• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Вибори як форма волевиявлення народу

Форми (джерела) права

Форми (джерела) права

Під формою права розуміють спосіб виразу та закріплення правових норм. Форму права по-іншому називають джерелом права, що означає офіційне найменування правових норм. Посадові особи зобов'язані приймати рішення на основі правових джерел. Форми права завжди пов'язані з правотворчою діяльністю держави, її органів.

Отже, форма (джерело) права - це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Поняття форми права невіддільне від поняття юридичної норми. Коли мова йде про форму права, мається на увазі той чи інший спосіб існування норм права. Форма права завжди є носієм правової норми. Крім того, форма права вважається формою зовнішнього виразу правових норм, звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент державно-обов'язкові правила.

До зовнішніх форм (джерел) права відносять:

- правовий звичай;

- правовий (судовий чи адміністративний) прецедент;

- нормативно-правовий договір;

- нормативно-правовий акт.

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Правовий звичай - це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин.

Та постає питання: чи є звичай як такий "законом", обов'язковою нормою поведінки фізичної особи? Зрозуміло, що в кожному суспільстві існує багато звичаїв, які не є частиною його права. Не скинути капелюха перед дамою не є порушенням жодної норми права; це не має ніякого правового значення, крім того, що це дозволено законом. Звідси очевидно, що звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, «визнаних» як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання - він і є правовим.

Правовий прецедент - це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні всіх наступних аналогічних справ.

Різницю між нормативно-правовим актом (наприклад, законом) і прецедентом ми можемо побачити в таких простих неюридичних прикладах. Один батько перед відвіданням церкви каже своєму синові: «Кожний чоловік або хлопчик, входячи до церкви, мусить скидати свого капелюха». Інший, увійшовши до церкви й знявши капелюха, каже: «Дивись: ось так треба поводитися в таких випадках». Якщо в першому випадку ми маємо справу із загальнообов'язковою нормою поведінки, то в другому - з прецедентом.

Судовий прецедент має широке значення в англосаксонських країнах (в Англії, США, Канаді, Австралії). В цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.

В Україні правовий прецедент як джерело права не застосовується.

Нордмативно-правовий договір - об'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою (наприклад, договір про утворення федерації; у трудовому праві - укладення колективного договору).

Основною формою права є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативні акти спрямовані на встановлення, зміну або скасування правових норм.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов'язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв'язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти такі акти, які містять конкретні рішення з того чи іншого питання (наприклад, рішення про надання жилого приміщення - видача ордера, рішення суду про відшкодування збитків), вони називаються індивідуальними, приймаються на основі правових норм і мають силу тільки для конкретного випадку.

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб'єктів держави, яку називають правотворчістю.

Правотворчість - це форма державної діяльності, спрямована на створення правових норм, а також на їх наступне вдосконалення, зміну чи скасування. Це спеціальний процес створення і розвитку діючого права. Головним для правотворчості є вироблення і затвердження нових правових норм. В цьому, в першу чергу, проявляється призначення даної форми державної діяльності. Інші форми правотворчості (скасування та зміна діючих норм, вдосконалення їх редакції) мають допоміжне значення для створення чітко вираженої та внутрішньо узгодженої системи юридичних норм.

Розрізняють наступні види правотворчості:

- за суб'єктами: правотворчість державних органів (наприклад, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), правотворчість громадських об'єднань, яких держава уповноважує на встановлення правових норм, правотворчість народу (населення країни) - референдум;

- за способом формування правових норм: санкціонування правил поведінки, що існували раніше, встановлення правових норм.

Правотворчість включає в себе три етапи:

1. Підготовчийвключає в себе здійснення підготовки проекту нормативно-правового акту: а) прийняття рішення про необхідність розробки проекту; б) визначення проектантів; в) підготовка проекту; г) обговорення тексту проекту; ґ) узгодження проекту із зацікавленими організаціями і посадовими особами; д) доопрацювання проекту;

2. Видання (прийняття) нормативно-правового акту:а) внесення проекту в правотворчий орган або посадовій особі для обговорення; б) обговорення проекту у правотворчому органі; в) прийняття нормативно-правового акту і процедура його підписання; г) можливість права відкладного вето для законів;

3. Введення нормативно-правового акту в дію;а) обнародування (опублікування); б) доведення до виконавців іншим способом.

Теми рефератів для семінарського заняття (ч.1) :

1. Чи є Україна правовою державою?

2. Формування громадянського суспільства в Україні

3. Основні відмінності між правовими та іншими соціальними нормами.

4. Співвідношення норм моралі і норм права.

5. Система права і система законодавства

6. Законодавство. Конституція, закони і підзаконні акти

Питання на семінарське заняття (ч.1)

1. Поняття громадянського суспільства. Поняття та основні ознаки правової держави

2. Поняття та ознаки права. Принципи та функції права

3. Право - особливий вид соціальних норм

4. Співвідношення права і моралі

Лекція 3.

Тема 4. Правові відносини. Правосвідомість і правова культура

План

1. Поняття, види і структура правовідносин

2. Підстави виникнення правовідносин.

