Поняття національного багатства в аспекті забезпечення безпеки нації.

План.

Тема 7. Економіко-правові проблеми захисту та примноження національного багатства.

1. Поняття національного багатства в аспекті забезпечення безпеки нації.

2. Методи економічного впливу на безпеку країни.

3. Економіко-правові проблеми примноження національного багатства.

4. Нормативно правові засоби захисту економічної безпеки держави.

Щодо національної безпеки головною умовою достовірності такого прогнозу є використання макровеличин, які характеризують зміни в системі національної безпеки. До таких величин, крім населення України, доцільно віднести її національне багатство.

Національне багатство є і результатом, і передумовою соціально-економічного розвитку нації. В історії економічної науки національне багатство, як правило, обчислювалося як сукупність різних видів накопиченого капіталу.

Так, радянська економічна наука до 70-х років, визначаючи сутність національного багатства, розглядала цю категорію крізь призму концепції багатства, тобто трактувала його як суму різних видів майна. Цей підхід полягає в незалученні природних ресурсів до складу національного багатства через те, що вони є не результатами людської праці у сфері виробництва, а дарами природи, тому не мають вартості й ціни і можуть бути виміряні лише в неспівставних натуральних показниках. У найзагальнішому вигляді національне багатство визначалося як запас матеріальних благ, які складають необхідні умови виробництва та життя людей у конкретний момент процесу виробництва.

З таким підходом не можна погодитись, адже природні ресурси мають конкретну вартість. Проблема полягає лише в тому, що джерелом цих ресурсів є природний дар, тому він має використовуватись відповідно - даруватися людям цієї країни, спрямовуватись на соціальні програми і т. ін. Тобто основне питання тут - у джерелах формування та напрямі використання, але, безсумнівно, природні ресурси є елементом національного багатства і мають цілком реальну ціну.

Разом з тим, оскільки природно-сировинний компонент має тенденцію до вичерпання, очевидною є закономірність його скорочення. При цьому навіть висхідна динаміка стану інших елементів національного багатства не може зберегти природно-сировинний компонент від скорочення. Особливо яскраво ця закономірність проявляється в двох випадках: коли вказана динаміка обумовлена скороченням природно-ресурсного компонента і якщо темпи збільшення інших елементів багатства значно нижчі темпів скорочення ресурсної бази.

Засади сучасного розуміння сутності й значення категорії “національне багатство” були закладені ще К. Марксом, А. Смітом, Д. Рікардо, У. Петті та іншими класиками політичної економії. Історично першими науковими підходами до дослідження національного багатства були уявлення меркантилістів, серед яких Ч. Давенант, Т. Ман, В.Стаффорд – у Великій Британії, А. Монкретьян - у Франції.

Поняття “національне багатство” традиційно пов’язується з ім’ям Адама Сміта і його відомою книгою “Дослідження природи і причин багатства народів”. У ті часи національне багатство розглядалося як сукупність трьох джерел: землі, праці та капіталу.
Значний крок у розумінні категорії “багатство” зробив Д. Рікардо, визначивши його як сукупність предметів, які слугують задоволенню людських потреб і належать окремій особі, групі осіб або народу. Це визначення ототожнює поняття багатства з поняттям майна взагалі, незалежно від величини останнього. Національним вважалося те, що відноситься до суспільно-політичного життя націй, пов’язане з її цінностями; властиве даній нації, належить їй, відображає її характер.

Дослідженням національного багатства присвячено низку робіт вітчизняних, російських і радянських учених, серед яких слід виділити С.І. Дорогунцова, І.М. Бобуха, В.С. Міщенка, А.І. Анчишкіна, В.Н. Богачова, Є.М. Бухвальда, А.Л. Вайнштейна, В.І. Каца, Я.Б. Квашу, В.М. Кириченка, Я.А. Кронрода, Д.С. Львова, О.І. Ноткіна, Л.І. Нестерова, Б.І. Пасхавера, Д.Б. Пасхавера, Г.Н. Сорокіна, С.Г. Струміліна, Є.Н. Фреймундта та ін. Але й досі дискусійними питаннями при дослідженні національного багатства залишаються підходи до визначення цієї категорії, перелік елементів, що входять до його складу, та застосування різних методів для їхнього вартісного обрахунку.

