працівників, внесків робото­давців, субсидій держави. Формування й використання коштів соціальних фондів — це дві сторони однієї медалі. Зараз зби­рання коштів і фінансування соціальних програм зосереджуєть­ся в одних руках.

Соціальне страхування передбачає встановлення державою переліку страхових соціальних фондів, їхнього призначення, сфери застосування, джерел формування, участі громадськості у їх створенні та управлінні ними. Запровадження й викорис­тання індивідуальних пенсійних накопичень мають свої особ­ливості. Це саме стосується персоніфікованого обліку внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Усе це свідчить, що фінансові відносини з приводу формування со­ціальних фондів і здійснення з них соціальних виплат тяжіють більше до права соціального забезпечення, ніж до фінансового права. Названі відносини під відповідним кутом зору є предме­том правового регулювання цих двох галузей права.

Трудове право щодо права соціального забезпечення також є материнською галуззю. Раніше вважалося, що відносини із забезпечення робітників і службовців, а також членів їхніх сімей у старості, з настанням непрацездатності, втрати году­вальника є об'єктом регулювання трудового права. Вислов­лювалися думки, що право соціального забезпечення є підгалуззю трудового права. Ці галузі права мають спільне істо­ричне коріння.

Обидві галузі права довгий час вживали термін трудовий стаж, але з урахуванням свого предмета регулювання. Так, у трудовому праві тривалість трудового стажу має значення при виникненні права на винагороду за вислугу років чи премії за результатами роботи підприємства за рік, а спеціальний стаж є однією з умов просування по службі. У праві соціального забез­печення від тривалості загального трудового стажу залежав розмір пенсії за віком та допомоги в разі тимчасової непраце­здатності, а від спеціального стажу — пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком на пільгових умовах. У процесі рефор­мування соціального забезпечення термін трудовий стаж зам­інюється на страховий стаж.

У літературі підкреслюють безперечний тісний зв'язок тру­дового права і права соціального забезпечення. Ці дві галузі близькі одна до одної і в ряді випадків переплітаються, межі між ними не завжди чітко окреслені. Наприклад, попереджен­ня нещасних випадків на виробництві — це сфера трудового права, а надання пенсій та допомог жертвам виробничих травм — сфера права соціального забезпечення.

Відносини зайнятості й працевлаштування є комплексними за своєю юридичною природою: вони входять до предмета адмі­ністративного, трудового права і права соціального забезпечен­ня. До останньої галузі права відносять відносини між підпри­ємствами і Фондом загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування України на випадок безробіття щодо страхування від безробіття працівників підприємств, відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання послуг із пра­цевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної ро­боти, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям, а також матеріальної допомоги в період профпідготовки за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування України на випадок безробіття. До адміністративного права належать відносини щодо броню­вання робочих місць для інвалідів.

Між трудовим правом і правом соціального забезпечення є істотні відмінності: 1) предметом трудового права є трудові відносини між працівником і роботодавцем, а право соціально­го забезпечення регулює суспільні відносини, що складаються в процесі матеріального забезпечення громадян у разі настання соціальних випадків, внаслідок яких особа втрачає здоров'я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї обстави­ни; 2) трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на працю, а соціально-забезпечувальні — у результаті здійснен­ня права на соціальне забезпечення; 3) трудове право має спра­ву з громадянами, що працюють, а право соціального забезпе­чення, — в основному, з особами, що не працюють; 4) трудове право регулює оплату праці з однойменного фонду підприєм­ства, установи, організації, а право соціального забезпечення передбачає виплату пенсій і допомог громадянам зі спеціаль­них централізованих соціальних фондів; 5) трудовому праву властивий договірний порядок виникнення правовідносин та поєднання централізованого і локального регулювання відно­син. Громадяни отримують матеріальне забезпечення на під­ставі імперативних норм права, що приймаються компетент­ними державними органами і не можуть змінюватися й конк­ретизуватися угодами сторін.

Існує певний зв'язок між правом соціального забезпечення і цивільним правом. Останнє регулює майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному во­левиявленні, майновій самостійності її учасників.

