• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 4. УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЕКТАМИ

1. Управління персоналом інноваційної організації.

2. Управління дослідницьким проектом.

Управління персоналом інноваційної організації

Персонал науково-дослідних організацій складається головним чином з науковців, зайнятих в основному виробництві наукової продукції, — розробці ідей, тим, проектів, складанні звітів, записок пояснень, креслень і т.д. У складі науково-дослідної інноваційної організації можна виділити декілька категорій працівників: дослідники, техніка і лаборанти, допоміжний і інший персонал.

Науковці — це, як правило, фахівці з різних областей знань, що займаються науковими дослідженнями і розробками. Творча діяльність науковців здійснюється на систематичній основі і направлена на збільшення об'єму наукових знань, а також на пошук нових областей прикладного застосування цих знань. Персонал наукових організацій всіх форм власності може надавати прямі послуги, пов'язані з виконанням згідно з угодами і замовленнями досліджень і розробок.

Ефективність інтелектуальної наукової діяльності інноваційної організації залежить в основному від індивідуальних творчих здібностей науковців, ступеня їх підготовки і рівня кваліфікації. Ця особливість науки в порівнянні з іншими сферами людської діяльності ускладнює процес управління персоналом в наукових установах. Менеджери вищого рангу, у тому числі і інноваційні, повинні бути вченими, відомими в своїй області науки або, принаймні, мати високу наукову кваліфікацію. У міру розвитку НТП і ускладнення праці збільшуються витрати, пов'язані з навчанням і перенавчанням персоналу, подовжуються терміни навчання і ускладнюються функції контролю підготовки фахівців. При цьому виникають проблеми не тільки фінансового порядку або чисто виробничі, але і психологічні. Персонал наукової інноваційної організації в процесі своєї творчої діяльності стає саморегулюючою системою, на яку менеджер може впливати тільки побічно (наприклад, замінюючи жорстке адміністрування гнучкішим стилем керівництва, враховує особливості характерів науковців). Це може бути проведення політики гласності результатів діяльності, визнання особистих заслуг конкретних фахівців, надання інформації для самооцінки своєї діяльності (при необхідності конфіденційного характеру), співучасть в соціальних і особистих справах.

Особливі вимоги пред'являються до менеджерів кадрових служб наукових установ, які функціонально переросли відділи по зберіганню службової кадрової документації. Основним змістом роботи цих служб стає:

• планування потреб в персоналі;

• активні методи набору і найму;

• аналіз текучості кадрів;

• підвищення кваліфікації і розвиток кадрів;

• планування службової кар'єри талановитих працівників. Діловодство в чистому вигляді в сучасних кадрових службах не повинне перевищувати десятої частини фонду робочого часу, а в їх склад не повинні входити тільки конторські працівники. В даний час в інноваційних наукових організаціях кадрові служби мають таких фахівців, як психологи, консультанти по плануванню кар'єри, педагоги, медики і аналітики.

Науково-технічний прогрес — це результат діяльності, перш за все творчих осіб. Майже кожне відкриття або винахід, що істотно змінив наш стиль соціальної діяльності і образ індивідуального мислення, зобов'язане особам, а не групі навіть дуже талановитих людей. Це обумовлює необхідність створення таких умов індивідуальної праці, при яких фахівець не тільки стає учасником постановки задачі, але і планує роботу, оцінює її. В той же час специфіка наукової діяльності багато в чому визначається її колективним характером, що вимагає умілого поєднання в наукових колективах індивідуальної і групової діяльності фахівців. Велика увага слідує приділяти психологічній сумісності фахівців окремих груп

або колективів, що контактують в процесі роботи, а також проблемам вибору або становлення лідера, вдосконаленню стилю спілкування і керівництва.

Мотивація персоналу

У міру розвитку НТП і зростання ролі наукових фахівців управляти ними ззовні стає все складніше; їх внутрішня мотивація все більш виходить на роль головного важеля самоврядування. Результат творчої діяльності у великій мірі залежить від волі, фізичних і психологічних можливостей фахівця, рівня його самоосвіти і кваліфікації. У цих умовах кожен працівник, і особливо крупний фахівець, повинен сам вибирати напрям своєї діяльності і визначати свою соціальну поведінку. При цьому мотивація і кваліфікація стають центральними вузлами управління науковим персоналом, а створення умов для якнайповнішого виявлення здібностей і трудового потенціалу працівника придбаває ключове значення для життєдіяльності інноваційних фірм.

Працю науковців складно нормувати, а процес їх діяльності складно контролювати. Практично втрачає значення візуальне спостереження за ними або занадто ретельний контроль виходу на роботу. Мотивація примушенням йде на другий план, а головною стає мотивація спонукою, тобто у працівників повинна виникати внутрішня, власна спонука діяти результативно і цілеспрямовано. Задача менеджера — вміло і делікатно формувати у працівників таку якість.

Американський психолог А. Маслоу ще в 1949г. запропонував основи теорії людських потреб з виділенням головних мотиваційних чинників [26]. Учений підкреслював, що людина після задоволення чергової потреби перестає враховувати її при виробленні тієї або іншої лінії поведінки. Для того, щоб подальший, вищий рівень ієрархії (піраміди) потреб почав впливати на поведінку людини, зовсім не обов'язково задовольняти повністю потребу нижчого рівня. Людина починає шукати своє місце в співтоваристві задовго до того, як будуть задоволені його фізіологічні потреби або потреби в безпеці і захищеності. Якась з цих потреб може домінувати, але діяльність в цілому визначається не тільки нею.

