• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Система та механізм забезпеченя національної безпеки.

Аналізуючи вказані поняття неможливо обійтися без визначення їх основних складових, а саме - обєктів та субєктів забезпечення національної безпеки.

Об’єктаминаціональної безпеки слід вважати життєво важливі цінності українського народу як нації, а сама національна безпека в соціолого-політологічному розумінні - це ніщо інше як захищеність життєво важливих цінностей українського народу.

Між тим, Законом України “Про основи національної безпеки України” не визначено життєво важливі цінності українського народу, визначаючи національну безпеку як „захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”.Як результат, подальша структура закону побудована довкола загроз національним інтересам, які не в повній мірі пов’язуються з життєво важливими цінностями українського народу.

Між тим, на сьогоднішній день, обєктивно захисту потребують наступні обєкти національної безпеки, знищення яких загрожує загибеллю народу України.

Територія України

Населення України

Національне багатство України

Політична консолідація народу України

Інформаційна безпека України

Національна самосвідомість українського народу.

Вони ж визначаються як життєво важливі цінності українського народу. Захист зазначених об’єктів, слід вважати основним завданням системи забезпечення національної безпеки України, що необхідно покласти в основу побудови системи нормативно-правового регулювання забезпечення національної безпеки України.

Суб’єкти забезпечення національної безпеки - це учасники відповідних правовідносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки по забезпеченню національної безпеки. В загальному значенні субєкта забезпечення національної безпеки можна сприймати будь який елемент побудови держави, від вищих органів державної влади до кожного окремого громадянина, оскільки їх обєднує спільна мета – національна безпека. Це Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Мінітстрів України, Верховна Рада України, Констиуційний Суд України та суди загальної юрисдикції, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, система субєктів недержавної форми власності.

Між тим, у системі забезпечення національної безпеки виділяють субєкти загальної і спеціальної компетенції, критерієм яких є можливість застосування сили.

Так звані, «сили забезпечення національної безпеки» утворюються і розвиваються відповідно до рішень Президента України та Кабінету Міністрів України для виконання короткотермінових і довготермінових програм забезпечення національної безпеки. Вони включають в себе: Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Внутрішні війська МВС україни, Службу Безпеки України, Державну прикордонну службу України, Державну митну службу України, Управління державної охорони України, інші війська, військові формування та відомства, в яких законодавством України передбачена військова служба, а також структурні підрозділи органів виконавчої влади, на які покладені функції по забезпеченню національної безпеки.

Система забезпечення національної безпеки – відповідно до Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, схваленої Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року – „це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України”

У нинішньому Законі України «Про основи національної езпеки України» визначення даного понятя, на жаль, взагалі відсутнє. Система забезпеченя національної безпеки передбачає наявність відповідних структур, державних і недержавних, певну ієрархію між ними, узгодженість та способи взаємодії, відповідної нормативної бази і певно регламентованого процесу прийняття і реалізації управлінських рішень у сфері управління національною безпекою. В науковій літературі дещо схожими поняттями є «Система національної безпеки» або «Система управління національною безпекою», проте, у будь якому разі, вони визначають статичну сукупність взаємоповязаних елементів, створених і зорганізованих для забезпеченя виконання певних завдань і цілей.

Якщо ж ми маємо на увазі принципи функціонування та розвитку цієї системи, а також методи забезпечення поставлених завдань, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування даної системи, то мова йде в же про механізм, тобто про динамічну складову сукупності взаємоповязаних елементів. Іншими словами, в однакових чи схожих системах може діяти різний механізм їх функціонування, визначаючи цим, зокрема, і їх ефективність.

«Механізм забезпечення національної безпеки».

Категорія “механізм забезпечення національної безпеки” не отримала ще належного висвітлення у правовій літературі. У загальному, категорія “механізм” відображає момент руху, сукупність способів, засобів і методів функціонування й оптимальної організації всіх ланок і елементів тієї чи іншої системи.

