• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Забезпечення національної безпеки».

Зміст поняття „національна безпека” та її забезпечення.

Як вже було зазначено, національна ідея реалізується в житті через національні інтереси, де загрози щодо останніх нейтралізуються шляхом забезпечення національної безпеки.

При розгляді питань безпе­ки у наукових дослідженнях та законо­творчості використовуються різні термі­ни: „безпека”, „безпека держави”, „на­ціональна безпека”. Автори наведених понять вміщують у них конкретний зміст, але єдиного підходу до розгляду змістовної сторони останніх не простежується.

Наперед, проаналізуємо саме поняття „безпека”. У російській мові це слово означає відсутність небезпе­ки; у німецькій — „Sicherheit” — стан упевненості і надійності існуючого стано­вища; у більшості ж європейських мов за­кріпився латинський термін „securitas”, що означає „спокій”. Таким чином, можна припустити, що міжна­родна безпека в абстрактному розумінні означає відсутність зовнішньої небезпеки, або стан, коли держава живе впевнено та надійно. Проте, погоджуємося із думкою Р. Кривоноса, що, „оскільки від загроз повністю по­збавитися неможливо, і на місце поперед­ніх завжди приходитимуть нові, то в дій­сності безпека є динамічним станом, коли загрози, що постійно виникають, мінімізу­ються та знімаються проведенням умілої зовнішньої політики, завдяки чому досяга­ється стан упевненості та надійності”.

Сучасне поняття безпеки, на думку багатьох вчених, „має більш широкий вимір, ніж у минулому, де воно обмежу­валось питаннями військової сили. Сьогодні воно охоплює військові, економічні, технологічні, екологічні, соціальні та гуманітарні аспекти. До його сфери також входить питання збереження національної ідентичності та захист базових прав і свобод громадян”.

Термін “безпека” в науковій літературі застосовується досить багатозначно.
У принципових питаннях при визначенні поняття “безпека”, як і раніше, йдеться або про здатність (іноді властивості, якості) визначеної системи протистояти посяганням, або про стан об’єкта, що характеризується захищеністю від загроз, або відсутністю самої можливості руйнівного впливу.

Безпека – це одночасно і межі допустимого, і можливість повернути систему до стану стабільного, стійкого розвитку після впливу зовнішніх або внутрішніх факторів .
Група російських учених, посилаючись на скандинавську школу досліджень проблем захисту миру, вважає, що безпеку потрібно визначати як суспільний порядок, який забезпечує не тільки захищеність соціуму, а й сприятливі умови, які дозволяють найбільш повно розкрити творчий потенціал індивіда, соціальних груп, етносів і націй .

Оскільки ж основним регулятором суспільних відносин виступає право, то, у методологічному плані, важливо отримати цілісне, максимально наближене до об’єктивного стану речей уявлення про безпеку як суспільне явище.

Насамперед необхідно відзначити, що життя людей за всіх часів було небезпечним. З моменту народження людину підстерігають численні небезпеки: голод, хвороби, природні стихії, техногенні катастрофи. Але юридична наука і практика в основному мають справу із загрозами у сфері діяльності людей, тому тут причиною загроз завжди виступають саме певна діяльність, поведінка людей . При цьому, як правило, людям властиво дбати в основному про власну безпеку, досягати її за рахунок інтересів інших людей. Тому право, на думку автора, крім регулювання суспільних відносин, має й інше покликання - обмежувати егоїстичні й ворожі устремління, підтримувати правила мирного співіснування.

Це ж стосується і міжнародного, міждержавного рівня. В умовах наростаючої глобалізації, взаємозалежності держав і народів, наявності значних арсеналів зброї масового ураження безпека в системі суспільних відносин стає неподільною. Отже, з посиленням ролі права у сфері забезпечення національної безпеки можна говорити про формування нового завдання права - забезпечення рівності безпеки для всіх членів суспільства і світового співтовариства. У сучасних умовах основним суб’єктом забезпечення безпеки є держава, яка здійснює функції в цій сфері через органи державної влади.