3. Правосвідомість і правова культура(на самостійне вивчення)

1. Поняття, види і структура правовідносин

Правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Правовідносини:

• виникають на основі норм права і юридичних фактів;

• є видом суспільних відносин фізичних і юридичних осіб;

• виражаються у взаємних суб'єктивних правах і юридичних обов'язках суб'єктів;

• учасниками правовідносин можуть бути тільки суб'єкти права, тобто особи, які є праводієздатними;

• правовідносини забезпечуються (гарантуються) державою.

Розрізняють такі види правовідносин:

- за галузевою ознакою -державно-правові, сімейно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові тощо;

- за ступенем визначеності суб'єктів - загальні і конкретні;

- за кількісним складом суб'єктів: прості - виникають між двома суб'єктами; складні - між 3 і більше суб'єктами;

- в залежності від функціонального призначення: регулятивні та охоронні;

- за характером дії зобов 'язального суб'єкта: активні та пасивні;

- залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами правовідносин: односторонні та двосторонні.

Правовідносини мають складну будову і включають в себе такі елементи:

- суб'єкти;

- об'єкти;

- зміст правовідносин.

Суб'єкт правовідносин - це право- і дієздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків. Юридичною передумовою набуття учасниками суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього правоздатності, а що до певних правовідносин - ще й дієздатності.

Правоздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки.

Дієздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта здійснювати ;вої права і обов'язки особистими діями.

Дієздатність поділяють на угодоздатність і деліктоздатність.

Угодоздатність- це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність- це здатність суб'єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене - павопорушення.

Суб'єкти правовідносин поділяються на такі види:

- фізичні особи (люди): громадяни даної держави, іноземні громадяни, біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства);

- об'єднання: державні (держава в цілому), органи держави, державні установи, підприємства, організації, громадські організації (політичні партії, рухи);

- соціальні спільності: народ (нація), територіальні спільності (населення, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи), трудові колективи.

Об'єкт правовідносин- це певне особисте або соціальне благо для задоволення і зикористання якого встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів. Видами об'єктів правовідносин є:

- матеріальні - фізичний стан людини; фізичні дії уповноваженого суб'єкта; фізичні дії зобов'язального суб'єкта; речі (засоби виробництва, гроші); стан природних об'єктів і явищ;

- нематеріальні - духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей.

Змістправовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний злііст- це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів І необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів. Фактичний злііст- це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів.

Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому, юридичний обов'язок - це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів.

2. Підстави виникнення правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Такі обставини поділяються на дві групи: дії (обставини), що залежать від волі людини, та ПОДІЇ (обставини), що виникають незалежно від волі людини.

Юридичні факти, які є діями, в залежності від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні поділяються на: а) юридичні акти - така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки -дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу). Неправомірні - це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються на винні (злочини) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).

Крім того, відомі ще такі види юридичних фактів:

- за юридичними наслідками — правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

- за складом - прості та складні;

- за характером в триванні часу - одноактні (купівля, продаж речей) та триваючі (перебування в шлюбі);

- в залежності від обґрунтованості життєвих обставин - реальні та уявні (призумпція). Презумпція - це закріплення у законодавстві припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.

3. Правосвідомість і правова культура(на самостійне вивчення)

Тема 5. Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність

План

1. Поняття, види і причини правопорушень

2. Законність і правопорядок(на самостійне вивчення)

3. Юридична відповідальність: поняття, принципи, види та мета

4. Підстави настання юридичної відповідальності та звільнення від неї

1. Поняття, види і причини правопорушень

Правопорушення — це суспільна шкідливе або небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене деліктоздатною особою і є таким, що тягне за собою настання юридичної відповідальності.

Кожне правопорушення є конкретним і відповідно характеризується певними ознаками. До таких ознаквідносять:

> суспільну шкідливість, небезпечність правопорушення, тобто заподіяння шкоди суспільним відносинам, які охороняються законом;

> протиправність діяння означає суперечність його конкретній нормі права, що може виражатися або в невиконанні юридичних обов'язків, або у зловживанні правом;

> вираженість в діях або бездіяльності. Дія розуміється як фізична, активна, суспільне небезпечна, протиправна поведінка винної особи, а бездіяльність - суспільне небезпечна поведінка особи, що виявляється в ухиленні від дій, які вона повинна була і могла здійснити в силу закону чи взятого на себе
зобов'язання (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником);

> деліктоздатність особи, що скоїла правопорушення. Деліктоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене нею правопорушення;

> винність особи, що скоїла правопорушення;

> юридична відповідальність винної особи повинна бути обов'язково передбачена в санкції відповідної правової норми.

