Джерела міжнародного права

Основні принципи міжнародного права

Основні принципи міжнародного права – це найважливіші керівні засади міжнародного права, загальні норми, які мають найвищу юридичну силу і становлять основу всієї міжнародно-правової системи.

Значення основних принципів міжнародного права полягає в тому, що вони виступають головним критерієм оцінки правомірності дій держав та міжнародних організацій, а також правомірності новостворюваних норм міжнародного права. Крім того, у випадку виникнення міжнародного спору, не врегульованого нормами права, він має вирішуватися саме на підставі основних принципів.

Основні принципи міжнародного права сформульовані як норми jus cogens, тобто норми, що мають вищу імперативну силу і не можуть бути змінені інакше, як за спільною згодою усіх без винятку країн.

Основні принципи міжнародного права сформульовані у ст. 2 Статуту ООН та у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., а також у деяких інших міжнародних актах, зокрема у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. Такими принципами є:

· принцип поваги до прав людини;

· принцип незастосування сили чи погрози силою;

· принцип вирішення міжнародних спорів мирним шляхом;

· принцип територіальної цілісності та недоторканності кордонів;

· принцип невтручання у внутрішні справи інших держав;

· принцип рівноправ’я та самовизначення народів;

· принцип суверенної рівності держав;

· принцип співробітництва;

· принцип добросовісного виконання міжнародних договорів;

Наведені принципи є взаємопов’язаними, тому при тлумаченні та застосуванні кожний принцип має розглядатися виключно з урахуванням усіх інших принципів. Всі названі принципи мають однакову юридичну силу норми jus cogens. Проте це не означає, що основні принципи не утворюють ієрархічної системи. Так, наприклад, у випадку порушення певною державою прав людини інші держави можуть застосовувати до неї різноманітні санкції, в т.ч. бойкотування та економічні ембарго. У цьому випадку чітко простежується пріоритет принципу поваги прав людини перед принципами невтручання у внутрішні справи, співробітництва та добросовісного виконання міжнародних договорів.

Джерела міжнародного права – це зовнішні форми, в яких закріплюються міжнародно-правові норми.

Формальний перелік джерел міжнародного права наведено у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Такими джерелами є:

· міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами;

· міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

· судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців публічного права різних націй як засіб для визначення правових норм.

Основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародно-правовий звичай. Саме вони безпосередньо містять норми міжнародного права. Інші джерела мають допоміжний характер, використовуються в тих випадках, коли відсутня писана або звичаєва норма, а також для тлумачення норм міжнародних договорів або звичаїв.

Судові рішення і правова доктрина Статутом Міжнародного Суду ООН визначені як допоміжні джерела права, і у своїй діяльності Суд може посилатися на них лише при розгляді конкретної справи і тільки за умови, що сторони попередньо на це погодилися.

Міжнародний договірв цілому можна визначити як угоду між двома або більше державами чи іншими суб`єктами міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків.

Міжнародні договори можуть мати різні форми та назви (конвенція, пакт, трактат, протокол, обмін нотами, підсумковий акт міжнародної конференції тощо), але вони мають єдину сутність як джерела міжнародного права. Структура договору, як правило, містить преамбулу, основну частину та заключні положення. В залежності від кількості сторін міжнародні договори бувають двосторонні й багатосторонні. За рівнем укладення розрізняють міждержавні, міжурядові та міжвідомчі договори. За предметом регулювання договори поділяються на політичні, економічні, договори з спеціальних питань та інші. Крім того, є міжнародні договори, котрі підлягають ратифікації і такі, що не вимагають для набрання чинності цієї процедури.

Міжнародно-правові звичаї, на відміну від договорів, не мають писаної форми. Вони створюються внаслідок тривалої практики держав, яка в силу тривалого і беззаперечного повторення набуває загальнообов’язкового характеру. Для того, щоб сформувався міжнародно-правовий звичай, потрібно, щоб мав місце певний акт поведінки держав; цей акт повторювався протягом більш чи менш тривалого часу; такі акти поведінки держав мають суттєве значення і визнані правомірними в практиці міжнародних відносин.

