• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форма держави. 3 страница

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативно­му чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припус­кається, що новий нормативний акт існував на момент виник­нення правовідносин. Загальне правило говорить: «Норма пра­ва зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така нор­ма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністра­тивно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюютьсяна громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дип­ломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юри­дичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

Діяльність державних органів, пов’язана з оновленням, впоряд­куванням законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація чинних нормативно-правових актів і кодифікація права.

Інкорпорація— це об’єднання нормативно-правових актів за певними ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видання. Ціль інкорпорації — забезпечення зручності пошуку та використання нормативних актів. При цьому їх зміст не зазнає зміни або переробки.

Видами офіційної, тобто здійснюваної компетентними органами держави інкорпорації є хронологічна або систематична інкорпорація. До хронологічної належить опублікування норматив­них актів в офіційних виданнях — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», «Урядовий кур’єр», збірниках законів, указів і постанов. При систематичній інкорпорації нормативно-правові акти можуть розташовуватися за предметом правового регулювання, роком видання, галузями права, сферами державної діяльності, галузями народного господарства і т. п.

Кодифікація — це така форма систематизації законодавства, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нор­мативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Ко­дифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.

В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:

— Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, ін.);

— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення, статути).

Лекція 3. Правосвідомість, правова культура та правова поведінка. Правопорушення та правова відповідальність.

1.Поняття та основні ознаки правосвідомості.

2. Правова культура: поняття, форми.

3. Поняття та ознаки правової поведінки.

4. Поняття, види і причини правопорушень.

5. Юридична відповідальність: поняття та види.

6. Підстави настання юридичної відповідальності.

7. Законність і правопорядок.

1.Поняття та основні ознаки правосвідомості.

Свідомість людини являє собою форму відображення навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства.

Однією з найважливіших складових частин свідомості є правова свідомість людини, яка служить для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави.

Правосвідомість – сукупність суб’єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових установок, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямів розвитку правової системи з точки зору забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси:

1. Правосвідомість є одним із різновидів суспільної свідомості. Їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відображувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його аспект – правову дійсність.

2. Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особистість, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи та їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспільство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб’єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб’єктів правовідносин, їх оцінка.

3. Об’єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам’яток, н-д, Римського права, Руської правди), або формувати уявлення про право бажане, майбутнє.

4. Правосвідомість є одним із найважливіших чинників розвитку праворозуміння. Право, яке складається об’єктивно, відповідно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і практики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки. З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей).

5. Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб’єктів права в різних правових ситуаціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі рішення.

Структуру правосвідомості складає правова психологія і правова ідеологія.

Правова психологія – сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю. В цілому це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлення права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб’єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища. У структурі правової психології вирізняють такі елементи: 1) сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (настрої, почуття, хвилювання); 2) пізнавальні (правові емпіричні знання, погляди, уявлення) та емоційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія – сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. В правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціальних груп, хоча конкретна правова концепція або теорія завжди формується безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяльності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія – ідеологія лібералізму, консерватизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави передбачає наявність такої ідеології, н-д, в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі концепцію демократичної, соціальної, правової держави.

До формування правової ідеології в демократичній, правовій державі висуваються такі вимоги. Вона повинна: 1) формуватися на основі пріоритету загальнолюдських стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону, принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо; 2) будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду, вивчені нових поглядів та підходів до правових явищ; 3) орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи, суспільства і держави, виходячи з тези, що людина і її права є найвищою соціальною цінністю.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, на основі повсякденного побутового досвіду людей,то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності та представити ці знання у вигляді догми. Вона складається на основі наукових досліджень, вивчення наукової літератури.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує такі функції:

Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичення знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності.

Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають специфічним регулятором поведінки людей, визначає схильність особи до певної моделі поведінки – правомірної чи неправомірної, що формується під впливом низки економічних, соціальних або психофізіологічних факторів.

Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяльності) людей, оцінку права в цілому.

Види правосвідомості:

1) побутова (емпірична) правосвідомість – рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду людей у сфері правового регулювання;

2) професійна правосвідомість – формується внаслідок отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері;

3) наукова, теоретична правосвідомість – притаманна науковцям, викладачам ВНЗ юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем.

