Умови дійсності договорів

Не кожна угода була договором. Юридичну чинність вона набувала лишеза умови дотримання встановлених обов'язкових вимог: законності договору, свободне волевиявлення сторін, право і дієздатності сторін, форми волевиявлення, визначення предмета договору, реального виконання дій, що становлять предмет договору, При недотриманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Законність договору. Зміст договору, що укладався, мав відповідати вимогам чинного законодавства, не суперечити його приписам. Вимога законності договору тлумачилась досить широко:він не повинен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Важливу увагу приділяли змісту, проте законність повинна була дотримуватися і для всіх інших елементів договору. Дія. що є предметом договору, має бути законною. Наприклад, договір купівлі-продажу предметів культу, майна храмів або інших вилучених з обігу речей визнавався незаконним. Незаконним був також договір, укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при недотриманні відповідної форми або такій, що протирічить нормам моралі, добрим традиціям і звичаям. Так, якщо в договір доручення включалась умова про оплату за послуги, то це протирічило добрим звичаям, оскільки брати гроші за виконання послуг було (не заведено. Незаконними визнавалися й договори, які обмежували правоздатність особи (наприклад, зобов'язання не вступати до шлюбу).

Свободне волевиявлення сторін. Воля сторін виражається в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Проте для виникнення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для укладення договору необхідно саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спосіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особами. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він повинен виразити свою волю в такий спосіб, щоб вона була правильно сприйнята іншими особами. Отже, воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі—волевиявленням. Форми його можуть бути різноманітні, проте достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприйняття іншими. Воля може виявлятися усно, письмово, певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчан ням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір.

Спосіб виявлення волі має досить важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може призвести до неправильного тлумачення, помилок в договорі та інших негативних наслідків. Тому в деяких договорах чітко визначено спосіб виявлення волі (манципація, стипуляція та ін.).

Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її виявлення. Тут ніяких колізій не виникає. Значно важче в тих випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження між справжньою волею і формою її виявлення може бути непомітним для другої сторони — контрагента.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а при відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки:

а) в характері правочину — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а друга — вважає, що річ передана їй в тимчасове користування);

б) у предметі (помилка контрагента в самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка сталася в питанні властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на істотність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою);

в) особистості контрагента (помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір з відомим художником, а художник виявився не тим, за якого його прийняв контрагент).

Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною! оспорювання договору в таких випадках не допускалося.

Волевиявлення сторін повинно бути абсолютно свободним і усвідомленим. Вираження волі, яка настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося ушкодженим.

Обман, —навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою визнавалися будь-які хитрощі, а в більш розвинутому праві — поведінка особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викликане неправильною уявою про її наміри. Цицерон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)». Як приклад він наводить забавний випадок, що стався з його приятелем. Як великий любитель рибної ловлі він побачив садибу недалеко від Неаполя і захотів її купити. Особливо приятелю подобався ставок біля садиби. Залишалося тільки пересвідчитися, чи є в ньому риба. Продавець, взнавши про це, найняв сусідів-селян, які імітували активну рибну ловлю: вони плавали по ставку, закидали вудочки і неводи. Зраділий покупець тут же заплатив гроші за маєток. На другий день виявилось, що рибна ловля була лише гарно зіграною сценкою.

Юрист Лабеон, який жив значно пізніше Цицерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» .

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов для визнання договору недійсним і стягнення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману. Позов мав становий характер, оскільки присудження за даним позовом було безчестям для відповідача. Тому він на практиці майже не застосовувався проти вельможних осіб, батьків, патронів; його замінювали іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може виражатися у фізичному насильстві або в психологічному впливі — погрозі . Воля вважалася ущербленою, якщо погроза була протиправною, реальною і «викликала страрс перед великим злом» , тому не мала значення, наприклад погроза застосувати санкції до несправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під впливом погрози, дійсним. Римські юристи обґрунтовували це тим, що «хоча і під тиском, під примусом, але ж волю я виразив» . Пізніше вони дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Особі, що виявила волю під впливом погрози, надавався позов для оспорювання правочину: позов з договору або спеціальний позов .

Той, хто застосував примус, присуджувався до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати вирок він присуджувався до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Право- і дієздатність сторін. Само по собі волевиявлення (вільне, усвідомлене, не стиснене) договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Крім численного стану рабів, правоздатності були позбавлені підвладні як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для свободного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та інші категорії вільного населення. Свободне волевиявлення можливе тільки при наявності право-і дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недотримання її призводило до недійсності договору. Це манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Визначення предмета договору. Договір має мати чітку визначеність. І все римське право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет визначався ясно і чітко, не викликаючи сумнівів; у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрівнялися родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей принцип виражався афоризмом: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — . Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: нема зобов'язання, якщо його предмет неможливий . Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про політ на Місяць за умов Стародавнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучена з обороту, — це юридична неможливість виконання договору. Договір вважався неможливим морально якщо він протирічив загально прийнятим звичаям (наприклад, зобов'язання виконати роль зводні).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття і види договорів	\|	Укладення договору. Представництво

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.