Протидія тероризму та проблеми формування антитерористичного міжнародного права.

Тероризм посягає на демократію відкритим нападом на інститути демократії та підривом принципів, на яких вона грунтується. Виникає запитання: як демократичне товариство може ефективно захистити себе, не приносячи в жертву самих цінностей, на якій воно грунтується? З цією метою необхідно встановити належний баланс між правами людини (терориста) або особи, що підозрюється в тероризмі, та інтересами держави в придушенні тероризму.

Зростання тероризму в сучасних умовах, дедалі страшніші наслідки терористичних актів призводять до того, що деякі держави, посилаючись на право на самооборону, підтверджене Статутом ООН, вважають за можливе використання будь-яких засобів для покарання терористів, включаючи застосування воєнної сили на території інших держав. Проте передбачене ст. 51 Статуту ООН право на самооборону може бути реалізоване тільки у разі відбиття збройного нападу з боку якоїсь держави. В інших випадках згідно з принципом не-застосування сили, викладеним у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій із застосуванням сили.

Однією з проблем боротьби з тероризмом є відсутність міжнародних судових інституцій з юрисдикційними повноваженнями щодо тероризму як злочину міжнародного характеру. Відомо, що Парламентська асамблея Ради Європи лише висловилася за створення нового міжнародного кримінального суду щодо актів тероризму, подібних до вчинених 11 вересня 2001 р. в США. Процедура створення такого суду пов'язана з прийняттям його статуту і наступною ратифікацією відповідних установчих документів державами — учасницями Ради Європи.

Тому кримінальна відповідальність за тероризм нині фактично реалізується на національному рівні (у країні вчинення злочину, у країні затримання терористів або в країні, що найбільше постраждала від терористичних актів). Якщо учасники терористичної групи після вчинення злочину (злочинів) опинилися на території кількох держав, законодавство яких про відповідальність за тероризм або про умови екстрадиції не узгоджується між собою, можуть виникнути певні труднощі як щодо встановлення фактичних обставин вчиненого злочину, ролі кожного співучасника в ньому, так і в призначенні справедливого покарання, а також умов відбування покарання, можливості дострокового звільнення.

Неприйнятною, з огляду захисту прав людини і основних свобод, є практика використання можливостей спецслужб або інших аналогічних підрозділів для фізичного знищення терористів, що маскується «нещасними випадками» або «природною смертю». Виправданням подібної практики не можуть бути ні тягар вчиненого, ні громіздка процедура екстрадиції терористів. Здійснення таких операцій на території іншої держави без відома його компетентних властей є очевидним порушенням принципів і норм міжнародного права, положень міжнародних договорів про боротьбу з тероризмом у частині, що визначає межі просторової юрисдикції держав. До того ж порушується проголошене демократичними державами право особи на справедливий розгляд його справи в суді.

Позасудові методи покарання за злочини, як і діяльність створюваних з цією метою не передбачених конституцією тієї чи іншої держави квазісудових органів (військово-польових судів, військових комітетів), які, на відміну від цивільних судів, допускають спрощену процедуру пред'явлення обвинувачення і розгляду справи по суті, а також обмеження права на правову допомогу і вільний вибір захисника своїх прав тягне за собою зловживання і сваволю. Необхідність боротьби з тероризмом не може бути виправданням порушень прав людини. Хоч якими тяжкими не є скоєні злочини, усім особам, що притягаються до відповідальності, у цивілізованому суспільстві мають забезпечуватися установлені національними законами, міжнародними актами обсяги і засоби захисту їх прав.

Відповідно до звіту міжнародної правозахисної організації «Міжнародна амністія» у боротьбі з тероризмом уряди багатьох країн безмежно розширили повноваження різних силових структур і прийняли нові надзвичайні закони, які погрожують фундаментальним громадянським свободам. Так, у США і Великобританії прийнято закони, які надають можливість без рішення суду заарештовувати іноземців, що підозрюються у вчиненні злочинів. У Південній Кореї, Індії та Йорданії служби безпеки отримали надзвичайні повноваження, якими можуть скористатися, прикриваючись досі невизначеним поняттям тероризму.

Загроза міжнародного тероризму призвела до зниження стандарту захисту прав усіх, кого підозрюють у тероризмі: рядові агенти ФБР США дістають нові повноваження і раніше неприпустиму свободу дій. Вони самостійно, без погодження з вищим керівництвом, можуть розпочинати розслідування за статтею «тероризм», без обгрунтування своїх дій відвідувати інтернет-кафе, бібліотеки, релігійні заклади. Справами, пов'язаними із загрозою тероризму, займатимуться 3718 агентів. Загальний штат відомства збільшиться більш як на 900 чоловік.

Окремі дослідники (Р. Дворкін) висловлюють думки щодо превентивного ув'язнення: «Зрештою, наші суспільства були б «безпечнішими», якби поліції дозволили саджати до в'язниць тих людей, які, на їх думку, можуть у майбутньому здійснити злочин». Пропозиція, м'яко кажучи, явно помилкова. Не викликає сумніву, що акти тероризму спрямовані на порушення прав людини. Проте необхідність боротьби з цим злочином не може виправдовувати порушення прав людини і основних свобод у ході боротьби з тероризмом.

