• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Функції Національного банку України

Основна функція центрального банку держави полягає у забезпеченні стабільності національної грошової одиниці. В Україні таку норму закріплено в ст. 99 Конституції України та в Законі України «Про Національний банк України», у ст. 6 якого зазначено, що відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання цієї функції Національний банк сприяє дотриманню стабіль­ності банківської системи, а також, у межах своїх повнова­жень, — цінової стабільності.

Таке забезпечення може бути здійснено лише за дотри­мання кількох базових вимог, серед яких одна з головних — стабільне функціонування банківської системи. При цьому слід розуміти, що проблема стабільності, надійності, рівно­ваги банківської системи переростає національні кордони. Якщо центральний банк держави є незалежним, він є її єди­ним емісійним центром.

Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини:

1) економічна політика країни та уряду загалом, у тому числі участь у розробках, обговоренні та реалізації еконо­мічної політики і програм уряду;

2) сфера безпосередньої діяльності банку — гроші, кре­дит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цін­ності. Саме у цій сфері НБУ наділений повною незалеж­ністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону «Про Національний банк України», будь-який орган державної влади, законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки обов'язкового характеру.

Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяль­ності банківських систем, центральні банки у більшості рин­кових економік мають виконувати такі головні функції:

— втілювати монетарну політику;

— регулювати національну валюту і бути єдиним емісій­ним центром;

— захищати національні та міжнародні резерви й управ­ляти ними;

— діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту;

— регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики;

— здійснювати банківське регулювання та нагляд за бан­ківською системою і процесом клірингу.

Серед усіх завдань та функцій центрального банку діяль­ність у сфері грошово-кредитної політики є визначальною.

Грошово-кредитна політика — це визначена сукупність за­ходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на за­безпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економіч­ного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни.

Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня вироб­ництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсут­ністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає у зміні грошового пропонування з метою стабілізації сукупного об­сягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тобто вона зумо­влює збільшення грошового пропонування в період спаду для заохочення видатків, а під час інфляції, навпаки, обме­жує пропонування грошей для обмеження видатків.

Існують три основні засоби кредитно-грошового контро­лю:

1) операції на відкритому ринку;

2) зміна резервної нор­ми;

3) зміна облікової ставки. Інструменти грошової полі­тики — це інструменти, що служать для рефінансування банків: переоблік, аванси під цінні папери та операції з цін­ними паперами, що проводять на ринку рефінансування за цінними паперами — відкритому ринку; до останніх сьогод­ні додалися два інших — обов'язкові резерви та пряма кре­дитна рестрикція.

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допо­могою її інструментів центральний банк спроможний вико­нувати своє основне завдання.

У теорії банківського права визначають стратегічні, про­міжні та тактичні цілі, про які дбає центральний банк, розробляючи монетарну політику. Стратегічними цілями монетарної політики центробанку є кінцеві цілі загальноекономічної політики держави — досягнення такого зрос­тання суспільного виробництва, за якого буде забезпече­но повну зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин із зовнішнім світом. Проміжними цілями монетарної політики є досягнення та­кого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них — рі­вень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зай­нятості. Тактичні цілі монетарної політики мають коротко­строковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Слід враховувати, що всі три групи цілей монетарної полі­тики перебувають в ієрархічному взаємозв'язку. Сукупність заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквід­них коштів та обсягу кредитування банків й інших кредит­них установ, формує зміст грошово-кредитної політики, що здійснюється центральним банком. Фактично її метою є ре­гулювання попиту та пропозиції на позичковий капітал.

Грошово-кредитна політика реалізується через певні інс­трументи монетарної політики, тобто конкретні заходи і дії центробанку, які спрямовано на зміну маси грошей та рівня процентної політики. Банківська практика відносить до та­ких інструментів політику відкритого ринку, облікову (дис­контну) і ломбардну політику, політику обов'язкових резер­вів, регулювання валютного курсу.

Основні засади грошово-кредитної політики, які розроб­ляє Рада НБУ, становлять комплекс змінних індикаторів фі­нансової сфери, що дають можливість НБУ з допомогою інс­трументів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової оди­ниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення. Вони ґрунтуються на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціаль­ного розвитку України на відповідний період, що містять прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продук­ту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Слід зауважити, що грошово-кредитна політика може проводитися за допомогою адміністративних, ринкових та змішаних методів регулювання.

Окреме місце слід відвести виключному праву центробанку на емісію, тобто випуск в обіг грошових знаків в усіх формах. Емісія зумовлює збільшення грошової маси в обі­гу. Головним каналом емісії грошей у промислово розви­нених країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення де­позитів на рахунках клієнтів і, відповідно, маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк.