Первинні потреби часто задовольняються за допомогою грошей, заробітку. Проте, за оцінками західних фахівців, гроші спонукають (мотивують) до дій лише 30-50 % науковців. Інші свою діяльність обумовлюють більш піднесеними потребами: у творчості, знаннях, авторитеті в професійному колективі. Ученими найчастіше рухають етичні ідеали і моральні переконання, глобальні цілі і важкі задачі, традиції, мода і т.д. Разом з тим роль грошей не можна зменшувати. Коли заробіток набагато нижчий за прожитковий мінімум, гроші стають одним з головних чинників мотивації для більшості науковців. Інші чинники мотивації мають певне значення лише для вузького круга учених. Видний економіст В. Ядов виділяє три групи учених по типах мотивацій [23]. Першу групу утворюють учені класичного типу, справжні ентузіасти, для яких процес пізнання є способом їх самореалізації. У другу групу, найпоширенішу, входять професійні і компетентні учені, які реально бачать життя, роль і функції науки в суспільстві. Вони успішно поєднують наукова творчість із заслуженими матеріальними благами. Третя група є науковим співтовариством честолюбних, ініціативних і прагматичних учених, які стурбовані досягненням високого положення в офіційній структурі. З цієї групи зростають в основному менеджери від науки. Проте відомо немало прикладів збоченої мотивації цього типу людей, які в прагненні до монопольного положення в науці використовують аморальні методи досягнення особистих цілей.

Вітчизняний і зарубіжний досвід свідчить про те, що матеріальні потреби виконують для учених важливу роль. Керівництво італійської фірми "Оліветті" відзначає, що при управлінні буде смертельною помилкою вважати, що творчі люди не піклуються про оплату своєї праці. Окрім власної самооцінки творчі працівники вельми чутливі до грошової оцінки з боку керівництва. В зв'язку з цим в наукоємких інноваційних фірмах розробляються різні системи посад і звань для науково-технічного персоналу. У фірмах країн Західної Європи активно використовується американський досвід по розмежуванню чисто наукових і науково-адміністративних функцій працівників у сфері НІОКР. При цьому використовуються специфічні схеми розвитку кар'єри персоналу з відповідними системами окладів.

Звично облік чинників, що визначають позитивну мотивацію, приводить до підвищення продуктивності наукової праці. Разом з тим це не завжди пов'язано із задоволенням роботою. Часто люди задоволені роботою тому, що мало завантажені, а іноді практично не працюють.

Сучасні теорії мотивації ділять на дві категорії: змістовні і процесуальні. Змістовні засновані на тому, що саме внутрішні спонуки примушують людину діяти.

Процесуальні теорії мотиваційної поведінки особи обґрунтовуються не тільки її потребами. Тут мотивація виступає функцією сприйняття і очікування особи, що знаходиться в даній ситуації, з можливими наслідками вибраного типу поведінки. Приведемо найвідоміші процесуальні теорії.

1. Теорія очікування. Вона виходить з припущення, що в багатьох ситуаціях люди свідомо оцінюють альтернативні лінії поведінки і вибирають ту, яка приводить до потрібних результатів. Розрізняють три головні змінні складові цієї теорії: а) очікування (витрати праці — результат), де під дією розуміється свідома поведінка людини, а під результатом — майбутні події, які можуть і не знаходитися під контролем людини; б) валентність (результат — винагорода), де за будь-який досягнутий результат людина хоче одержати певну винагороду; у) інструментальность (виконання — результат), де передбачається зв'язок між отриманням позитивного результату роботи і отриманням обіцяної винагороди.

2. Теорія підкріплення.Вона ґрунтується на такому принципі: завжди можна змінити свою поведінку шляхом підкріплення його бажаних проявів і ігнорування небажаних.

3. Теорія справедливості.Вона припускає, що люди, визначаючи свою винагороду і витрачені зусилля, завжди порівнюють їх з винагородою інших осіб, що виконують аналогічну роботу.

На практиці використовуються комплексні поєднання цих теорій. Теорія очікування особливо важлива для науковців інноваційних форм, оскільки в процесі їх діяльності є великі можливості вибору того або іншого шляху рішення поставленої задачі. Такої інваріантності немає у працівників, діяльність яких не має яскраво вираженого пошукового характеру.

Режими роботи в інноваційних наукових організаціях

Склад працівників інноваційних фірм і зміст праці учених украй неоднорідні. Разом з науковцями трудяться інженери, техніка, лаборанти. Праця учених може включати типові і оригінальні роботи, роботи організаційного характеру. Тому для таких організацій розклад для всіх працівників не може бути універсальним. При розробці нових робочих графіків і режимів роботи необхідно також враховувати важливі економічні чинники: витрати на освітлення і опалювання, витрати на оренду приміщень, живлення, оплату автостоянок, телефону, факсу, комп'ютера і т.д. Крім того, нестандартні режими роботи розглядаються як надійні методи стимулювання результативності. Так, за даними німецьких економістів, до 20 % працівників розглядають гнучкий графік роботи як головний чинник позитивної мотивації [19].

У звичному стандартному режимі люди працюють п'ять днів в тиждень (40 годин) з 900 до 18°° з перервою на обід. Разом з достоїнствами такий режим має і недоліки: переобтяжений суспільний транспорт пробки на дорогах, черзі у ліфтів, пікові навантаження споживання електроенергії. Люди часто випробовують стреси при спізненні на роботу.

Порівняльно новими режимами і типами графіків вважаються часткова зайнятість, стислий робочий тиждень (підсумований робочий день), гнучкий графік.

Часткова зайнятість, або часткове наймання, — це робота, пов'язана з виконанням посадових обов'язків, але з меншими витратами робочого часу.

Стислий робочий тиждень — це такий графік роботи, по якому протягом тижня відпрацьовується певна кількість годинника за меншу кількість днів. Так, визначене режимом роботи кількість годинника може відпрацьовуватися не за п'ять днів, а за чотири — по 10 годин щоденно, або за три дні — по 12 годин щоденно.

Гнучкий графік — це такий розклад роботи, при якому працівник сам вибирає час приходу-відходу, але в певних межах, встановлюваних керівництвом.