Таким чином, безпека - складне суспільне явище, яке проявляється в суспільному житті в різних якостях: як потреба, інтерес, відчуття, мета і результат спеціальної діяльності, цінність, суспільні відносини, процес, соціальна функція. Безпека є явищем багатоплановим і багатогранним у своїх структурних складових і проявах, які відображають суперечливі інтереси у відносинах різних соціальних суб’єктів. Нерідко одні з них прагнуть забезпечити свою безпеку за рахунок інших або не зважають на інтереси безпеки інших людей, груп, народів.

Автори різних визначень указують на багатоаспектність розуміння поняття безпеки і найчастіше пов'язують його з реальною загрозою, або з відчуттям такої загрози.

В цілому ж необхідно відзначити, що в контексті суспільних відносин безпека має неабияке значення. Вона створює необхідні умови й передумови для творчої діяльності людей, поліпшення їхнього добробуту. Не випадково Ш. Монтеск’є у фундаментальній роботі “Про дух законів” дійшов висновку, що безпека - це перша форма свободи .

З’ясувавши зміст поняття “безпека”, можна визначитися з поняттям “національна безпека”.

Як відомо, термін “національна безпека” вперше був використаний на початку XX століття в посланні президента США конгресу, в якому він обґрунтовував захоплення зони Панамського каналу інтересами національної безпеки США.

Якщо на ранніх етапах “національна безпека” розглядалася в основному як проблема забезпечення військової безпеки, то згодом зусиллями західних політологів поняття “національна безпека” отримало ширший зміст, суть якого зводиться до здатності держави захистити національні цінності й інтереси в конкретних зовнішніх і внутрішніх умовах. У розумінні американських, як і інших західних політологів, національна безпека - це здатність країни зберігати цілісність, суверенітет, політичні, економічні, соціальні й інші основи суспільного життя й виступати як самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Очевидно, що в такому тлумаченні “національна безпека” розуміється як безпека країни, а не безпека визначеної національності.

В СРСР термін “національна безпека” не набув поширення, насамперед через розуміння терміна “національна” як такого, що має відношення до понять “національність”, “етнос”. Якщо в західних країнах, як правило, домінує принцип “одна нація - одна країна”, то в СРСР, а згодом і в Україні в суспільній свідомості міцно закріпилося марксистське розуміння нації, національного як явищ, пов’язаних з етносами. Тому введення в політичний, а потім і в науковий обіг в Україні запозиченого з західної політології поняття “національна безпека” породило неоднозначне його розуміння та сприйняття.

Як відомо, у чинному законодавстві України дано наступне визначення: „національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”

Вважаємо за доцільне визначити взаємовідношення понять „національна безпека” та „державна безпека” чи „безпека держави”. Відповідно до Конституції України, „Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначається законом”.

На думку В. Горбуліна, „припис частини 3 статті 17 Конституції України використовує застаріле поняття „державна безпека”, яке загалом дублює поняття „національна безпека”. Використання терміна „державна безпека”, на думку вченого, „має корені з радянських часів і частково пов’язане з багатозначністю терміна national в англійській мові, де воно означає як націю, так і державу”. Вчений також зазначає, що „нині термін „державна безпека” використовується переважно в авторитарних країнах, зокрема в КНДР”

Аналізуючи співвідношення національної і державної безпеки, можемо зазначити, що, на відміну від Конституції та інших правових актів України, де використовують поняття „державна безпека” і „забезпечення державної безпеки”, в наукових працях з 1990-х років перевага надається висвітленню аспектів, пов’язаних з національною безпекою. За оцінкою вітчизняних вчених, схожі процеси відбуваються і в Російській Федерації, що призводить до „ускладнень не лише теоретичного, а й практичного характеру”.

Російський вчений Б. Путилін, до прикладу, вважає за доцільне „безпеку російської держави як суб’єкта безпеки виокремити в самостійний тип, визначивши її, в силу багатонаціонального характеру країни, як національно-державну безпеку”

У наукових дослідженнях під поняттям „безпека" найчастіше розуміють здат­ність народу до захисту його внутрішніх цінностей від зовнішніх загроз. Поняття „національна (народна) безпека" вживається як синонім з поняттям „державна безпека”, або „безпека держави”, оскільки держава є базовою формою організації політичного життя народу (нації).