Отже, правопорушення виступає як найбільш шкідливий різновид протиправної поведінки і тому визначається законом, а за його вчинення передбачається юридична відповідальність. Вона настає в тому випадку, коли в діях особи встановлено повний склад правопорушення,тобто сукупність вказаних в законі об’єктивних і суб'єктивних ознак, при наявності яких, небезпечне або шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушеннястановлять:

об'єкт правопорушення — суспільні відносини, що охороняються нормами права і на які посягає певне правопорушення. Тобто об'єкт — це те, на що посягає правопорушення;

об’єктивна сторона правопорушення — певний акт зовнішньої поведінки особи, що посягає на охоронюваний законом об'єкт, завдає йому шкоди або створює загрозу заподіяння шкоди. Об'єктивна стороона характеризується основними і факультативними ознаками. До основних ознак об'єктивної сторони - відносять: діяння (дія або бездіяльність), суспільна небезпечні і шкідливі наслідки, причинний зв 'язок між типравним діянням і наслідками. Факультативні ознаки (не є обов'язковими для об'єктивної сторони правопорушення, але є обов 'язковими там, де це прямо передбачено законом) - місце, час, спосіб, засоби, обставини скоєння правопорушення;

суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фізична особа або деліктоздатне об'єднання, які вчинили правопорушення. Для особи-суб'єкта правопорушення необхідно, щоб вона була: осудною і досягла віку, з я--;ого настає відповідальність за правопорушення. Осудність особи означає, що вона розуміє характер свої дій і може керувати ними;

суб'єктивна сторона правопорушення — це певне психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Таке ставлення відображається поняттям вини, яка може існувати у формі умислу або необережності.

Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є мотив і мета. Мотив- це ті міркування, якими керується суб'єкт при вчиненні правопорушення. Мета (ціль)- це результат у свідомості винного, якого він хоче досягти, вчиняючи правопорушення. Правопорушення вчиняються у різних сферах суспільного життя, порушують норми тієї чи іншої галузі законодавства та заподіюють шкоду. Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на проступки (шкідливі правопорушення) і злочини (суспільне небезпечні, винні діяння, заборонені кримінальним законом під загрозою покарання).

Конституційні правопорушення— це протиправні винні діяння органів державної влади і управління або інших суб'єктів, які посягають на форму правління, державний устрій та порядок утворення органів держави.

Цивільні правопорушення— це суспільне шкідливі порушення врегульованих нормами цивільного права майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин. До них відносять - заподіяння шкоди особі чи майну іншої особи, невиконання договору тощо.

Адміністративні правопорушення— це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Прикладом можуть слугувати порушення вимог пожежної безпеки, порушення правил дорожнього руху тощо.

Дисциплінарні правопорушення— це протиправне невиконання або неналежне виконання працівником своїх трудових обов'язків, за яке щодо нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Такими є прогул, запізнення на роботу, невиконання розпоряджень адміністрації тощо.

В юридичній науці обговорюється також питання про можливість виділення в окремі види екологічних, земельних, сімейних, процесуальних правопорушень.

Причини правопорушення — це ті явища соціальної дійсності, які викликають або полегшують вчинення правопорушення.

Причин правопорушення дуже багато, а тому їх прийнято класифікувати:

• за значенням в обумовленні правопорушень на: основні і неосновні,

• за статусом свідомості конкретної особи на: об 'єктивні і суб 'єктивні.

Основні причини правопорушень — це ті соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у вчиненні правопорушення. До таких причин відносять суперечність чинного законодавства основним правам людини, моральним приписам, суттєві прогалини, недоліки законодавства.

Неосновні причини правопорушень — це ті соціальні явища, які полегшують вчинення правопорушення. Наприклад, недосконалість обліку матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки.

Об 'єктивні причини правопорушень — це ті соціальні явища, що не залежать від особи (недоліки в роботі органів державної влади), а суб 'єктивні — явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретної особи (незнання вимог закону, негативне ставлення до приписів закону).

2. Законність і правопорядок(на самостійне вивчення)

3. Юридична відповідальність: поняття, принципи, види

Важливою мірою захисту інтересів суспільства та його членів від правопорушень виступає юридична відповідальність.

Юридична відповідальність — це захід державного примусу за вчинене правопорушення, пов'язане з позбавленням винного певних благ особистого, майнового або організаційного характеру; це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників передбачених законодавством санкцій.

Юридична відповідальністьхарактеризується:

• застосовністю тільки щодо правопорушника;

• державним примусом;

• настанням для правопорушника негативних наслідків особистого (наприклад, позбавлення волі) та майнового характеру (сплата штрафу, відшкодування заподіяних правопорушенням збитків тощо);

• осудом державою протиправної поведінки правопорушника.

Слід наголосити, що юридична відповідальність носить державно-примусовий характер, є державним примусом щодо дотримання правових вимог. В той же час є міри примусу з боку держави, які не є відповідальністю. Такими є застосування примусових заходів медичного характеру до неосудних, які скоїли злочин, вилучення чужого майна у добросовісного набувача тощо. В цих випадках нема правопорушень, отже, нема юридичної відповідальності.