У наукових організаціях найчастіше застосовується графік, який може мати декілька варіантів:

• щоденний вибір часу почала і закінчення роботи;

• змінна тривалість робочого дня;

• виділення загального (присутнього) часу, встановлюваного керівництвом, коли всі службовці повинні бути на роботі. На практиці використовуються також інші режими і типи графіків — залежно від зростання ступеня гнучкості:

• гнучкий цикл (вибір працівниками часу приходу-відходу, але протягом певного періоду (циклу), наприклад тижні, місяця);

• ковзаючий графік (дозволяє міняти час приходу-відходу, але при цьому необхідно відпрацювати повний робочий день — 8 годин);

• змінний день із змінною тривалістю робочого дня, але так, щоб за тиждень було відпрацьовано 40 годин, або за місяць 160 годин;

• дуже гнучкий графік (вимагає присутності працівників в загальний час, наприклад щопонеділка і п'ятницям з 1000 до 1400);

• гнучке розміщення (дозволяє міняти не тільки години роботи, але і розклад місця роботи — удома, у філіалах, бібліотеці і т. д.).

Кожному з перерахованих типів властиві позитивні і негативні моменти. Так, ковзаючий графік і змінний день найбільш ефективні в галузевій науці, де існує нормований робочий день. Проте нерідко виникають проблеми, пов'язані з необхідністю роботи в бібліотеці або неможливістю виконувати зосереджену відповідальну роботу в приміщенні, де знаходиться багато співробітників. Дуже гнучкий графік і гнучке розміщення характерні для установ НАН України. Ці типи графіків вважаються перспективними, особливо коли працівник зв'язаний електронними засобами зв'язку з головним офісом. Проте, згідно деяким дослідженням, працюючі вдома випробовують незадоволеність через відсутність звичних контактів. Гнучкий графік не можна використовувати, якщо період роботи пов'язаний з функціонуванням устаткування або ж коли працівники виконують досвідчені і експериментальні роботи.

Крім оптимального режиму роботи для учених велике значення має ефективне використовування часу. Існує три причини, посилюючі перевантаженість працівника:

• малий ступінь делегування відповідальності;

• неправильно вибрані пріоритети;

• надмірна занурена в повсякденні клопоти.

З метою оптимізації робочого часу використовують принципи М. Парето і Д. Ейзенхауера [1; 13].

Принцип італійського економіста М. Парето актуальний при плануванні робочого часу. Учений помітив, що концентрація уваги на життєво важливій діяльності в найбільшій мірі впливає на досягнення бажаних результатів. Він встановив правило 20/80, згідно якому тільки 20 % концентрації часу на важливих проблемах приводить часто до отримання 80 % результатів. Інші 80 % часу забезпечують тих, що лише залишилися 20 % результатів.

Принцип президента США Д. Ейзенхауера важливий для визначення значущості задач, які можна розділити по їх важливості і терміновості на такі:

• А — дуже важливі і термінові задачі — виконувати негайно;

• У — важливі, але нетермінові задачі — визначати терміни їх виконання;

• З — менш важливі, але термінові задачі — делегувати. Справи, які не є ні важливими, ні терміновими, не повинні відволікати увагу менеджера.

Цільові групи в інноваційних організаціях

Під групою розуміють двох і більш осіб, зайнятих однорідною діяльністю, з тісною міжособовою взаємодією. Об'єднання в групи найбільш творчих і ініціативних працівників дозволяє вирішувати наступні основні задачі:

• максимально використовувати творчий потенціал працівників;

• привертати працівників до процесу управління і підвищувати їх відчуття відповідальності в цілому;

• підвищувати кваліфікацію працівників за рахунок обміну знаннями.

При виконанні складних досліджень і розробці проектів звичайно виділяють:

1) групу керівників, що складається з головного керівника (головного фахівця) і його безпосередніх заступників;

2) цільову (робочу) групу, яка складається з осіб, що працюють разом над однією проблемою (як правило, в одній будівлі);

3) комітети — існуючі і знов створюються підрозділи організації, яким делеговані повноваження для виконання якого-небудь завдання або комплексу завдань. Комітети називають іноді комісіями або радами.

Широко поширена практика формування цільових груп з фахівців (учених), що працюють в різних науково-дослідних підрозділах фірми або запрошених із сторони.

Ефективність роботи таких груп залежить від ряду чинників: складу і розмірів, групових норм, статусу і функціональної ролі членів групи, згуртованості або конфліктності колективу.

Перед формуванням цільової групи (тимчасового творчого колективу) необхідно провести ретельний морфологічний аналіз, в результаті якого загальна задача повинна бути розбита на ряд підзадач з виявленням можливих альтернатив їх рішення. Кожна підзадача, у свою чергу, може бути розбита на етапи. При розділенні поставленої задачі на підзадачі кожен виконавець повинен знати концепцію розробки всього об'єкту. Необхідний також банк даних по всіх можливих виконавцях роботи.

Керівник групи визначає кількість виконавців кожної підзадачі виходячи з того, що один виконавець виконує два-трі (можливо, більш) етапу роботи. На стадії розробки і реалізації інноваційних ідей, що висуваються цільовими групами, можуть

створюватися так звані проектні групи з великою кількістю виконавців і великими масштабами виконуваних робіт.

Фактичним організатором роботи по залученню і розвитку персоналу є менеджер конкретного інноваційного проекту. Він утілює свою ідею і матеріально (морально) зацікавлений в кінцевому результаті (упровадженні новини).

