Сутність і характеристика легатів і фідеїкомісів.

Римське спадкове право знало сінгулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так звані легати, або заповідальні відкази, і фідеїкоміси. За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс будь-якої відповідальності за борги спадкодавця.

Легат, або заповідальний відказ, — це розпорядження спадкодавця, що містилося в заповіті, про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.

У римському спадковому праві класичного періоду відзначалось чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим дотриманням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру оформлення їх. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом. Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом привели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних відказів — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися частіше всього в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не користувалися юридичним захистом. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідейсоміс — доручення совісті). Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержали позовний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстініана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісах було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїко-місом усю активну частину спадщини третій особі. Це привело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигід третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше четвертини спадщини — фальцідієвої четвертини. Остання частина спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Спадкування за законом	\|	Написання правових термінів, що мають латинське походження

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.