• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форма держави. 2 страница

6) гарантованість норм права пов'язана з можливістю застосування дер­жавного примусу для втілення правових вимог у життя.

2.Право в системі соціальних норм.

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, є резуль­татом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціаль­ного впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (гро­мадських організацій, політичних партій, інших об'єднань гро­мадян), звичаї чи традиції¹.

Юридичні (правові) норми— це загальнообов'язкові, фор­мально визначені правила поведінки, встановлені (санкціо­новані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах²

Моральні норми— це правила поведінки, що базуються на мо­ральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлю­ються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. Корпоративні норми мають деяку схожість з нормами права і моралі. Так, і корпоративні норми, і норми права викладені в письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку компетентними органами державні органи, збори громадських об'єднань, конференції). Але, на відміну від правових, корпоративні норми виражають волю та інтереси тільки членів відповідних організацій і обов'язкові лише для них. Більшість корпоративних норм близькі за змістом і способом охорони до моральних. Але, на відміну від моралі, їм властивий організаційний елемент (визначення структури організації і порядку управління її справами, розміру членських внесків тощо).

Релігійними нормами називаються правила, встановлені різними віросповіданнями і обов'язкові для віруючих. Вони містяться в релігійних книгах (Старий заповіт, Новий заповіт, Коран, Талмуд тощо), в рішеннях зборів віруючих або духовенства (постанови колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників. Цими нормами визначається порядок організації і діяльності релігійних об'єднань, регламентуються відправлення обряду, порядок церковної служби. Ряд релігійних норм має моральний зміст (заповіді).

Правилами поведінки особливого виду є звичаї та традиції.

Звичай - соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Звичай виникає разом з людським суспільством і є основною формою соціального регулювання поведінки членів громади за родового ладу. З поділом суспільства на класи і виникненням держави, звичай може стати звичаєм правовим, дотримання якого забезпечується державним примусом.

До звичаїв відносяться також традиції. Традиції виражають прагнення людей зберегти успадковані від попередніх поколінь форми поведінки; вони виникають в силу поширення будь-якого прикладу, схваленого суспільством. Такою, наприклад, є традиція святкувати в трудовому колективі визначні події в житті його членів (весілля, народження дитини, ювілейні дати тощо). Традиція пов'язана з нормами моралі в тому відношенні, що традиційною стає будь-яка дія, схвалена мораллю, а також в тому, що особи, які нехтують цією традицією, заслуговують морального осуду.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напряма­ми впливу на суспільні відносини.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких знаходять відображення загальнолюдські цінності.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його ви­мог і вимог, що формулюються в моральних нормах. Так, моральні норми накладають зобов'язання і вилучають деякі сфери поведінки з права вибору людиною робити те, що їй подобається, так само, як це робить правова система.

Право і мораль не тільки користуються однією лексикою (існують як правові, так і моральні обов'язки і права), а й усі національні правові системи відтворюють певні моральні вимоги. Вбивство та безглузде застосування сили є лише найочевіднішими прикладами збіжності між заборонами з боку права та моралі.

Деякі науковці вважають, що право найкраще розуміти як «галузь» моралі або справедливості, а його «суттю» є не стільки втілення в наказах і погрозах, скільки відповідність принципам моралі та справедливості (доктрина Остіна).

Характерно, що моральне зобов'язання, як і численні норми права, стосуються того, що требаабо не требаробити в обставинах, які постійно виникають у житті. Те, чого вимагають правила, - це або утримування від дій, або вчинення дій, простих у тому сенсі, що вони не потребують для свого виконання особливого інтелекту. Моральні зобов'язання, як і більшість правових зобов'язань, перебувають у межах можливостей будь-якої дорослої людини.

І моральні, і юридичні норми одностайні в тому, що вони зобов'язують людину незалежно від її згоди дотримуватись відповідних норм, що забезпечується серйозним соціальним тиском. І право, і мораль містять правила, що керують поведінкою людей не стільки в особливих випадках або видах діяльності, скільки в ситуаціях, що постійно виникають упродовж усього життя, і хоча обидва можуть містити багато притаманного реальним чи уявним потребам конкретного суспільства, вони висувають вимоги, які безумовно мусить виконувати будь-яка група людей, що мають за мету спільне існування. Тому, певні форми заборони насильства проти людини або власності та певні вимоги чесності й правдивості, ми знайдемо як у праві, так і в моралі.