Механізм забезпечення національної безпеки є специфічним видом правових механізмів, який має особливу, складну природу, що зумовлена самою сутністю категорії національної безпеки. Зміст поняття механізму забезпечення національної безпеки розкривається через єдність його комплексних елементів:

1) правова основа - система, яка включає в себе конституційні норми та конкретизуючі норми поточного конституційного законодавства, процесуальні акти, правовідносини

2) інституційна основа - цілеспрямовану діяльність (сукупність узгоджених дій (їх форм, методів, способів, засобів)

а) органів державної влади, до компетенції яких входить вирішення питань щодо забезпечення безпеки людини і громадянина, держави і суспільства та

б) структур громадянського суспільства (органів місцевого самоврядування, громадських організацій, політичних партій), що мають на меті реалізацію і захист національних інтересів.

Звідси механізм забезпечення національної безпеки доцільно розглядати як комплексну сукупність органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, які на основі норм Конституції та законодавства в межах організаційних форм, методами, засобами і способами згідно із життєво важливими інтересами людини, суспільства та держави здійснюють реалізацію національних інтересів країни та їх захист від різного роду загроз.

Зрозуміло, що оптимізація механізму забезпечення національної безпеки потребує комплексних державних і суспільних зусиль, передусім спрямованих на:

- зміни в розумінні національної безпеки з огляду на сучасні загрози людині, державі і суспільству;

- активізації дій з удосконалення процесу розробки та прийняття нормативно-правових актів стосовно структури та функціонування системи забезпечення національної безпеки України;

- удосконалення правозастосування;

- підвищення ролі структур громадянського суспільства у процесі забезпечення національної безпеки;

- діяльності державних структур у режимі консенсусу, підвищення професіоналізму та рівня правової культури посадових осіб, правосвідомості населення держави.

3. Теоретичні витоки основ правового регулювання забезпечення національної безпеки.

Аналіз наукових праць із проблем національної безпеки свідчить, що окремі їхні теоретичні витоки мають багатовікову історію. Інші були започатковані у XVIII-XIX століттях. Найзначніший доробок у дослідженнях проблем національної безпеки належить ученим ХХ століття.

Перші теоретичні осмислення проблем національної безпеки (в сучасному розумінні) стосувалися безпеки в цілому і не виходили за межі повсякденного життя людини, зводилися до розуміння безпеки як відсутності для неї загроз або зла. У такому значенні термін “безпека” застосовувався, наприклад, давньогрецьким філософом Платоном.

У середні віки поняття “безпека” розширюється до розуміння безпеки як спокійного стану духу людей, які вважають себе захищеними від будь-яких загроз. Середньовічне християнське світоглядне розуміння безпеки поєднувалось із засудженням будь-якого насильства, вбачаючи найвищий гріх у позбавленні людини життя (Августин Блаженний, Фома Аквінський). Мир і безпека є вищим благом. Від Августина Блаженного бере початок ідея “Миру Божого” – мирного порядку, безпеки й злагоди в межах християнських держав. В епоху Відродження й Нового часу така точка зору трансформувалась у проблему безпечних взаємостосунків між державами й пошуку шляхів їх нормалізації (Е. Роттердамський, Г. Гроцій). Наукове обґрунтування даної проблеми в сучасному розумінні й певні напрями її вирішення містяться у творчій спадщині Т. Гоббса та І. Канта, точки зору яких на сутність безпеки є найхарактернішими в даному контексті .

Завдяки філософським концепціям Т. Гоббса, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спінози й інших мислителів XVII-XVIII ст. у західноєвропейських наукових школах поняття “безпека” починає інтенсивно наближатись до поняття “держава”. Починаючи з часів Т. Гоббса, безпека завжди вважалась основою державності, базовим інструментом колективного захисту людини і нації. Прагнення людей до безпеки стало розглядатися причиною виникнення держави.