Принципами юридичної відповідальності є:

> принцип законності. Цей принцип полягає в неухильному виконанні при визначенні міри юридичної відповідальності вимог законів. З точки зору матеріальної сторони відповідальності, вона повинна мати
місце лише за діяння, передбачені законом, і тільки в межах закону. З точки зору процесуальної сторони, відповідальність особи повинна бути обґрунтованою, факт вчинення нею правопорушення має бути встановлений як об'єктивна істина;

> принцип обґрунтованості. Висновки про факт і про суб'єкт правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, пов'язані з цими обставинами, повинні бути обґрунтованими відповідно до вимог правової норми;

> приниип доцільності. Доцільність означає відповідність міри впливу, яка застосовується до правопорушника, цілям юридичної відповідальності. Доцільність припускає: 1) індивідуалізацію відповідальності в залежності
від тяжкості правопорушення, обставин його вчинення, властивостей особи правопорушника; 2) пом'якшення відповідальності або навіть звільнення від неї у випадку малозначності правопорушення, відсутності шкідливих наслідків тощо;

> приниип невідворотності. Невідворотність відповідальності означає, що жодне правопорушення не повинно залишатися нерозкритим, поза полем зору держави та її компетентних органів, без засудження з їхнього боку;

> приниип справедливості. Справедливість юридичної відповідальності полягає в наступному: 1) не можна за проступки встановлювати кримінальне покарання; 2) не можна використовувати міри покарання і
стягнення, що принижують честь і гідність особи; 3) закон, який запроваджує відповідальність або посилює її, не може мати зворотньої сили; особа несе відповідальність лише за свою власну поведінку (виняток -
випадки відповідальності за чужу вину в цивільному праві); 4) покарання повинно відповідати характеру правопорушення; 5) за одне правопорушення можливо лише одне покарання.

Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, завданої шкоди, кола Іей і організацій, яким заподіяно шкоду.

У відповідності з видами правопорушень розрізняють такі види юридичної відповідальності:

Конституційно-правова відповідальність

Кримінальна відповідальність

Адміністративна відповідальність

Цивільна відповідальність

Дисциплінарна відповідальність

Матеріальна відповідальність

Процесуальна відповідальність

Отже, юридична відповідальність є свого роду необхідним засобом забезпечення законності і правопорядку в державі. Крім того, вона стимулює правомірну поведінку учасників суспільних відносин, а отже, сприяє формуванню у громадськості поваги до закону, дотримання його норм.

4. Підстави настання юридичної відповідальності та звільнення від неї

Підстави юридичної відповідальності — це підстави застосування до особи конкретних заходів державного примусу.

Підставою настання юридичної відповідальності є факт вчинення правопорушення. Це стосується всіх видів відповідальності. Так, кримінальна відповідальність настає лише за скоєння злочину, адміністративна — за вчинення адміністративного правопорушення, цивільно-правова — за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, за заподіяння шкоди особі чи майну іншої особи, дисциплінарна — за порушення трудової, учбової дисципліни.

Підставою для притягнення до юридичної відповідальності також може бути об'єктивно протиправне діяння, тобто діяння, вчинення якого у відповідності з законом тягне відповідальність навіть за відсутності вини (наприклад, передбачена цивільним законодавством, відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки).

В цілому ж, законодавством обумовлено такі підставинастання юридичної відповідальності:

• відповідальність за фізичні конкретні діяння, а не за світогляд, думки;

• діяння повинно бути юридичне забороненим конкретним законом;

• винне діяння;

• власні дії правопорушника;

• наявність правозастосовчого акту (наприклад, рішення суду).

При цьому законодавство передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.

Так, Кримінальний кодекс України в розділі IX (ст.44-49) чітко визначає підстави звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Такими підставами є

> дійове каяття особи, яка вчинила злочин;

> примирення винного з потерпілим;

> передача особи, яка вчинила злочин, на поруки колективу підприємства, установи, організації за їхнім клопотанням;

> коли на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене винним діяння

втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільне небезпечною;

> закінчення строків давності.

Підставами для звільнення від адміністративної відповідальності є давність притягнення до адміністративної відповідальності; передача матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду,, громадської організації або трудового колективу (ст. 21 КпАП України); малозначність правопорушення (ст.22 КпАП України).

Згідно ст. 152 КЗпП власник (уповноважений ним орган) чи фізична особа може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення на розгляд трудового колективу або його органу.

Отже, виходячи з вищезазначеного, можна виділити дві групи підстав звільнення від юридичної відповідальності:

- особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність;

- правопорушення внаслідок зміни ситуації перестало бути суспільне небезпечним.

Теми рефератів для семінарського заняття №2 (ч.2) :

1. Юридичні факти як підстава виникнення і припинення правовідносин

2. Правосвідомість і правова культура

3. Роль правового всеобучу у формуванні правосвідомості

4. Поняття правомірної поведінки

5. Правопорушення і склад правопорушення

6. Законність і правопорядок

7. Види юридичної відповідальності

Питання на семінарське заняття №2 (ч.2)

1. Поняття, види, структура і підстави виникнення правовідносин.

2. Поняття, види і причини правопорушень

4. Поняття і види юридичної відоповідальності

3. Підстави настання юридичної відповідальності та звільнення від неї

Лекція 4.