Проте, не можна не погодитися і з такою думкою, що „поняття “безпека держави” є в першу чергу „надійним забезпеченням держави від можливої агресії, окупації та спроб антиконституційної зміни влади”, і відмежовується змістовно як від “безпеки нації” („усунення всього, що заважає всебічному відродженню, розвитку і державному самоутвердженню української нації”), так і від “національної безпеки” („протидія внутрішнім і зовнішнім чинникам, які суперечать інтересам української нації у всіх сферах життя і загрожують її майбутньому”.

Іншими словами, поняття „державна безпека”, яке представляє собою, в першу чергу, захист конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності, не зорієнтоване на певну сферу суспільних відносин, тому не є тотожним поняттю „національна безпека”, хоч і являється основним структурним елементом останньої, поряд із „безпекою особи” – щодо її прав і свобод, та „безпекою суспільства” – щодо його матеріальних і духовних цінностей.

В Україні поняття „національна безпека” набуло широкого значення в останні декілька років. В додаток до цього, розуміння цього поняття різними верствами населення значно відрізняється. У більшості випадків національну безпеку пов’язують лише з діяльністю спецслужб чи ототожнюють з обороною держави. Якщо проаналізувати законодавство України, то побачимо, що воно розкриває поняття національної безпеки за її змістом.

Визначаючи поняття національної безпеки, Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.03. № 964-1V надає трактування останньої як таку „захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”.

Аналогічні термінологічні визначення можна знайти й у міжнародних правових актах. Так, від­повідно до пропозицій "Фонду національної міжнародної безпеки" при ЮНЕСКО, національна безпека визначається „як система державних та суспільних гарантій, що забезпечують стабільний розвиток нації, захист базових цінностей та інтересів, джерел духовного і матеріального добробуту від зовнішніх та внутрішніх загроз”.

Таким чином -Національна безпека - за Законом України, це — „захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”

Поняття „національна безпека” недоцільно використовувати ізольовано, оскільки в даному вигляді воно не несе в собі ніякого змістовного навантаження, якщо його вживати без поняття „забезпечення”.

Не дивлячись на те, що „у сучасному світі гарантії нацбезпеки досі забезпечуються силою чи погрозою застосування такої сили, все більшого значення набувають економічні, політичні, морально-етичні та інші, не силові, аспекти забезпечення національної безпеки”.

Як зазначає В.Горбулін, „у сучасній світовій політичній думці існує два основні підходи до розуміння поняття „національна безпека”. В межах першого, реалістичного, його фундатор американський фахівець у галузі політичних наук Ганс Моргентау визначив національну безпеку як недоторканність (integrity) території та інститутів держави. У рамках цього підходу робиться наголос на воєнну і політичну безпеку, які складають традиційне розуміння предмета національної безпеки. Саме це розуміння загалом домінувало до останнього часу в американському та європейському безпековому дискурсі.Другий підхід - Human Security – розвивався насамперед у межах ідеалістичної теорії міжнародних відносин. Він відзначався розглядом не лише воєнних і політичних, а й економічних, соціальних, гуманітарних, екологічних проблем. Яскравим прикладом такого підходу можна вважати доповідь Королівського інституту міжнародних відносин Chattаm House, присвячену новим викликам безпеці Великої Британії. В ній акцентується на проблемах поширення епідемії СНІДу, атипової пневмонії, попередження й подолання наслідків катастроф природного і техногенного характеру тощо”. Саме другий підхід, на думку вченого, і „став домінуючим в Україні після набуття нею незалежності”

Між тим, зрозуміло, що використовуючи ідеалістичну теорію, об’єктивно важко дати відповіді на головні загрози і виклики забезпеченню національної безпеки.