У цей період завершується формування “договірної” теорії походження та природи держави як системи поглядів, згідно з якими держава виникає у результаті договору між людьми внаслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів. Згідно з поглядами давньогрецького філософа Епікура держава і право виникають тоді, коли люди укладають між собою угоду з метою забезпечити спільну користь – взаємну безпеку . Ці ідеї підтримував відомий український філософ і правознавець, прихильник просвітницьких ідей П.Д. Лодій. Він вважав, що метою об’єднання людських спільнот у державу є досягнення безпеки. Державу вчений визначав як нерівне суспільство вільних людей, які об’єднались під однією верховною владою, для досягнення спільної безпеки і добробуту. Саме турботу про безпеку І. Бентам не без підстав назвав головним предметом законів. Безпека, зазначав І. Бентам, є основою життя, існування, щастя . Безпека народу – те, чим має займатися держава, вважав Т.Гоббс .

Повертаючись до історії наукового опрацювання проблеми, необхідно відзначити, що в період XVII-XVIII ст. розпочалися перші спроби теоретичної розробки поняття “безпека”. Так, Зонненфельс уперше розділив поняття “безпека” на безпеку людини та безпеку суспільства. Він вважав, що для конкретної людини стан безпеки означає приватну, особисту безпеку, а для держави - стан, при якому відсутні загрози суспільству в цілому . Найбільш характерним для розуміння у згаданому періоді поняття “безпека” є вислів кардинала Франції Ришельє: безпека - це категорія набагато вища ніж велич .

Безпека власна є найвищий закон у політиці... , – писав Карамзін. При такому теоретичному підході в умовах постійної присутності загроз безпека постає як цільова установка, що визначає зміст діяльності держави.

В цілому ж аналіз міфологічних та релігійних джерел, соціально-філософської спадщини минулого дозволив В.В. Горлинському зробити висновок, що людство завжди прагнуло до безпеки як такого стану суспільства, для якого характерні стабільність і гарантія захищеності. Прагнення досягти стану безпеки особою, сім’єю, нацією, людством, оцінка безпеки як соціального блага, усвідомлення суспільством потреб у ній дають підставу характеризувати цей феномен як цінність найвищого рівня — соціально-політичний ідеал .

Поряд із цим розвиток понятійного апарату досліджень проблем безпеки у вказаному періоді свідчить про початок формування загальної теорії безпеки, вдосконалення змісту наук, що досліджують проблеми забезпечення безпеки як людини, так і суспільства.
У російській науковій літературі перші ґрунтовні наукові дослідження проблем безпеки в контексті функцій держави з’явились лише в XIX столітті. Так, І. Тарасов започаткував дослідження проблем забезпечення безпеки через аналіз загроз. Їх систематизація дозволила І. Тарасову розділити загрози на загальні і приватні . У цей період вперше у вітчизняних дослідженнях окреслюються “контури” поняття “державна безпека”. Починають застосовуватись і теоретично обґрунтовуватись такі поняття, як “безпека Російської імперії”, “безпека царської Росії”, “безпека держави” та ін.

В часи СРСР термін “державна безпека” був введений у офіційне використання у 1934 р. при утворенні в складі НКВС СРСР Головного управління державної безпеки, якому при ліквідації ОДПУ були передані функції останнього. При цьому слід відзначити, що термін “державна безпека” значною мірою відображав офіційну точку зору партійного керівництва країни про пріоритет інтересів держави диктатури пролетаріату перед інтересами суспільства в цілому та інтересами особи зокрема – “суспільство для держави”.

В 1936 р. термін “державна безпека” був введений до тексту Конституції СРСР (пункт “і” статті 14 глави 2) і почав вживатися в нормативно-правових актах, науково-правовій літературі. При цьому протягом тривалого часу вказаний термін застосовувався без будь-яких роз’яснень щодо його значення. І тільки в 50-і роки в юридичній і спеціальній літературі були здійснені перші спроби аналізу зазначеного питання .

Якщо простежити історію розкриття змісту поняття “державна безпека” в наукових виданнях і нормативно-правових актах за період з початку 50-х до кінця 80-х рр., то можна зробити висновок про існування в СРСР низки підходів до визначення цього поняття.

Частина авторів розглядала державну безпеку як стан непорушності суспільного устрою, територіальної цілісності держави й незалежності у визначенні зовнішньої і внутрішньої політики .