У середині XX ст. Організацією Об’єднаних Націй у зв’язку з підготовкою Міжнародного стандарту статистичного обліку було сформовано сучасний підхід до розуміння національного багатства. У широкому розумінні, відповідно до цього стандарту, під національним багатством розуміється результат постійно відновлюваного процесу нагромадження і використання суспільством матеріальних і духовних результатів праці та експлуатації природних ресурсів для задоволення як поточних, так і довгострокових потреб економічного та духовного розвитку .

У рамках концепції, запропонованої фахівцями Світового Банку, національне багатство складається з наступних складових: природного капіталу; виробленого капіталу (активи); людського капіталу (людські ресурси).

Сьогодні ставиться питання про необхідність врахування ще однієї складової національного багатства - соціального капіталу як сукупності взаємин, суспільних відносин, норм (включаючи правові та етичні) й інститутів, які здійснюють вплив на продуктивність економіки. Варто зазначити, що саме ці два останні види капіталу (людський і соціальний) прямо пов’язані з формуванням і вихованням нових поколінь нації.

Концепцію соціального капіталу активно почали розвивати у другій половині ХХ ст. західні вчені, які дійшли висновку, що соціальні зв’язки, норми, цінності впливають на розвиток економіки. В поняття соціального капіталу включають усі відомі форми організації, а також усі формальні й неформальні відносини між людьми (сімейні, суспільні, засновані на традиціях чи такі, що регулюються законом). Соціальний капітал - це об’єднувальний елемент, який скріплює суспільство в єдину систему. Особливістю концепції соціального капіталу є те, що вона більшою мірою відображає відносини, ніж власність окремого індивіда; є суспільним благом і створюється за рахунок суспільних інвестицій, зусиль і часу .

Тому слушним, на думку автора, є підхід Д.Б. Пасхавера, сформований на початку 90-х рр. минулого сторіччя, щодо введення до складу національного багатства, крім виробничих і невиробничих фондів, особистого майна населення, природних, фінансових ресурсів, також інформаційного та освітнього потенціалів суспільства.

Вказану позицію частково відтворено в Законі України “Про власність” , де до складу національного багатства України віднесено землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв’язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

Найширшим нині є перелік елементів національного багатства, врахований вченими РВПС України НАН України при визначенні його величини станом на 01.01.1996 р. Це була перша комплексна оцінка національного багатства України. За їхніми оцінками, за світовими цінами національне багатство України по балансовій вартості становило - 25,91 трлн. грн. За залишковою вартістю обсяг національного багатства, за розрахунками вчених РВПС України НАН України, за світовими цінами дорівнював 25,22 трлн. грн. До складу національного багатства увійшли такі елементи (у млрд. грн. за світовими цінами за залишковою вартістю): природно-ресурсний потенціал - 8986,00; матеріально-речовий потенціал виробничої сфери - 602,08; матеріально-речовий потенціал невиробничої сфери - 987,86; матеріально-речовий потенціал воєнної сфери і цивільної оборони - 387,30; валютні кошти підпри¬ємств і організацій - 1,75; об’єкти власності за кордоном - 0,21; особисте майно громадян - 70,58; нематеріальні елементи національного багатства - 14190,12; сальдо платіжного балансу - 2160,00 . Причому до складу нематеріальних елементів національного багатства включено пам’ятки історії, культури та релігії.

В сучасній економічній науці багатство як таке трактується з двох позицій: як поточний потік благ (доходів) у матеріальній і грошовій формах; як накопичений матеріальний підсумок чи результат попередніх циклів відтворення й одночасно передумова їхнього наступного продовження.

Відповідно до другого підходу багатство чітко відділено від поточного потоку благ (доходів) і не має прямого збільшення у формі фінансових активів. На цьому наполягав В.Н. Богачов, який вважав, що з розвитком суспільства з’являються додаткові види діяльності, які необхідно вчасно включати до складу національного багатства, але є і такі, які не можуть бути приєднані до нього, наприклад, цінні папери, в яких втілена вже врахована вартість наявних в економіці активів, їхнє врахування призведе до подвійного обліку; людський капітал.

