Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Міжнародний контекст появи українського козацтва

Право

Державний устрій

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній організації, котра існувала тут, а також "Військом Запо­різьким". У XVIII ст. російський уряд встановив для Гетьманщині офіційну назву "Малая Россия" (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніш, гетьманськими статтями — Решетилівські, чи Ї.Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, "Реши-тельньіе (конфирмированньіе пунктьі Д.Апостола" (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро І, не тільки лицемірно продемонстрував свою повагу до цих статей, а й підкре­слив їх наступний зв'язок з договором 1654 р.

Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський, який вмираючи, ро­зпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.

При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від воєвод, які знаходилися в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як, наприклад, 1.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьман­ської посади. Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допо­може зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 р.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьман­ство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика про­голошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парла­менту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із:

Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному пред­ставнику від кожного полку*.

Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російське' держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Геть­манщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існувал» зв'язки — економічні, політичні та культурні, які зміцнювали сві домість українців у тому, що вони є представниками єдиної націо нальної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана суп роводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємо відносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затверд ження статей, складених при обранні гетьманом Скоропадського ;

1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.

Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного геть­мана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву "Реши-тельньіе (конфирмированньіе) пунктьі". Він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутріш­ніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхній властитель", "гетьман Війська Запорі­зького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества За-порожського обох берегов Днепра".

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьма­нські статті, подавав царю кандидатури для пожалування дворянсь­кого звання. Будучи головним адміністратором, він особисто роз­поряджався землею, що належала козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єд­нувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа обвинува­тив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край розкраданням була зас­нована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов'язок відати військовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим — "зверхником над війсь­ком". Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конф­лікти, але з дозволу царського резидента.

У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладне здійснював потрібні йому переміщення уря­довців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І — явною і таємною. У останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведін­кою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України,

та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі знаходився російський резидент Наумов для "совета" про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу-ко­мандувачу російським військом в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади через її неспроможність створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполег­ливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту По­луботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна з Туреччиною і вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі*. Він повернувся в Україну лише при імперат­риці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся вста­новлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів са­моврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знов залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за похо­дженням, близька до російського трону людина — Кирило Розумо-вський. В цьому призначенні певну роль відіграли не стільки дер­жавні, скільки особисті міркування — К.Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети — Олексія Розумовського.

У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

З 1654 та по 1764 рр. Україна бачила різних гетьманів. Про ділові та особисті якості чи недоліки багатьох з них і досі спереча­ються вчені, але одностайно найвидатнішими з них визнається Б.Хмельницький — державний діяч колосального масштабу, зас­новник Української козацької держави**. Тому М.Грушевський розцінював його смерть як один з найтрагічніших моментів в історії України***.

Протягом ЗО років після смерті Б.Хмельницького відбувалася часта зміна гетьманів. Тому були різні причини. У 1787 р. гетьманом був обраний Іван Мазепа, людина яскрава, обдарована, досить честолюбна, владна. Відзначаючись великим розумом, Мазепа спромігся увійти в довір'я до Петра І, який у 1700 р. нагородив його вищим у Росії орденом Андрія Первозванного. Але у 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII. Цей свій вчинок він пояснював виключно турботами про долю України, прагненням звільнити її з-під російської неволі.

Мазепа та його план відторгнення України від Росії не знай­шли підтримки у більшості українського народу. Україна в ті часи не мала ще об'єктивних можливостей забезпечити свою незалеж­ність. Мазепа, напевне, не уявляв цієї особливості становища Ук­раїни. Ї це стало особистою трагедією політика, а головне, призвело до трагічних наслідків. Спілкування Мазепи з Карлом XII та їх спільні дії проти Росії стали зручною підставою для рішучого наступу царату на автономію України.

Добру пам'ять про себе залишив у народі наказний гетьман Павло Полуботок, який мужньо, ціною власної свободи відстоював права і вільності України.

Гетьман і полково-сотенна система. У зазначений період опо­рою гетьмана залишалася полково-сотенна система. Незважаючи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності війсь­ково-адміністративної організації й елементів демократії в ній.

Офіційні акти репрезентували Україну як країну, в якій панує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та народу малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.

Генеральний уряд. Незабаром після смерті Б.Хмельницького загальновійськову раду скликають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Одна з причин цього явища — складність її скликання. Крім цього, в умовах загострення внутрішніх суперечностей, соці­ального протистояння, кількісне переважання представників низів у загальновійськовій раді, загрожувало пануванню феодальної вер­хівки.

Гетьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини або старшинської ради, яка збиралася декілька разів на рік для вирішення найважливіших питань (обрання гетьмана, гене­ральних старшин, оборона кордонів та ін.) та за вимогою генераль­ного уряду. Останній за відсутністю гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання

своїх повноважень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

У 1720 р. генеральний уряд було перетворено на військову канцелярію, що складалася з шести осіб, призначених царем. Троє з них були з козацької старшини, інші троє — з російських урядо­вців. Військова канцелярія припинила своє існування за часів гетьманування Д.Апостола (1728—1734). Але після його смерті знов функціонувала, збереглася при Розумовському і була ліквідована разом з гетьманством у 1764 р.

Полковий уряд. Під руку царського самодержавства підпав і полковий уряд. За указом Петра І раду в 1718 р. було позбавлено права обирати полкових старшин. Тепер вона рекомендувала геть­ману двох-трьох козаків на кожну посаду, який призначав з них потрібну йому людину. Незабаром виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано. Спочатку їх призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім це призна­чення робив цар та інші вищі органи Росії. На посади полковників, як правило, призначалися особи з росіян. Так, полковником Ста-родубського полку було поставлено офіцера Кокошкіна, Ніжинсь­кий полк очолив Толстой, Переяславський — Якимов. Петро І мав намір замінити усіх полковників — українців на росіян, але не встиг.

За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті, крім випадків його заміни урядом. Отже, ця посада у ряді випадків перетворилася на спадкову. Виникли полковницькі дина­стії: чотири покоління Кондратьєвих у Сумах, Лесвицьких в Охтир­ці. П'ять поколінь складали полковники на прізвище Донець.

Серед ряду дискримінаційних заходів, вжитих самодержавст­вом, саме скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликали найбільш гостре незадоволення старшини та спонукали Полуботка до рішучих вис­тупів проти політики Росії в Україні, підняти старшину на масові протести.

Призначений полковник користувався єдиноначальною вла­дою та не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Владу полковника підтверджували клей-ноди, подібно до гетьманських, але його булава була не кругла, а шестигранна і мала назву "пернач". Від призначення полковників згодом перейшли до призначення сотників.

У другій половині XVIII ст. російський абсолютизм розпочав масований наступ на полковий устрій в цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Укра­їні під приводом, що цю територію включено до Слобідське-Укра-

їнської губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією по упра­влінню слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 р., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російсь­ких губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загально-російському законодавству. Полковий устрій зберігся лише на Лі­вобережній Україні.

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і в наступні роки (1782—1783 рр.) було введено губернський поділ відповідно до російського "Учреждения о губерниях" (1775 р.). Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, по­тім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотен. Нарешті, у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії:

Чернігівську і Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідське-Українську (на території п'я­ти полків колишньої Слобожанщини).

В Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається і у другій половині XVIII ст. ще більш зміцнюється колишня органі­зація управління. Вища влада належала усім формально рівноправ­ним членам запорізького товариства. Від їх імені цю владу здійсню­вала військова рада. Щороку 1 січня вона обирала кошового атама-на. Популярні лідери запорізького козацтва обиралися в кошові багаторазово. Іван Сірко, якого Д.Яворницький характеризував як найсильнішу особистість серед українців свого часу, обирався ко­шовим 8 разів. Петро Калнишевський обирався кошовим 10 разів.

Військова рада обирала кошових старшин — помічників кошо­вого, але поступово значення ради занепадало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перей­шли до старшинської ради. Владу кошового атамана можна порів­няти із владою гетьмана. Невипадково Брюховецький, будучи ко­шовим, називав себе гетьманом. В окремі періоди, особливо під час воєнних дій, кошовий мав влади більше, ніж гетьман. Кошові прагнули зберегти її повноту навіть тоді, коли їх обрання, особливо в управління Катерини П, супроводжувалося обов'язковими згодою і затвердженнями царського уряду. Помічники кошового — стар­шини виконували різні доручення. Заступником кошового був вій­ськовий суддя, він же виконував обов'язки скарбника. Серед запо­різьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали пала-нки або управляли крупними військовими з'єднаннями.

Основною соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куре­нів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового атаману.

Збройні сили. Реєстрове військо. У XVIII ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо добре послужило бранній славі Росії та й само здобувало лаври воєнних перемог. У 1733 р. 20 тис. козаків допомогли Росії здобути перемогу у війні із Польщею. Брали вони участь і у кримських походах кінця XVIII ст. Реєстрове військо використовувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню. А тим часом їх чисельність продовжувала зменшу­ватись. За указом Анни Їоановни їх було скорочено до 20000 чоловік. За військовим фахом козаки були головним чином піхо­тинцями, а також артилеристами. А от добірної кінноти, як не дивно, у них не було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на військове співробітництво з кримським ханом.