Отже, норми права можуть бути аналогічними моральним нормам у тому сенсі, що вимагають або забороняють таку саму поведінку.

В період формування правової держави, відбувається процес зближення правових та моральних приписів, який знаходить своє відображення в закріпленні загальних моральних вимог в конкретних нормах права.

Так, ряд статей Сімейного кодексу України закріплює обов'язок батьків піклуватися про виховання дітей і обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Таким чином закон юридично закріплює норму моралі щодо підтримки родинних стосунків.

Моральні критерії беруться до уваги як необхідний компонент тих чи інших юридичних фактів. Так, Кодексом законів про працю України передбачена можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника у випадках вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Посилання на моральні цінності (сумлінність, чесність) знаходимо і в тексті присяги суддів Конституційного Суду України.

3.Принципи та функції права

Зміст права в загальній формі виражають його принципи.

Принципи права— це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

Загальнолюдські принципи права— це державно-юридичні ідеали, які зумовлюються певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативно-правових актах.

До них належать, зокрема, такі засади:

· право повинно закріплювати та захищати основні права людини, міри свободи людей та їхніх об'єднань;

· юридична (формально-визначена і загальнообов'язкова) рівність однойменних суб'єктів перед державою і законом;

· вихідним, первинним офіційним джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків має бути тільки закон (як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдум);

· єдність юридичних прав і обов'язків;

· поведінка людей, а також їхніх об'єднань повинна регулюватися, як правило, за загально дозволеною засадою: "дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом";

· закріплення в нормах права процедурних положень щодо здійснення та захисту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків людей та інших суб'єктів суспільного життя;

· правосуддя (розв'язання конфліктів з приводу здійснення прав і обов'язків людьми) здійснюється спеціальними незалежними органами держави — судами та виступає найефективнішою юридичною гарантією прав людини;

· юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення нею винного протиправного діяння;

· презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку).

Типологічні принципи права— це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу. Наприклад, феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв; право застосування сили; наявність церковного права, що мало вищу юридичну силу, тощо.

На сьогодні вбачається тенденція до наближення типологічних принципів права до загальнолюдських правових засад, до їх злиття в єдині загальнолюдські принципи права.

Конкретно-історичні принципи права-це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах(наприклад, принцип федеративного права в США).

Галузеві принципи праваохоплюють лише одну галузь, міжгалузеві - декілька галузей права певної держави (наприклад, принцип гласності судочинства, принцип повної матеріальної відповідальності).

Право як суспільне явище впливає на суспільні відносини людей, воно має свої чітко визначені функції.

Функції права — це основні напрямки його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні (спеціально-соціальні).

До загальносоціальних відносять функції:

> гуманістичну — здійснення і захист прав людини, народу (нації);

> організаторсько-управлінську — право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

> інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю законодавця;

> оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на допустимі способи та засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

> ідеологічно-виховну—право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

> гносеологічну (пізнавальну) — право виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статистичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в галузях чи інститутах права.

Регулятивна статична (закріплююча) функція проявляється через вплив права на суспільні відносини шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, наприклад, в інституті права власності.

Регулятивна динамічна (творча) забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Вона знаходить своє відображення в інститутах трудового, цивільного права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна (захисна) функція характеризується владним правовим впливом на особу з метою охорони її прав і свобод, її власності тощо.

4.Поняття системи права. Норми права: поняття і структура.

Правові норми, які регулюють найрізноманітніші відносини в різних суспільних сферах, утворюють не хаотичну сукупність, а певну систему, яка характеризується внутрішньою узгодженістю та єдністю.

Найбільшими утвореннями, з яких складається система права, є галузі права. Галузь — це частина системи, яка включає норми, предметом регулювання яких є коло якісно однорідних суспільних відносин.