Якщо перша посилка є логічною й обґрунтованою, то щодо другої, на думку автора, наявні істотні заперечення. Людський капітал складає якість економіки, яка змінюється зі зміною професійних навичок, знань, старінням одного покоління і приходом йому на зміну іншого. До сукупної якості національного багатства входить також імовірність появи високоосвічених і кваліфікованих новаторів, які, забезпечуючи націю довгостроковими перспективами, створять проривні напрямки розвитку та конкурентні технології. Коли в структурі національного багатства частка людського капіталу досить висока, не можна зневажати цим елементом і не розглядати його в якості важливої складової національного багатства тільки через труднощі чи неможливість точно виміряти зорієнтовані на тривалий період інвестиції в людину й поточні витрати, виражені в заробітній платі, пов’язаній зі створенням цього фактора.

Тому автор не підтримує позицію І.М. Бобуха, який вважає, що не зважаючи на широкий спектр елементів, які введено до складу національного багатства сучасною економічною наукою, він потребує перегляду з огляду на необхідність їхньої вартісної економічної оцінки. А для характеристики місця, яке займає національне багатство в суспільно-економічній системі країни, його доцільно визначати як вартісно-вимірювану ціннісну характеристику відтворювального процесу країни, який є одночасно результатом і передумовою існування національного багатства .

Спроможність економіки сприяти втіленню нових наукових ідей є складною для вимірювання. Разом з тим витрати на наукові дослідження та збільшення кількості науковців часто використовуються як певний показник такої спроможності, оскільки доведено, що витрати на такі цілі мають позитивний вплив. Для прикладу: “Загальний, з усіх джерел, обсяг фінансування науки у ВВП скоротився в Україні, починаючи з 1991 року, майже вдвічі й становив 2006 року близько 1%. Для порівняння, в країнах Євросоюзу цей показник становить близько 2%, у США - 2,7%, у Південній Кореї - 2,9%, а у Швеції - близько 4%” .

Згідно з відомими оцінками, інтенсивність внутрішніх наукових досліджень впливає як на кількість інновацій, так і на якість знань та освіти . Результатом наукової діяльності стають нові знання (винаходи) та вдосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення). Часто виникають ситуації, коли для використання існуючих знань необхідні нові знання. Рівень освіти також, значною мірою, визначається науковим потенціалом країни. Крім того, більш освічені люди, навіть якщо вони неспроможні генерувати нові технології, можуть швидше і краще використовувати вже існуючі.
Людський капітал характеризується кількісною і якісною сторонами. Кількісна сторона визначається кількістю населення. Більша кількість населення визначає і більший, у кількісному аспекті, трудовий потенціал. Якісна сторона характеризується фізичним станом, здобутими знаннями, отриманим досвідом, духовними та культурними цінностями. Тенденції динаміки народонаселення визначають розмір трудових ресурсів, його склад, зайнятість, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання, і, врешті-решт, на національне багатство.

У складі національного багатства розвинених країн природні ресурси вже давно не домінують. За даними Світового банку (1998 р.) у структурі національного багатства найбільш розвинених країн світу, в яких середній обсяг національного багатства на душу населення становить приблизно 350 тис. доларів, домінує людський капітал (на рівні 57-77%) .

Країни з найбільшим рівнем національного багатства на душу населення

Країна Національне багатство на душу населення, дол. Частина людського ресурсу, %

1.США 401 000 $ 77%

2.Швейцарія 352 000 $ 68%

3.Канада 331 000 $ 67%

4.Японія 304 000 $ 68%

5. Норвегія 302 000 $ 57%

Як видно з наведеної таблиці, рейтинг країн-лідерів з найвищим рівнем національного багатства на душу населення практично збігається з рейтингом країн за внеском людського ресурсу в національне багатство. Цей збіг не випадковий. Він відображає провідну роль у сучасній світовій економіці товарів з домінуючою наукомісткою складовою. Центральне місце в цій новій техногізованій економіці займають розташовані на вершині інноваційної піраміди так звані закриваючі технології, розвиток яких є умовою руху вперед всієї світової економіки. За останніми оцінками таких технологій у світі налічується всього близько 50, 22 з них належать США, інші - Японії, Великій Британії, Німеччині та Франції, що, власне, і дозволяє цим країнам відігравати провідну роль у світі.