Одночасно відбуваються зміни в організаційній структурі ук­раїнського війська, що негативно позначилося на його самобутно­сті та в решті решт призвело до влиття у російську армію. Початок цього процесу був покладений у 1723 р., коли козацькі полки, як військові одиниці, були виведені з підпорядкування Голіцина — головнокомандувача нерегулярними силами Росії, а полковники слобідських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати слобідсько-українською дивізі­єю. Тоді ж їм було надано звання прем'єр-майорів російської армії. У 1733 р. козацький полковник був зрівняний у правах із генерал-майором за Табелем про ранги.

Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням, а саме на важких фізичних роботах (прокладенні доріг, будівицтві мостів, фортець, ритті каналів). Це виснажувало козаків, викликало епідемії, призводило до масової загибелі людей. Один з таких походів (на Ладогу) відбувся у 1721 р. В ньому брали участь 12 тис. козаків (за іншими відомостями — 15 тис.). 1 хоча це був не військовий захід, його очолювали наказний гетьман Полуботок і генерал-хорунжий Кулик. В цьому поході від знесиленої праці, голоду, холоду загинуло від третини до половини його учасників.

Коли в Україні розпочалося дислокування частин російської армії (драгун та гренадерів), в них стали зараховувати козаків, що створило реальну загрозу існуванню полків. Серед козаків спалах­нуло різке незадоволення, внаслідок чого полки було відновлено, але не надовго.

У 1765 р. Катерина II оголосила, що козацьке військо, як особливий вид збройних сил, є непотрібним. Пропонувалося усі полки розформувати, а козакам вступати до гусарів. Після цього усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а тих, хто в них служив, називали пікінерами. До пікінерів перевели козаків Миргородського та Полтавського полків. У 1783 р. пікінер-ські частини було теж розформовано.

В тому ж році за указом воєнної колегії 10 полків, які ще стояли на Лівобережжі, було перетворено у регулярні полки кава­лерії. Вони стали називатися карабінерськими. Полковники цих реформованих частин одержали табельні чини. Рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов'язано виконувати їх повинності. Перший рекрутський набір серед лівобережних коза­ків, був проведений у 1797 р.

Запорізьке військо. Військове формування запорожців склада­ло автономний підрозділ у збройних силах Росії. На відміну від реєстрових козаків це військо називалося "військо низове запоро-жське" а пізніше "войско ее императорського величества запорож-ское низовое". Царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв'язків між реєстровими козаками та запорожцями. У мирний час запорожці несли службу по охороні кордонів.

Вклад запорізького війська у військову славу Росії був досить значний. Цього не могла не визнати Катерина II. У 1770 р. вона подякувала усім запорожцям за доблесть у російсько-турецькій війні, а кошового Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного. У 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби.

Церква. З 1721 р. Синод як вищий орган церковного управлін­ня, заснований замість скасованого патріаршества, почав призна­чати усіх вищих ієрархів України. У складі Синоду було багато українців. З 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводиться політика обмеження прав церкви. Так, гетьман заборонив передавати церк­вам землі світських феодалів (у зв'язку з обмеженням церковної земельної власності). У 1780 р. в Україні було здійснено секуляри­зацію земель, що належали церкві.

Органи Росії для управління Україною. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі повертала­ся під владу колегії іноземних справ — у 1727—1734 рр. та 1750— 1764 рр., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутріш­нє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетво­рюється у невід'ємну частину Російської держави.

29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський маніфест про заснування Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові ре­зиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів — представників полків царської армії, які дислокувалися в Україні. Її президентом став бригадир (генерал) Вільямінов.

Створення колегії офіційно було мотивовано необхідністю навести порядок в судах і адміністрації України. У дійсності ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищи­ти усі "давнини" України "й поступать по-новому", тобто включи­ти Україну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, у яку оскаржувалися усі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. Гетьман і генеральна стар­шина мали діяти лише через Вільямінова, їм зокрема, було заборо­нено розсилати універсали. Полуботка було обвинувачено насампе­ред в тому, що він не погоджував свої дії з колегією. Його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління та скасування Малоросійської колегії було розцінено як сепаратизм. У 1723 р. колегія дістала право видавати накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральни­ми зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком "консистентских дачек"). Внаслідок цього, за часів дія­льності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охоронити народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ деякий час вірив у "добрі" наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.

У 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, які були введені колегією, та обмежила її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної інстанції. Внаслідок того, що колегія, як орган управління Україною припинила своє існування, Україну було підпорядковано колегії іноземних справ.