Перш за все, такий зв'язок вбачається в нормах, що регулю­ють соціальне страхування (право соціального забезпечення) та особисте страхування (цивільне право). Видами соціального страхування є страхування пенсій за віком, у зв'язку з інвалід­ністю, на випадок втрати годувальника; страхування конкрет­них видів допомог (ст. 4 Основ законодавства України про за­гальнообов'язкове державне соціальне страхування). Видами особистого страхування є: змішане страхування життя; стра­хування на випадок смерті чи втрати працездатності; страху­вання додаткової пенсії; страхування від нещасних випадків; індивідуальне страхування тощо. Види обов'язкового страху­вання зазначені у ст. 6 Закону України "Про страхування".

Особливе місце в особистому страхуванні посідає страхуван­ня додаткової пенсії, адже воно не належить ні до страхування від нещасних випадків, ні до страхування життя, а також ме­дичне страхування, оскільки у формі обов'язкового воно набу­ває рис соціального страхування, а у формі добровільного — особистого.

Останніми роками в Україні почали створюватися недержавні інститути страхування від соціальних ризиків. Це стосується, перш за все, недержавного пенсійного забезпечення. Окремі до­слідники соціального права вважають, що відносини, які тут виникають, слід вважати цивільно-правовими і такими, що не мають відношення до права соціального забезпечення.

Справді, недержавне соціальне забезпечення здійснюється на добровільній основі, а отже, належить до цивільно-право­вих відносин. Ці відносини мають багато спільного із соціаль­но-забезпечувальними правовідносинами, спрямовані на забез­печення гідного життя непрацездатних, є додатком до держав­ного соціального забезпечення. Усе це спонукає до висновку, що ці відносини слід віднести до предмета регулювання права соціального забезпечення.

Норми, що стосуються відшкодування у разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, не належать до пра­ва соціального забезпечення. Відповідальність у цьому разі полягає у відшкодуванні потерпілому заробітку (доходу), втраченого ним внаслідок втрати чи зменшення професійної пра­цездатності, а також у відшкодуванні додаткових витрат, спри­чинених ушкодженням здоров'я (посилене харчування, сана­торно-курортне лікування, придбання ліків, протезування, сто­ронній догляд тощо). Відносини з відшкодування шкоди, що стала наслідком порушення роботодавцем правил охорони праці, не є ні соціально-забезпечувальними, ні трудовими, а належать до цивільно-правових.

З інститутом соціального обслуговування непрацездатних багато спільного має інститут довічного утримання (догля­ду), який регулюється статтями 744—758 Цивільного кодексу України. Різниця між цими двома інститутами полягає в тому, що соціальне обслуговування здійснюється безплатно спеціаль­но створеними для цього соціальними установами, а довічне утримання — на оплатній основі набувачем майна.

Ще однією галуззю права називають соціальне право. Термін соціальне право вживається давно. У нього вкладався і вкла­дається різний зміст: сукупність норм, що регулюють торговий обіг або приватне право; частина публічного права; самостійна галузь права; сукупність галузевих навчальних дисциплін тощо. Найчастіше соціальне право розглядають як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в галузі праці, соціального забезпечення, освіти, охорони здоров'я тощо. У цьому розумінні право соціального забезпечення є підгалуззю соціального права.

Серед дослідників суспільних відносин у сфері охорони здо­ров'я немає єдності щодо їх галузевої належності та назви ком­плексу норм, що їх регулюють. Ці норми об'єднують у медичне або лікарське чи охоронно-оздоровче право і відносять до ци­вільного права чи права соціального забезпечення або до само­стійної галузі права.

Під медичним правом слід розуміти сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини з надання закладами охо­рони здоров'я фізичним особам медичної допомоги лікарськи­ми засобами і визначають правовий статус медичного праців­ника та пацієнта.

Предметом права соціального забезпечення є надання фізич­ним особам медичних послуг безкоштовно чи на пільгових умо­вах. Відносини з медичного страхування повністю входять до предмета цієї галузі права. Немає підстав для вилучення з пра­ва соціального забезпечення і відносин із забезпечення окре­мих вразливих груп населення лікарськими засобами, протез­но-ортопедичними, засобами коригування, слуховими апара­тами та з приводу проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності.

Право соціального забезпечення пов'язане й з іншими га­лузями права. Співвідношення різних галузей права з правом соціального забезпечення допоможе уточнити їхні об'єкти пра­вового регулювання та місце у правовій системі України.