Окремі автори розглядали державну безпеку як стан захищеності від “підривної діяльності” супротивника. При цьому державна безпека СРСР, у їхньому розумінні, полягала у захищеності основ суспільного і державного устрою радянської держави від посягань з боку ворожих соціалізму сил, які здійснювали підривну діяльність .

Можна відзначити науковців, які розкривали поняття “державна безпека” через систему суспільних відносин, які забезпечують захист державного і суспільного устрою .

Крім того, виділяється група авторів, які наполягають на тому, що державна безпека - це не що інше, як здатність радянської держави протистояти ворожим силам і захищати інтереси народу. Безпека радянської держави, на їхню думку, є стан, що характеризується здатністю держави протистояти ворожим силам, які посягають на неї, і захищати інтереси трудящих або всього суспільства (в умовах загальнонародної держави) .

У Великій радянській енциклопедії термін “державна безпека” трактується як сукупність заходів, які здійснюються для захисту існуючого державного та суспільного устрою, територіальної недоторканності й незалежності держави від підривної діяльності розвідувальних і інших спеціальних служб ворожих держав, а також від противників існуючого устрою усередині країни . У юридичному словнику зазначається, що державна безпека – у СРСР система заходів, спрямованих на охорону політичних і економічних основ радянської соціалістичної держави та її державних кордонів .

В цілому ж слід відзначити, що в СРСР термін “державна безпека” розумівся набагато ширше, ніж “безпека суспільства”, що було зумовлене особливостями історичного розвитку суспільства та влади. Сфера безпеки завжди була монополією держави і не тільки в практичному сенсі, а й у теоретичному. Самому ж уявленню про безпеку був притаманний досить обмежений характер. Головним об’єктом нормативно-правового регулювання питань безпеки виступала державна безпека, під якою на практиці розумілася безпека політичного режиму й панівного положення вищої партійно-радянської та госпноменклатури. Не випадково в суспільній свідомості склалося відношення до державної безпеки як до чогось такого, що протистоїть суспільству, людині, особистості й від чого необхідно відмовитися, якщо йдеться про демократичний розвиток країни. Вказане чітко проявилося в роки “перебудови”, коли в країні розгорнулася критика органів державної безпеки, що супроводжувалася їхньою дискредитацією та постійними хвилями реформувань, які продовжуються й досі.

Однак при цьому почав розвиватися й інший процес – переосмислення самої природи безпеки і практичної політики в цій сфері. Цей процес, природно, розвивався в самому державному апараті, в тому числі в органах, відповідальних за забезпечення безпеки . Особливо важливо, що зазначений процес почав виходити за межі функціонування державного механізму. Про це засвідчило виникнення низки громадських організацій і незалежних науково-дослідних центрів, які спеціалізувалися на дослідженнях проблем безпеки. Лави вказаних центрів поповнювалися звільненими співробітниками спецслужб, правоохоронних органів, військовими, фахівцями з проблем військового будівництва, міжнародних відносин, кримінології. Таким чином, у межах громадянського суспільства почало формуватися коло неурядових організацій, які розробляли проблеми безпеки незалежно від державних органів.

Необхідно також відзначити, що в дослідженнях західних політолого-філософських шкіл поняття “державна безпека” і “національна безпека”, як правило, вживаються як синоніми. Це обумовлено особливостями західної системи цінностей, де інтереси індивіда мають пріоритет над інтересами держави. Остання покликана слугувати інтересам громадянського суспільства, а не суспільство – інтересам держави. Таке розуміння державної безпеки дозволяє погодитися з позицією В.Г. Пилипчука, який визнає державну безпеку лише як форму забезпечення національної безпеки у всіх її сферах .