Навіть при дуже ретельному підборі виконавців майже завжди є відмінність по ступеню їх підготовленості і рішення задач, що покладаються. Тому необхідно передбачати навчання менш досвідчених виконавців більш кваліфікованими. Воно може бути організоване у вигляді короткострокових занять або попереднього навчання до створення цільових груп. Для фахівців можуть проводитися також спеціальні семінари, програми яких повинні бути всеосяжними. Найважливіші питання таких програм — ознайомлення учасників семінару з особливостями організації робіт в проектних і цільових групах, із специфікою планування, принципами встановлення пріоритетності виконання робіт, методами пошуку оптимальних рішень на основі аналізу реальних ситуацій. На семінарі фахівці-виконавці знайомляться з майбутнім керівником проекту, який повинен провести декілька семінарських занять. Це дозволяє встановити контакти між учасниками семінару і підготувати їх до майбутньої діяльності. Після закінчення семінару його учасникам можуть бути видані спеціальні сертифікати на право роботи над інноваційним проектом. У розвинених країнах Західної Європи, а також в США і Японії практикується створення міжфірмових цільових і проектних груп. У їх склад притягуються фахівці із зовнішніх дослідницьких організацій. В результаті такої кооперації від фірми можуть відділятися нові інноваційні структури.

Кадрове планування інноваційної організації

Розвиток НТП вимагає від країн, прагнучих не відставати від світового рівня, постійної напруги при підготовці трудового і кадрового потенціалу. Це обумовлено подовженням термінів підготовки фахівців і наростаючим підвищенням частки кваліфікованих працівників. У Україні не випадково прийнятий Указ Президента про 12-річну середню освіту. Ефективність роботи наукових організацій і інноваційних фірм багато в чому залежить від правильного залучення персоналу. При цьому розв'язується важлива проблема задоволення фактичної потреби в кадрах з урахуванням перспективи розвитку організації. Помилки в кадровому плануванні можуть привести не тільки до відсутності необхідних працівників в певній фірмі, але і до великих соціальних витрат для всієї країни. Сучасне кадрове планування повинне враховувати такі важливі чинники:

• визначення кількості працівників кожної спеціальності і кваліфікації на найближчі місяці, роки, десятиліття;

• залучення до активної діяльності персоналу необхідного складу і скорочення зайвого з урахуванням соціальних і економічних перетворень;

• ефективне використовування творчих працівників відповідно до їх здібностей;

• цілеспрямований розвиток і систематична підготовка кадрів для виконання кваліфікованої роботи;

• планування витрат на підготовку кадрів і визначення витрат на зміст персоналу.

Таке планування і вся система кадрової роботи повинні проводитися з прогнозованим випередженням щодо динаміки розвитку світового НТП і появи нових науково-технічних напрямів в країні або в окремих наукових організаціях. Що сьогодні створене в системі кадрової роботи, завтра впливатиме на рівень виконання досліджень і проектних робіт.

Підбір і підготовка резерву наукових і інженерних кадрів на висунення мають велике самостійне значення в системі кадрової роботи. При цьому необхідно враховувати безліч слабо взаємозв'язаних чинників, таких як текучість, відхід на пенсію, звільнення після закінчення терміну договору найму, зміна політичних і ринкових умов, розширення сфери діяльності організації. Резерв, як правило, повинен бути групою працівників перспективного віку (40-50 років), які зарекомендували себе як здатні фахівці і керівники. В основному з цієї групи поповнюють керівні кадри у разі появи вакансій. Форми підготовки резерву можуть бути різними:

• заміщення керівників під час їх хвороби, відряджень, відпусток;

• призначення на проміжні посади;

• проходження стажувань в інших організаціях;

• навчання на різних курсах;

• використовування міжнародних фондів для навчання і стажувань за рубежем.

Формування і підготовка резерву на висунення повинні супроводжуватися створенням здорового морально-психологічного клімату в колективі, гласністю, проведенням конкурсів.

При зовнішньому наборі кандидатур фахівців використовують:

• публікації оголошень в засобах масової інформації;

• висновок контрактів з вузами;

• організацію практики і стажування студентів і курсантів;

• контакти різних рівнів, бюро по найму і т.д. Звично особам, що претендують на певну вакансію в інноваційній фірмі, необхідно представляти такі документи: резюме, анкету, рекомендації, список наукових праць, копії дипломів, свідоцтв і т.д. В США існує бюро, що спеціалізується на складанні резюме. Для вчених і кваліфікованих фахівців це важливий первинний документ, який повинен містити такі дані:

1) прізвище, ім'я, по батькові, адресу і телефон;

2) посада, на яку претендує фахівець;

3) трудовий стаж, починаючи з останнього місця роботи і далі з переліком місць роботи в зворотному порядку;

4) освіта, починаючи з останнього закінченого закладу і далі з переліком закінчених учбових закладів в зворотному порядку;

5) особисті дані (вік, стан здоров'я, сімейний стан і т. д.);

6) рекомендаційні листи з вказівкою прізвищ, посад, місць роботи, адрес і телефонів осіб, що дають рекомендації;

7) список найзначніших наукових праць.

У текстовому процесорі Microsoft Word передбачена заміна шаблонних даних (адреси, етапів кар'єри і т. д.) на власні дані фахівця, що претендує на місце роботи.

Звичайно ці документи потрібні для відбору учених при отриманні грантів і оформленні зарубіжних контрактів і стажувань. Джерелами фінансування наукової кар'єри є в основному гранти різних фондів, за рахунок яких можуть також фінансуватися поїздки на зарубіжні конференції. Простежується тенденція переходу від виділення індивідуальних грантів до сумісних проектів з участю зарубіжних партнерів.

Об'єктивне рішення про вибір кандидата з резерву на відповідну посаду (місце) або для участі у виконанні сумісних проектів ґрунтується на наступних характеристиках:

• освіта;

• рівень професійних навиків;

• досвід попередньої роботи;

• медичні дані;

• персональні характеристики і особисті якості.

При цьому використовують різні методи збору інформації, необхідної для відбору кандидата: співбесіда, випробування, тестування і т.д.