У галузі права виокремлюють інститути та підгалузі. Інститут регулює не всю сукупність однорідних відносин, а тільки певну їх частину, яка відрізняється суттєвою своєрідністю. інститут права можна визначити як відокремлену гру­пу взаемозв 'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний еле­мент системи права.ак, до складу галузі фінансового права входять інститути бюджетного фінансування, банківського кредитування тощо, цивільне право включає інститути права власності, зобов’язального права та ін. Підгалузь - об'єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне пра­во у земельному праві.

Кожна галузь права має свій предмет регулювання. Наприклад, управлінські відносини охоплюються нормами адміністративного права, майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини — нормами цивільного права, трудові відносини працівників — нормами трудового права і т. д. Галузі права розмежовуються також відповідно до методу правового регулювання, тобто заходами впливу, що закріплені в правових нормах. Первинними, тобто основними способами регулювання, що визначають початкові юридичні позиції учасників даного виду відносин, є методи субординації та координації.

Метод субординації базується на відносинах влади та підлеглості, на правовій нерівності сторін. Він застосовується при регулюванні відносин, в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними повноваженнями.

Метод координації передбачає рівноправність і незалежність учасників відносин, що регулюються, надає їм можливість у рамках, встановлених законом, самостійно визначати взаємні права та обов’язки. Найчіткіше цей метод проявляється в цивільному праві.

Таким чином, система права являє собою об’єктивно зумовлену внутрішню побудову права, яка відображається в розподілі правових норм за галузями та інститутами.

Основними галузями системи права є: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та ін.

Систему права необхідно відрізняти від системи законодавства. Система права — це його внутрішня побудова, яка полягає в розподілі норм за інститутами та галузями. Система законодавства — це зовнішня форма існування правових норм у вигляді нормативно-правових актів, об’єднаних за його відповідними галузями. Система права об’єктивна, її поділ на галузі зумовлений предметом та методом правового регулювання. Вона слугує основою для системи законодавства. Кожній основній галузі права відповідає галузь законодавства.

Первинними елементами права і нормативно-право­вих актів є правові (юридичні) норми. Вони являють собою різновид соціальних норм — зразків, моделей, правил поведінки, якими керуються люди, що потрапляють в ті чи інші ситуації та які юридично закріплені (виражені) у відповідних нормативно-правових актах..

Головна особливість норм права полягає в тісному зв’язку з державою. Оскільки система права в цілому є суттєвою базою держави, правова норма походить від останньої. За умов демо-
кратичної держави вона повинна виражати через державні припи­си волю всього народу і є загальнообов’язковою для всіх учасників суспільних відносин, що регулюються. Її виконання забезпечується у разі необхідності примусовою силою держави.

Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Вона розрахована на регулювання невизначеної кількості однотипних ситуацій, на багаторазове застосування. Так, під дію норм цивільного права, що регулюють, поряд з іншими, відносини позички, підпадає не тільки конкретний випадок позички певної суми грошей однією особою іншій, а всі випадки даного роду, оскільки встановлюється загальний припис про права та обов’язки сторін у цьому договорі, який стосується кожної з них, а також наслідки порушення сторонами обов’язків і взятих на себе зобов’язань.

Норма права завжди формально визначена. Юридичними є лише ті норми, які закріплені формально в законах, указах, постановах та інших нормативно-правових актах. Норма, яка не має свого текстуального виразу у відповідному нормативному акті, не є юридичною, тобто не має ознак загальнообов’язковості та не забезпечується заходами державного примусу.

Таким чином, норма права — це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що регулює відповідні суспільні відносини шляхом встановлення прав та обов’язків їх учасників.

Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура правової норми складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, об­ставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні права та обов’язки, що виникають у суб’єктів. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.

Санкціявказує заходи державного примусу за порушення диспозиції. Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення штрафу та інших заходів юри­дичної відповідальності за здійснення злочинів.

Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.

Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам відповідних прав і покладення на них обов’язків. Основною метою регулятивних норм є забезпечення належної організації та подальшого успішного розвитку суспільних відносин. Переважна більшість норм законодавства України належить до регулятивних.

Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві відносин. Їх прикладом можуть бути норми, що містяться в особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення, в особливій частині Кримінального кодексу України та ін.

Залежно від того, як сформульовано варіант поведінки в диспозиції правової норми, регулятивні норми поділяються на зобов’язальні, уповноважуючі та забороняючі.

Зобов’язальні норми встановлюють обов’язок особи здійснити певні дії. До даного виду належить, наприклад, норма про обов’язки власника або уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце (ст. 29 КЗпП України); норма про обов’язок працівника особисто виконувати доручену йому роботу (ст. 30 КЗпП України); норми, що містяться в ст.ст. 65—68 Конституції України, та ін.

Уповноважуючі норми надають особі право на свій розсуд здійснювати власні активні дії. Таке право гарантується обов’яз­ками інших осіб. Прикладом уповноважуючих норм є норми, що закріплюють право на відпочинок, освіту, охорону здоров’я, судовий захист, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, право на житло та ін.

Заборонні норми містять заборону на певну поведінку, встановлюють обов’язок особи утримуватись від певних дій. Наприклад, відповідно до ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу.

За ступенем визначеності та категоричності приписів виокремлюють норми імперативні, які закріплюють чітко визначений, категоричний варіант поведінки, та диспозитивні, які надають певну свободу дій у рамках дозволеної поведінки.

Важливе значення в правовому регулюванні мають узагальнюючі норми — приписи загального, дефінітивного характеру. Вони закріплюють основні елементи відносин, що регулюються (наприклад, норми відповідних статей Конституції України, які визначають основи державного суспільного ладу України); формулюють принципи та цілі правового регулювання різних видів відносин (ст. 1 ЦК України, ст. 1 КК України).

Практичне значення має поділ правових норм залежно від меж їх дії: за територіальною ознакою — це загальнодержавні та місцеві; за терміном дії — постійні, які встановлюються на невизначений термін і діють до моменту їх відміни, і тимчасові, тобто прийняті на певний період, за колом осіб, на яких поширюється дія норм.

Саме по собі встановлення правових приписів у відповідних нормативно-правових актах не є для держави самоціллю. Приймаючи ці акти, вона розраховує досягти певного позитивного ефекту, соціально значимого результату.

Поведінка учасників суспільних відносин відповідно до вимог правової норми називається реалізацією права. Залежно від того, яким способом регулюється даний вид відносин — за допомогою зобов’язання, дозволу або заборони здійснення певних дій — розрізняють три форми реалізації права: виконання, використання і дотримання.

Виконання має місце при реалізації зобов’язальних норм. Це форма реалізації, за якої суб’єкт права своїми активними діями здійснює покладені на нього обов’язки. Наприклад, виплативши працівникові при припиненні трудового договору у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу вихідну допомогу у встановленому розмірі.

Використання — це форма реалізації уповноважуючих норм шляхом активного здійснення учасником суспільних відносин своїх об’єктивних прав та інших юридично наданих йому можливостей. Наприклад, навчаючись у вузі, особа реалізовує своє конституційне право на освіту, а звертаючись за допомогою в медичний заклад — на охорону здоров’я і т. п.

Дотримання полягає в утриманні від дій, які заборонені правом. Ця форма характерна для реалізації заборонних норм. Але, не вчиняючи дій, віднесених законом до заборонених, учасники суспільних відносин тим самим реалізовують його приписи. У деяких випадках для реалізації приписів, які містяться в правових нормах, необхідні додаткові зусилля, спеціальне волевиявлення держави. Це відбувається, наприклад, у тих ситуаціях, коли особа не може використати надане їй законом право або виконати покладений на неї обов’язок без втручання компетентного органу держави або посадової особи. Так, громадянин не може сам собі призначити пенсію, видати ордер на квартиру, виписати ліцензію на заняття тим чи іншим видом діяльності і т. п. Або, наприклад, коли здійснено правопорушення, що вимагає притягнення винного до юридичної відповідальності: адже винна особа не може і не повинна сама визначити собі відповідне покарання.

5.Джерела (форми) права.