Зазначені положення в кінця 80-х років минулого століття остаточно закріпилися у західних політологічних дослідженнях, де обґрунтовувалося значення “людського виміру” в проблемах національної безпеки та її співвідношення з державною безпекою. Початок було закладено статтею американського професора Річарда Ульмана “Заново визначаючи поняття безпеки”, де він дійшов висновку, що вузьке розуміння безпеки, коли акцент робиться тільки на її військові аспекти, відволікає від невоєнних загроз, між тим деякі з найбільш небезпечних загроз національній безпеці можуть провокуватися самою державою . У тому ж році було опубліковано роботу англійського вченого Беррі Бузана під назвою “Народ, держава і страх”. У цій роботі основою поняття “безпека” визначається саме особистість. Бузан робить висновок, що в деяких випадках сама держава може бути основним джерелом загроз для окремої людини, а інтереси безпеки особистості і держави можуть не тільки не збігатися, але іноді навіть вступати в протиріччя .

Ці ідеї стали основою нового підходу до вивчення проблем безпеки, що отримав назву “безпека людини”. Вказаний термін було офіційно визнано та застосовано у “Звіті про розвиток людства” , підготовленому в 1994 р. в межах “Програми розвитку ООН”, а також у “Хартії європейської безпеки”, прийнятій на саміті ОБСЄ в Стамбулі 19 листопада 1999 р. Разом з тим в офіційних документах ОБСЄ активно застосовується і поняття “людський вимір”, яке за змістом відповідає поняттю “безпека людини”.

Згодом вказані положення, що значно зблизили поняття державна та національна безпека, були закріплені в основних концептуальних документах з питань національної безпеки у багатьох країнах, у першу чергу – у посткомуністичних державах Східної Європи і колишнього СРСР.

Між тим, на думку автора, поняття “державна безпека” і “національна безпека” необхідно розрізняти. Вони співвідносяться як частина і ціле. Узагальнення визначень феномену “державна безпека”, що зустрічаються у вітчизняних і зарубіжних наукових дослідженнях, дає підстави сформулювати розуміння державної безпеки як стану захищеності основних інститутів державного апарату.

Теоретичні витоки сучасних вітчизняних уявлень про національну безпеку багато в чому ґрунтуються також на напрацюваннях радянських учених з питань міжнародної безпеки. В усякому разі залишити ці дослідження без належної уваги в процесі осмислення сучасних проблем забезпечення національної безпеки було б невиправданим, адже саме проблеми міжнародної безпеки стали, так-би мовити, єдиним “політично виправданим” приводом звернення радянських учених до досліджень західних наукових шкіл та їх часткового врахування при відпрацюванні власних наукових позицій. Щоправда, зазначене врахування здійснювалося досить своєрідним способом: радянські автори, роблячи вигляд, що вони критикують ті чи інші буржуазні теорії, по суті переймали у своїх західних колег методологічні підходи, понятійний апарат, аргументацію тощо.

У радянський період можна виділити три етапи розвитку досліджень проблем міжнародної безпеки – ортодоксальний, модернізований і етап так званого нового політичного мислення.

У період панування ортодоксального марксизму-ленінізму (до середини 1970-х рр.) теорія міжнародної безпеки, так само як і теорія міжнародних відносин та політологія в сучасному розумінні цих понять, були відсутні. Проблематика, пов’язана з міжнародною безпекою, була розпорошена по розділах таких марксистських дисциплін, як науковий комунізм і історичний матеріалізм (наприклад, у них був розділ “Проблеми війни і миру”). Питання міжнародної безпеки в основному фігурували в рамках теорії соціалістичної революції .

На другому етапі – модернізованого марксизму (середина 1970-х - середина 1980-х рр.) – у роботах радянських учених з’явилися деякі західні теорії та методологічні підходи. Особливо впливовими, хоча й у марксистській інтерпретації, стали системний підхід і пов’язаний з ним структурно-функціональний аналіз. У роботах деяких міжнародників з’являється аналіз таких відомих тоді західних теорій, як теорія міжнародних режимів, взаємозалежності, балансу сил, геополітики та ін.

На вказаному етапі складається радянська теорія міжнародних відносин з наступним залученням до цієї дисципліни проблем безпеки . У цей же час тематика “роззброєння” здобуває особливу популярність і розвивається як самостійний напрямок наукових досліджень . Пригадаймо, як тема “роззброєння” пронизувала предмети “Історії міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР” та “Міжнародного права”. Цікаво відзначити, що на радянських учених, які працювали над цією проблемою, помітно вплинули західні ліберальні і глобалістські школи, особливо з досліджень проблем миру – peace research school. Вказане стало наслідком того, що західні вчені, з якими “допускалося” ведення наукових діалогів і дискусій, в основному належали саме до цих парадигм.