Правління гетьманського уряду (1734—1750 рр.). В 1734 р. помер гетьман Д.Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією, щоб остаточно перебрати владу в Україні. Для

цього він замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них були росіяни, троє — українці. Формально всі вони були рівноправними. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, проте ца­рський уряд не користувався цією назвою, пам'ятуючи сумну спа­дщину, яку залишила по себе перша Малоросійська колегія. Одним із завдань Правління було скомпрометувати гетьманську владу, обвинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які у дійсності поклав на українців царат). Правління мало також запо­бігати різноманітним зв'язкам населення Гетьманщини з правобе­режними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці права на­завжди.

Правління діяло жорсткими, брутальними засобами і, приро­дно, викликало ненавість до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 р., коли імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К.Розумовський.

Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.). У 1764 р., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було до­ручено колегії, яка одержала офіційну назву — друга Малоросійська колегія. Її очолив президент — граф Петро Румянцев. Його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноосібне.

Серед восьми членів в колегії було четверть українців, один з них граф Олексій Безбородько займав посаду писаря, тобто канце-ляра при Румянцеві. Він же був головним комендантом козацьких частин в Україні. В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українцях пог­ляд на себе як на народ. Було рекомендовано додержувати такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом, і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно казала, що для ведення малоросійських справ треба мати "лисій хвіст і вовчий рот". Друга колегія шляхом проведення "рекомендованої" політики почала провадити її у життя. Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її еконо­мічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1775 р., пов'язаного із ліквідацією Запорізької Січі.

За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція

стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність в колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність.

Збройні сили Росії в Україні. Після втечі Мазепи уряд Росії знов вводить свої війська в Україну, незважаючи на умови попе­редніх договорів. В Україну було введено 10 драгунських та 6 гренадерських полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення. Для цього був встановлений спеціальний збір ~ "кон-систентские дачки" (солдати російських полків звалися консистен-тами). За часів війни з Туреччиною (1730—1739) майже вся росій­ська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українсько­му народові велику матеріальну шкоду. До того ж перебування російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом придушення прагнення України до волі.

Розгром Старої Січі. Царський уряд ставився до Запорізької Січі з упередженням і підозрою. Проте військовий потенціал запо­рожців, їх роль в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі. Крім того, Росія використовувала її як противагу Гетьманщині. Хоча Запорізька Січ була підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала міцні зв'язки з іншими регіонами України — Гетьманщиною, Сло­божанщиною. Перший нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость Гордієнко із своїми прибічниками перей­шов до Мазепи. У 1709 р. Січ було зруйновано. Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так звану, Олешків-ську Січ. Тут вони існували у тяжких умовах, у повній ізоляції від України.

Нова Січ. В 1734 р. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від пересліду­вань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі. Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом. Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усіх запорожців було амні­стовано. Січі поверталися землі, якими вона володіла до 1709 р., підтверджувалося її автономне становище, право козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати за­порожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора (він же — головнокомандувач російськими військами, розташованими в Україні). У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана К.Розумовського та прагнула піднести престиж його поса­дового та суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпоря­дкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі про­ти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Хо­ваючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О.Пугачова перетягнути запорожців на свій бік. Отже, воле­любний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775 р. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра "не имеет права на суще ствование из-за несамовитого управления злодейских умьіслов. Она єсть политическою потворою". На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем Текелі Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів Січі був Г.Потьомкін (у 1772 р., свого часу прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський (Калниш) Багато років він провів у кам'яному мішку в Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 р., коли йому сповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 р. назва "запорожский казак" заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Задунайська Січ. У 1775 р. п'ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців — своїх братів — запорожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готував­ся до чергової війни з Туреччиною. У 1784 р. він утворив із запорожців, які вціліли після каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було розселене між Бугом і Дністром. У 1791 р. його перейменували на "войско верньіх черноморских ка-заков", яке очолив Потьомкін — "великий гетман". Після його смерті у 1792 р. військо було переведено на Кубань, на землі між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели індивідуальне господарство.

Судові органи. Значна частина справ розглядалася генеральним суддею і судовим писарем. У 1727 р. до складу суду було введено три російських і три українських чиновники. Гетьман став президе­нтом суду. Кандидатури членів суду затверджувалися царем.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 р. Генераль­ний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік: два генеральних судді та десять депутатів від полків. Усі вони обиралися козацькою старшиною. У 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду.