Так, на думку І. Дацківа, „історії відомі три основні підходи до досягнення безпеки:

Перший підхід робить ставку на соціальний егоїзм і можливість будь-якого свавілля при його реалізації. За своєю суттю, це нав'язування сили своєї волі іншим, для чого необхідна власна перевага („охоронний” підхід).

Другий підхід опирається на силу і передбачає здатність дати ефективну відсіч потенційному агресору. При цьому визнається небажаність або навіть неприпустимість силового тиску, диктату стосовно до тих, хто не є в даний момент ні реальним, ні потенційним агресором („кон­курентний” підхід).

Суть третього підходу, пов'язана з прагненням отри­мати безпеку через відмову від насильства взагалі, через процес загального роззброєння”.

„На сучасному етапі, - зазначає вчений, - „утопічність цього підходу очевидна, тому в основі систем національної безпеки в політичній практиці використо­вуються перші дві концепції”

Визначаючи воєнну безпеку однією з основних компонентів, що характеризують зовнішній аспект національної безпеки держави, І. Кремень характеризує стратегію національної безпеки, напрацьовану американськими фахівцями, як „науку і мистецтво використання національної могутності за всіх обставин з метою досягнення бажаного рівня і виду контролю над противною стороною шляхом загроз, грубої сили, побічного тиску, дипломатії хитрощів та інших можливих засобів, що забезпечують захист інтересів і досягнення мети національної безпеки”. У визначенні безпеки, зазначає вчений, „підкреслюється активний силовий аспект забезпечення захищеності національних інтересів”

Погоджуючись із об’єктивною правомірністю існування такої думки, все ж, зазначимо, що в сучасному світі відбувається, за словами О.Дервицького, „трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, заснованих на співробітництві”. Ця тенденція, зазначає вчений, „характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної”.

Говорячи про національну безпеку, В.Ліпкан також наголошує, що „вона є частиною або підси­стемою регіональної безпеки, яка у свою чергу — міжнародної. Міжнародна ж безпе­ка є підсистемою глобальної”.

Тим часом сьогодні вже слід говорити про можливість надання “національній безпеці” визначення, яке скоротить його залежність від одного з чинників — територіальної ознаки. Таке тлумачення на думку Людвіга фон Мізеса, надали. „Це легко відслідкувати, порівнюючи зміну ставлення до території. Зараз країни Європи спрямовані на утворення суцільного державного простору, на теренах якого громадянин (мешканець) будь-якої з країн-членів європейської спільноти мав би однакові права та можливості. Проте, таке ставлення суперечить визначенню “громадянин”, яке донедавна панувало, адже головною ознакою вважалась приналежність до окремої території (Франції, Німеччини тощо)”.

Навіть більше – існує думка, що „геостратегія середніх і малих країн у кризовій ситуації, не може бути самостійною, тому її ефективність залежить не лише від стратегії і тактики відстоювання власних національних інтересів, а і здатності погодити їх з національними інтересами своїх партнерів”.

Підсвідомо спливає питаня, яким чином будуть забезпечуватися національні інтереси держави, якщо такі основоположні складові її національної безпеки, як суверенітет та територіальна цілісність відводяться на другий план національними інтересами своїх партнерів, регіональної чи глобальної безпеки.

З приводу сказаного існують ще більш нестандартні в правовому відношенні пропозиції. Так, Людвіг фон Мізес, критикуючи поняття „національні інтереси” на предмет різноманітного їх тлумачення, пропонує, на його думку, „ще більш сучасне та змістовне наповнення терміну “національна безпека”, а саме – „вважати її досягненням країною певного рівня конкурентоспроможності. Таке тлумачення надає змогу взагалі відійти від суто національного забарвлення (що дозволяє зробити термін, на думку вченого, більш універсальним). Якщо метою будь-якої країни (громади, суспільства) є досягнення високого рівня конкурентоспроможності, тоді мета стає уніфікованою. І боротьба має перетворитись на змагання”. Природно, зазначає вчений, що „Малі або Монголія не здатні змагатись, у валовому розумінні зазначеної мети, з супердержавами. Та їм це і не потрібно, їх рівень поки що незрівнянно нижчий. Тому й жадання мають бути меншими. Хоча темпи зростання можуть і мають бути більшими”