Тема 6. Загальна характеристика констиуційного права як провідної галузі права України

План

1. Конституційне право - провідна галузь в системі національного права України

2. Загальна характеристика Конституції України

3. Внесення змін до Конституції України(на самостійне вивчення)

1. Конституційне право - провідна галузь в системі національного права України

Конституційне право України являє собою сукупність правових норм, якими регулюються відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Ним закріплюються основи побудови державного механізму, загальні засади правового статусу людини і громадянина, порядок формування, організація і компетенція вищих органів держави, територіальна організація публічної влади, основи взаємовідносин фізичної особи і держави тощо.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що предметом конституційного права Україниє суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). При цьому слід зауважити, що предметом конституційного права є лише ті відносини, що мають політичний характер і виникають у сфері державного владарювання. Хоча на рівні конституційного регулювання предметом конституційного права є також певна частина економічних відносин, оскільки такі відносини відображають взаємозв'язок політики з економічною організацією суспільства. Так, наприклад, в ст.13 Конституції України чітко регламентовані відносини, пов'язані з економічною сферою, - відносини власності.

Характеристика конституційного права не вичерпується лише його предметом. Важливе значення має метод конституційного регулювання,під яким розуміють систему прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Метод конституційного права України характеризується:

О доцільністю;

О імперативністю;

О загальністю;

О максимально високим юридичним рівнем;

О поєднанням прямого й опосередкованого регулювання;

О універсальністю.

Конституційне право України є визначальною галуззю в системі національного права України. Варто відзначити, що конституційному праві належить центральне місце у будь-якій національній системі права. Підтвердженням цьому є особливий характер конституції як основного закону. На основі норм конституційного права визначається державний механізм, його основні ланки, створюються юридичні підстави їх функціонування.

Центральне місце конституційного права у національній системі права зумовлене і його тісними зв'язками з системою міжнародного публічного права. В нормах конституційного права містяться положення про суверенітет України, її державну територію, громадянство, права і свободи; закріплюються основи організації і функціонування механізму здійснення зовнішньої політики; встановлюються порядок ратифікації і денонсації (денонсація - спосіб правомірного припинення чинності міжнародного договору) міжнародних договорів, імплементації норм міжнародного права у національне законодавство тощо.

Основна роль конституційного права у національній системі права виявляється також у характері форм (джерел) його існування. Джерелами цього права є конституція і закони. Підзаконні нормативно-правові акти не є характерними для конституційно-правового регулювання, хоча іноді акти глави держави й акти уряду виконують відповідну роль.

2. Загальна характеристика Конституції України

Сучасна Конституція України буїа прийнята на п 'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

Конституцію України за загальними класифікаційними ознаками можна охарактеризувати як:

- писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

- жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до Конституції відрізняється від внесення змін І доповнень до звичайних законів (необхідно не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України). Крім того, стосовно процедури внесення змін І доповнень до розділів І, III, XIII Конституції, передбачається прийняття відповідного законопроекту не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради і затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України;

- Q за порядком прийняття як народну конституцію, тобто прийнята парламентом від Імені всього Українського народу.

Структурно Конституція України складається з преамбули і 14 розділів, які налічують 161 статтю, а також розділу XV "Перехідні положення".

ПреамбулаКонституції складається з дев'яти абзаців. Основним положенням її є те, що Верховна Рада України, приймаючи Конституцію, діє від Імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю. При цьому під Українським народом розуміється сукупність усіх громадян України незалежно від їх національної належності І місця проживання. Однак, визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей, Конституція зазначає, що мова йде насамперед про громадянство, правовий зв'язок людини з державою.

Крім того, преамбула констатує, що юридичною підставою виникнення України як незалежної держави, є невід'ємне природне право української нації на самовизначення

Преамбула визначає І загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав І свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток І зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Розділ ІКонституції України називається "Загальні засади ". У цьому розділі закріплюються основи конституційного ладу в Україні: Україна визнається суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; визначається правовий статус людини І громадянина, принцип народовладдя та форми його здійснення, вирішується питання щодо державної мови, державних символів України тощо.

Розділ IIКонституції - "Права, свободи та обоє 'язки людини і громадянина " - закріплює за кожною особою певний комплекс природних, невід'ємних прав І властивостей, які зумовлюються самим фактом Існування людини. Людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права І свободи визначають зміст діяльності держави. Комплекс закріплених у розділі прав, свобод та обов 'язків являє собою певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні права. Система цих конституційних норм визначає правовий статус людини І громадянина

У розділі IIIКонституції закріплюються найважливіші Інститути безпосереднього народовладдя: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення референдумів тощо.

Розділ IVКонституції визначає правовий статус парламенту України - Верховної Ради України. Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Крім того, Верховна Рада бере участь у формуванні інших органів влади (затверджує подану Президентом кандидатуру Прем'єр-міністра, дає згоду на призначення на посаду Генерального прокурора України, обирає безстрокове всіх суддів) та здійснює парламентський контроль за їх діяльністю.

Правовий статус Президента України як глави держави визначено у розділі VКонституції. В цьому розділі дається перелік повноважень, які покладаються на Президента, регламентується порядок його обрання І припинення посадових функцій, а також окреслюються форми співпраці Президента з органами законодавчої І виконавчої влади, його участі у формуванні судової влади.

Розділ VIКонституції регламентує основні повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Регулювання діяльності прокуратури як організовано самостійної державно-правової інституції передбачено розділом VIIКонституції.