Вивчення населення є необхідною ланкою в контексті комплексних географічних досліджень території поряд з вивченням особливостей природного середовища і господарства. Населення (або народонаселення) – це природно-історична сукупність людей, яка неперервно самовідновлюється в процесі самовідтворення безпосереднього життя. Таким чином населення виступає головним матеріальним компонентом людського суспільства.

До моменту остаточного становлення географії населення як науки (перша половина ХХ століття) підходи до вивчення населення в різні періоди часу були відмінними. До ХVІІІ століття включно географи вивчали населення в межах країнознавства. Лише у ХІХ столітті в країнах Західної Європи в складі географії відокремилися такі наукові напрями як антропогеографія (Німеччина) та «географія людини» (Франція, Італія, Бельгія).

Антропогеографія базувалася на позиціях географічного детермінізму, намагаючись пояснити всі проблеми географії населення, у тому числі відмінності в розміщенні та відтворенні населення, виключно особливостями природного середовища. Відомий німецький географ Фрідріх Ратцель (1844-1904) вважав, що основне завдання антропогеографії полягає у встановленні особливостей впливу природи на дух і тіло окремих осіб та цілих народів. Сама ж антропогеографія розглядалася як галузь біогеографії. На думку антропогеографів, не тільки людина, а й цілі країни розвиваються за законами природи. Антропогеографи механічно трактували зростання густоти населення, розглядаючи його головним чинником переходу від нижчих до вищих форм господарювання. Це помилковий підхід. Зрозуміло, що виходячи лише з природних особливостей, неможливо правильно пояснити специфіку розселення людей та закони народонаселення.

Засновниками іншого наукового напряму – «географії людини» – були французькі вчені Поль Відаль де ла Блаш (1845-1918), Я. Брюн (1869-1930) та А. Деманжон (1872-1940). Представники цієї наукової школи вбачали своє завдання у вивченні взаємовідносин та взаємовпливу природи і суспільства, відзначаючи при цьому, що пояснення багатьох явищ в галузі географії населення слід шукати не тільки в дії природних чинників. Разом з тим вони не зовсім правильно трактували закони суспільного розвитку. На рівних правах і цілком ізольовано представники «географії людини» розглядали найрізноманітніші природні, історичні, економічні й інші фактори. При цьому не враховувалася провідна роль способу виробництва та його вплив на розселення. Натомість особлива увага зверталася на вивчення тих аспектів життя людей, котрі знаходять своє відбиття у ландшафті. Звідси посилена увага приверталася до зовнішнього вигляду поселень, житла, тоді як зовсім не зверталася увага на їх функціональну роль.

Рамки «географії людини» були надто широкими: від вивчення біологічних основ людини до географії мов і релігій, географії транспорту, торгівлі, міграцій тощо. Пізніше, вже у ХХ столітті, з «географії людини» у Франції виокремилися такі наукові дисципліни як географія міст, географія сільського розселення, географія міграцій.

Значний внесок у становлення географії населення зробив Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський. Під його керівництвом був складений п’ятитомний географо-статистичний словник, де було вміщено опис всіх народів і найбільших поселень Російської імперії того часу. П.П. Семенов-Тян-Шанський очолював протягом 33 років статистичний департамент Росії, був ініціатором та організатором першого в Російській імперії перепису населення 1897 року.

Зародження географії населення безпосередньо на українських теренах відбувалося спочатку в межах досліджень етнографічної та демографічної спрямованості. Вже на початку ХІХ століття з’являється перша робота ініціатора створення Харківського університету Василя Назаровича Каразіна, присвячена регіональним соціолого-демографічним проблемам. Вперше в Україні він порушив і частково розв’язав проблему вивчення природного приросту населення в різних соціальних групах людей, зокрема В.Н. Каразін встановив особливості природного руху міського населення, кріпосних і державних селян.

З середини ХІХ століття провідним центром української етнографії стає Київ, де з 1834 р. діє університет Св. Володимира (зараз – ім. Т.Г. Шевченка). Помітний внесок у розвиток етнографії зробив перший ректор Київського університету М.О. Максимович.