Спочатку Генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції в справах особливої важливості. З часом він перетворив­ся на вищу апеляційну інстанцію, що було закріплено універса­лом гетьмана К.Розумовського. Як вища інстанція, суд видавав інструкції нижчестоящим судам, направляв до них своїх представ­ників для участі в судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини- Він припинив своє існування лише в 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових канцелярій. Головував в суді полковник, в засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (перш за все про вбивства) та цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих судів, а під час військових походів — функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди. За своїм складом і діяльністю вони були схожі із сотенним правлінням. Спочатку сотенні суди діяли разом з ратушними судами і називалися "судом нашим й всей громадьі посполитой", "уряд сотенньій". Починаючи з середини XVIII ст., до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, а також сотенний осавул та хорунжий. У 1730 р. за інструкцією гетьмана Д.Апостола сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово ком-потенція сотенних судів звужувалася і була зведена до мінімуму. За ними залишилося право "между рядовьіми казаками, в самьіх ма-ловажньіх жалобах й спорах словесную расправу чинить". Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди, загальні для козаків і селян. До їх складу входили війт та декілька козаків і селян, але справи останніх розглядалися окремо. Інструкція Д.Апостола від 1 червня 1730 р. приписувала, що в селах, підлеглих сотенній адміністрації, судить атаман чи війт з двома-трьома товаришами. У державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здій­снювався отаманом із "знатним товариством", Якщо ж козак по­скаржився на мужика, то їх судив староста чи війт.

Гетьман Апостол здійснив деяке розмежування міських судів від полкових та сотенних. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкованості полковим канцеляріям. В той же час земські суди, введені наприкінці 1763 р., могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили війти, бурмістри, райці та лавники.

Крім названих судових органів, у зазначений період судові функції в Україні здійснювали: цехові, мирові, третейські, а також ярмаркові суди.

В середині XVIII ст. в Україні назріла необхідність у судовій реформі, мета якої полягала у забезпеченні соціально-економічних вимог старшини та шляхти, що прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством. Судова реформа за їх задумом мала зрів­няти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компе­тенцію Генерального військового суду як першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему. З'їзд козацької старши­ни у Глухові постановив підтримати цю реформу.

Після її проведення склалася нова система загальних судів — земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів.

Земські суди було створено в усіх повітах Лівобережної Укра­їни. До їх складу входили земський суддя, підсудок, писар. Усі вони були з числа козацької старшини. З 1768 р. заборонялося обирати до складу земського суду рядових козаків. Члени земського суду, вступаючи на посаду, присягали (давали "клятвенное обещание"). Земські суди розглядали спори про право на власність, на спадщи­ну. Їх було ліквідовано у 1831 р.

Міські суди — фактично були тими ж полковими судами, які діяли в усіх полкових містах. Міський суд складався з полковника, міського судді, декількох полкових старшин (не більше трьох), судового писаря. До компетенції судів входили виключно криміна-

льні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій та ін. Важливі кримінальні справи, що стосувалися інтересів імперії, передавалися на розгляд у Преображенський приказ, Таєм­ну канцелярію, пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Міські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди створювалися по усіх повітах. Склад суду — підкоморій та комірник. Підкоморій обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За своїм становищем підкоморій вважався пер­шим після полковника. Він добирав собі помічника — комірника. Обидві посади були довічними. Підкоморій розглядав земельні спори. Апеляційною інстанцією для підкоморського суду був Гене­ральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відділений від кошової і паланкової адміністрації. Функції судових органів здійс­нювала козацька старшина під головуванням кошового атамана зг участю військового судді як особи, компетентної у праві. Суддя буї другою особою після отамана у Коші. Щодо організації і діяльност суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізьк козаки підлягали юрисдикції тільки козацького суду ("где тро< козаков, там судят одного").

У Правобережній Україні існувала судова система Речі Поспо­литої. Вищим становим (апеляційним) судом був коронний трибу над. З 1764 р. судовими справами України займався Люблінськиі трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земськиі суд, міський суд, підкоморський суд (по земельних спорах). ^ містах діяв міський (лавний) суд, у селах — сільські та доменіальн (замкові, вотчинні) суди.

В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській Таврійській губерніях з кінця XVIII ст. діяла судова система Росії яку було введено у 1775 р.

Джерела права. Як у попередні часи, звичаєве прано малі велике значення. "Давние права й обьічаи" регулювали багаті сторін суспільних відносин. Судові та адміністративні органи ши роко застосовували його норми, ними користувалися упорядник! нормативних збірників, кодифікатори. Наприкінці XVII ст. нормі звичаєвого права все активніше витісняються іншими джерелам права, спочатку нормами гетьманського права, а згодом — законо­давством Росії.

