МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Функції Національного банку УкраїниОсновна функція центрального банку держави полягає у забезпеченні стабільності національної грошової одиниці. В Україні таку норму закріплено в ст. 99 Конституції України та в Законі України «Про Національний банк України», у ст. 6 якого зазначено, що відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання цієї функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності. Таке забезпечення може бути здійснено лише за дотримання кількох базових вимог, серед яких одна з головних — стабільне функціонування банківської системи. При цьому слід розуміти, що проблема стабільності, надійності, рівноваги банківської системи переростає національні кордони. Якщо центральний банк держави є незалежним, він є її єдиним емісійним центром. Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини: 1) економічна політика країни та уряду загалом, у тому числі участь у розробках, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду; 2) сфера безпосередньої діяльності банку — гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності. Саме у цій сфері НБУ наділений повною незалежністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону «Про Національний банк України», будь-який орган державної влади, законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки обов'язкового характеру. Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяльності банківських систем, центральні банки у більшості ринкових економік мають виконувати такі головні функції: — втілювати монетарну політику; — регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром; — захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними; — діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту; — регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики; — здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом клірингу. Серед усіх завдань та функцій центрального банку діяльність у сфері грошово-кредитної політики є визначальною. Грошово-кредитна політика — це визначена сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає у зміні грошового пропонування з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тобто вона зумовлює збільшення грошового пропонування в період спаду для заохочення видатків, а під час інфляції, навпаки, обмежує пропонування грошей для обмеження видатків. Існують три основні засоби кредитно-грошового контролю: 1) операції на відкритому ринку; 2) зміна резервної норми; 3) зміна облікової ставки. Інструменти грошової політики — це інструменти, що служать для рефінансування банків: переоблік, аванси під цінні папери та операції з цінними паперами, що проводять на ринку рефінансування за цінними паперами — відкритому ринку; до останніх сьогодні додалися два інших — обов'язкові резерви та пряма кредитна рестрикція. Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання. У теорії банківського права визначають стратегічні, проміжні та тактичні цілі, про які дбає центральний банк, розробляючи монетарну політику. Стратегічними цілями монетарної політики центробанку є кінцеві цілі загальноекономічної політики держави — досягнення такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечено повну зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин із зовнішнім світом. Проміжними цілями монетарної політики є досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них — рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості. Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей. Слід враховувати, що всі три групи цілей монетарної політики перебувають в ієрархічному взаємозв'язку. Сукупність заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів та обсягу кредитування банків й інших кредитних установ, формує зміст грошово-кредитної політики, що здійснюється центральним банком. Фактично її метою є регулювання попиту та пропозиції на позичковий капітал. Грошово-кредитна політика реалізується через певні інструменти монетарної політики, тобто конкретні заходи і дії центробанку, які спрямовано на зміну маси грошей та рівня процентної політики. Банківська практика відносить до таких інструментів політику відкритого ринку, облікову (дисконтну) і ломбардну політику, політику обов'язкових резервів, регулювання валютного курсу. Основні засади грошово-кредитної політики, які розробляє Рада НБУ, становлять комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість НБУ з допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення. Вони ґрунтуються на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що містять прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України. Слід зауважити, що грошово-кредитна політика може проводитися за допомогою адміністративних, ринкових та змішаних методів регулювання. Окреме місце слід відвести виключному праву центробанку на емісію, тобто випуск в обіг грошових знаків в усіх формах. Емісія зумовлює збільшення грошової маси в обігу. Головним каналом емісії грошей у промислово розвинених країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і, відповідно, маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк. Чинним законодавством передбачено, що банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами. Слід зазначити, що у своєму