Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості

Питання розвитку сільських територій є комплексним і потребує розгляду багатьох аспектів, головними серед яких є подолання безробіття і підвищення заробітної плати у сільськогосподарському виробництві; демографічна стабілізація й активізація інвестиційних процесів, відновлення та розвиток соціальної інфраструктури.

Розроблення наукових основ стратегічного курсу з визначенням пріоритетів розвитку агропромислового виробництва, спрямованого на перехід його до соціально орієнтованої інноваційної моделі функціонування конкурентоспроможного аграрного сектора економіки, сприяє здійсненню глибоких соціальних перетворень на селі, прискоренню розвитку сільських територій з метою забезпечення гідних цивілізованих умов життя і праці українському трудовому селянству.

Нині ці проблеми набувають першочергового значення у формуванні та реалізації нової державної аграрної політики, зорієнтованої на поліпшення умов життєдіяльності сільських товаровиробників, розв'язання важливих соціальних проблем на селі. Це зумовлюється також тими обставинами, що формування і становлення незалежної демократичної України певною мірою пов'язане з розвитком сільськогосподарського виробництва та інших галузей агропромислового комплексу, в яких виробляється більше 75 % загального обсягу харчових продуктів, що гарантує продовольчу безпеку країни.

При цьому слід мати на увазі, що українське село − це не тільки традиційне виробництво високоякісних продовольчих ресурсів і сировини для переробної промисловості, це спосіб життя понад 15 млн сільських жителів, що становить третину населення держави, зі своїм сімейним укладом, звичаями, участю у формуванні й розвитку суспільного виробництва.

За даними статистичних органів, нині в Україні сільська поселенська мережа налічує 28 тис. 585 сіл, у кожному з яких у середньому проживає 535 осіб. Їхня життєдіяльність потребує необхідних культурно-побутових умов, які у переважній більшості сіл, як відомо, ще не відповідають сучасним вимогам цивілізованого суспільного буття. Це стосується рівня оплати праці, забезпечення сільських жителів житлом, засобами дорожнього сполучення, послугами комунальної сфери, медичного обслуговування, дитячими, освітянськими, культурними закладами тощо.

Аналіз переконливо свідчить, що протягом тривалого періоду відбувається деградація українського села, поглиблюється його негативна демографічна ситуація, щорічно зникають з карти держави окремі сільські поселення, руйнується матеріально-технічна база аграрної сфери, старіє продуктивний склад сільських жителів, зростає безробіття. Все це призводить до тривалого скорочення сільськогосподарського виробництва, істотного зниження обсягів споживання продуктів харчування. Так, річний обсяг споживання м'яса на одну особу в Україні скоротився за період з 1990 р. на 42,6 %, молока − майже на 40, яєць − на 19, цукру − на 24 %.

Загострюється соціально-економічна ситуація в аграрному виробництві через різке зниження економічного інтересу сільськогосподарських товаровиробників. У структурі витрат на виробництво сільськогосподарської продукції в країні витрати на оплату праці у 2004 р. знизилися до 14 %, тоді як у 1990 р. вони становили 33,6 %. До того ж, витрати на соціальні заходи дорівнювали відповідно 4,2 і 0,4 %. Практика зарубіжних країн свідчить, що витрати на оплату праці у загальній структурі на виробництво сільськогосподарської продукції досягають 55 − 60 %. Слід зазначити, що незважаючи на визначення законом України пріоритетності соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві країни, середня оплата праці сільських трудівників вже протягом понад 15 років залишається найнижчою серед усіх галузей і у 2005 р. вона становила 415 грн на місяць, тоді як в окремих галузях вона перевищує 1 200 грн (в середньому по економіці середньорічна заробітна плата коливалася від 597,4 грн у Вінницькій області до 1 313,9 грн у м. Києві) [57, 58]. На багатьох підприємствах не дотримуються норм законодавства щодо мінімальної заробітної плати та норм Галузевої угоди між Міністерством аграрної політики України, галузевими об’єднаннями підприємств та профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2003 – 2004 рр. (із змінами та доповненнями на 2005 р.) щодо мінімальної тарифної ставки робітника І розряду [60].