Необхідно відзначити також, що в економічному аналізі, особливо порівняльному, категорія “національне багатство” використовується нечасто, замість неї, як правило, застосовується показник валового внутрішнього продукту (ВВП). Однак не можна сказати, що категорія “національне багатство” зовсім не розглядається в макроекономічному аналізі.

Йдеться про те, що даний показник використовується недостатньо в порівняльному аналізі і практично не використовується як орієнтир для розробки й нормативно-правового регулювання заходів макроекономічної політики та забезпечення національної безпеки. Замість оцінок зміни абсолютної величини й динаміки національного багатства уряд, як правило, покладається на статистику ВВП чи його складових. Економічне зростання стало показником успішності економічної політики.

Разом з тим важко не помітити, що економічне зростання та політика і нормативно-правове регулювання, спрямовані на його забезпечення, адекватні тільки тоді, коли мають за мету підвищення добробуту поточного покоління людей і нагромадження різних ресурсів для забезпечення добробуту майбутніх поколінь.

Збільшення національного багатства, як правило, пов’язують із зростанням ВВП і чисельності населення країни, але, по-перше, на забезпечення таких змін витрачається національне багатство, принаймні визначені його елементи. По-друге, від ефективності організації економіки й рівня технологій залежить, чи перевищить частка ВВП, яка зберігається й акумулюється, витрати національного багатства, пов’язані зі створенням зазначеного ВВП, адже частина валового продукту споживається, щоб забезпечити поточне існування нації, частина вкладається у відтворення людського, фізичного, природного й інституціонального капіталу і якась частина відкладається для майбутніх потреб. Саме й лише на цю частину збільшується національне багатство.

Разом з тим національна статистика, яка орієнтується на показник валового національного і внутрішнього продукту, виходить з того, що амортизація ВВП - це частина продукту, яка витрачається на його виробництво в поточному році. Насправді ж національний продукт створюється зусиллями, які незрівнянно більші цієї частини. Ця обставина не враховується, що, у свою чергу, не дозволяє розглядати національне багатство як макроекономічну категорію і використовувати її при нормативно-правовому регулюванні економічних процесів та розробці заходів із забезпечення національної безпеки.

Національне багатство створюється й накопичується зусиллями всієї нації. Однак, якщо категорія “національне багатство” фактично виключена з макроекономічного аналізу й представлена лише досить вузькою своєю моделлю - ВВП, яка по суті є лише певною незначною частиною сукупного багатства країни, то закономірно, що макроекономіка та нормативно-правове регулювання економічних процесів, а також заходи з забезпечення національної безпеки не враховують недовиробництво і втрати національного багатства.

Безумовно, існують проблеми обліку й кількісного виміру національного багатства та ВВП. Але ще важливішим є аспект оцінки якості їхньої структури. До чого веде економічне зростання? Здавалося б, доречно відповісти: до збільшення національного багатства. А навіщо нації потрібне зростання багатства? Мабуть, щоб люди жили краще. Що може означати словосполучення “поліпшення життя”? Хто може й повинен жити краще, адже частина людей просто не доживають до цього “краще”. Ця непроста проблема прямо визначається мотивацією та уявленнями людей про те, що вони розуміють під поліпшенням життя і благами, які дарують економічне зростання та національне багатство.

Між тим, спільними рисами економічного розвитку України та країн центральної і східної Європи є високі темпи зростання ВВП, нарощування зовнішньої торгівлі поряд із низькими рівнями ВВП на душу населення та частки оплати праці в структурі собівартості виробництва. Так, за даними “Програми розвитку ООН”, опублікованими у 18-тій щорічній “Доповіді про розвиток людини 2007/2008”, Україна на світовому тлі за показником ВВП на душу населення перебуває лише 85-му місці . Саме розрив в оплаті праці та наявність незадіяних виробничих потужностей слугують тлом для збільшення притоку прямих іноземних інвестицій і створюють хибне уявлення про поточну конкурентоспроможність економіки. Подібні квазіконкурентні переваги входять у суперечність з довгостроковою стратегією вітчизняного економічного розвитку. Ідея конкурентоспроможності не може бути зведена до зростання абсолютних показників продуктивності праці чи прибутків національних корпорацій. Вона повинна виявлятись у підвищенні рівня життя населення, створенні відповідної інфраструктури доступу до матеріальних і нематеріальних благ.