У 60-х роках ХІХ століття в межах України проводилася етнографо-статистична експедиція «У Західноруський край». Керував нею видатний український вчений-народознавець Павло Платонович Чубинський (1839-1884). Науковими результатами цієї експедиції стали 7 томів матеріалів про звичаї, обряди, народну творчість, матеріальну культуру українців. За цю роботу Паризький Міжнародний географічний конґрес нагородив П.П. Чубинського медаллю другого класу, а Російське Географічне Товариство малою золотою медаллю.

У 1873 р. в Києві відкривається Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства (проіснував всього 3 роки та був закритий з політичних причин, але саме від цієї дати веде свій родовід Українське Географічне Товариство). Ним була проведена значна робота з вивчення населення України. У роботі відділу брали активну участь Павло Чубинський, Михайло Драгоманов, Михайло Старицький та інші.

Важливу роль у зборі і публікації матеріалів із статистики населення в цей час відіграли губернські статистичні комітети, а також Генеральний штаб, який здійснював військово-статистичний опис Росії, у тому числі і дев’яти українських губерній.

Серед робіт кінця ХІХ століття певної уваги заслуговує книга Л.І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні річки», в якій автор намагався висвітлити велике значення водних шляхів у поширенні людської цивілізації.

Вагомий внесок у становлення географії населення зробив відомий кліматолог О.І. Воєйков (1842-1916). Насамперед заслуговує на увагу його робота «Розподіл населення Землі в залежності від природних умов і діяльності людини» (1906 р.). Використовуючи значний обсяг статистичної інформації, О.І. Воєйков розглянув загальні закономірності розподілу населення, відзначивши при цьому, що вирішальним фактором у розселенні населення є не стільки природа, скільки сама людина.

В СРСР, у порівнянні з іншими галузями суспільної географії, географія населення почала розвиватися відносно пізно. Це було обумовлено тим, що у 20-30-х роках ХХ століття основна увага приділялася вивченню господарства. У зв’язку з цим М.М. Баранський зазначав: «… розділ про населення безслідно випав, провалився між природою і господарством, між фізичною та економічною географією. Людину забули…».

Проте вже з початку 50-х років минулого століття дослідження з географії населення стають пріоритетними в складі економічної географії. Наріжне значення для розвитку географії населення того часу мали праці М.М. Баранського, Р.М. Кабо, В.В. Покшишевського, М.І. Лялікова, Ю.Г. Саушкіна. Саме вони довели необхідність вивчення населення, розробили методику характеристики населених пунктів, написали перші наукові роботи та підручники з географії населення. Насамперед це стосується Рафаїла Михайловича Кабо (1886-1957), який ще у 1941 р. виступив з програмною статтею «Елементи географічного вивчення населення».

Отже, сучасна географія населення – невід’ємна частина системи географічних наук. Адже населення і як головна виробнича сила, і як кінцевий споживач всіх вироблених товарів і послуг, – тісно пов’язано з усіма галузями господарства. Тобто населення приймає активну участь у всіх явищах і процесах, що вивчаються економічною та соціальною географією. Таким чином, географію населення можна визначити як галузь соціально-економічної (суспільної) географії, яка вивчає склад і розміщення населення і населених пунктів.

Фахівці користуються коротшим та більш зручним визначенням: географія населення – це наука про населення та форми його розселення. Але цей підхід передбачає володіння специфічним поняттєво-термінологічним апаратом. Зокрема, терміном «розселення» позначається і процес розміщення населення на досліджуваній території (1), і результат цього процесу у вигляді системи поселень (2). Інтегральне тлумачення цієї ключової категорії може виглядати наступним чином: розселення – це розподіл населення по території та форми його територіальної організації у вигляді населених пунктів (поселень).Відомий грецький архітектор К. Доксіадис запропонував ввести до наукового обігу термін «екістика», який має позначати науку про розселення.

Існують й інші варіанти визначення географії населення, але в будь-яких випадках вони чітко відбивають «двуєдність» об’єкту дослідження – це і саме населення, і населені місця, в яких воно живе і працює.

Хотілося б звернути увагу на те, що сьогодні наука зветься не «географія людини», а «географія населення». Таким чином підкреслюється та обставина, що розглядаються не біологічні одиниці (для цього існують анатомія, фізіологія, медицина та інші науки), не окремі люди без соціального середовища, без історичного досвіду (філософи твердять: жити в суспільстві та бути вільним від нього – неможливо); а все ж таки територіальні групи людей, як складові частини суспільства[2].

Географія населення, як синтетична наука, взаємодіє з цілою низкою географічних та негеографічних дисциплін.

Особливо тісні зв’язки, звичайно, з першими: географією промисловості, сільського господарства, сфери обслуговування та іншими науками суспільно-географічного циклу. Скажімо, промислове виробництво є суттєвим фактором розселення (напрямок міграції із сільської місцевості до міст пов’язаний з більш широким набором в останніх місць прикладання праці), а останнім часом концентрація населення у великих містах, в свою чергу, перетворилася на фактор розміщення виробництва (виник навіть термін «трудомісткі галузі»; важливим фактором розміщення окремих галузей став «фактор споживача»).

Географія сфери обслуговування також починає процес дослідження з вивчення різноманітних структур населення, яке споживає відповідні послуги (скажімо, «молоде» місто-новобудова може мати 1-2 аптеки, але 8-10 дитячих садочків, а «старе» місто з такою ж чисельністю населення потребує значно більшої кількості аптек та медичних установ, а дошкільних закладів вистачить і 3-5. Спробуйте самостійно пояснити цей факт).

Важливими є зв’язки з дисциплінами природничо-географічного циклу. Фізична географія вивчає природно-територіальні комплекси, але останні формуються і під впливом людської діяльності також. На даний час практично не залишилось суто природних ландшафтів, вони поступово перетворені на природно-антропогенні (наприклад, в Україні агроландшафти займають близько 70% території) та антропогенні (техногенні геосистеми, урболандшафти, «транспортні коридори» тощо). Всім відомий факт, що температура повітря в центрах великих міст може бути вищою на 5-7^оС, ніж на околицях. Приклади можна продовжувати.

У свою чергу, природні умови істотно впливають на розміщення населення: більше половини населення світу проживає на висотах менше 200 метрів над рівнем моря та на відстані менше 200 км від узбережжя морів. Цей феномен отримав назву «зсув вниз і до моря»[3].

Водночас, великі ділянки Канадського Арктичного архіпелагу, Гренландії, Аравійського півострову, центральної частини Австралії практично не заселені. Через екстремальність природних умов цілий континент – Антарктида – взагалі не має постійного населення.

Серед негеографічних дисциплін найтісніші зв’язки з географією населення мають соціологія, демографія, етнографія.

Соціологія– вчення про закони розвитку суспільства. Соціологія вивчає відношення між окремими групами людей. Якщо ці групи виділити за територіальною ознакою, то соціологія може суттєво допомогти географії населення, наприклад, в розумінні причин міграції населення.

«Демографія» – цей термін утворений від грецького слова «демос» (народ взагалі, народні маси). Демографія вивчає чисельність населення, його статеву, вікову та інші структури, а також мобільність з кількісної сторони (відповідний розділ статистики так і називається – демографічна статистика).

«Етнографія» – термін утворений від грецького «етнос» (народ у вузькому розумінні, певна територіальна сукупність людей). Етнографія – це історична наука, яка вивчає походження, культуру та побут народів світу. Кожен етнос має свої специфічні традиції (наприклад, араби не вживають свинини), особливості виробничих навичок, які обов’язково слід враховувати в політичній та економічній географії, менеджменті та маркетингу.

На стику географії населення, економічної і соціальної географії та етнографії сформувалася етногеографія – наука, що вивчає геопросторову організацію етносів, їх територіальну взаємодію, чинники, які впливають на розміщення і просторову мобільність етносів та їх представників.

Ігнорування етнічних (національних) особливостей було одним з елементів механізму гальмування соціально-економічного розвитку в межах колишнього СРСР, фактично ж – головною причиною його розпаду. В історії розвитку господарства СРСР було чимало випадків, коли створення нових промислових або транспортних об’єктів, освоєння нових територій, масові переселення та інші починання викликали негативну реакцію у місцевого населення. В результаті господарські проблеми обтяжувалися національними. Наприклад, нове будівництво в Середній Азії не допомогло вирішити там проблему надлишку трудових ресурсів, оскільки воно носило індустріальний характер, який не відповідав кваліфікаційному рівню корінного населення. Отже, довелося стимулювати трудову міграцію росіян, українців, білорусів до й без того трудонадлишкових районів, що постійно загострювало соціальні проблеми (нестача житла, землі, води та ін.).