Третій етап – нового політичного мислення – приніс істотні новації в дослідження проблем міжнародної безпеки. Ідеологи нового політичного мислення практично не приховували того, що вони запозичали на Заході багато ліберальних, соціал-демократичних і глобалістських теорій (економічна, політична і культурна взаємозалежність світу, безглуздість подальшої гонки озброєнь, необхідність припинення конфронтації між двома суспільно-політичними системами, а також роззброєння і конверсії, пріоритетність загальнолюдських інтересів та нагальна потреба співробітництва у вирішенні глобальних проблем та ін.) . Фактично це був перший крок до відмови від класового підходу в питаннях безпеки, його істотна ревізія.

Оцінюючи наукові напрацювання радянського періоду, слід зазначити, що сучасна теорія міжнародних відносин успадкувала від нього досить багату історіографію з питань міжнародної безпеки. З методологічної ж точки зору цікавим є те, що вказані дослідження розвивалися у жорстких рамках марксистської ідеології, яка, за великим рахунком, є частиною глобалістської парадигми.

Радянські вчені не тільки детально вивчали природу міжнародної безпеки, а й разом з іншими передовими науковими школами світу дійшли висновку про необхідність багатомірного підходу до трактування цього поняття за рахунок включення в нього як традиційного (військового), так і нових компонентів (економічна, суспільна, екологічна безпека тощо) .

Прагнення побудувати систему глобальної безпеки, засновану на “загальнопланетарній свідомості”, “загальнолюдських цінностях” і спрямовану на вирішення глобальних проблем людства (роззброєння, екологія, демографія, освоєння космічного простору й ін.) було характерне для горбачовського “нового політичного мислення” .

Радянські вчені також детально вивчили такі конкретні аспекти міжнародної безпеки, як контроль над озброєннями і роззброєння, конверсія оборонної промисловості, регіональні і глобальні режими безпеки, роль міжнародних організацій і права в забезпеченні міжнародної безпеки, міжнародний тероризм, механізм формування політики західних країн у сфері безпеки, зовнішньополітична думка окремих країн та ін .

Разом з тим радянська спадщина є лише обмежено придатною для використання в посткомуністичній дійсності. По-перше, це – ідеологізований (класовий) підхід до аналізу міжнародної безпеки (за винятком періоду нового політичного мислення).
По-друге, радянська наука фактично ігнорувала категорію “національна безпека”, зосереджуючи свою увагу в основному на проблемах міжнародної та державної безпеки. Поняття “національні цінності”, “національна безпека” були для радянських учених “буржуазними вигадками”, винайденими “апологетами холодної війни” для обґрунтування агресивної імперіалістичної політики Заходу . Коли ж мова йшла про СРСР або інші країни соціалістичного табору, радянські міжнародники використовували терміни – “безпека СРСР”, “державна безпека”, залишаючи осторонь такі важливі, у загальноприйнятому розумінні, компоненти національної безпеки, як безпека суспільства й особистості. Навіть період нового політичного мислення, який претендував на вихід за рамки класового підходу, не зміг перебороти цей недолік традиційного марксизму. Тому сучасним ученим і політикам довелося освоювати категорію “національна безпека” фактично “з нуля” і в гострих дискусіях вирішувати, яким конкретним змістом наповнити це поняття. Питання лишається відкритим по сьогодні.

По-третє, радянські концепції міжнародної безпеки були не просто ідеологізованими, вони були вибудовані для періоду конфронтації між двома суспільними системами, епохи “холодної війни”. У нових умовах, коли змінилося саме поняття міжнародної безпеки, геополітична ситуація у світі, старі концепції просто перестали відповідати сучасним реаліям.