Високі темпи вивільнення працівників із сільськогосподарських підприємств, з одного боку, та різке зниження попиту на робочу силу у містах, які завжди поглинали необмежену кількість сільських мігрантів, – з другого, спричинили поширення серед сільського населення безробіття. Масова незайнятість сільського населення – надзвичайно гостра соціальна проблема, наслідками якої є бідність, апатія, зневіра, напруженість відносин у сім’ях, сільських громадах, посилення на селі криміногенних явищ. За офіційними статистичними даними, у 2004 р. незайнятими були 1,8 млн сільських жителів працездатного віку. Зайнятість громадян в особистому селянському господарстві як вимушений тип зайнятості в умовах відсутності інших сфер прикладання праці за 1990 – 2004 рр. виросла в 3,8 раза. Навантаження на одне вільне робоче місце кваліфікованих працівників сільського та лісового господарства, рибальства станом на 01.01.2005 р. становило 24 особи, що є найбільшим показником серед усіх професійних груп [59].

Важливою проблемою для сільської місцевості є демографічна ситуація. Сільська місцевість потребує інвестицій для поліпшення умов життя, проте міграція сільського населення з маленьких поселень буде продовжуватись. Прогноз відділу з питань населення ООН передбачає, що сільське населенні України зменшиться на третину протягом наступних 25 років.

Під впливом технічного прогресу та переходу до приватного сільського господарства розвиток сільської місцевості і диверсифікація економічної діяльності в Україні вимагатимуть створення великої кількості робочих місць, не пов'язаних із сільським господарством, оскільки реструктуризація сільгосппідприємств супроводжується зменшенням робочих місць у сільському господарстві.

Сучасний стан АПК входить у гостре протиріччя зі стратегічними цілями національного державотворення і вимагає невідкладного прийняття цілісної комплексної довгострокової програми подолання кризи в сільському господарстві та сприяння розвитку села. Для кардинальної зміни ситуації, за ініціативи Міністерства розробляється Програма розвитку та підтримки українського села. Основні напрями державної політики повинні бути спрямовані на створення сприятливих умов для розвитку і формування в Україні високоефективного конкурентоспроможного на внутрішньому та зовнішньому ринках сільськогосподарського виробництва, забезпечення продовольчої безпеки держави і формування експортного потенціалу; створення у сільській місцевості сприятливого середовища для життєдіяльності людей як необхідної передумови ефективного функціонування галузей сільського господарства, сталого розвитку сільських територій та збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації.

Завдання програми передбачається вирішувати шляхом визначення на кожному етапі реалізації її положень критеріїв успіху і створення комплексу послідовних системних і структурних заходів, що забезпечить якісні зміни в розвитку АПК. Окремі заходи в означеному напрямі мали місце, принаймні відбувалася їх декларація, проте і на вищому рівні такі заходи були визнані недостатніми: Постановою Верховної Ради України «Про дотримання вимог законодавства щодо підтримки агропромислового виробництва та пріоритетності соціального розвитку села в Україні у 2004 році та формування ефективних механізмів їх розвитку на перспективу» було визнано, що «…вимоги законодавства щодо підтримки агропромислового виробництва та пріоритетності соціального розвитку села в Україні …, незважаючи на збільшення фінансування галузі, не виконуються в повному обсязі» [61].

Для запровадження нових механізмів стимулювання розвитку регіонів, у тому числі підтримки депресивних територій, за сприяння Уряду 8 вересня 2005 р. Верховною Радою прийнято Закон «Про стимулювання розвитку регіонів». Метою закону є створення нормативно-правового підґрунтя розроблення та запровадження нових механізмів стимулювання розвитку регіонів, у тому числі підтримки депресивних територій. Законом визначено перелік критеріїв для кожного типу депресивних територій, інструменти їх державного стимулювання, а також заходи державного регулювання для подолання депресивного стану.