На думку О. Скрипнюка та В. Тихого, подібне уточнення стає необхідним у випадку перехідних політичних систем, де формування нових економічних відносин може відчутно десинхронізуватися із соціальним розвитком. Тобто досить часто успішний розвиток економічних відносин, позитивні макроекономічні показники, зростання ВВП, зменшення рівня інфляції, зростання інвестицій, високі показники ділової активності тощо, навіть за наявності формально задовільної системи соціального законодавства, може мати нульовий ефект у сфері забезпечення соціальних прав. У принципі, цей феномен може бути визначений як відрив та формалізація права, коли останнє перетворюється виключно на добірку приписів, які існують на папері, але не реалізуються на практиці. У цьому разі, як вважає М. Павловський, наявна в державі економічна основа для забезпечення соціального розвитку використовується не в суспільних, у тому числі соціальних, інтересах, а для задоволення специфічних потреб незначної кількості кланів, причетних до регулювання державних коштів. Причому ці клани не лише використовують державний механізм як засіб власного збагачення, а й дедалі більше дистанціюються від суспільства, що є найгіршим.

Інше питання стосується співвідношення понять “зростання” і “розвиток”. Якщо зростання завжди зумовлює кількісне збільшення якихось параметрів, що характеризують функціонування економіки, то розвиток проявляється в певному синтезі кількісних і якісних рис економічної системи. Чому ж економіко-правові засади розвитку нації зорієнтовано тільки на збільшення, тобто зростання? Це знаходить своє вираження в усіх відомих методиках, ураховуючи й подвійну оцінку. До речі, і це аж ніяк не абстрактне питання, конкуренція між державами є інструментом збільшення національного багатства чи фактором його скорочення?

Цілком можливо, що під тиском парадигми постійного розширення людство очікує доля жителів острова Пасхи. Нагадаємо, відповідно до однієї з гіпотез саме постійно розширюваний господарський процес, збільшення чисельності людей, які населяли цей острів, вичерпання ресурсів і відсутність можливості тривалого мореплавання, призвели до загибелі, як вважають антропологи, унікальної цивілізації. Прихильники “Римського клубу” доводять, що проблема високих темпів економічного зростання втрачає свою актуальність, оскільки отриманий приріст ВВП іде на задоволення все менш значимих потреб.

До видів діяльності, які мають бути включені в категорію “національне багатство”, слід віднести також охорону навколишнього середовища. Ця діяльність знижує стереотипний показник ефективності виробництва, але сприяє збільшенню національного багатства за рахунок його збереження. Природоохоронні заходи мають на меті й у наслідку нагромадження багатства не зі створеного доходу, а з доходу свідомо упущеного.

Погіршення екологічної ситуації в країні, на жаль, перебуває у тісній кореляції з розвитком економіки. Надмірне захоплення видобуванням корисних копалин, використанням агрохімікатів у сільському господарстві, виробництво зі значними викидами тощо порушують природний баланс і погіршують екологічну ситуацію, що призводить до забруднення ґрунтів, вод, атмосфери тощо, і , в свою чергу, негативно впливає на стан здоров’я трудових ресурсів, знижує продуктивність праці, скорочує тривалість життя, зменшує народжуваність тощо.

Визначившись із загальною характеристикою поняття “національне багатство” і з’ясувавши бажані напрями змін окремих елементів національного багатства України, можна зробити висновок, що саме застосування категорії “національне багатство” у визначеному ракурсі дозволить змінити уявлення про інструменти, цілі та зміст системи нормативно-правового регулювання забезпечення національної безпеки, надавши їй структурної спрямованості. Це, поряд із застосуванням відомого макроекономічного інструментарію, дозволить впливати на фундаментальні пропорції суспільного розвитку.
Крім того, категорія “національне багатство” як об’єкт національної безпеки, на думку автора, є основоположною ще й тому, що, виходячи з кількісних та якісних змін національного багатства, можна судити про ефективність функціонування системи забезпечення національної безпеки в цілому.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нормативно-правові заходи демографічного та екологічного захисту населення.	\|	Методи економічного впливу на безпеку країни.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.056 сек.