Укладення договору. Представництво

Зміст договору

Зміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного, визначений відомою тріадою юриста Павла: — в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; — «зробити», тобто виконати певні дії або утриматися від здійснення певних дій; — «надати» річ в тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору) визначає відповідні права й обов'язки сторін: якщо сторони домовилися про здійснення будь-якого діяння,

то у другої сторони виникає право вимагати його виконання, а перша має його виконати.

При цьому слід мати на увазі, що в римському рабовласницькому суспільстві договорів щодо виконання якої-небудь фізичної праці було порівняно мало. Фізичну працю виконували раби, а з рабами договорів не укладали. І все ж римське право знало договори найму, виконання послуг та інші, предметом яких була саме праця.

Крім зазначених елементів, зміст договору включав в себе й інші. їх поділяли на три види: істотні (необхідні), звичайні та випадкові. Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існувати

(наприклад, у договорі купівлі-продажу—товар, ціна). Кожний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднувалися однією властивістю.

Разом з тим у договір могли включатися і елементи,без яких він не втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір купівлі-продажу включався пункт, який встановлював обов'язок продавця доставити товар у домівку покупця. Це не було безумовно обов'язковим. Такі елементи змісту договору називалися звичайними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було включити елементи, які не) були для нього необхідними і звичайними. їх називали випадковими (умови, строки).

Умова як фактор дійсності договору відрізняється від умови як випадкового елемента в договорі. В цьому випадку умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включається в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням,. б договорі, що ставить його чинність в залежність від настання певної зумовленої в договорі події. При укладенні ще достеменно невідомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або припиняє її. Якщо настання чинності договору зумовлено настанням цієї події, то така умова називається відкладальною, або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку залежить від переїзду продавця на проживання до іншого міста. Якщо продавець переїде до іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не переїде — договору немає. Прикладом відкладальної умови може бутиздача в найм будинку до одруження сина.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання зумовленої події, то така умова називається відміняльною, або резолютивною При відміняльній умові договір набуває чинності відразу після його укладення і припиняє чинність з настанням цієї умови, а при відкладальній умові — набуває чинності тільки при настанні цієї умови.

Строки. Чинність договору може залежати від настання певного строку. В ньому і умови, і строки подібні між собою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може наступити або не наступити, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно — це певний строк (наприклад, договір укладено на два місяці), а якщо ні — невизначєний строк (наприклад, договір купівлі-продажу набуде чинності зі смертю спадкодавця) . Строки (як і умови) поділяються на відкладальні та відміняльні.

Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чис

тими.

Умова не повинна протирічити закону, добрим звичаям і бути можливою до виконання.Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну річ. Набуття речі і е найближча мета, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко визначити, називаються каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Є договори, сторони в яких чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція). Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і називаються абстрактними.

Договір —походить від лат. буквально—стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це суміщення волі сторін і призводить до укладення договору. Процес такого суміщення волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Вів починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офертою .

Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і в будь-який спосіб, проте так, щоб вона була доведена до певного або невизначного кола осіб і правильно ними сприйнята. Це може бути пряма пропозиція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступити в договірні відносини, або оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою, виставкою товарів на базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свою оферту. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму постановки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір співпадаючою або неспівпадаючою відповіддю. Сама по собі оферта договору не породжувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийнята заінтересованою особою (акцептована). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти вважалось досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення договору вимагалось виконання певних формальностей (дотримання форми, передача речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від Відчужувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо особисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зо бов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не допускалося встановлення зобов'язання через представника.

Такі обмеження і уява про характер зобов'язання відповідали натуральному господарюванню, коли мінові відносини були в зародковому стані. З розвитком обороту поступово, з великою обережністю, почали практикувати укладення договорів через представника. Претори все частіше визнавали такі договори.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Умови дійсності договорів	\|	Вербальні договори

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.