На початку XVIII ст. в Україні ще зберігалися окремі джерела права польсько-литовського походження. Серед них були князівсь­кі та королівські грамоти, постанови Сейму, а також збірники і статути. Найбільш визначними з цих джерел були Статут Великого князівства Литовського (1588 р.), а також ряд збірників магдебур­зького права, які неодноразово змінювались та доповнювались залежно від конкретних історичних умов. Легітимність цих джерел підтверджувалась універсалом гетьмана Ї.Скоропадського від 16 травня 1721 р., "Решительньгми пунктами" (п. 20), Інструкцією судам від 13 липня 1730 р., "Зкстрактом из указов, инструкций й учреждений правительствующего Сената" 1786 р.

Важливу роль в регулюванні суспільних відносин в Україні відігравали договірні статті, підписані гетьманами України та коза­цькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками — з другого, які стали ніби зразком основного закону (конституції) України. Вони визначали не тільки правове становище України у правових відносинах з Московією, а й фіксу­вали найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Для регулювання суспільних відносин певне значення мали нормативні акти військово-адміністративної влади і російського монарха. Широке розповсюдження одержали нормативні акти геть­манської влади і Генеральної військової канцелярії. Це були геть­манські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети та грамоти. Вони містили загальнообов'язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб.

До XVIII ст. загальна система російського права на Лівобереж­ну Україну не розповсюджувалась, вводилися у дію лише ті норма­тивні акти царської влади, які видавалися для цієї території. З часом, особливо на початку XVIII ст., все частіше приймаються правові акти спеціально для України, а також вводяться у дію акти загальноросійського значення. У другій половині XVIII ст., після остаточного скасування гетьманства, нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території Слобідської України при розгляді судами справ використовуються норми звичаєвого права, але поступово основ­ним джерелом права стає законодавство Росії.

На півдні України набирає чинності виключно російське зако­нодавство при дуже незначному використанні норм місцевого зви­чаєвого права.

 

В Правобережній Україні та на заході Волині (аж до входжен­ня їх до складу Росії у 1793 і 1795 рр.) найважливішими джерелами права були акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768—1775 рр. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти в усіх сферах життя. Вони захищали інтереси магнатів і посилювали панівне становище като­лицької церкви.

На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залиша­лись найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.

Кодифікація права. У другій чверті XVIII ст. розпочалася коди­фікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по усій території) російсь­кого законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Кодифікація українського права розпочалася за ініціативою старшинсько-шляхетської верхівки, яка бажала зміцнення власних прав, а також відновлення автономного статусу України в складі Російської імперії. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до Російської. 28 серпня 1728 р. вийшов царський указ "Решительньіе пунктьі гетьману Даниле Апостолу" — акт, який став основою створення першої кодифікаційної комісії, що працювала 15 років* -Результатом її роботи став збірник — "Права, по которьім судится малороссийский народ"**, що побачив світ у 1743 р. Структура збірника була досить чіткою. Вона складалася з передмови та ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До збірника додавалися: інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, "Степенньій малороссийского воинского звання порядок по гетма-не" — своєрідний Табель про ранги***.

За своєю суттю новий збірник був кодексом феодального права. Козацька старшина добилася включення до нього певних

дворянських привілеїв, а також таких цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливості кріпосницької експлуатації.

Разом із тим, у збірнику обґрунтовувалося право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму. Це призвело до ревізії та перегляду збірника. Хоча "Права" юридичне не одержали офіційного затвердження, але но­рми, включені до нього, реально діяли, що свідчило про стійкість основ українського права.

У 1750—1758 рр. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич роз­робив збірник "Суд й рас права в правах малороссийских". У ньому послідовно проводилась ідея правового закріплення інтересів стар­шинсько-шляхетської верхівки, обґрунтовувалась необхідність від­новлення в Україні станових судів, застосування ними "исконной" (тобто столітньої) давності володіння як засобу здобуття прав вла­сності на землю, а також остаточного вирішення справ Генераль­ним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом.

Тій же меті — зміцненню привілеїв панівного класу — слугу­вала приватна кодифікація В.Кондратьєва, який у 1764 р. склав збірник під назвою "Книга Статут й прочие права малороссийс-кие", що був посібником для суддів-практиків.

У другій половині XVIII ст. кодифікаційні роботи, що прово­дились в Україні, тісно пов'язувалися з діяльністю створеної у 1767 р. Катериною II комісією по розробці нового проекту Уложен-ня. Полярні інтереси різних станів, а також автономістська позиція більшості депутатів від України, що одержала найчіткіший вираз у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Г.Полетики, при­звели врешті-решт до припинення роботи цієї комісії.