виступі на початку лютого 2003 р. Президент України зауважив на низький рівень монетаризації економіки України, що є нижчим за 25%. Його підвищення є одним з чинників зростання національної економіки. Водночас за підсумками 2003 р. монетаризація досягла рекордної величини і становила 36%. Протягом 2004 р. очікується підвищення рівня монетаризації в середньому до 40%, а наприкінці року можливо, і до 44%. В Польщі рівень монетаризації становить 44%, Чехії - 76%, Англії - 98%, Китаї - 104%. До основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку належать: • політика обов'язкових резервів — із використанням уніфікованої ставки резервування залучених коштів комерційними банками як у національній, так і у вільно конвертованій валюті. Норма обов'язкових резервів може змінюватися за постановами правління НБУ як у бік зменшення, так і в бік збільшення протягом року залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку. Вимоги мінімальних резервів використовуються практично в усіх економічно розвинених країнах, за винятком Великобританії, Канади і Люксембургу. В Бельгії мінімальні резерви офіційно були введені лише у 1988 р. (Шенаев В. Н., Науменко О. В. Центральний банк в процессе зкономического регулирования. — С. 69). Як і всі банки, центральні банки повинні керувати своїми резервами і особливо розподіляти свої ризики, ухиляючись по можливості від концентрації однієї з валют. У той же час саме центробан-ки несуть певну відповідальність на міжнародному рівні; в системі фіксованих обмінних ставок по обов'язку і в системи плаваючих обмінних ставок для підтримки солідарності грошових систем та/або внаслідок політичного тиску вони вимушені йти далі, ніж цього вимагають суто індивідуальні потреби управління; З 1 березня 2002 р. НБУ знизив окремі нормативи формування банками обов'язкових резервів до 2—6% залежно від виду залучених коштів із діючих 6—10 %. Послаблення стосувалося лише коштів у національній валюті. Норму резервування за короткостроковими коштами та депозитами фізичних осіб знижено з 10% до 6% (у валюті залишилася на рівні 12%). За довгостроковими — із 6% до 2% (у валюті 10%). Вдвічі зменшились обов’язкові резерви під довгострокові кошти та депозити фізичних осіб — із 8% до 4% (у валюті – 10%). Попередні рівні резервування 6 — 14% було встановлено з 10 грудня 2001 р. До того понад 9 місяців діяли ставки 9 — 15%. Перше грудневе зниження норм резервування вивільнило для банків майже 300 млн. грн., останнє — мало додати ще 200 млн. грн. Зменшення норми обов’язкових норм резервування дає можливість вирівняти падіння дохідності, яку ми маємо на різниці залучення і видачі кредитів, оскільки кредитні ставки поповзли донизу. Однак зменшення резервів знижує надійність банківської системи, а занадто велике збільшення ліквідності посилює ризик зростання інфляції. • процентна політика, основою якої є використання облікової ставки НБУ та процентних ставок за його операціями як базової ціни національної валюти та одного з важелів стабілізації грошово-кредитного ринку. В Україні спостерігається поступове зниження облікової ставки (нині вона становить 7%), що відповідає світовій практиці. Зокрема, у Великобританії в січні 2003 р. Банк Англії внаслідок зниження темпів економічного росту знизив базову кредитну ставку до мінімального майже за півстоліття рівня з 4% до 3,75%. Європейський центральний банк продовжує тримати облікову ставку на рівні 2,75%; • здійснення відповідних регулюючих операцій на кредитному, валютному та фондовому ринках із метою дотримання стабільності курсу національної валюти. Відповідно до пріоритетів економічних напрямів країни центральний банк може здійснювати грошово-кредитну політику також із застосуванням непрямих методів, до яких можна віднести облікову (дисконтну) та ломбардну політику, а також політику на відкритому ринку; прямих або адміністративних методів — переоблікове контингентирування, політика обов'язкових резервів та різноманітні селективні методи. Облікову (дисконтну) політику центрального банку основано на переобліку або купівлі векселів, врахованих раніше комерційними банками. При цьому центральний банк із валюти векселя утримує дисконт, або обліковий процент, зміна якого впливає на обсяг кредитування в країні: за його збільшення здійснюється жорстка політика «дорогих» грошей, за пониження — політика «дешевих» грошей, тобто кредитної рестрикції або кредитної експансії. Відповідно до ст. 27 Закону НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Надаючи облікові та ломбардні позички, центральний банк збільшує на їх суму вільні резерви і кредитний потенціал банків-позичальників і ще більшою мірою — загальну масу грошей в обігу. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, центробанк може регулювати загальну масу грошей в обігу. Різний рівень офіційних процентних ставок стимулює переміщення капіталів, власники яких шукають прибуткового розміщення, з країн із низькими ставками до країни з високими, що істотно впливає на стан балансу руху капіталів та на платіжний баланс різних країн. Отже, зміну офіційних облікових ставок можна розглядати і як метод валютного регулювання. Зміна норми резервування впливає на базову функцію банківської системи — емісійну — двома основними шляхами: по-перше, впливає на розмір резервів; по-друге, змінює показник грошового мультиплікатора. При цьому регулювання центральним банком рівня облікової ставки надає певного спрямування руху кредиту як по горизонталі (банк — позичальник), так і по вертикалі (НБУ — комерційні банки). Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових процентних ставок. Зміна облікової ставки за наданими центральним банком кредитами, збільшуючи або скорочуючи пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них. Слід зазначити, що останніми роками спостерігається тенденція поступового зменшення облікової ставки НБУ. У 2994 р. було зафіксовано її найбільший розмір (середньозважена величина) — 225,9% річних, у 2001 р. вона становила в середньому 19,7% річних. Протягом 2002 р. вона і далі знижувалася, з вересня 2002 р. її встановлено на рівні 8% річних, а з жовтня 2002 р. і до теперішнього часу — 7%. Доповненням до облікової політики є ломбардна, або закладна, політика. Вона заснована на наданні центральним банком позичок кредитним установам під забезпечення векселів, цінних паперів та державних боргових зобов'язань. У зв'язку із можливістю більшого ризику за ломбардним кредитом встановлюється більш високий відсоток (на 1—2% вище), ніж за обліком векселів. Мета дисконтної та закладної політики полягає в тому, щоб зміною умов рефінансування кредитних інститутів впливати на ситуацію на грошовому ринку та ринку капіталів. У Данії, Нідерландах, Бельгії, Німеччині кредитні установи мають можливість рефінансуватися в обмеженому обсязі у центрального банку за ставками нижче ринкових. Такі кредитні установи можуть отримувати практично нелімітовані кредити центрального банку додатково за ринковими ставками, що підвищує їх ліквідність та конкурентоспроможність за рівнем до комерційних банків інших країн. Зокрема, в Німеччині існує спеціальний ломбардний кредит, ставки за яким можуть змінюватися щодня. На облікову й ломбардну політику покладено також виконання так званої сигнальної функції, коли кредитні установи розглядають зниження офіційного дисконту як орієнтацію на проведення політики кредитної експансії, а збільшення — як очікування політики кредитної рестрикції. В Україні спостерігається поступове зниження ставок по ломбардних кредитах та кредитах, що придбаваються банками на тендері. Крім того, центробанк із 1997 р. почав здійснювати операції РЕПО, по яких ставки також знижені (у 1998—1999 роках ставки були 54—59% річних). В різних країнах Західної Європи існують істотні розбіжності в механізмі розрахунку резервних ставок, а також в критеріях, за якими вони диференціюються. Основною статтею при розрахунках мінімальних резервів є величина вкладів небанківських установ (промислових, торговельних підприємств) по пасивній стороні балансу. В залежності від країн ставки можуть коливатися від 0,45% (Великобританія) до 25% (Італія). Інструмент обов'язкових мінімальних резервів використовується також центральними банками для забезпечення конкурентоспроможності своїх комерційних банків. Якщо центральний банк намагається попередити спрямування вкладів на євроринок, він може істотно знижувати ставки за строковими та ощадними вкладами, а також за вкладами до вимоги нерезидентів. В умовах перехідної економіки НБУ досить часто застосовував цей інструмент грошово-кредитної політики. Операції на відкритому ринку — інструмент підвищення ефективності облікової (дисконтної) політики. Механізм його дії оснований на купівлі або продажу центробанком державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов'язань, зміні обсягів покупок та продажу цінних паперів. Це призводить до зміни резервів комерційних банків, а внаслідок цього — і до зміни маси грошей в обігу, попиту на товари, пропозиції грошей і рівня процентних ставок у потрібному для центробанку напрямі. Відповідно до чинного законодавства операціями відкритого ринку НБУ є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (депозитних сертифікатів), а також визначених Правлінням Національного банку комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань. їхня особливість полягає в тому, що вони здійснюються не за ринковими процентними ставками, а за раніше встановленим курсом. У той же час процентні ставки встановлюються центральним банком диференційовано, залежно від терміновості державних цінних паперів. Вплив центрального банку на грошовий ринок та ринок капіталу полягає в тому, що, змінюючи процентні ставки на відкритому ринку, банк створює вигідні умови кредитним установам щодо придбання або продажу державних цінних паперів для збільшення своєї ліквідності. Операції на відкритому ринку — це найбільш гнучкий метод регулювання ліквідності та кредитних можливостей банків шляхом розміщення державного боргу. Ці операції, що є однією із форм фінансування держави, використовуються особливо активно центральними банками в період росту дефіцитів федеральних та місцевих бюджетів. Переваги цих операцій як інструмента впливу на грошову масу полягають в тому, що їх можна використовувати досить часто, а якщо допущено помилку — її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Валютна політика — це сукупність заходів, що їх здійснюють у сфері міжнародних економічних відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей економічної політики країни. Вона