Що ж до наукових досліджень проблем нормативно-правового регулювання забезпечення безпеки у різних сферах суспільного життя, то необхідно відзначити, що вказані дослідження проводилися виключно в ізольованих один від одного напрямах нормативно-правового регулювання діяльності збройних сил (оборона держави), органів державної безпеки (забезпечення державної безпеки), органів внутрішніх справ (забезпечення суспільної безпеки), а також безпеки праці в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, техногенна, екологічна, протипожежна і т.п. безпеки. Ці питання досліджувалися також у рамках багатьох технічних і технологічних наук. Питання ж про створення єдиної системи та вихідних засад нормативно-правового регулювання забезпечення безпеки особи, суспільства, держави в наукових дослідженнях того періоду не ставилось. Тому загрози, обумовлені специфікою соціального буття, особливостями суспільних відносин, досліджувалися різними суспільними науками без належного залучення юриспруденції. Ними ж вироблялись і відповідні рекомендації із забезпечення безпеки.

У пострадянський період, коли вітчизняна наука почала активну співпрацю з зовнішнім світом, можна виділити три типи інтелектуальних джерел сучасних досліджень проблем національної безпеки. Насамперед - це західні теорії, які спираються на традиційні парадигми реалізму, лібералізму і глобалізму, а також їхній антипод – постпозитивізм. З огляду на характер проблем, які стояли перед Україною, найбільшою популярністю користувалися реалізм і геополітика. Друге джерело – це російські немарксистські теорії (євразійство, ідеї Н.Данилевського, слов’янофільство, погляди російської релігійної філософської школи кінця XIX - початку XX століття й ін.). Третє – це реформований марксизм, близький до сучасної європейської соціал-демократії.

Наведене, а також аналіз деяких сучасних вітчизняних наукових напрацювань дозволяє констатувати, що частина економічних, юридичних, математичних наук, політологія, теорія міжнародних відносин, конфліктологія, військові науки, спеціальні оперативні дисципліни з різних сторін звернені саме до проблем безпеки і фактично виступають як спеціальні напрями загальної теорії безпеки – системи знань про захищеність людини від загроз, джерелами яких є соціальне, природне та техногенне середовища.

Про це ж свідчать результати перших досліджень проблем загальної теорії безпеки. Склалося досить чітке усвідомлення того, що завдання забезпечення безпеки людини є досить складною соціальною, економічною, політичною, технічною і науковою проблемою, що потребує її вивчення як деякого стану динамічної системи, що функціонує під впливом загроз її існуванню, і складає предмет міждисциплінарних досліджень .

Загальна теорія безпеки, незважаючи на те, що вона лише формується, в подальшому здійснюватиме вирішальний теоретико-методологічний вплив на процеси формування спеціальних теорій безпеки, основною з яких є теорія національної безпеки.
Тут виникає запитання: яке місце загальна теорія безпеки займає в існуючій системі наукових знань і, зокрема, стосовно спеціальних розробок із питань національної безпеки, які завдання вона вирішує?

Очевидно, що поки що варто відмовитися від розуміння загальної теорії безпеки як об’єднаної універсальної теорії, що розглядає всі види безпек і виробляє єдині принципи забезпечення безпеки в будь-якій сфері суспільного життя. Ці сфери настільки численні й різнопланові, що спроби об’єднати знання про них на сьогодні можуть призвести лише до утворення “штучного конгломерату”, а не системи знань про безпечне існування людини. Неможливо простим додаванням об’єднати знання з медицини і економічних наук, політології і екології, юридичних, військових, спеціальних наук, безпеки праці й ін.
Загальна теорія безпеки на сьогодні, на думку автора, може слугувати лише вступом до спеціальних теорій безпеки, причому вступом, у якому розглядаються і розробляються філософсько-світоглядні й методологічні питання безпеки. Оскільки ж особливий інтерес викликають питання безпеки і загроз, породжених самим суспільством, соціальними відносинами, загальна теорія безпеки окреслює ці питання, виділяючи в них передусім філософський, соціологічний і політологічний аспекти. Розгляд указаних аспектів у найзагальнішому виді стимулює подальші, більш спеціальні, поглиблені дослідження. Саме в їхніх інтересах і розробляються названі вище світоглядні й методологічні проблеми загальної теорії безпеки.