Проблемність реалізації зазначеного закону полягає в тому, що для того, щоб отримати статус депресивних, райони повинні відповідати одночасно п’яти критеріям: мати найбільшу частку зайнятих в сільському господарстві, найменшу щільність і найменший природний приріст населення, найнижчі рівні виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення та середньої заробітної плати. Дослідження свідчать, що райони з найгіршими значеннями окремих показників розташовані в різних частинах України і у разі відповідності одночасно п’яти критеріям претендентами на отримання статусу депресивних можуть стати не найбільш проблемні території.

Одним із пріоритетних напрямів аграрної політики на період до 2015 р. визначено забезпечення надійного функціонування соціальної інфраструктури села. Соціальна інфраструктура села як сукупність структурних елементів сільського поселення покликана забезпечувати населення сіл належними умовами праці й відпочинку, створювати сприятливе, комфортне життєве середовище. Їй належить визначальне місце у формуванні цілісного ринкового середовища на селі. Про це, зокрема, свідчить досвід розвинутих країн світу, де на розвиток соціальної інфраструктури спрямовується близько 15 % валового внутрішнього продукту.

За існуючими нормативами кожне село, незалежно від його населення, повинно бути забезпеченим на оптимальному рівні об'єктами соціально-культурного призначення. Ця умова до початку реформ на селі здійснювалася на 80 – 90 % за рахунок сільськогосподарських підприємств. Проте деструктивні зміни в сільській поселенській мережі України, трансформація великих поселень у середні, середніх у малі на фоні різкого зменшення бюджетного фінансування негативно впливають на функціонуючу мережу об'єктів соціальної інфраструктури та її розбудову.

В умовах сьогодення ці об'єкти перебувають у надзвичайно скрутному становищі. Унаслідок цього, незважаючи на низький рівень забезпеченості сіл об'єктами соціальної інфраструктури, мережа підприємств і закладів соціально-культурного підкомплексу невпинно скорочується. З року в рік вона продовжує втрачати тисячі закладів цього спрямування. За період з 1990 р. їх мережа скоротилася на 37,7 тис. сільських магазинів, 10,1 тис. закладів громадського харчування, 4,3 тис. дитячих дошкільних закладів, 0,5 тис. загальноосвітніх шкіл, 3,9 тис. закладів культури, 0,8 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів. Повністю припинили своє функціонування пологові будинки. Через відсутність коштів на утримання об'єктів соціальної інфраструктури діють за призначенням лише 59,9 % підприємств служби побуту, 73,4 % дитячих дошкільних закладів, 92,8 % торговельних закладів. Не функціонує значна частина шкіл.

Крім того, 31,5 % дитячих дошкільних закладів потребують капітального ремонту, 2,2 % перебувають в аварійному стані. У такому ж технічному стані перебувають школи (відповідно 30,6 % та 2,3 %), клуби (43,1 % та 4,8%), лікарняні заклади (28,1 % та 1,3 %). Таким чином, мережа соціально-культурних закладів за своєю потужністю не спроможна наразі виконувати належні їй функції. Дошкільними закладами сьогодні охоплено лише 28,9 % загальної кількості сільських населених пунктів, школами − 50,9 %, дільничними лікарнями, амбулаторно-поліклінічними закладами, фельдшерсько-акушерськими пунктами − відповідно 2,6 %, 10,1 % та 54,7 %, водогоном − 22,7 %, газифіковано 30,3 % населених пунктів. Фактично у кожному п'ятому селі відсутнє стаціонарне та пересувне торговельне обслуговування. Функціонуюча мережа роздрібної торгівлі та громадського харчування порівняно з 1990 р. скоротилася відповідно у 2,7 і 2,2 раза.