Співбесіда — найпоширеніший метод, хоча при цьому можуть виникнути проблеми емоційно-психологічного характеру, які знижують ефективність співбесіди, якщо особа, провідна відбір, погано ознайомлена із специфікою роботи фахівця. Звичайно кандидат в своїй усній інформації повинен коротко охопити три області: минуле — про колишню роботу і досягнення; справжнє — спосіб життя, думки, думки і т. д.; майбутнє — плани, задачі, наміру.

Випробування повинні виявити, наскільки ефективно кандидат може виконувати конкретну роботу. Деякі види випробувань передбачають оцінки і вимірювання здібностей до виконання задач, пов'язаних з майбутньою діяльністю. Іншими видами випробувань оцінюють психологічні характеристики: рівень інтелекту, енергійність, емоційну стійкість, увагу до деталей.

Тести найчастіше застосовуються при випробуваннях для вимірювання якого-небудь показника людини [I]. Так, тест на психомоторні здібності дозволяє оцінити час ухвалення рішень фахівцем.

Тест Отіса для визначення швидких підрахунків дозволяє перевірити деякі розумові здібності (розуміння, "схоплювання"), здібності до рахунку.

За допомогою шкали Веклера перевіряють словарний запас, і уміння виражати думки.

Тест Роршаха (чорнильні плями) дозволяє оцінити деякі особисті якості і темперамент людини.

Тест на щирість і чесність використовують, застосовуючи прилад, реєструючий зміни в диханні, тиску, пульс, реакції шкіри. Фахівцю ставлять нейтральні питання упереміш з питаннями, важливими для працедавця.

Крупні фірми створюють свої спеціальні центри для оцінки здібностей фахівців, робота яких пов'язана з рішенням задач методами моделювання. Для ухвалення об'єктивного рішення порівнюють інформацію, одержану при аналізі особистої анкети, рекомендацій, співбесід, випробувань, тестування і т.д.

Для ефективності роботи персоналу велике значення має проведення атестації фахівців. З цією метою при фірмах і організаціях створюються атестаційні комісії. Вони звичайно розглядають наступні документи:

• характеристики переобраних на нові терміни роботи фахівців;

• списки публікацій (праці, патенти, звіти);

• акти упровадження закінчених досліджень;

• дані з відділу кадрів про заохочення і дисциплінарні стягнення.

Управління дослідницьким проектом.

Під дослідницьким проектом розуміють розроблений план досліджень, пошуків, розробок, направлених на рішення актуальних теоретичних і практичних задач, що мають народногосподарське, соціально-культурне, політичне значення. У дослідницьких проектах приводяться науково обґрунтовані технічні, економічні або технологічні (інноваційні) рішення. Розрізняють декілька типів дослідницьких проектів. Ініціативний проект. Здійснюється невеликими (до 10 фахівців) науковими групами або окремими ученими і звичайно не має конкретних замовників. Такий проект, як правило, виконують протягом одного — трьох років. Основний зміст проекту складають:

• фундаментальна наукова проблема, на рішення якої направлений проект;

• конкретна фундаментальна задача в рамках вирішуваної проблеми;

• пропоновані методи і підходи (зокрема інноваційні);

• очікувані наукові результати (з оцінкою ступеня новизни і оригінальності);

• сучасний стан досліджень в даній області науки;

• порівняння очікуваних результатів з світовим рівнем;

• науковий заділ за пропонованим проектом, одержаний колективом (організацією) на момент його складання;

• список основних публікацій, що близько стосуються пропонованого проекту;

• перелік і характеристика наявних структур, лабораторій,

устаткування.

Проект розвитку матеріально-технічної бази наукових досліджень. У нього входять:

• фундаментальні проблеми, для вирішення яких буде використане дороге устаткування;

• вказівка сфери застосування устаткування (організація, структурні підрозділи);

• загальний план робіт по придбанню і вводить до ладу устаткування;

• перелік наявного устаткування і матеріалів з обґрунтуванням необхідності придбання нового устаткування;

• контракт на придбання або виготовлення дорогого устаткування.

Проект створення інформаційних систем (ІС) і баз даних (БД). Він містить:

• область знання і фундаментальні наукові проблеми, для вирішення яких необхідне створення ІС і БД, а також круг користувачів і їх передбачувана кількість;

• конкретну фундаментальну задачу, на рішення якої направлений проект;

• пропоновані методи і підходи, очікувані результати;

• загальний план робіт на весь термін виконання проекту;

• сучасний стан є ІС в даній області науки, їх світовий рівень, наявність вітчизняних або зарубіжних аналогів;

• наявний науковий заділ, опис раніше створених ІС;

• наявність ліцензійних програмних засобів у розробників ІС;

• перелік дорогих програмних і апаратних засобів, які необхідно придбати;

• способи надання ІС наукової громадськості (відчужувані, вимагаючи наявності ліцензійних програмних засобів у користувача, телекомунікаційний доступ і ін.);

• стандартні характеристики створюваної ІС (необхідний об'єм оперативної пам'яті (Кбайт); необхідний об'єм пам'яті (Мбайт) для програми і окремо для БД; передбачувані апаратні і операційні платформи; програмні засоби, необхідні для функціонування ІС);

• функціональні характеристики (тип ІС, кількість вихідних форм, джерело даних в ІС, кількість полів, записів або об'єктів; способи представлення документа; організація і режим пошуку);

• додаткові можливості (мережа передачі даних, канали зв'язку, можливості подальшого розвитку ІС, способи надання інформації з ІС).

Видавничий проект. У нього входять:

• фундаментальна наукова проблема, на аналіз і узагальнення результатів якої направлений проект;

• конкретна фундаментальна задача в рамках даної проблеми;

• план-проспект видання (структура і зміст), об'їм в авторських листах (1п. л. = 40000 знаків) і передбачуваний тираж;

• сучасний стан публікацій в даній області науки;

• ступінь оригінальності пропонованого видання (за змістом, структурі, рівню аналізу і узагальнення, методиці викладу);

• науковий заділ, що є у автора (авторського колективу);

• список публікацій авторів по темі даного проекту.

