• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ VIII ПРАВО ВЛАСНОСТІ

§ 1. Виникнення і розвиток інституту права власності у Стародавньому Римі

В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики—права на чужі речі, договірного, спадкового тощо. Саме цим пояснюється великий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, по­літичних і громадських діячів, представників багатьох галузей на­уки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини власності, про що свідчать численні трактати й висловлювання. їхні дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато прин­ципових положень права приватної власності не втратили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного

права.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права влас­ності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили нам визна­чення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм на­лежить пріоритет в розробці основ права приватної власності. К. Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної

особистості.

Спочатку римське приватне право знало державну і общинну власність на землю, а також приватну власність на інше майно. Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritium — власність по праву квірітів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість відносин власності (від лат. domus— будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звід­си dominus—володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визначали всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна сіоті-піит. Наприкінці класичного періоду (III ст.) власність почали визначати терміном Однак сутність поняття власності полягала не в самому терміні.

З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Пер­ша форма власності (племінна) мала форму державної, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим володінням, що, як і племенна власність взагалі, поширювалося лише на зе­мельну власність.

Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове користування окремим родам. Пат­риції, що одержували більше рабів та інших засобів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках величезні латифундії. Цей процес супроводжувався обезземелюванням і розоренням плебей­ських родів. З їхнього середовища формувався прошарок вільних пролетаріїв, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з пат­риціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу (III—І ст. до н. е.) характеризується саме боротьбою за землю. За умов не­скінченної боротьби за переділ земель склалися суспільні відно­сини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окремих родів общинними землями, що продовжувалося протягом багатьох віків, згодом ста­ло безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це зем­ля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це становище вимагало правового забезпечення і закріплен­ня проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий ін­ститут, як володіння, надавши володільцю правову основу на ко­ристування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і безроздільному володарюванні все ж власником землі залишалася держава. Необ­хідно було передати це володарювання фактичним обладателям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ехjure jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність землі і, отже, давнє походження безрозділь­ного володарювання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так посту­пово безроздільність і необмеженість володарювання над земель­ними наділами перемістилася від держави до їх фактичних воло­дільців. Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю. Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли бути не тільки безземельні і малоземельні селяни, ай безправні селяни, то проти них претори винайшли, крім засо­бів володільницького захисту, ефективніший позовний захист, ос­кільки був додаток ехjure jure Quiritium. Теоретичне обгрунтування цього володарювання, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цьо­го земельного наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поді­лити зі мною цю владу». Власна основа приватної власності —володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.

Отже, неподільність і практична необмеженість користування державною чи общинною землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володільця спочатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею та іншими нерухо­мими речами, які дістали назву власність. Володарювання поляга­ло в тому, що той, хто обладав ним, одержував безпосередній і повновласний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив ін­ших осіб. Наприкінці IIст. до н. е. було оформлено право приват­ної власності на землю.

§ 2. Поняття і зміст права власності

Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Римський власник мав такі пра­вомочності: право володіння; право користування; право розпоря­дження; право одержувати прибутки; право захисту .Про­те з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою по­вторюють одна одну, римляни звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правомочність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право одержання прибутків від речі—jus fruendi. Залишилися лише три правомочності—право володіння, право користування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання ін­ших осіб на ту саму річ. Тому право власності називають ще най­більш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння — jus possidendi — правомочність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично обпадати своєю річчю. Це значить,що річмає знаходитися в господарстві власника, займати в ньому положення, яке відповідає її господар­ському призначенню. Фактичне обладання річчю — реальна мож­ливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Про­те цю свою правомочність власник може здійснювати не тільки одноособове, а й передавати право володіння іншим особам (на­приклад, за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому випадку фактичні обладателі здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на під­ставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекарісту чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі перено­сить на неї володіння. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного обладання річчю, тобто держання, а не володіння. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не у володіння. Наймач фак­тично обладає річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користу­ватися засобами посесорного захисту—інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, переда­ну йому в найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.

Право користування — jus utendі — це більш містка порівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі ЇЇ корисні якості, одержу­вати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здій­снюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодав­ству) формах і способах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи, види тощо. Проте в римсько­му праві є деякі загальні правила користування річчю. Так, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або ко­ристуватися річчю всупереч закону. Згідно з загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, прак­тично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування мо­же бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має пра­во на таке обмеження.

Право користування річчю— найважливіша правомочність вла­сника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набуваеться. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, во­лодіння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності.

У Римі право власності найповніше проявлялося саме в пра­вомочності користування. Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право влас­ності. Так, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це також форма користування, але видозмінена) право користування річчю пере­ходило до наймача за певну винагороду.

Право розпорядження полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати усі­ма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів трива­лий час не мали цієї правомочності і одержали її тільки в III ст. до н. е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону зе­мельні наділи стали об'єктами недоторканої приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власно­сті на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки зем­ля була власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її пра­вовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змі­нити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити мож­на встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (фізичним знищен­ням речі, вилученням із цивільного обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищення речі може бути тоді, коли з однієї речі виробля­ють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється правовий статус речі — право власності на нову річ встановлюєть­ся відповідно до спеціальних правил. За іншими формами фізично­го знищення речі право власності на неї припиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також призводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може бути здійс­нено шляхом продажу, міни, дарування, передачі в позику, пере­ходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюєтся за волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови—воно не повинно суперечити закону. Цю правомочністьвласник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості само­му здійснити цю правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) станов­лять зміст права власності, його сутність, хоча і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини власності. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі—jus utendiеtadutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеженим, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обме­женого. Насправді, право власності в Римі в усі часи певною мі­рою було обмеженим. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заставодержця та інших прав на чужі речі, на ко­ристь сусідів.

Таким чином, у римському приватному праві були обмеження правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумін­ні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це воло­дарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактуєть­ся як володарювання особи над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мають усталений, непохитний характер, змі­нити який ніхто не може.

В дійсності право власності, як будь-яке право,— це лише ве­ління пануючого стану, інструмент, за допомогою якого регулю­ються відносини між людьми і передусім між станами. Відносини власності є суспільними і регулюються правом, на підставі чого вони стають правовими. Власник у процесі здійснення свого пра­ва власності вступає з усіма особами, що його оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник як суб'єкт права наділений певними правами (володіти, користуватися і роз­поряджатися), як і всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, дотримуватися, поважати його права, тобто правам власника ко­респондують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засобами речових позовів, а також саме право називають абсолютним. Отже, право власності—це не володарю­вання людини над річчю, не відношення між людиною і річчю, а лише веління пануючого стану. Відносини власності — це відно­сини суспільні, відносини між людьми. Саме суспільство засобами права встановлює правове володарювання власника над річчю. То­му воля суспільства первісна, а володарювання похідне, і суспіль­ство в особі держави завжди може змінити межі цієї влади.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
4. V. Класифікація і внесення поправок
5. А. Правобережну Україну.
6. А/. Право власності.
7. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
8. Аграрне право
9. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
10. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
11. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 1503