Розділом VIIIКонституції - "Правосуддя" - держава покладає функцію здійснення правосуддя на суди. Вони є органами судової влади, яка діє самостійно І незалежно від законодавчої І виконавчої влади. Суди, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечують захист гарантованих Конституцією та законами України прав І свобод людини І громадянина, прав І законних Інтересів юридичних осіб, Інтересів суспільства І держави.

Територіальний устрій України визначається розділом IXКонституції. Зокрема, ст. 132 Конституції наголошує на єдності та цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

У розділі XКонституції закріплюються основні засади конституційного статусу Автономної Республіки Крим у складі України: коло повноважень, система і порядок формування та діяльності власних представницьких та виконавчих органів, здійснення нормативного регулювання тощо.

Розділ XIКонституції конкретизує загальні засади конституційного ладу в Україні стосовно місцевого самоврядування. Так, визначається поняття та суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів, сферу відання, матеріальну, фінансову основу та гарантії місцевого самоврядування.

Правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції (юрисдикція - це право чинити суд, розглядати і вирішувати правові питання) в Україні визначає розділ XIIКонституції.

У розділі XIIIКонституції передбачається порядок внесення змін до Конституції. Конституція може бути змінена лише в особливому по відношенню до поточного законодавства порядку. Такий порядок запроваджений з метою забезпечення стабільності Основного Закону України.

Розділ XIVКонституції, який називається "Прикінцеві положення", визначає час набуття нею чинності, тобто введення її в дію. Набуття Конституцією України чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 року. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XVКонституції - "Перехідні положення" - закріплює порядок і строки зміни чинного законодавства, строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

Отже, Конституція України є основним нормативно-правовим документом, який визначає правові засади державного і суспільного життя України. Це - Основний Закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, тобто всі закони та нормативні акти в Україні приймаються на її основі і повинні відповідати її положенням. А це означає, що Конституція є основним джерелом права України.

3. Внесення змін до Конституції України(на самостійне вивчення)

Тема 7. Правовий статус особи в Україні

План

1. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин"

2. Громадянство України: поняття, набуття, припинення

3. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина як елементи правового статусу

1. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин"

Розглядаючи співвідношення держави та особи, правознавство оперує такими поняттями, як "людина", ''особа", "громадянин". Ці поняття тісно пов'язані між собою, але водночас характеризуються деякими особливостями.

Під терміном "людина"прийнято розуміти суспільну, біосоціальну, психофізіологічну істоту, тобто Істоту, яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником відповідної соціальної групи, нації.

Людина - суспільна істота, і вся її життєдіяльність проходить в суспільстві. Кожна людина живе і діє, вступаючи в різноманітні соціально-економічні, політичні відносини з іншими людьми, з групами людей. Ці відносини мають різний характер. В одні відносини, людина вступає за власним бажанням, в інших вона знаходиться в силу причин, які від неї не залежать.

Сукупність і зміст суспільних відносин, в яких знаходиться кожна конкретна людина, характеризують її як особистість. Таким чином, особистість - це людина, яка характеризується сукупністю і змістом різноманітних суспільних відносин, в яких вона знаходиться або в які вступає як суспільна істота.

Людина у її відношенні до суспільства визнається особою. Особа - це людина, яка має в суспільстві автономне положення і відповідно до цього володіє комплексом, прав, свобод і обов'язків. Тобто місце і роль особи в суспільстві характеризується через правовий статус. Правовий статус особи - це система її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. В свою чергу, суб 'єктивне право - це закріплена в юридичних нормах відповідна поведінка особи, спрямована на здійснення прав людини. Юридичний обоє 'язок особи - це закріплення в правових нормах певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов'язку (наприклад, обов'язок захисту Вітчизни, сплати податків тощо).

Для характеристики особистості в її правовому аспекті використовується поняття «громадянин».

Термін "громадянин"означає правовий зв'язок особи з державою. Громадянин - це фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави. Тобто, це особистість, яка існує в тій чи іншій державі і характеризується системою прав, обов'язків, відповідальності, іншими словами сукупністю і змістом різноманітних правових відносин, в яких вона знаходиться або в які вступає в державно організованому суспільстві.

Громадянин -це завжди людина. Та не кожна людина може бути громадянином. Виходячи з цього, існують певні відмінності у правовому статусі громадянина і людини. Так, права людини мають природний і невідчужуваний характер, а права громадянина визначаються належністю людини до громадянства тієї чи іншої держави. Хоча при цьому правовий статус і громадянина, і людини в багато чому збігається, тому в переважній більшості конституцій країн світу міститься розділ присвячений правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина (наприклад, розділ II Конституції України називається "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина").

При цьому, варто звернути увагу на те, що правовий статус громадянина, особи не залежить від самої людини, а існує об'єктивно, тому що особа, громадянин завжди перебувають у взаємовідносинах із суспільством, державою.

Отже, не слід ототожнювати або плутати поняття людина, особа, громадянин.