Проект проведення експедиційних робіт.Він повинен розкрити:

• фундаментальну наукову проблему, на рішення якої він направлений;

• формулювання конкретно вирішуваної задачі;

• наукові заділи, результати, що обґрунтовують необхідність проведення експедиційних робіт;

• загальний план робіт і перелік наявного і необхідного устаткування.

Проект створення центрів колективного користування. Він відображає:

• область знань, фундаментальні проблеми, при рішенні яких передбачається використовувати комплекс устаткування;

• перелік наявного устаткування, основні характеристики, технічний стан;

• наявний науково-методичний досвід використовування комплексу устаткування для фундаментальних досліджень;

• основні напрями науково-методичного розвитку комплексу, перелік необхідного устаткування і матеріалів, що забезпечують стійку роботу комплексу.

Розглянуті види проектів можуть скласти окремі інноваційні проекти в різних областях наукових знань: математиці, інформатиці, механіці, фізиці, хімії, біології і медицині, астрономії, науках про Землю (геології, екології і ін.), гуманітарні і суспільні, економічні і політичні науки. Багато проектів можуть здійснюватися разом із звичною повсякденною діяльністю організацій і фірм.

Управління процесом створення нового виробу

Підготовка виробництва до випуску нових виробів на підприємстві носить комплексний характер і ділиться на внутрішню і зовнішню. Зовнішню підготовку здійснюють проектні і науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, зокрема інноваційні фірми. Внутрішня підготовка проводиться безпосередньо на підприємстві. Проте і в тому, і в іншому випадку, як і в інших областях управління, підприємством, початковим пунктом стратегії управління упровадженням нової техніки (виробу, товару) є отримання необхідної інформації. Інформаційне забезпечення стратегії управління упровадженням нового виробу — складова всієї інформаційної системи підприємства, конкретно тієї її підсистеми, яка відноситься до питань управління НТП. Інформаційні задуми виходять з великого масиву зовнішньої і внутрішньої інформації. Перш за все, це такі джерела:

• результати аналізу узагальнених відомостей і прогнозів розвитку потреб усередині країни і за межею;

• дані світових прогнозів і планів НТП в конкретних областях упровадження передбачуваних інновацій;

• патенти, ліцензії, винаходи, наукові публікації. Розробка тематики НІОКР базується також на результатах аналізу попиту на нові вироби (техніку), в яких формуються вимоги споживачів до технічних параметрів виробу, їх надійності і економічності.

У загальному випадку конструкція нового виробу розробляється поетапно:

• необхідні розрахунки;

• експериментальні роботи;

• проектування і конструювання виробу;

• виготовлення і випробування дослідних зразків;

• коректування конструкторської документації за наслідками здачі дослідних зразків (партії) приймальної комісії. Після цього розробляється технологія виготовлення виробу і здійснюється постановка його на виробництво по таких етапах:

• розробка документації на технологічні процеси;

• проектування і виготовлення спеціального технологічного устаткування і оснащення;

• наладка засобів технологічного оснащення виробництва;

• приймальні випробування серійної і масової продукції.

На кожній стадії підготовки виконуються комплексні роботи:

науково-дослідні, дослідно-конструкторські, технологічні, розрахунково-економічні.

Здійснення тематичного інноваційного плану вимагає не тільки напруженої роботи всіх виконавців — дослідників, конструкторів, технологів, випробувачів, допоміжних працівників, але і умілих дій менеджерів всіх рівнів. Роль оперативного управління першорядна у зв'язку з тим, що виконання НІОКР характеризується значною нестійкістю. Це обумовлено рядом чинників: різним творчим потенціалом виконавців, невизначеністю задач, складністю поставок необхідного устаткування і матеріалів, проведенням експериментів, зміною завантаження структурних підрозділів і розробників.

Підготовка до виробництва нового виробу починається з прогнозування — моменту, коли інноваційний менеджер, абстрагуючись від минулого, звертається в майбутнє. Тут слід розрізняти прогнозування стратегічне (довгострокове) і короткострокове. Задача короткострокового прогнозування — передбачення ходу робіт в планований період часу залежно від зовнішніх і внутрішніх умов, що складаються. Основний метод короткострокового прогнозування — експертна оцінка, оскільки розробник може не мати необхідного статистичного матеріалу. Якісна експертна оцінка полягає у вивченні впливу різних чинників на хід розробки. Найчастіше менеджеру доводиться враховувати наступне:

• очікувані перешкоди при рішенні головної і другорядних задач;

• можливість просунути розробку, обійшовши невирішені задачі;

• можливість знайти бракуючи ресурси;

• можливість паралельної роботи над декількома задачами;

• ступінь важливості робіт, виконуваних своїм і суміжним підрозділами.

На основі прогнозу розробляються оперативні плани і технічні завдання (ТЗ) для підрозділу. На крупних машинобудівних підприємствах масового і велико серійного виробництва до випуску нової техніки готуються всі підрозділи централізований під керівництвом головного інженера. Йому підкоряються головний конструктор, головний технолог, начальники лабораторій, начальник планового відділу, економісти, соціологи, програмісти і начальники цехів служб.

На підприємствах з одиничним і дрібносерійним виробництвом застосовується децентралізована або змішана система підготовки силами технічного відділу, який підлеглий головному інженеру.

Пошук нових ідей здійснюється на ранньому етапі інженерного прогнозування, і тут необхідний контакт інноваційного менеджера зі всіма можливими джерелами ідей по розробці нових товарів (техніка). На цій стадії визначаються:

• терміни і порядок промислового освоєння нових виробів;

• темпи оновлення і масштаби розповсюдження нових технічних рішень, технологій, матеріалів;

• можливі обмеження розвитку об'єктів (екологічні, соціальні, економічні, технічні).