З позицій розвитку економіки думка вченого зрозуміла, але як бути з юридичною рівністю країн у світі? Подібні думки не є поодинокими. Визначаючи національну безпеку - як „міру реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави”, О.Деревицький констатував, що „кожній державі у певний момент розвитку відповідає своя „стеля” національної безпеки”. Ця властивість, на думку вченого, „дозволяє порівнювати держави за їхніми „стелями” національної безпеки. Чим вища „стеля”, тим потенційно держава сильніша”

Отже, можна констатувати, що рівень національної безпеки кожної окремої держави залежить від економічної могутності та рівня інтегрованості у міжнародні союзи із більш могутніми державами. Зрозуміло, що рівень такої безпеки не повинен бути незмінним. Погодимося з думкою Р. Дацківа, що „поняття національної та міжнародної безпеки становить категорію, яка є змінною в часі, адже позицію держави в міжнародних стосунках не можна визначити стало на довгий період часу”.

Так, відповідно до ст. 2 Закону України „Про основи національної безпеки України”, „розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України”

Іншими словами, оскільки, говорячи про національну безпеку, ми маємо на увазі не стільки певний стан останньої, скільки напрямки і тенденції її забезпечення, то згадані вище поняття: Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина України, доктрини, концепції і програми, будуть втрачати свій зміст і сенс без прив’язки до поняття „забезпечення”. Це ж саме стосується і поняття „національна безпека”.

Доречним буде також зазначити, що уявлення про національну безпеку може змінюватися з часом як у самій державі, так і в світовій спільноті, ініційоване державою більш високої „стелі” національної безпеки. На думку Людвіга фон Мізеса, „це уявлення змінюється в залежності від того, в якій країні воно надається. Суть полягає в тому, що наповнення змістом залежить від багатьох чинників, але найголовніший з них вчений вважає налаштованість державного ладу”. Тобто - якщо стрижневою є релігійність (дотримання певних релігійних засад, викладених у Корані, Талмуді тощо), зміст забезпечення національної безпеки полягає у забезпеченні жорсткого дотримання — повсякденного та повсякчасного — засад релігії. Якщо ж метою є панування національної верхівки (еліти), найголовнішим є забезпечення панування нації (звідти, на думку вченого, й походить самий термін).Спрямування до панування певних груп вимагає відповідного тлумачення цього терміну (скажімо, зазначає автор, ідеологію марксизму побудовано на засадах інтернаціоналізму, тому виключається з назви такий важливий елемент, як „національна”, замінюючи його на „державна”). Тому, продовжує вчений, „перш ніж надавати тлумачення, слід зорієнтуватись, для якої країни (аудиторії) ви його надаєте (інакше можна вскочити в халепу, викладаючи фанатичним прибічникам Аллаху, як релігійно поміркованим слухачам)”

Звичайно, у згаданому прикладі, якщо „національною безпекою” буде вважатися забезпечення панування певної нації, чи національної верхівки, то це вочевидь буде являтися прямою загрозою національній безпеці держави, яку представляють сукупність націй і народностей. Між тим, з думкою вченого варто погодитися, що спрямування тлумачення цього терміну залежить від панування певних груп, які і створюють налаштованість державного ладу.

Використовуючи вже існуючі, закріплені законодавством положення, можна зазначити, що - Забезпечення національної безпеки – це діяльність уповноважених законодавством субєктів, спрямована на захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”.

Читайте також:

1. I. Введення в розробку програмного забезпечення
2. II.1 Програмне забезпечення
3. III. Етапи розробки програмного забезпечення
4. Аграрний комплекс національної економіки.
5. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
6. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
7. Аналіз програмного забезпечення з управління проектами.
8. Апаратне забезпечення USB
9. Апаратне забезпечення мереж
10. Аудит формування і використання власного капіталу та забезпечення зобов'язань.
11. Біохімічний контроль за розвитком систем енергозабезпечення
12. Боротьба з проявами національної самосвідомості

Переглядів: 3369