За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на:

1) індивідуальна правосвідомість – система особистих поглядів, уявлень, почуттів з приводу права;

2) групова правосвідомість – існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об’єднань тощо), верств населення, класів. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи;

3) масова правосвідомість – характерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, наприклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Ці об’єднання мають ситуативний характер;

4) суспільна правосвідомість – притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону).

2.Правова культура: поняття, форми.

Правова культура - це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового процесу і відбивають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності. Тобто, правова культура особистості - це система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у правомірній діяльності й поведінці. Ц е позитивна частина правосвідомості плюс її проявлення в правомірній діяльності й поведінці. Отже, правова культура - це глибоке знання і розуміння права та свідоме виконання його вимог.

Традиційно правову культуру прийнято поділяти на дві окремі категорії: правову культуру особи і правову культуру суспільства, так визначаючи цих два поняття:

1) правова культура особи - властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх виконувати;

2) правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Структура правової культури має складний характер. Складовими її можна вважати право, законодавство, правовідносини, правосвідомість, правотворчість, правореалізацію та інші елементи правової системи, що відображаються як у поведінці людини, так і в її свідомості.

Правова культура суспільства складається з таких найбільших правових утворень:

> системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відбиті у системі нормативно-правових актів, та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

> сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обов'язків;

> сукупності суб'єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

> правосвідомості - системи духовного відображення правової дійсності;

> режиму законності й правопорядку - стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, переконаність у справедливості законів, юридичних прав і обов'язків та інших правових явищ. У змісті правової культури особи доцільно виділити такі блоки:

1) правосвідомість як систему відображення суб'єктом правової дійсності;

2) правомірну поведінку і правове мислення;

3) результати правомірної поведінки і правового мислення.

Залежно від характеристик правової діяльності (правомірної поведінки) правова культура особи поділяється на:

1) теоретичну і практичну, в тому числі професійну;

2) продуктивну і репродуктивну.

Формування правосвідомості і правової культури особистості в нашому суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів і установ щодо формування правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності.

При переході до будівництва правової держави і громадянського суспільства підвищується необхідність формування правосвідомості та правової культури всіх суб'єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати таку державу і суспільство. Проте в умовах економічної кризи багато людей залишається безробітними, без засобів до існування, що в значній мірі штовхає їх до правового нігілізму і правопорушень.

Правовий нігілізм - пряма протилежність правовій культурі, коли більшість людей не знає або не розуміє закону, негативно ставиться до законодавства і необхідності дотримуватися його, не визнає суспільної цінності права. Він несумісний з правовою державою, призводить до порушень правового порядку, зростання злочинності.

Певний рівень правової культури досягається за допомогою об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед об'єктивних визначають умови розвитку суспільства, а суб'єктивних - правове виховання.

Правове виховання розглядають у широкому та вузькому розумінні. В широкому розумінні воно характеризується як вплив усіх правових чинників суспільного життя, в тому числі й право­вої системи, на формування в індивідів і колективів людей з пев­ними правовими якостями, що відповідають досягнутому в суспільстві рівню правової свідомості та правової культури. У вузькому розумінні — це цілеспрямований, повсякденний, сис­тематичний вплив юридичної теорії та практики на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки.

Процес правового виховання охоплює суб'єкти та об'єкти, основні вимоги і мету.

До суб'єктівправової виховної діяльності відносять органи держави, громадські організації, трудові колективи, їх посадо­вих і службових осіб, окремих громадян.

Об'єктомправового виховання є свідомість людини, її інтелект і здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Метоюправового виховання є: формування правосвідомості громадян і підвищення на цій основі їхньої правової культури, виховання поваги до права, щоб його вимоги стали особистим переконанням кожної людини, а повсякденне додержання юри­дичних норм — звичкою; ознайомлення громадян з питаннями державно-правового будівництва, підвищення їхньої соціальної та політико-правової активності; допомога їм в оволодінні всією сукупністю юридичних знань з різних галузей і сфер функціону­вання права; сприяння ефективній роботі механізму правового регулювання.