2. Громадянство України: поняття, набуття, припинення

Громадянство — це правова належність особи до держави. Термін «громадянство» властивий для держа з республіканською формою правління.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини, основою її правового статусу в державі і суспільств Загальною Декларацією прав людини (ст.15) встановлено, що кожна людина має право на громадянство ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства. Виходячи з цього, ч. 1 ст.25 Конституції Україні проголошує, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство Крім того, володіння громадянством України означає, що громадянин України не може бути вигнаний за меж України або виданий іншій державі. Україна Гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебуваюті за її межами.

Отже, громадянство України —це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Правовий зміст громадянства України, підстави та порядок його набуття та припинення регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство України» від 10 січня 2001 року.

• Згідно із ст. 4 Конституції в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом «Про громадянство України»

Документами, що підтверджують громадянство України,є паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

У законодавчому порядку врегульовані також і питання припинення громадянства України.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина як елементи правового статусу

Теорія права розрізняє поняття "права людини " і "права громадянина ". Під правами людини слід розуміти ~рава, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком (право на життя, на невтручання в собисте та сімейне життя тощо). Людина в даному випадку виступає як фізична особа. Основу ж прав ~тюмадянина становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Права людини поширюються на всіх людей, їкі на законних підставах проживають на території тієї чи іншої держави, а права громадянина - лише на тих ^>сіб, які є громадянами певної держави.

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в кожній державі закріплюються в Основному Законі - Конституції. Безперечно, що механізм здійснення, ґарантування прав людини, закріплених в конституціях, передбачається законами та іншими нормативно-правовими актами тієї чи іншої держави.

Керуючись юридичними нормами розділу II Конституції України ("Права, свободи та обов'язки людини І громадянина"), основу конституційного статусу громадянина України складають наступні положення:

• права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ч. 2 ст. 21 Конституції);

• права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними (ч. 1 ст. 22 Конституції);

• конституційні права і свободи Гарантуються і не можуть бути скасовані (ч. 2 ст. 22 Конституції);

• при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, (ч. З ст. 22 Конституції);

• єдність прав і обов'язків (ст. 23 Конституції);

• недопустимість порушення прав і свобод інших людей (ст. 23 Конституції");

• громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24 Конституції);

• права і свободи людини і громадянина захищаються в суді (ч. 1 ст.55 Конституції).

В Конституції України права людини і громадянина України, відповідно до міжнародно-правових стандартів, класифікуються на особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, права в галузі правосуддя.

УВАГА! Все що далі йде меншим шрифтом – якщо встигається за часом лекції. Якщо ні – в переліку рефератів передбачене питання про класифікацію прав людини і громадянина.

До особистих (фізичних) правКонституція відносить право на зкиття (ст.27 Конституції); право на повагу до гідності коленого (ст.28 Конституції); право на свободу та особисту недоторканість (ст.29 Конституції); право на недоторканість житла (ст.ЗО Конституції); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції); право на таємницю особистого і сімейного зкиття (ст.32 Конституції); право на свободу пересування і вільного вибору місця проживання (ст.ЗЗ Конституції); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34 Конституції); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35 Конституції). Для Гарантування цих прав Верховною Радою України прийнято цілий ряд законів, наприклад, "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991 р.), "Про інформацію" (1992 р.) тощо.

Комплекс політичних правгромадянина України становлять право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів (ст.36 Конституції); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38 Конституції); право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39 Конституції); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40 Конституції). Серед прийнятих законів з цих питань можна виділити такі: "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1991 p.), "Про об'єднання громадян" (1992 р.), "Про політичні партії в Україні" (2001р.), "Про вибори народних депутатів України" (2001 р.) тощо.

Економічні праває сукупністю прав на приватну власність (ст.41 Конституції); на користування природними та іншими об'єктами права власності Українського народу (ст. ст. 13, 14 Конституції); на підприємницьку діяльність, яка не заборонена закона» (ст.42 Конституції); на працю (ч. 1 ст.43 Конституції); на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату (ч.4 ст.43 Конституції"); на страйк (ст.44 Конституції). Для здійснення і захисту прав цієї групи діють такі закони: "Про власність" (1991 р.), "Про підприємництво" (1991 р.), "Про охорону праці" (2002 р.) та ряд інших.

Соціальні правалюдини і громадянина, передбачені Конституцією України, включають право на відпочинок (ст.45 Конституції); право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості (ст. 46 Конституції); право на житло (ст.47 Конституції); право на достатній життєвий рівень (ст.48 Конституції); право на охорону здоров 'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49 Конституції); право на освіту (ст. 53 Конституції'). Щодо законів, прийнятих для реалізації соціальних прав, то слід виокремити Закони "Про відпустки" (1996 р.), "Про пенсійне забезпечення" (1991 р.), "Про освіту" (1996 р.) тощо.

До екологічних прав(комплекс прав громадян щодо користування природними ресурсами та безпечного для життя і здоров'я людини довкілля) відносять право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст.ЗО Конституції); право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ч.2 ст.ЗО Конституції). У систематизованому вигляді екологічні права людини і громадянина викладено в Законах "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.), "Про охорону атмосферного повітря" (2001 p.).