Форма права — джерело права, зовнішня форма вираження і закріплення юридичної норми, тобто право може існувати у вигляді нормативних устано­вок у свідомості людини, а зовні воно виражається, матеріалізується через правила поведінки і фактичні дії людини.

До зовнішніх форм (джерел) права відносять:

- правовий звичай;

- правовий (судовий чи адміністративний) прецедент;

- нормативно-правовий договір;

- нормативно-правовий акт.

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Звичай— більш або менш стійке правило поведінки, що склалося у суспільстві в результаті багаторазового застосування. Стає юридичним джерелом, формою права тоді, коли держава видає спеціальний акт санкціонування, тобто його схвалення. Таким чином, держава визнає юридичне значення звичаю, підносить його в ранг загального, обов’язкового і захищеного силою державного примусу юридичного правила.

Прецедентом називається надання рішенню судового або адміністративного органу у конкретній справі, що відбулася раніше, загальнообов’язкової сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Інакше кажучи, рішенню органу держави у конкретній справі при прецедентній формі права надається статус правової норми.

Нормативний договір— двостороння або багатостороння угода між суб'єктами для врегулювання життєвих ситуацій (міжнародні правові угоди, що мають силу закону і галузеві (профспілкові) угоди). Міжнародний договір (угода, конвенція, хартія, протокол тощо) є міжнародно-правовим актом, в якому закріплені норми та принципи міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини за участю держав і міжнародних організацій. Необхідно зауважити, що не всі міжнародні договори слід розглядати як джерела національного права. Ст. 9 Конституції України зазначає, що частиною національного законодавства є лише ті міжнародні договори, згоду на обов’язковість застосування яких дала Верховна Рада України, тобто ті міжнародні договори, які нею ратифіковані.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, що містить правові приписи. Він розробляється правотворчими органами держави і у ньому в правовій формі закріплюються відповідні юридичні норми, які й виражають зміст правового акта. Нормативно-правові акти приймаються і видаються чітко обмеженим колом правотворчих органів, до якого в основному входять органи законодавчої та виконавчої влади. Розробляються і приймаються нормативно-правові акти в тому разі, коли виникає необхідність охоплення правовим регулюванням нового виду суспільних відносин, або тоді, коли чинний нормативний акт застарів і є потреба в його зміні.

Обов’язковість приписів, що містяться в нормативно-право­вих актах, поширюється на необмежене та невизначене коло осіб. Така загальнообов’язковість зберігається протягом усього періоду дії таких актів.

Використання нормативно-правових актів дозволяє чітко і точно фіксувати зміст правових норм, зводить до мінімуму можливість їх довільного тлумачення, а, відповідно, і неправильного (перекрученого) застосування. Нормативно-правовий акт можна доповнити, а у разі необхідності відмінити або прийняти новий.

Нормативно-правові акти різноманітні і поділяються на кілька видів. У своїй сукупності вони утворюють складну ієрархічну систему, що називається системою законодавства. Відповідно до Конституції в Україні вона має таку будову:

— Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України;

— Укази та розпорядження Президента України;

— постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

— накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

— рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

— рішення органів місцевого самоврядування;

— рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому суспільстві, виступає її поділ на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

В силу свого змісту, значення, юридичних властивостей та особливостей прийнятий закон посідає провідне місце в системі нормативно-правових актів. В українському законодавстві верховенство закону є одним з основних принципів його функціонування.

Закони в Україні приймаються єдиним органом законодавчої влади — Верховною Радою України або всенародним голосуванням (референдумом), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші аспекти життя держави. Після прийняття закон може бути відмінений, змінений або зупинений тільки актами, що мають законодавче значення. Всі інші нормативні акти повинні видаватися на основі і для виконання законів і їм не суперечити.

Слід зазначити, що закон — це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку. Право законодавчої ініціативи відповідно до ст. 93 Конституції України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Основним законом України є Конституція України, яка має вищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативні акти видаються на основі і відповідно до неї.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
3. III.4 Форматування тексту.
4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
5. IV. Виклад інформаційного матеріалу
6. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
7. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
8. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
9. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
10. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
11. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 1614