В умовах тривалого перехідного періоду пост планової економіки багато підприємств України, Росії і інших країн СНД, на жаль, користуються жорсткими і громіздкими схемами підготовки виробництва нової техніки.

Рівень організації підготовки виробництва, швидкість і точність виконання всіх нововведень визначають конкурентоспроможність продукції і виживає підприємства.

Схема розробки нового виробу (товару) на фірмі "Ормон" (Японія) [11]

Основні стадії життєвого циклу виробів

Просування ідей випуску нових виробів (товарів) до виробництва, як було показано, тісно пов'язане з ринком. Науково-технічний прогрес виконує важливу роль в розвитку нових напрямів виробів, в підвищенні їх функціональних характеристик, проте споживний попит на ті або інші товари і конкуренція примушують виробників безперервно обновляти свою продукцію. Ідеї, що поступають від агентів з продажу продукції фірми, напряму пов'язані з маркетингом виробів.

Маркетингова концепція ЖЦТ (вироби) виходить з того, що будь-який виріб, якими б прекрасними споживними властивостями воно ні володіло, рано чи пізно витісняється з ринку іншим, сучаснішим товаром. Є товари-довгожителі, товари-однодневки, але немає "вічних" товарів. Існує декілька видів ЖЦТ, що розрізняються як формою і змістом, так і тривалістю стадій циклу. Так, стадія трансформації "ідея — розробка — товар" може бути тривалою або дуже короткою. Життєвий цикл товару може включати або не включати науково-дослідницьки роботи, але обов'язково має стадії упровадження у виробництво, освоєння технології виготовлення, вдосконалення якості. Ринковий ЖЦТ складається із стадій упровадження, зростання, зрілості, насичення і спаду.

Споживний ЖЦТ, показуючий кількість виробів, які знаходяться в експлуатації у споживачів, також містить п'ять стадій з тією відмінністю, що в процесі експлуатації виробу від часу його покупки до повного зносу час кожної стадії визначається режимом і умовами експлуатації.

Найбільшою різноманітністю відрізняються ринкові види ЖЦТ.

Традиційна, або класична, крива (а) характеризує виразні періоди упровадження, зростання, зрілості, насичення і спаду попиту товару. Криві "захоплення" (б) і тривалого "захоплення" (в) мають ділянки швидкого зльоту і падіння. "Сезонна" крива (г) показує, що товар має попит протягом декількох періодів часу, обумовлених природними сезонами, соціальною модою і т.д. Крива "провалу" (д) характеризує товар, який взагалі не мав попиту.

При створенні нової техніки (нового товару) стадії ЖЦТ істотно відрізняються від споживного ЖЦТ, проте можна помітити і багато загальних, а головне, взаємозв'язаних тенденцій. І дійсно, жодна фірма, жодне підприємство не мають права створювати новий товар без урахування його споживних властивостей.

Більшість складних виробів нової техніки, як правило, у вигляді початкової стадії ЖЦТ припускає проведення науково-дослідних робіт, які складаються з типових етапів:

• розробки ТЗ;

• вибору напряму досліджень;

• теоретичних і експериментальних досліджень;

• узагальнення, аналізу і оцінки результатів.

Технічне завдання — це обов'язковий документ, необхідний для початку проведення науково-дослідних робіт. У ньому визначаються мета, зміст і порядок виконання робіт, спосіб реалізації результатів. Даний документ повинен узгоджуватися із замовником. Після закінчення науково-дослідних робіт результати обговорюються на науково-технічній раді, де розглядається їх відповідність ТЗ. Далі виноситься ухвала про продовження робіт на наступних стадіях ЖЦТ.

Другою стадією ЖЦТ є дослідно-конструкторські роботи. На цій стадії розробляються:

• конструкторська документація і дослідний зразок;

• технічна пропозиція;

• технічний проект;

• робоча конструкторська документація на виріб. Дослідно-конструкторські роботи також проводяться для створення технологічного устаткування, необхідного для виготовлення дослідних зразків і партій виробу. Розробка виробу завершується після усунення недоліків, знайдених приймальною комісією, і затвердження акту про приймання дослідного зразка або партії виробу.

Третя стадія ЖЦТ полягаємо в підготовці виробництва і постановці продукції на виробництво, і складається з наступних етапів:

• пуску і перевірки технологічного устаткування;

• запуску у виробництво промислової партії виробів;

• проведення кваліфікаційних випробувань серії виробів;

• доробки і коректування технологічної, конструкторської і іншої документації.

Перша промислова партія виробів (настановна серія) виготовляється з метою перевірки здатності даного виробництва забезпечити промисловий випуск продукції відповідно до вимог споживачів і науково-технічної документації. Зразки промислової партії в цілях реклами можуть демонструватися на виставках в торгових центрах.

Перші три стадії розглянутого ЖЦТ називаються передвиробничими. На цих стадіях формуються основні функції виробу, його технічний рівень і якість.

Четверта стадія ЖЦТ — широке виробництво створеного виробу (товару) відповідно до сформованого портфеля замовлень (ідей). Завершальною (свідомої) стадією ЖЦТ для виробів тривалого користування є споживання або експлуатація виробу. Тривалість ЖЦТ (вироби) в кожен конкретний період НТП визначається фізичним і моральним термінами старіння виробу, які не залежать від термінів виконання і організації робіт по стадіях ЖЦТ і усередині них по етапах.

Один з вирішальних чинників створення нових виробів (товарів) — рівень інформаційного і наукового забезпечення, тобто своєчасно одержана інформація ринкового, соціального або наукового характеру. Саме на науковому потенціалі країни, фірми, відділу, на ефективності наукових досліджень зароджуються ідеї і закладаються виробничі основи випуску нових виробів.

Функціонально-вартісний аналіз інноваційного об'єкту. З метою вдосконалення якості і споживних властивостей будь-якого виробу (товару) на всіх стадіях ЖЦТ необхідно застосовувати функціонально-вартісний аналіз (ФСА).

