Міжнародно-правове регулювання статусу іноземців

Термін “іноземець” у національному та міжнародному праві може вживатися широкому та вузькому значенні. У широкому значенні цей термін охоплює як іноземних громадян, так і осіб без громадянства, а у вузькому – лише іноземних громадян. До початку 2003 р. законодавство України під поняттям “іноземці” розуміло і іноземних громадян, і осіб без громадянства, але після прийняття 18.01.2001 р. нової редакції Закону України “Про громадянство” та внесення 06.02.2003 р. змін та доповнень до Закону України “Про правовий статус іноземців” (нинішня назва – “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”) термін “іноземці” вживається лише у вузькому значенні і охоплює виключно іноземних громадян.

Іноземні громадяни (іноземці) – це особи, які перебувають на території держави, громадянами якої вони не є, і мають докази належності до громадянства іноземної держави.

Особливість статусу іноземців полягає в тому, що вони, з одного боку, підпадають під дію територіального верховенства тієї держави, на території якої вони знаходяться, а з іншого – вони не припиняють свого правового зв’язку з державою, громадянами якої вони є. Певні складнощі можуть виникати у випадку колізій між законодавствами цих держав.

Іноземець може користуватися правами або виконувати обов’язки, що випливають з його громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом територіального верховенства держав в межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних зобов’язань при регулюванні правового статусу іноземців на своїй території. Перш за все, іноземців стосуються міждержавні угоди, що регламентують питання правової допомоги, в’їзду та виїзду іноземців та деякі інші.

Правове становище іноземних громадян визначається внутрішнім законодавством держави з урахуванням міжнародно-правових норм. Іноземець має право розраховувати на дипломатичний захист держави громадянства, якщо законно перебуває на території іноземної держави. Якщо ж перебування є незаконним, то можливі різноманітні несприятливі наслідки (відповідальність, видворення за межі країни тощо).

Законодавство кожної конкретної країни перебування може наділяти іноземних громадян різним обсягом прав і обов’язків, тобто встановлювати різний правовий режим іноземців. Виділяються такі види правових режимів іноземців:

1) режим недискримінації означає надання іноземному громадянину певної загальних умов перебування, прав, свобод та обов’язків, у будь-якому разі не гірших, що надаються громадянам будь-якої іншої іноземної держави;

2) режим найбільшого сприяння передбачає обов’язок держави надати іноземному громадянину умови перебування, права, свободи та обов’язки, які вона встановлює чи встановить у майбутньому для громадян будь-якої третьої держави;

3) національний режим передбачає надання іноземним громадянам же умов перебування, прав, свободі обов’язків, якими володіють її власні громадяни, за винятком випадків передбачених законодавством держави перебування чи міжнародними договорами. Зокрема, іноземні громадяни, як правило, не наділяються виборчими правами, правом на державну службу, на них не покладається військовий обов’язок;

4) спеціальний режим полягає у встановленні пільгових умов діяльності для іноземних громадян в межах спеціально визначених територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних територій, технопарків тощо). Такий режим надається, наприклад, членам екіпажу морських суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок переходу кордону), та іншим категоріям осіб у випадках, передбачених міжнародними угодами;

5) преференційнийрежим передбачає встановлення певних пільгових (преференційних) умов діяльності для громадян окремих держав. Як правило, такі пільги стосуються комерційної чи інвестиційної діяльності і надаються громадянам держав, що розвиваються, або громадянам держав-учасниць міжнародного інтеграційного об’єднання (ЄС, ЄврАзЕС, НАФТА тощо) на території інших держав-учасниць такого об’єднання.

Історично першим правовим режимом іноземців був режим недискримінації, який у сучасному міжнародному праві розглядається як недемократичний і практично не застосовується. Слід також зазначити, що всі ці режими використовуються переважно у сфері приватних відносин, а у сфері публічних відносин застосовується, як правило, національний режим за винятками, передбаченими законодавством держави перебування або міжнародними договорами.

Жодна держава не має якогось одного режиму для іноземців. Різні його види поєднуються. Так, в одній сфері може використовуватися національний режим, в іншій – спеціальний. Що стосується режиму найбільшого сприяння та преференційного, то вони фактично теж зводяться або національного, або спеціального режиму.

Деякі іноземці мають особливий статус, пов’язаний з наданням їм дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів. Це так звані особи “що користуються міжнародним захистом”. Їх правове становище виходить за рамки зазначених режимів і окремою галуззю міжнародного права – правом зовнішніх зносин. Однак, незалежно від виду режиму іноземних громадян, повинен додержуватися прийнятий у міжнародній практиці “мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями”. Суть його в тому, що держава перебування не повинна порушувати загальновизнані права людини стосовно іноземних громадян. Не залежно від того, громадянином якої держави є особа, їх повинні гарантуватися права і свободи, передбачені такими універсальними міжнародними документами як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські і політичні права 1966 р. та ін.

Певними особливостями характеризується зміст політичних прав іноземців. Як правило, права обрати і бути обраними до органів влади у державі перебування іноземцям не надаються. Інші політичні права можуть реалізовуватися іноземцями тією мірою, якою це не суперечить інтересам безпеки держави і її суверенітету. Зокрема, майже завжди іноземці наділяються правом петицій (правом усного чи письмового звернення до органів державної влади).

На іноземців не покладається обов’язок несення військової служби, оскільки в іншому випадку завжди існувала б можливість, що іноземець буде змушений воювати проти власної вітчизни. Винятки з цього правила можуть бути встановлені державами на договірних засадах. Добровільна воєнна служба іноземців в принципі не суперечить міжнародному праву, якщо вона не має характеру найманства (найманці розглядаються міжнародним правом як кримінальні злочинці). Однак в цьому випадку для особи може настати відповідальність за внутрішнім правом держави, громадянином якої вона є.

Порядок в’їзду і виїзду іноземців, виходячи із принципу територіального верховенства, встановлюється самою державою. Більшість держав використовують дозвільний порядок як для іноземців, так і для власних громадян. Процедура видачі дозволів може бути різною, іноді вона істотно спрощується на підставі міжнародних договорів.

Як власним громадянам, так і іноземцям може бути відмовлено у в’їзді або виїзді. Однак, власному громадянину держава може відмовляти у виїзді неодноразовою. Постійна заборона на виїзд не допустима і розглядається як порушення прав людини. Систематично відмовляти у виїзді іноземцю держава не може, оскільки це тягне за собою можливість втручання у справу дипломатичного представництва іноземної держави. Зобов’язання не затримувати іноземців держава перебування несе перед державою їх громадянства. Затримка допускається лише за виняткових обставин, наприклад, коли особа перебуває під слідством або судом, чи є громадянином держави, з якою ведеться війна тощо.

Щодо в’їзду, то держава не зобов’язана допускати іноземців на свою територію і може неодноразово відмовляти у в’їзді. Відмовлено може бути і власному громадянину, якщо така можливість передбачена внутрішнім законодавством. Однак це можливо доти, доки інші держави не заперечують проти перебування такої особи на їх території. В міжнародному праві склався звичай, відповідно до якого держава зобов’язана прийняти власного громадянина, якщо інші держави заперечують проти перебування його на своїй території.

За загальним правилом, на іноземців поширюється адміністративна та кримінальна юрисдикція держави перебування, що є одним із проявів її територіального верховенства. Держава вправі притягувати до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів на її території, як власних громадян, так і іноземців. Іноді, з політичних міркувань, іноземці не піддаються кримінальному покаранню, а висилаються за межі держави, або видаються до держави громадянства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Міжнародно-правове регулювання питань громадянства	\|	Міжнародно-правове регулювання становища біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.033 сек.