Кваліфікація правила поведінки як міжнародно-правового звичаю є складним питанням, тому для встановлення існування звичаю використовують допоміжні засоби: рішення Міжнародного Суду ООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів, доктрини, рішення міжнародних організацій тощо.

Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями – це відомі ще з часів Давнього Риму правила, характерні для права взагалі (як міжнародного, так і внутрішнього). Ці принципи слід чітко відмежовувати від загальних принципів міжнародного права. На відміну від останніх, принципи права, визнані цивілізованими націями, не мають характеру норм jus cogens, тому сторони можуть уточняти їх зміст чи призупиняти їх дію (Зауважимо, що Суд Європейських співтовариств у рішенні від 12.12.1972 р. вказав, що загальні принципи права включають також і основні принципи міжнародного права. Однак в практиці діяльності Міжнародного Суду ООН загальні принципи, визнані цивілізованими націями, і принципи міжнародного права завжди чітко розмежовувалися). До цих принципів, зокрема, відносять такі: “ніхто не може бути суддею у власній справі”, “ніхто не може передати більше прав, ніж має сам”, “наступний закон скасовує попередній”, “спеціальна норма скасовує дію загальної” та інші. Загальні принципи права застосовуються, як правило, при тлумаченні змісту міжнародно-правових норм, а також при вирішенні міжнародно-правових спорів.

Рішення міжнародних судових органів дають визначення звичаєвим нормам, вони також можуть започаткувати виникнення нового міжнародно-правового звичаю. Характеру прецеденту (рішення у справі, обов`язкового при вирішенні інших спорів з аналогічними фактичними обставинами) вони, як правило, не мають, хоча, звичайно, можуть бути враховані міжнародним судовим чи арбітражним органом.

Доктрини (праці видатних вчених у галузі міжнародного права) в минулому розглядалися як одне з найважливіших джерел міжнародного права. Нині доктрина міжнародного права допомагає тлумаченню змісту окремих міжнародно-правових норм, узгодженню правових позицій держав. Так, сторони міжнародно-правового спору в документах, які вони подають до міжнародних судових органів, іноді посилаються на думку спеціалістів з різних питань міжнародного права.

Останнім часом часто виникає питання про доцільність доповнення наведеного переліку новими видами джерел міжнародного права. До подібних джерел можна віднести резолюції міжнародних організацій та так зване “м’яке право”.

Резолюції (рішення) міжнародних організацій не мають обов`язкової юридичної сили, вони носять рекомендаційний характер. Обов`язковість резолюцій для держав-учасниць організації виникає у двох випадках:

· коли резолюції стосуються внутрішніх питань організації (наприклад, щодо прийняття нових членів),

· коли держави заздалегідь, ще при створенні міжнародної організації, домовились про обов’язковість її резолюцій. Наприклад, відповідно до ст. 25 Статуту ООН члени ООН зобов’язані підкорятися рішенням Ради Безпеки ООН та виконувати їх.

До “м’якого права” відносяться різноманітні політико-правові джерела (заяви, попередні домовленості про проведення переговорів, комюніке тощо), які безпосередньо не створюють правових наслідків для держав, але виконуються ними з метою підтримання власного авторитету. Іноді такі політико-правові джерела мають важливіше значення та виконуються більш чітко і неухильно, ніж традиційні міжнародні договори. На нашу думку в таких випадках можна констатувати, що положення політико-правових джерел стають нормами-звичаями, визнаними в практиці діяльності держав, і саме цим слід пояснювати їхню юридичну силу. Так, наприклад, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. (т.зв. “Гельсінський акт”), який задекларував принцип непорушності кордонів у Європі, заклав основи сучасної колективної безпеки Європи, є нічим іншим, як спільною заявою глав європейських держав.

Тема 2. СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ПЛАН

Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права.
Міжнародна правосуб’єктність націй та народів.
Міжнародна правосуб’єктність держав. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав.
Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій, державоподібних утворень та специфічних суб’єктів міжнародного права.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття та класифікація норм міжнародного права	\|	Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.