До групи культурних праввходять: право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах (ч.5 ст.ЗЗ Конституції); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч.2 ст.54 Конституції); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.2 ст.54 Конституції"). Серед законів стосовно механізму здійснення цих прав виділяють Закони "Про освіту'*(1996 р.), "Про авторське право і суміжні права" (2001 p.).

Як ґарантія зазначених вище прав людини і громадянина Українивиступають передбачені Конституцією право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч.2 ст.55 Конституції"); право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч.З ст.55 Конституції); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні своїх повноважень (ст.56 Конституції); право знати свої права і обоє 'язки (ст.57 Конституції); право на правову допомогу (ст.59 Конституції); право на невиконання явно злочинних розпоряджень чи наказів (ст.60 Конституції); ніхто немазке бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.61 Конституції); тільки суд встановлює вину особи у вчиненні почину (ст.62 Конституції); особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст.63 Конституції).

Правовий статус громадян України визначається не тільки правами, а і юридичними обов'язками. Обов'язки людина-це необхідність дотримуватися певної поведінки, встановленої в суспільстві, державі нормами моралі і права.

Як і основні права людини, обов'язки також закріплені в Конституції України.

Класифікація основних обов'язків людини і громадянина в цілому відповідає класифікації їх основних прав.

громадянські (фізичні) обов' язки -батьки зобов 'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51 Конституції);

- кожен зобов 'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції);

політичні обов'язки - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів ( ст. 65 Конституції);

економічні обов' язки - кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах,встановлених законом (ст. 67 Конституції);

екологічні обов'язки - кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 64 Конституції);

- культурні обов'язки - кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 64 Конституції).

Передбачені Конституцією права і обов'язки громадян є рівними.Це означає, що не може бути привілеїв та обмежень в залежності від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять тощо (ст. 24 Конституції).

Одночасно в ст. 24 Конституції України закріплено положення про рівність прав жінки і чоловіка.

Теми рефератів на семінарське заняття № 3 (ч.1)

1. Порядок внесення змін до Конституції України

2. Форма державного правління, устрою і політичного режиму України

3. Конституційно-правовий статус Автономної республіки Крим

4. Підстави набуття і припинення громадянства України

5. Елементи правового статусу особи в України

6. Класифікація прав людини і громадянина

Питання на семінарське заняття №3 (ч.1)

1. Конституційне право - провідна галузь в системі національного права України

2. Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України

3. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин"

4. Громадянство України: поняття, підстави набуття та припинення

5. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина як елементи правового статусу

Лекція 5.

Тема 8. Конституційно-правові форми народовладдя в Україні

План

1. Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні

1. Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія

Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5 Конституції України). Це означає, _о народ бере участь в управлінні державою, має виключне право визначати і змінювати конституційний лад країни, за допомогою виборів делегує здійснення владних повноважень держави в особі її конституційних ?ганів та органів місцевого самоврядування.

Суверенітет народу—це його здатність бути верховним, і повновладним. Народний суверенітет означає, що у всіх сферах суспільного і державного життя країни виявляється єдина воля народу, його інтереси, що сам народ вирішує ті чи інші політичні та державні питання.

Суб'єктом народного суверенітету є український народ. Під українським народом розуміється сукупність всіх громадян України незалежно від їх національної належності та місця проживання.

Специфічною рисою цього суб'єкта верховної влади є те, що його дії не регламентовані будь-якими правовими нормами, крім тих, які він приймає безпосередньо сам або через своїх представників.

Конституцією закріплена заборона на узурпацію виключного права народу на визначення і зміну конституційного ладу України. Це право народу як суверена не може бути узурповане державою, її органами та садовими особами.

- Як вже зазначалося вище, народ здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади та ггани місцевого самоврядування. Таким чином, повновладдя народу реалізується через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.

Безпосередня демократія— це форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо. Тобто це особиста (індивідуальна або в складі об'єднання громадян) участь громадян в управлінні справами держави. До інститутів безпосередньої демократії відносяться:

- референдум;

- обговорення проектів нормативних актів;

- участь у виборах органів державної влади;

- загальні збори громадян;

- звіти депутатів та представників виконавчих органів державної влади перед населенням.

Перелік деяких інститутів прямої демократії закріплений у ст.38 Конституції, а саме: право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Представницька демократія— це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників

- органи державної влади. Виразниками волі народу є обрані законним шляхом депутати. В Преамбулі Конституції України сказано, що від імені українського народу виступає Верховна Рада України. Жодна політична Іартія, громадське об'єднання, організація не може виступати від імені всього народу України.

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні

Однією з форм безпосередньої демократії є референдум.

Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Отже, референдум є своєрідною формою законотворчості.

Референдуми поділяються на кілька видів:

- за територіальною ознакою на всеукраїнський (спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного значення, який полягає в безпосередньому виявленні волі народу) і місцеві (спосіб прийняття громадянами України, які проживають на території відповідної адмініс

Читайте також:

1. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
2. III.4 Форматування тексту.
3. IV. Виклад інформаційного матеріалу
4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
5. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
6. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
7. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
8. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
9. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
10. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
11. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві ХХ ст.
12. Автомати­зовані інформаційні систе­ми для техніч­ного аналізу товар­них, фондових та валют­них ринків.

Переглядів: 1271