Це означає, що нині до основних завдань, які вирішує загальна теорії безпеки, можна віднести:

- огляд наукових знань, звернених до проблем безпеки, їхня класифікація, встановлення світоглядної основи, рівня розвитку, особливостей різних теорій безпеки, у тому числі обґрунтування необхідності й можливості існування загальної теорії безпеки та розв’язуваних нею завдань;

- вирішення методологічних проблем спеціальних теорій безпеки (у тому числі національної безпеки), зокрема, підбір і оцінка дослідницьких підходів, прийомів, методик, що дозволяють більш ефективно розробляти й аналізувати проблеми безпеки;

- аналіз і визначення найбільш фундаментальних понять, якими оперують спеціальні теорії безпеки, а відповідно і загальна характеристика відображених цими поняттями явищ;

- філолофсько-соціологічна і політологічна характеристика природи і сутності загроз, які породжуються соціальними силами і факторами;

- розробка загальних і соціально-політичних концептуальних ідей, порівняльний аналіз систем безпеки різних держав і методів їх забезпечення.

Таким чином, можна зробити висновок, що світоглядну і методологічну базу загальної теорії безпеки складають прогресивні, реалістичні напрямки філософії, соціології, фундаментальні положення низки інших природничих і суспільних наук. У більш спеціальному плані методологічні функції стосовно загальної теорії безпеки виконують загальна теорія систем, конфліктологія, теорія управління, теорія катастроф і деякі інші. У свою чергу, сама загальна теорія безпеки виступає як вихідний пункт і методологічна основа для розробки спеціальних теорій безпеки, у тому числі національної, або, щонайменше, для організації відповідних досліджень у різних сферах суспільної дійсності.

Варто підкреслити також, що загальна теорія безпеки не може не спиратися на теорію держави і права. В системі юридичних наук теорія держави та права займає особливе місце, виконуючи як академічну, методологічну, так і прагматичну, практичну функції. В проблематиці теорії держави та права традиційно важливе місце займають питання забезпечення безпеки людини та суспільства. Незважаючи на те, що сьогодні відбуваються процеси переоцінки деяких державно-правових поглядів щодо безпеки, а також корегування уявлень про державу, все ж важко переоцінити значення держави і права, законності, правотворчості та правореалізації як основи механізму забезпечення безпеки окремої особи. Для розвитку загальної теорії безпеки в умовах сучасної України важливе значення має Конституція України, Закон України “Про основи національної безпеки”, інші державні нормативно-правові акти.

Одночасно із суспільно-політичними дискусіями довкола проблем забезпечення національної безпеки в нашій країні відбувалось оформлення офіційної державної позиції щодо вказаних проблем. У результаті цієї роботи услід за неурядовими концепціями з’явились і нормативно-правові акти, присвячені виключно проблемам національної безпеки.

Перший офіційний підхід Української держави до проблем національної безпеки був представлений у Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, схваленій Постановою Верховної Ради України в січні 1997 року . Наступним важливим кроком був прийнятий у 2003 році Закон України “Про основи національної безпеки України” . Поява цих нормативно-правових актів засвідчила завершення важливого етапу у формуванні й розвитку теорії і практики забезпечення національної безпеки України. Їх зміст дозволяє говорити про характер офіційної української політики національної безпеки.

Підсумовуючи викладене, необхідно відзначити, що результатом багатовікових досліджень проблем безпеки стало формування загальної теорії безпеки як системи знань про захищеність людини від загроз, джерелами яких є соціальне, природне та техногенне середовища. Вказаний процес є далеко не завершеним, що, поряд з особливостями історичного розвитку українського суспільства, створює суттєві складнощі для сучасних наукових досліджень та реалізації практичних заходів із забезпечення національної безпеки України.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
4. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
5. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
6. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
7. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
8. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
9. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
10. VI. Узагальнення та систематизація знань
11. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
12. Абіотичні та біотичні небезпеки.

Переглядів: 1707