У той же час за дорученням президента Малоросійської колегії П.Румянцева, групою, яку очолив секретар колегії і член Генераль­ного суду О.Безбородько (майбутній канцлер Росії), у 1767 р. було складено "Зкстракт малороссийских прав". "Зкстракт.-." являв собою збірник норм державного, адміністративного і судового пра­ва, у яких доводилася необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів і додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів (судових інструкцій 1730 р. та дані про чини 1765 р.). "Зкстракт..." багато в чому суперечив політиці самодержавства, спрямованої на ліквідування особливостей управ­ління в Україні, тому його було поховано у архіві Сенату.

У 1786 р. в зв'язку з ліквідацією автономії України та введен­ням губернського адміністративно-територіального поділу чинов­ники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник,

в основу якого було взято "Зкстракт..." а також інші акти, прийняті у 1767—1786 рр. Новий збірник був названий "Зкстракт из указов, инструкций й учреждений" і містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом він був розісланий у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XVII ст. в Україні почався процес перероз­поділу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пусток, купівля-продаж, спадщина, пожалу-вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магна­там. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землі в Україні і Росії так саме, як російські феодали — в Росії і Україні.

Як в російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана "на вічність" — вотчина та рангова, на зразок помісття. У зв'язку із стабілізацією полково-сотенної системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спад­кове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землево­лодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".

Як і в Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729—1730 рр. гетьманом Лівобережної України Д.Апосто­лом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу зем­леволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову влас­ність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своє­рідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманс­тва стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької стар-

шини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було прове­дене на Слобожанщині у 1769—1781 рр., Катеринославщині та Херсонщині у 1783—1828 рр., Таврії у 1828—1843 рр.

На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успе­нський православні монастирі.

Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман й старшина за услуги дадут мельницу или деревню й универсальі свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамотьі". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російсь­кого самодержавства.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряд­жатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передба­чалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат — система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту. Їх не можна було заповідати, дарувати, прода­вати, дробити між нащадками.

Важливим соціально-економічним наслідком народно-визво­льної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землево­лодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" — земельна власність, набута правом першого зай­няття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 р. було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвір­ного землекористування, яке регламентувалося нормами литовсь­кого права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекори­стування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генера­льного межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберіга­лося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загально­військовою. Формально кожний член січового товариства міг одер­жати землю на праві користування. Цим же правом могли скорис­татися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді — паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє госпо­дарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміні­страції мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закла­сти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко воло­діли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівни­ки*. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повин­ності.

У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових посе­ленців та іноземних колоністів. Значна частина землі коша була заселена селянами, які платили йому за це податок. Січова старши­на намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

У XVIII ст. набули свого розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі. На практиці використовувалися як орендні контракти, так і орендні договори**.

У праві України другої половини XVII і в XVIII ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найбільш поширеними були договори купвлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії вико­нання договірних зобов'язань, їх укладання посвідчувалося запи­сом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася уні­версалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася цар­ськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосо­вувалися різні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди Вони поділялися на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, ще заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково компенсувалася.

В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацюванням.

В Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16 років, юнак — 18 років. За звичаєм заборонялось одруження між родичами по прямій лінії аж до вось­мого коліна, а по боковій — до четвертого. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховува­лася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини.

Укладенню шлюбу передував договір між двома сторонами — усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було додер-жано усіх обрядів весільного процесу, але вони не завжди збігалися з церковними обрядами. Так, у 1744 р. Синод констатував, що "в Малой России по отправлению церковного брачного таинства того же времени разлучившиеся, по нескольку лет до назьіваемого, по их обьічаю, брачного веселья, живут в разньіх домах". Синод вима­гав брати розписку, що зобов'язувала молодих починати сімейне життя одразу після церковного обряду.

Крім, так званих, законних шлюбів з церковним вінчанням, в Україні (Подільській, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб "на віру" — по суті цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком*.

Офіційне розірвання шлюбу було дуже рідким явищем, але у випадку розлучення сторони у присутності свідків та священика складали, так звані, розлучні листи, в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Між селянами такі угоди укладалися усно**.

Особливістю досліджуваного періоду було те. що шлюбні від­носини знаходилися більше під контролем громади, місцевих орга­нів влади, ніж церкви. Так, наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі "здирства" за вінчання.

В Україні було відомо спадкоємство за законом і спадкоємство за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було, або вони не прийняли спадщину у встановле­ний строк, майно визнавалося вимороченим і надходило до скарб­ниці (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватно­власницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.

В Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьків­ського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частках.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержувати ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіальним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часів Катерини II у зв'язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). У особливому порядку успадковувалися майоратні володіння в Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдала шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, а й "шкоду та збиток держа­ві". Одночасно набирає поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду "державному інтересу", навіть, якщо ця дія і не була передбачена законом, що створювало грунт для судово-ад­міністративної сваволі. За звичаєм суб'єктом злочину могли бути усі особи, що досягли 16-річного віку. Наприкінці XVIII ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Розширюється й поняття вини. Злочини розподіляються на умисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних виз­начень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільняються від

 

кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан як обста­вину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час воєнного походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.

Разом з тим, як і раніше, практикується притягнення до кримінальної відповідальності та покарання при відсутності вини. До покарання притягувалися дружина і діти злочинця, а також його друзі та родичі. 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру колишній гетьман України Д. Многогрішний та його близькі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці. У 1709 р. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана Мазепи проти росій­ських військ.

Одним з найбільш небезпечних складів державних злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст., її поняття розширюється. Тепер під зрадою вважається перехід на бік ворога, що кваліфікує­ться як злочин проти України, її народу й Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського, який уклав у 1658 р. з Польщею Гадяцький трактат про входження України до Речі Пос­политої. В статтях Ю.Хмельницького було записано: "Вьідать всех Вьіговских прочих изменников его царского пресветлого величест-ва"*. Царский уряд вважав зрадою дії гетьманів чи інших посадових осіб України, які порушували угоди України та Росії, не підкоряли­ся царю і російським законам. При цьому цареві урядовці кваліфі­кували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьмана Право­бережної України М.Ханенка, хоча він прислуговував Польщі, цар щедро обдарував маєтками, простив йому "гріхи".

На початку XVIII ст. під зрадою переважно розумілася зрада російському царю — імператору. Зрадником було оголошено геть­мана 1.Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те. що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б.Хмель­ницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду.

У ті часи особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалося посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образа монарха, осуд його дій та намірів.

Як і раніше, закон карав осіб, що вчинили військові злочини (ними визнавалися порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо). На Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а та­кож ухилення від неї.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.) На відміну від судової практики Росії, особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. А в Правобе­режній Україні у кінці XVIII ст. було зареєстровано близько 100 справ про чаклунство та чарівництво*.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво, широко поширені серед посадових осіб України.

До злочинів проти порядку управління і суду відносилися брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, лжепри­сяга і лжесвідчення в суді та ін. Під злочином проти громадського порядку розумілося приховування злочинів, тримання притонів, бешкетування, лайка, бійка тощо. На Запорізькій Січі до цієї категорії злочинів відносилися: самовільне перевищення такси про­ти встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, а також приведення на територію Січі жінки, пияцтво під час походу та ін.

Центральне місце серед караних дій проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалися вбивство батьків, немовля, козацького старшини, урядовця, отру­єння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось за звичаєм як найтяж­чий злочин (вбивство людини, яка не належала до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином).

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху в Правобережній Україні в XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноб­лення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який "порочит женщину по пристойности", оскільки такий злочин "к обесславлению всего войска запорожского простирається"*.

За Гетьманщини у кримінальне законодавство включаються нові склади злочинів такі як "безчоловіччя" (мужелозтво, скотоло­зтво), перевідництво. Поширеним був такий злочин як конокрад­ство, котре, всупереч законодавству, розглядалося населенням як тяжкий злочин, траплялися й випадки самосуду.

Головна мета покарання полягала у залякуванні, для чого воно здійснювалося прилюдно. Одночасно його метою було запобігання (загальне та спеціальне), відплата заподіянням муки злочинцю, при­мусова праця, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями.

Система покарання була досить складною. У більшості кримі­нально-правових норм вказувався вид покарання, але не визнача­лися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто застосу­вання декількох видів покарання за один злочин. Покарання поді­лялися на основні та додаткові.

Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпшого. За вбивство збіглого селянина, винний карався грошовим штрафом. В Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати шкоду родині вбитого. Просту ж люди­ну за убивство шляхтича страчували. Привілейоване становище


Читайте також:

  1. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  2. Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
  3. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
  4. Антифеодальна боротьба українського народу
  5. Антична епоха в українському контексті.
  6. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії.
  7. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
  8. Боротьба українського народу проти німецько-австрійської окупації та гетьманату.
  9. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
  10. Брестська церковна унія і її наслідку для українського народу.
  11. В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також повинна відіграти вже зараз видатну роль: збудувати духовну будівлю українського національного світу.
  12. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.




Переглядів: 2323

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Суспільний устрій | Середній етап

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.087 сек.