Причини терористичних діянь виходять далеко за межі усталених понять про причини злочинності. Тому їх вивчення повинно виходити за межі традиційних кримінологічних досліджень, враховувати не тільки правові, а й політичні, соціальні та інші аспекти цього небезпечного явища як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному масштабі. Сьогодні боротьбу проти тероризму державам просто неможливо вести поодинці Важливим фактором ефективного розв'язання цієї проблеми є вивчення економічних, соціальних, політичних та інших умов, за яких тероризм як явище найбільш можливий, а також створення таких передумов, за яких він був би неможливий або його прояви заздалегідь були б приречені на невдачу. Цьому сприяли б легітимізація міжнародного порядку через політичні союзи, інтернаціоналізація систем захисту від тероризму, створення спеціалізованих банків даних про особистість терористів, розроблення і прийняття необхідних нормативно-правових, організаційних та інших заходів боротьби з найманством, що служить джерелом поповнення терористичних груп і організацій, а також легітимний моніторинг міграційних процесів на національному, регіональному, а можливо, й на глобальному рівнях.

Коли ж йдеться про глобалізацію світу, то тут у власному значенні не можна вже вести мову про правове забезпечення глобалізованого життя. Не можна створити такі юридичні закони, які б були обов'язковими для усіх. На практиці, якщо гіпотетично допустити таку ситуацію, то виявилося б, що такими законами мали б бути закони країни, яка перша і найдальше просунулася на шляху глобалізації. Такою країною, як відомо, є США. Тому й невипадково дехто синонімом глобалізації вважає американізацію. У силу цього це викликатиме шалений опір, що й можна спостерігати в сучасному світі, скажімо, в діяльності так званих антиглобалістів. Вихід, мабуть, полягає в тім, щоб знайти якісь універсальні та пасуючі усім народам норми права. Але це нездійсненне в силу особливостей самого юридичного закону. Адже юридичний закон має силу (реально може функціонувати) тільки за умови, коли він у разі невиконання тягне за собою відповідні санкції. Якщо такого не існує, то і практично юридичного закону не існує. Він залишається тільки «моральним» закликом чи побажанням, якого можна дотримуватися або не дотримуватися. Щоб діяли одні й ті ж юридичні закони, потрібні ефективні міжнародні санкції та органи, які б їх приводили в дію та здійснювали тотальний контроль. Це ж знову-таки міф, навіть якщо в останньому випадку використовувати сучасні інформаційні мережі.

Поряд з криміналізацією тероризму, і з цим погоджуються всі науковці, що вивчають цю проблему, має бути прийнятий пакет нормативно-правових актів, які б визначали правові та організаційні положення боротьби з тероризмом, порядок функціонування державних органів у боротьбі з проявами терористичної діяльності. З цього приводу варто звернути увагу на міжнародний досвід законодавчого закріплення боротьби з тероризмом. В Ізраїлі, США, Російській Федерації та ряді інших країн, що зіткнулися з цією проблемою, прийняті базові закони про антитерористичну діяльність, які визначають основні принципи боротьби з тероризмом, суб’єктів боротьби з цим злочином та їхні функції і компетенцію, порядок проведення антитерористичних операцій, а також визначають перелік терористичних організацій світу для здійснення міграційного контролю за іноземцями, які є членами терористичних організацій чи їхнім представниками.

Виходячи з того, що сучасний тероризм є одночасно продуктом і загрозою для всього світового суспільства, В.Антипенко (ветеран антитерористичних бойових дій, захистив дисертацію по цьому питанню) пропонує будувати міжнародне антитерористичне право на засадах загальної відповідальності всіх дієвих факторів міжнародних відносин. Науковець резонно зауважує, що недостатня ефективність, а іноді й контрпродуктивність існуючого міжнародного права у сфері протидії терористичним злочинам обумовлена тим, що воно охоплює лише той сегмент тероризму, який пов'язаний з вчиненням терористичних актів як таких. Конвенційний же механізм у сфері боротьби з тероризмом побудовано так, що дії іншої сторони, які стали умовою, причиною чи передумовою терористичного акту (наприклад, агресія, анексія, колонізація, незаконне відчуження території, ресурсів, економічний тиск, грабіжницькі умови торгівлі тощо) нерідко залишаються за межами впливу права.

Боротьба з тероризмом є складним та багатоаспектним завданням. Вона включає розвідувальну, контррозвідувальну, оперативно-розшукову та аналітичну роботи, правильна постановка яких дозволяє виявляти терористичні організації на стадії їх зародження, та ефективно протидіяти терористичним актам ще у період їх підготовки.

В Україні оперативну роботу з протидії тероризму проводять підрозділи Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони та ін. Для ліквідації терористичних організацій та знешкодження окремих терористів використовуються підрозділи ОМОНу, спецназу, „Беркута", структури відомчої безпеки та охорони.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Механізм терористичного впливу на національну безпеку.	\|	Правові основи боротьби з тероризмом

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.