Основними вимогамидо правовиховної роботи є: набуття людиною основ правових знань; необхідність формування у свідомості людини переконань, настанов, мотивів активної правомірної поведінки; формування у людей соціально-комунікатнвних якостей особистості тощо

Правовиховна робота здійснюється у певних формах. До та­ких форм теорія та юридична практика відносять, правову осві­ту; правову агітацію; правову пропаганду; юридичну практику; історію української та світової культури з правової тематики; самовиховання.

Правова освіта - це конкретний вид навчального процесу під час якого під керівництвом досвідчених юристів члени сус­пільства оволодівають правовими знаннями, навичками, вміннями здійснення правових норм. Правове навчання здій­снюється через систему навчальних закладів юридичного і не-юридичного профілю, через спеціалізовані організації (наприк­лад, організацію «Знання» тощо), шляхом самостійного вивчен­ня чинного права.

Правова агітація - це форма правового виховання, що по­лягає у правовому впливі на правосвідомість і настрої членів суспільства через колективні та індивідуальні співбесіди, вис­тупи на мітингах, зборах з допомогою преси, телебачення тощо.

Правова пропаганда — це цілеспрямована діяльність з фор­мування у членів суспільства високого рівня правосвідомості та правової культури, роз'яснення правової політики та поши­рення правових знань, ідей, іншої правової інформації з допо­могою засобів масової інформації та інших форм доведення пра­вової інформації до широкого загалу¹

Юридичну практику можна визначити як сукупність напра­цьованого досвіду внаслідок правотворчої, правоохоронної та з реалізації права (включно з правозастосовною) діяльності різних суб'єктів права.

Узагальненням щодо забезпечення законності та правопоряд­ку в процесі правотворчої, правореалізаційної та правоохорон­ної діяльності здійснюється різними органами. Загальне узагаль­нення щодо здійснення законності та додержання правопорядку в Україні здійснює Генеральна прокуратура України і підпо­рядковані їй прокуратури на місцях.

Узагальнення судової діяльності, діяльності правоохоронних органів здійснює Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди, касаційні та апеляційні судові інстанції. Суди загальної юрисдикції здійснюють контроль за законністю діяльності пра­воохоронних органів при реалізації своїх повноважень із здійснення правосуддя. Центральні структури системи право­охоронних органів здійснюють контроль та узагальнюють юри­дичну практику щодо додержання законності та зміцнення пра­вопорядку підлеглими підрозділами.

Узагальнення юридичної діяльності законодавчого і виконав­чих органів та Конституційного Суду України покладається на ці органи. Верховна Рада України узагальнює юридичну прак­тичну діяльність парламенту. Президент України та Кабінет Міністрів України узагальнюють практичну юридичну діяль­ність органів виконавчої влади. Конституційний Суд України слідкує за конституційністю правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Отже, юридична практика включає в себе як діяльність, так і результати діяльності професійних юристів та державних органів. Узагальнення юридичної практичної діяльності та ви­роблення пропозицій щодо покращення як самої юридичної практичної діяльності, так і її результатів з метою удосконален­ня законодавства та практики його реалізації складає основу юридичної практики¹.

Особливу цінність для підвищення рівня правової свідомості та правової культури має правове самовиховання — цілеспря­мована, повсякденна, систематична діяльність людини з оволодіння правовими знаннями, формування позитивних пра­вових мотивів і настанов, навичок правомірної поведінки, що полягає в самостійних зусиллях, спрямованих на вироблення звички до активної правомірної поведінки.

Правове самовиховання передбачає глибоке самостійне вив­чення чинного права, системи чинного законодавства. Людина прагне самостійно виробити в собі потребу діяти відповідно до норм права, гартувати свою волю, оцінювати свою поведінку на підставі нормативно закріплених вимог.

3.Поняття та ознаки правової поведінки.

Поведінка є найважливішою соціальною характеристикою особистості. Своєю поведінкою індивід може принести іншим учасникам суспільних відносин як користь, так і шкоду. У цьому зв’язку держава встановлює своєрідні межі соціально значимої поведінки громадян, колективних об’єднань, посадових осіб. З позицій права ця поведінка може бути оцінена по-різному. Окремі відносини не підпадають під правове регулювання (відносини дружби, любові, симпатії тощо). Оцінюючи вчинки людини через правові норми, держава встановлює два основних види поведінки — правову (юридично значиму) і юридично нейтральну, байдужу.