спрямована на виконання головних завдань: забезпечення стабільності економічного зростання, стримування зростання безробіття та інфляції, підтримку платіжного балансу. Форми та методи проведення валютної політики залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжних балансів, міжнародних відносин, а також від внутрішньої та зовнішньої політики держави. До форм і методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмеження, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну та девізну політику, у тому числі валютні інтервенції. Валютні обмеження — система нормативних правил, що встановлені в адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки тощо). Девальвація (аеуаіиагіоп) — зменшення офіційного золотого вмісту грошової одиниці країни або зниження її курсу по відношенню до валют інших країн, здійснюване у законодавчому порядку. Ревальвація (геуашайоп), навпаки, полягає у збільшенні золотого вмісту грошової одиниці або підвищенні її курсу по відношенню до валют інших країн, здійснюваному державою в офіційному порядку. Валютна інтервенція — втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищення або зниження курсу валюти своєї країни або іноземної валюти. У тих випадках, коли країна зацікавлена в підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета — зниження курсу національної валюти, — здійснюється масова купівля іноземної та продаж національної валюти. У грошово-кредитній політиці використовують окрім зазначених інструментів монетарної політики і селективні інструменти. До таких інструментів можна віднести: • законодавче встановлення частки вартості цінних паленів яку покупці повинні сплатити за власний рахунок, а не за рахунок позичок банків; • встановлення обмежень на надання банками споживчих кредитів населенню; • встановлення обмежень на надання банками всіх видів позичок (кредитні стелі) тощо. Хоча слід зазначити, що селективні інструменти характерні для банківських систем перехідного етапу, і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні. Із грошово-кредитною політикою тісно пов'язане виконання основних функцій центрального банку, зокрема функції «банку банків». Функція головного банку містить три напрями, пов'язані між собою. По-перше, кожний банк, незалежно від організаційно-правової форми або форми власності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юридичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, таким, з якого він знімає (або який він кредитує) компенсації за міжбанківськими розрахунками. По-друге, за наявності таких взаєморозрахунків деякі банки відчувають потребу в рефінансуванні, і центральний банк може за певних умов надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок, якщо це потрібно. І навпаки, центральний банк може «скачати» ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато. По-третє, центральний банк має вдаватися до ринкової інтервенції для забезпечення контролю над грошовою масою або процентними ставками — залежно від країни та ситуації першому чи другому аспекту приділяють більшу увагу в межах, що їх встановлює фінансова влада. На початку 2003 р. були внесені зміни до порядку рефінансування комерційних банків. З 1 березня 2004 р. Національний банк запровадив новий порядок рефінансування комерційних банків. Нова редакція Положення про регулювання НБУ ліквідності банків шляхом їх рефінансування, депозитних та інших операцій надала банкам можливість брати кредити під заставу облікових векселів, авальованих іншими банківськими установами, іпотечних сертифікатів з фіксованою доходністю, подвійних складських свідоцтв. Також банки отримали можливість брати в Національного банку кредити за наявності гарантії іншого банку, внесеного до спеціального реєстру Генерального департаменту банківського нагляду НБУ. Водночас новий порядок рефінансування ускладнює доступ до кредитів НБУ. Зокрема, отримати ресурси за кредитами оуєгпі§Ьі з центрального банку зможуть лише банки з оцінкою інспектування САМЕЬ не нижче 1. Виходячи з цієї вимоги, на практиці близько 2/3 усіх банків країни не зможуть отримати рефінансування в НБУ. Крім того, Положення запроваджує ряд обмежень за максимальною сумою можливого запозичення в НБУ: не більше 12% від суми обов'язкових резервів. Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада у принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш істотним є, відповідно, рахунок держави, на якому відбувається рух надходжень та виплат. У деяких країнах — Франції, Німеччині, Іспанії, Італії — надходження та видатки забезпечує Казначейство, а центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок на всій території країни, однак надходження та видатки гарантує Центральний банк. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків. В Україні згідно зі ст. 31 Закону «Про Національний банк України» Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюджетних коштів визначає договір між НБУ та ДКУ. Центральний банк бере також участь в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). У його активі фігурують зобов'язання Міністерства фінансів, банки консультують державу з приводу емісій та їх реалізації, забезпечують торги та організують синдикати з придбання позичок, управляють боргами та виплатами з купонами. Читайте також:
|
||||||||
|