Функціонально-вартісний аналіз— це ефективний метод комплексного техніко-економічного дослідження інноваційного об'єкту в цілях розвитку і удосконалення його корисних функцій при оптимальному співвідношенні між їх значущістю для споживача і витратами на їх здійснення. Цей метод вперше в 1947г. був застосований компанією "Дженерал Електрик" (США). У центрі уваги менеджерів знаходилося питання: наскільки виправдані витрати з урахуванням набутих властивостей товару, задовольняючих споживача? Метод набув широке поширення в США, Англії, Японії і інших, промислово розвинених країнах.

Всесторонній і детальний аналіз споживних властивостей виробу, його технічних функцій, а також функцій його окремих частин (вузлів) і пов'язаних з їх виготовленням витрат неможливо провести силами одного або невеликої групи фахівців. До проведення ФСА доцільно привертати різних фахівців: розробників, дизайнерів, виробничників, економістів, маркетологів, інноваційних менеджерів, фахівців із сторони і т.д. З цією метою формуються аналітичні цільові групи фахівців під керівництвом одного з вищих менеджерів. У задачу цих груп входить вивчення виробів, що є об'єктами ФСА. Чисельність груп залежить від складності виробів, масштабів підприємства, об'ємів і періодичності майбутньої роботи. Групи можуть збиратися на нараду раз на тиждень або в місяць для обговорення критичних зауважень і виникаючих ідей. Проте дуже численна група стає некерованою. Тому звична кількість учасників групи ФСА — 5-8 чоловік.

Основна мета проведення ФСА — сприяти зниженню витрат на виробництво, проведенню робіт і наданню послуг при одночасному підвищенні або збереженні досягнутої якості виконуваних робіт на всіх стадіях ЖЦТ.

При цьому виходять з того, що аналізований виріб є товаром, тобто споживною вартістю, не для виробника, а для споживача. Разом з тим споживну вартість виробу не завжди можна оцінити за допомогою тільки кількісних показників. Наприклад, при якісному і складному описі (оцінці естетичних, ергономічних або смакових якостей виробу) застосовуються відносні бальни оцінки.

Склад і розмір витрат визначають виходячи з витрат, що формують повну собівартість продукції. В цілому ФСА припускає такі етапи:

• підготовчий;

• інформаційний;

• аналітичний;

• дослідницький;

• рекомендаційний;

• внедренчеській.

Підготовчий етап необхідний для відбору істотних чинників майбутнього виробу: масовість, якість, собівартість. Целесообразно проводити ФСА продукції, яка розробляється до випуску, тому що в цьому випадку є резерв часу для внесення змін в конструкцію виробів або технологію їх виробництва, не витрачені засоби на придбання устаткування, матеріалів, комплектуючих виробів і інструментів, не укладені договори на поставку сировини і енергоносіїв, і багато що можна відкоректувати.

Інформаційний етап припускає збір інформації про об'єкт, що вивчається: призначення і технічні можливості майбутнього виробу, його якість і собівартість. Вся інформація заноситься в спеціальні картки або в пам'ять комп'ютера. Детально перераховуються функції окремих деталей і вузлів виробу, матеріали і собівартість виготовлення. Паралельно для порівняння приводиться вартість виготовлення деталей на стороні або вартість купувальних деталей. Велике значення надається оцінкам і думці споживачів про майбутній виріб. Доцільно зібрати інформацію про аналогічні параметри аналогічних виробів, що випускаються конкурентами.

Аналітичний етап припускає детальне вивчення функцій майбутнього виробу і витрат на їх забезпечення. Розглядають такий круг питань:

1. Яка основна функція виробу?

2. Які функції корисні, а які зайві?

3. Яка істинна вартість виробу?

4. Яким може стати виріб в майбутньому?

5. Якою могла б бути нова вартість виробу?

На цьому етапі детально описують службові (техніко-економічні, експлуатаційні, ергономічні і естетичні) функції виробу в цілому і додаткові технічні функції окремих його частин. Ці функції підрозділяються на основні, другорядні і непотрібні. Останні забираються. Питома вага окремих функцій в загальній сукупності споживних властивостей виробу називається коефіцієнтом важливості, або значущості. При визначенні цього коефіцієнта враховують параметри, найважливіші для споживача. Для визначення значущості параметрів (функцій) використовують також ранжирування і метод експертних оцінок.

На основі проведених етапів аналізу і пов'язаних з цим досліджень пропонують декілька варіантів рішення, кожний з яких має певні достоїнства і економічний ефект. Проте достоїнства можуть виявитися нерівнозначними, оскільки при значному підвищенні якості виробу по одному з варіантів витрати збільшуються, а по іншому — знижуються, але якість залишається на колишньому рівні. Існує також третій варіант, коли якість поліпшується трохи, а собівартість знижується, але у меншій мірі, ніж в другому варіанті. Який з варіантів оптимальний? Це з'ясовується за допомогою економічних розрахунків і визначення впливу того або іншого конструкторського рішення на собівартість і рентабельність виробу. Після обґрунтування варіанту його захищають перед керівництвом фірми. При цьому кожному етапу розробки нової продукції властиві як загальні, так і специфічні роботи по упровадженню.

Дослідницький етап припускає оцінку ідей і варіантів рішень, вироблених на попередніх етапах, з метою виключення диспропорцій між функціями і витратами.

Рекомендаційний етап пов'язаний з відбором найприйнятніших для даного виробництва варіантів вдосконалення виробу.

Внедренчеській етап — завершальний варіант вдосконалення виробу (товару).

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. А. Видання прав актів управління
6. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
8. Адаптивні організаційні структури управління.
9. Адміністративне право і державне управління.
10. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
11. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
12. Адміністративні методи управління

Переглядів: 659