У цьому контексті визначальним пріоритетом є створення реального власника соціального навколишнього середовища й забезпечення самоврядно-територіального управління соціальною розбудовою. Складна ситуація сільгосптоваровиробників викликала необхідність звільнення їх від витрат на утримання об’єктів соціальної сфери. Така можливість була реалізована після прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови «Про поетапну передачу в комунальну власність об’єктів соціальної інфраструктури, які належать суб’єктам підприємницької діяльності» № 222 від 19 лютого 1996 р. та «Про поетапну передачу в комунальну власність об’єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних і обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, які базуються на колективній та інших формах недержавної власності» № 1060 від 5 вересня 1996 р.

Але дані законодавчі акти не сприяли розвитку соціальної сфери села. Якщо раніше для сільськогосподарських підприємств утримання соціальної інфраструктури, навіть при рентабельному господарюванні, завжди було неприбутковим, але на економіці господарств особливо не позначалося, то для новостворених господарських структур в умовах масової збитковості воно взагалі стало фінансово обтяжливим.

Для подолання цих проблем і забезпечення ефективного функціонування реформованих господарств Указом Президента України від 09.03.2000 р. «Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств» передбачалося протягом 2000 р. передати об'єкти сільської соціальної інфраструктури в комунальну власність територіальних громад. На виконання даного указу за погодженням із сільськогосподарськими підприємствами визначено їхню кількість, потребу в коштах і строки передачі. Разом з тим, до цього часу проблеми фінансового забезпечення утримання та ремонту об'єктів, що передаються, а також звільнення від оподаткування фінансових операцій, пов'язаних з їх передачею, залишилися фактично неврегульованими.

Отже, процес передачі об'єктів соціальної інфраструктури в комунальну власність територіальних громад відбувається на основі Указу Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529/99, постановами Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року № 222 і 5 вересня 1996 року № 1060. Передані об'єкти оцінюються за балансовою і залишковою вартістю, а сама передача відбувається на основі акта приймання–передачі об'єктів соціальної сфери у комунальну власність територіальних громад. Передачі підлягають усі об'єкти соціально-культурної сфери згідно із законодавчими та нормативними документами. Але дана інфраструктура була створена ще в радянські часи і більшість її об'єктів функціонують на неналежному рівні або зовсім зруйновані. Передача таких об’єктів затримується, тобто вони залишаються на утриманні сільськогосподарських підприємств. Перед керівництвомцих підприємств постає питання про доведення об'єкта передачі до стану функціонування, шляхом проведення реставрації чи ремонту, тобто у разі, якщо даний об'єкт буде придатним до експлуатації. У такому випадку сільські ради згодні прийняти такий об'єкт, хоча в місцевих бюджетах відсутні відповідні кошти на їх утримання.

Тому для сільських рад проблематичним залишається питання про доведення зруйнованої соціальної інфраструктури, яка підлягає передачі на їхній баланс, до функціонуючого рівня, оскільки для цього необхідні додаткові кошти [38].

Для надання аграрному сектору економіки державної підтримки та підвищення рівня життя на селі у 2005 р. Верховною Радою ухвалено ряд законопроектів, серед яких «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства в Україні» від 16.06.05 № 2657 (щодо створення умов для збільшення рівня зайнятості сільського населення). Крім того, було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України від 03.08.05 № 687 «Про затвердження переліку об’єктів, що фінансуються у 2005 р. за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво газопроводів-відводів та газифікацію населених пунктів, насамперед сільських». Постановою затверджено розподіл 420 млн грн за об’єктами газифікації. Але субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво газопроводів-відводів та газифікацію населених пунктів, у першу чергу сільських, профінансовано лише на 30,5 % (128 млн грн з передбачених 420 млн грн).

Подальша аграрна політика щодо розвитку сільських територій та соціальна політика в сільській місцевості повинна спрямовуватися на забезпечення привабливості життя і праці на селі, реалізацію проектів забезпечення альтернативної зайнятості у сільській місцевості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поставка сільськогосподарської техніки, одиниць	\|	Державна політика щодо аграрної науки та освіти

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.

Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській міс­цевості

Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості