Середньовічна філософія як синтез античної філософії та християнства

Середньовічна філософія – це філософія феодального суспільства, що розвивалось в епоху від краху Римської імперії (Vст., або 476р. – падіння Риму, захоплення його варварами) і до виникнення ранніх форм капіталістичного суспільства (ХІV-ХVст.).

Філософія середньовіччя орієнтувалась на духовно-ідеальне тлумачення світу і перед нею повстало завдання: допомогти церкві поясненні і в обґрунтуванні догматів віри.

Для філософської парадигми Середньовіччя характерні такі позиції:

- реальність є «образом і подобою» духа, а людина – «образом і подобою» Бога – одухотворена, творча, а не просто тілесна істота;

- реальність предметного світу – видима, неістотна реальність; а істинна фундаментальна реальність – духовний світ;

- Бог – джерело духовності, а тому найголовнішим знанням є теологія; єдино вона розкриває суть буття;

- зовнішні, тілесні характеристики людини є неістотними, а головне – духовні характеристики;

- світ – це «двоїсте» буття: справжнє – Божественне, духовне, небесне, безгрішне і вічне (церква і духовна діяльність); несправжнє – людське, тілесне, земне, гріховне і тимчасове (держава і матеріальне життя).

Дві вітки християнства (з 1054р.): православ’я і католицизм.

Середньовічну філософію можна зрозуміти за допомогою таких понять:

- Схоластика (від лат. schola – школа) – середньовічна філософія в Європі ХІ-ХІVст., що прагнула дати теоретичне обґрунтування релігійному світогляду. Основна ідея – дати «раціональне» обґрунтування релігійних догм шляхом використання логічних методів доказу. Філософію розглядала як «служницю богослов’я».

- Теологія (гр. theos – Бог і logos – вчення) – богослів’я або система обгрунтування і захисту вчення про Бога.

- Апологетика (гр. apologetikos – захист) – галузь теології, метою якої є захист і виправдання віровчення за допомогою доведень, що звернуті до розуму. Апологетика включається в систему і католицького і православного богослів’я (протестанти заперечують її, виходячи з верховенства віри над розумом).

- Патристика (від лат. patres – «отці церкви») – християнське богослів’я ІІ-VІІІ ст., яке відстоювало догмати християнства в боротьбі з язичництвом (до ІІІ ст.), а з ІІІ ст. намагалось пристосувати античну філософію до християнства (неоплатонізм).

- Неоплатонізм – вчення про містичну еманацію (походження) світу з духовного начала.

- Фідеїзм (лат. fides – віра) – напрям філософської думки, що обґрунтовує необхідність релігійної віри поряд із знанням (наукою).

- Пантеїзм (гр. pan – все, theos – Бог) – філософське вчення, що максимально зближує поняття «Бог» і «природа» з тенденцією до ототожнення.

- Середньовічний реалізм і номіналізм – протилежні напрями схоластики, що вели боротьбу між собою:

Середньовічний реалізм – напрям в середньовічній схоластиці, представники якого стверджували, що загальні поняття (універсалії) мають реальне існування і передують існуванню одиничних речей. Це продовження лінії Платона (ідеї передують появі речей).

Номіналізм (лат. nomen – ім’я) – напрям в середньовічній схоластиці, представники якого на перше місце ставили існування речі з її індивідуальними властивостями, а імена (поняття) вважали похідними від речей і створеними людським мисленням.

- Містика і містицизм (від гр. mystikos – таємничий) – в середньовічній філософії представники містики закликали не чинити насильства над розумом, а самим життям заслужити на Божу милість і Божу благодать. Шлях до пізнання Бога лежить не через розум, а через почуття і спілкування з Богом. Подібне спілкування досягається через озаріння, екстаз, одкровення.

Характеристика поглядів середньовічних філософів

Квінт Тертулліан (160-220 рр.) з Карфагена, визначний християнський церковний діяч, не був канонізований по причині радикальних (крайніх) поглядів, представник апологетики Основні праці: «Про тіло Христове», «Про душу».

Філософські ідеї:

- Філософія античних філософів (Арістотель, Геракліт, Платон, Епікур) є безплідною і лише породжує суперечки.

- Після Христа і Євангелія не треба ні філософів, ні філософствування, оскільки Христос показав єдино істинну Божественну мудрість і Євангеліє замінило всі філософські вчення і теорії.

- Християнська мудрість настільки глибока, що здається на перший погляд абсурдною. Висунув тезу «Вірю, тому що абсурдно». Глибина Божого вчення доступна лише глибокій вірі.

У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До ХІІ ст. – домінують погляди Августина Блаженного, пов’язані з неоплатонізмом (августиніанство). Августин Блаженний (353-430 рр.) – єпископ Гіппонський в Північній Африці. Основні праці: «Сповідь», «Про град Божий».

Висунув гасло: «Без віри немає знання, немає істини».

Вважає, що людина від природи знає, що таке добро, але воля її не підкоряється добру і вона робить те, чого не хотіла б робити. Отже, душа людини роздвоєна, і це є її хворобою. Щоб подолати цю хворобу, людина повинна звертатись до Бога, і він допоможе їй своює благодаттю.

Дає філософське пояснення часу. Час – це є властивість людської душі. Є душа – є час. Час має три рівні: очікування – звернуте в майбутнє, увага – прикута до теперішнього, пам'ять – спрямована в минуле.

Створює вчення про Божу благодать.

Розвинув християнську концепцію всесвітньої історії.

У пізнанні Бога перевагу надає вірі перед розумом.

2. З ХІІІ по ХV ст.: у цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського, який пристосував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму (томізм).

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – італійський монах-домініканець, енциклікою папи Лева ХІІІ (1879 р.) неотомізм оголошено єдиною істинною філософією Ватикану. Основні праці: «Сума філософії», «Сума теології», «Про владу монархів».

Вважає, що все в світі розташоване по сходинках: спочатку нежива природа, людина, ангели, святі і Бог. Вся система прагне до Бога. Висуває 5 доведень існування Божого.

Земля – нерухомий центр світу, навколо неї рухається Сонце та інші планети (геоцентризм).

Людину тлумачить як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі.

Благословляє людську нерівність, підніматись вище свого стану грішно.

В праці «Про владу монархів» пише: «Наскільки душа вища за тіло, настільки влада Папи Римського вища за владу земних монархів». Отже, церковна влада повинна бути вище світської влади.

Висуває «принцип гармонії віри і розуму» (в пізнанні Бога відіграє роль і розум і віра).

Йоган Екхарт (1260-1327 рр.) – його називали Майстер (вчитель) – монах-домініканець, представник середньовічної містики і містичного пантеїзму, теософ. Основна праця «Проповіді і міркування».

Теософія (гр. theos – Бог і Sophia – мудрість) – богопізнання за допомогою містичної інтуїції, яка доступна обраним.

Філософські ідеї:

- Бог присутній у всьому, але жодне існування, за винятком людини, не помічає цієї присутності.

- Людина «помічає» Бога в собі, але не шляхом раціональних роздумів, а за допомогою безпосереднього і мовчазного «переживання».

- Душа – це частинка Бога в людині. Вона вічна, тому можливе єднання людини з Богом.

- Бога людина пізнає за допомогою містичної інтуїції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Гуманізм епохи Відродження та проблема людської індивідуальності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.