На жаль, трудові навички і традиції корінного населення в радянський період оцінювалися не адекватно, швидше як екзотика, ніж конкретна економічна категорія. Між тим, традиційне господарство місцевого населення – один з чинників економічної диференціації господарських комплексів, спеціалізації їх окремих ланок. Як приклади можна навести китобійний промисел в Гренландії, оленярство у ескімосів, рибальство в ісландців, терасне землеробство на Кавказі, ткання килимів в Ірані або Пакистані. Навіть в епоху НТР без врахування таких особливостей неможливе ефективне господарювання. Скажімо, вирощування рису в Україні (Приазов’я та Північний Крим) досі не наблизилося по якісним характеристикам та ефективності до світових стандартів. Або масове зселення горців Таджикистану в долини «на бавовник» не дало бажаного результату, тому що мешканці гір не мають досвіду землеробства в оазисах. Більше того, це привело до занепаду господарства в горах (яке також вимагає спеціальних навичок) та перенаселення в долинах, а потім і до кривавих конфліктів (ферганські події в Узбекистані наприкінці 80-х років ХХ століття).

Таким чином, сучасне розуміння предмету дослідження географії населення, зберігаючи певні історичні традиції, дедалі повніше відбиває комплекс процесів, пов’язаних з багатогранною суспільною діяльністю людей у просторовому аспекті. При вивченні регіональних відмінностей соціальних процесів, причин їх виникнення та змін, виявляються закономірності їх динаміки у просторі і часі. Зростання ролі людського (соціального) фактору в розвитку суспільства посилює необхідність розширення уяви про предмет географії населення.

Теоретико-методологічні передумови дослідження населення в новій соціально-економічній ситуації базуються не на покомпонентному (екістичні, геодемографічні, трудоресурсні та інші процеси), а на комплексному підході. У цьому випадку природна, соціальна і екістична сутність розвитку територіальних спільностей людей як об’єкту географічного дослідження розглядається у взаємозв’язку і взаємозумовленості, що найповніше відбиває особливості їх суспільного життя в просторі і часі. Отже, предметом дослідження стало виявлення закономірностей розвитку територіальних спільностей людей та особливостей їх життєдіяльності в сукупності зв’язків і залежностей.

Дослідження територіальної організації життєдіяльності людей дає найповнішу картину їх суспільного існування, розкриває особливості функціонування соціумів. Ці особливості проявляються в соціальній та демографічній структурі населення, характері його відтворення, просторових формах організації, видах праці та рівні зайнятості, стосунках з природним середовищем тощо – розгляд цих питань передбачається у наступних лекціях.

[1] Більш точно цей розділ суспільної географії слід було б називати «Географія населення і поселень». Ще М.М. Баранський казав, що «в географії не можна вивчати населення, яке вигнали з його житла».

[2]Такі територіальні спільності людей мають власну назву – «соціум». Основою цілісності соціумів різних рівнів виступає спільне проживання на території в межах одного чи декількох близько розташованих поселень (останні в такому випадку утворюють локальну систему розселення).

[3] Загалом тільки в трьох країнах світу є постійні населені пункти з абсолютною висотою більше 5 км – в Болівії, Перу та Китаї. Болівія є найбільш «високогірною» країною світу, ¾ населення тут мешкає вище 3700 метрів, до того ж фактична болівійська столиця Ла-Пас є «найвищою» в світі – 3620 м. Найвищим поселенням світу став ламаїстський монастир в тибетській частині Китаю – 5200 м; порівняйте: в Україні найвищий населений пункт – с. Синевирська Поляна Закарпатської області має позначки трохи більше 1000 м над рівнем моря.

Читайте також:

1. V. Завдання.
2. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
3. А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.
4. Абетково-предметний покажчик
5. Адаптація персоналу: цілі та завдання. Введення у посаду
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
8. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
9. Аналіз основних систем трудового і професійного навчання: предметної, предметно-операційної, операційної, операційно-предметної, системи ЦІП, операційно-комплексної тощо.
10. Аналіз предметної сфери соціальної роботи
11. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
12. Аналогія - спосіб отримання знань про предмети та явища на основі їхньої подібності з іншими.

Переглядів: 1626