Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права

Поняття суб’єкта міжнародного права нерозривно пов’язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятора міждержавних відносин зумовило таке розуміння поняття суб’єкта міжнародного публічного, яке істотно відрізняється від поняття суб’єкта національного (внутрішньодержавного) права.

В основі загальнотеоретичного визначення суб’єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права. Тобто тут суб’єктами права визнаються усі носії прав і обов’язків, закріплених нормами права. У науці ж міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб’єктів. Ця концепція ґрунтується на тезі про те, що основною властивістю суб’єкта міжнародного права є не стільки його можливість виступати учасником міжнародних правовідносин, скільки юридична здатність до самостійних міжнародних дій та незалежної реалізації своїх прав і обов’язків, в т.ч. і здатність спільно з іншими суб’єктами створювати нові міжнародно-правові норми.

Суб’єкт міжнародного права – це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов’язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

При такому підході до числа суб’єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи – держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб’єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов’язками. Наразі до кола суб’єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі однієї держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого – транснаціональна корпорація.

З поняттям суб’єкта міжнародного права тісно пов’язане і поняття міжнародної правосуб’єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

Міжнародна правосуб’єктність – це якісна характеристика статусу суб’єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права та володіти міжнародними правами та обов’язками.

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб’єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б стояли над суб’єктами і встановлювали для них загальнообов’язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб’єкти міжнародного права, і лише тільки вони, можуть формувати міжнародно-правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб’єктність матиме деякі елементи, не властиві правосуб’єктності у національному праві. До елементів міжнародної правосуб’єктності слід відносити:

· здатність бути носієм міжнародних прав і обов’язків (міжнародна правоздатність);

· здатність своїми набувати міжнародні права та здійснювати міжнародні обов’язки (міжнародна дієздатність);

· здатність самостійно нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії (міжнародна деліктоздатність);

· здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

· здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права.

Як бачимо, перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб’єктності в цілому, а останні два – лише міжнародній правосуб’єктності. За загальним правилом будь-який суб’єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб’єктності одночасно, хоча інколи ці елементи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

Певну специфіку, зумовлену особливостями міжнародних правовідносин, має і міжнародна правоздатність. Права та обов’язки, які складають зміст міжнародної правоздатності, умовно можна поділити на такі групи:

· загальні міжнародні права та обов’язки, властиві усім суб’єктам міжнародного права незалежно від їх виду. До таких прав та обов’язків, зокрема, відносяться: право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов’язок поважати прав інших суб’єктів і т.п.;

· видові міжнародні права та обов’язки, властиві суб’єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям). Так, державі як суб’єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо;

· індивідуальні міжнародні права та обов’язки, якими наділяється конкретний суб’єкт міжнародного права. Зазвичай, такі права та обов’язки передбачаються у міжнародних договорах чи установчих документах міжнародних організацій. Наприклад, відповідно до ст. ІІІ Договору про відкрите небо 1992 р. кожна держава-учасниця зобов’язана приймати над своєю територією спостережні польоти у відповідності з положеннями цього Договору. Зазначений обов’язок є прикладом індивідуального обов’язку держави, який вона приймає, приєднавшись до договору.

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі групи суб’єктів міжнародного права:

1) первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права. Такими суб’єктами є держави, а за деяких умов – і нації та народи, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та намагаються утворити власні форми державності. Первинні суб’єкти ніким не створюються, вони виникають у результаті об’єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto) є носіями міжнародних прав та обов’язків. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов’язки;

2) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти створюються первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб’єктів ;

3) специфічні суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти беруть участь в міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб’єктність – скоріше виняток, ніж правило. Крім того, такі суб’єкти завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави. До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії, транснаціональні корпорації, фізичні особи.

Крім названих груп суб’єктів міжнародного права інколи виділяються напівсуверенні суб’єктиміжнародного права, до яких відносяться держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається в держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина – передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

Певною мірою до напівсуверенних суб’єктів подібні держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а його за кордоном представляє Швейцарія. Відповідно до договору 1918 р. між Францією та Князівством Монако останнє зобов’язується „здійснювати свої суверенні права у повній відповідності з політичними, військовими, морськими та економічними інтересами Франції”. Франція також представляє інтереси Монако за кордоном. Аналогічна ситуація має місце і у відносинах між США та державами, які уклали угоди про вільну асоціацію з США (Республіка Маршалові Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Республіка Палау та ін.). Ці угоди передбачають, що держави, які вступають у вільну асоціацію з США, повністю зберігають свій суверенітет, за винятком питань оборони, які передаються до відання США. По суті в усіх цих випадках держава не перестає бути носієм суверенітету і не відчужує його, а лише добровільно передає частину суверенних повноважень іншій державі. Така передача має здійснюватися на основі міжнародного договору і не суперечити основним принципам міжнародного права.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела міжнародного права	\|	Міжнародна правосуб’єктність націй та народів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.