Право регулює поведінку, яка відбувається у правовій сфері, тобто в тій сфері, яка регулюється нормами права. Така поведінка називається правовою.

Правова поведінка — це соціально значима поведінка суб’єктів, яка контролюється їх свідомістю і волею, передбачена нормами права і тягне за собою певні юридичні наслідки.

Специфіка правової поведінки розкривається в її ознаках.

1. Соціальна значимість правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність та соціальну шкідливість. Соціальна значимість правової поведінки виявляється в її здатності впливати на суспільні відносини, тобто змінювати їх.

2. Правова поведінка може впливати на суспільні відносини тільки тоді, коли вона виражається зовні, тобто має вплив на інших осіб та суспільні відносини в цілому. Правова поведінка виявляється зовні у формі дій чи бездіяльності.

3. Люди мають свідомість і волю та здатні контролювати свою поведінку. Правова поведінка має свідомо-вольовий характер. Суб’єкти права повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер своєї поведінки, передбачати наслідки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки, а також нести за них відповідальність.

4. Правова регламентація є важливою ознакою правової поведінки. Тільки опосередкована нормами права поведінка є правовою. Умови та ознаки правової поведінки описуються у правових нормах.

5. Правова поведінка несе за собою юридичні наслідки. Як один з видів юридичних фактів, правова поведінка призводить до виникнення, зміни або припинення певних правовідносин. Правовими наслідками на ту чи іншу форму правової поведінки є реакція з боку держави у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів державного примусу і юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Таким чином, діяльність людини у правовій сфері може бути оцінена з юридичної сторони. Про характер дій людини у сфері правового регулювання можна судити виходячи з оцінок, зафіксованих в нормах права. З погляду відповідності правовим нормам, а також з погляду корисності або шкідливості наслідків цієї поведінки правова поведінка може бути правомірною або неправомірною.

Будь-яка поведінка, яка відповідає нормам права, є правомірною, тобто соціально корисною, а та, що їм не відповідає, є неправомірною, тобто протиправною — соціально шкідливою.

Правомірна поведінка— це суспільно необхідна, бажана і до­пустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що вияв­ляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єк­тивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість, відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів — юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права — додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин — здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву назовні — дія та бездіяльність; за способом детермінації — активна і пасивна; за способом формулювання в нормативних актах — прямо і побічно передбачена правовими нормами.

Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціально активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

Наприклад, соціально активна поведінка суб'єкта має місце тоді, коли особа не просто спостерігає за ситуацією, а активно втручається з метою недопущення розвитку протиправних дій. Наприклад, особа робить спробу затримати крадія і доставити його в відділ міліції.

Позитивною чи звичною поведінкою можна назвати дії осо­би щодо постійного дотримання правил дорожнього руху неза­лежно від наявності працівника Державної автомобільної інспекції (ДАІ).

Конформістською є така поведінка особи, коли вона діє так, як це роблять інші. Наприклад, разом з іншими не переходить на заборонений сигнал світлофора, тобто діє як і всі.

Маргінальною є поведінка під страхом відповідальності. Наприклад, особа не порушує правил дорожнього руху лише тому, що боїться працівника ДАІ, тощо.

Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усьо­го суспільства. Особи, що діють у межах активної і позитивної правомірної поведінки заохочуються з боку суспільства і дер­жави. Виховання правомірної поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової держави, її органів і посадових та службових осіб.

4.Поняття, види і причини правопорушень.

Правопорушення - це будь-яке протиправне, суспільне небезпечне (шкідливе), каране, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, що завдає шкоди суспільству, державі, людям і тягне юридичну відповідальність.

Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення, а саме:

1) правопорушення завжди проявляється в поведінці особи - дії чи бездіяльності, тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки. Думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не регламентуються, не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
3. III.4 Форматування тексту.
4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
5. IV. Виклад інформаційного матеріалу
6. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
7. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
8. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
9. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
10. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
11. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 1060