Чинним законодавством передбачено, що банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями Національного бан­ку і забезпечуються всіма його активами. Слід зазначити, що у своєму виступі на початку лютого 2003 р. Президент України зауважив на низький рівень монетаризації економі­ки України, що є нижчим за 25%. Його підвищення є одним з чинників зростання національної економіки. Водночас за під­сумками 2003 р. монетаризація досягла рекордної величи­ни і становила 36%. Протягом 2004 р. очікується підвищення рівня монетаризації в середньому до 40%, а наприкінці року можливо, і до 44%. В Польщі рівень монетаризації становить 44%, Чехії - 76%, Англії - 98%, Китаї - 104%.

До основних інструментів регулювання грошово-кредит­ного ринку належать:

• політика обов'язкових резервів — із використанням уніфікованої ставки резервування залучених коштів комерційни­ми банками як у національній, так і у вільно конвертованій валюті. Норма обов'язкових резервів може змінюватися за постановами правління НБУ як у бік зменшення, так і в бік збільшення протягом року залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку. Вимоги мінімальних резервів використо­вуються практично в усіх економічно розвинених країнах, за винятком Великобританії, Канади і Люксембургу. В Бельгії мінімальні резерви офіційно були введені лише у 1988 р. (Шенаев В. Н., Науменко О. В. Центральний банк в процессе зкономического регулирования. — С. 69). Як і всі банки, центральні банки повинні керувати своїми резервами і особли­во розподіляти свої ризики, ухиляючись по можливості від концентрації однієї з валют. У той же час саме центробан-ки несуть певну відповідальність на міжнародному рівні; в системі фіксованих обмінних ставок по обов'язку і в систе­ми плаваючих обмінних ставок для підтримки солідарності грошових систем та/або внаслідок політичного тиску вони вимушені йти далі, ніж цього вимагають суто індивідуальні потреби управління;

З 1 березня 2002 р. НБУ знизив окремі нормативи форму­вання банками обов'язкових резервів до 2—6% залежно від виду залучених коштів із діючих 6—10 %. Послаблення сто­сувалося лише коштів у національній валюті. Норму резервування за короткостроковими коштами та депозитами фі­зичних осіб знижено з 10% до 6% (у валюті залишилася на рівні 12%). За довгостроковими — із 6% до 2% (у валюті 10%). Вдвічі зменшились обов’язкові резерви під довгострокові кошти та депозити фізичних осіб — із 8% до 4% (у валюті – 10%). Попередні рівні резервування 6 — 14% було встановлено з 10 грудня 2001 р. До того понад 9 місяців дія­ли ставки 9 — 15%. Перше грудневе зниження норм резерву­вання вивільнило для банків майже 300 млн. грн., останнє — мало додати ще 200 млн. грн. Зменшення норми обов’язкових норм резервування дає можливість вирівняти падіння дохід­ності, яку ми маємо на різниці залучення і видачі кредитів, оскільки кредитні ставки поповзли донизу. Однак зменшен­ня резервів знижує надійність банківської системи, а занад­то велике збільшення ліквідності посилює ризик зростання інфляції.

• процентна політика, основою якої є використання об­лікової ставки НБУ та процентних ставок за його операція­ми як базової ціни національної валюти та одного з важелів стабілізації грошово-кредитного ринку. В Україні спостері­гається поступове зниження облікової ставки (нині вона становить 7%), що відповідає світовій практиці. Зокрема, у Великобританії в січні 2003 р. Банк Англії внаслідок знижен­ня темпів економічного росту знизив базову кредитну став­ку до мінімального майже за півстоліття рівня з 4% до 3,75%. Європейський центральний банк продовжує тримати облі­кову ставку на рівні 2,75%;

• здійснення відповідних регулюючих операцій на кредитно­му, валютному та фондовому ринках із метою дотримання стабільності курсу національної валюти.

Відповідно до пріоритетів економічних напрямів краї­ни центральний банк може здійснювати грошово-кредит­ну політику також із застосуванням непрямих методів, до яких можна віднести облікову (дисконтну) та ломбардну політику, а також політику на відкритому ринку; прямих або адміністративних методів — переоблікове контингентирування, політика обов'язкових резервів та різноманітні се­лективні методи.

Облікову (дисконтну) політику центрального банку ос­новано на переобліку або купівлі векселів, врахованих рані­ше комерційними банками. При цьому центральний банк із валюти векселя утримує дисконт, або обліковий процент, зміна якого впливає на обсяг кредитування в країні: за його збільшення здійснюється жорстка політика «дорогих» гро­шей, за пониження — політика «дешевих» грошей, тобто кредитної рестрикції або кредитної експансії. Відповідно до ст. 27 Закону НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Надаючи облікові та ломбардні позички, центральний банк збільшує на їх суму вільні резерви і кредитний потен­ціал банків-позичальників і ще більшою мірою — загальну масу грошей в обігу. Регулюючи процес облікового і лом­бардного кредитування, центробанк може регулювати за­гальну масу грошей в обігу. Різний рівень офіційних про­центних ставок стимулює переміщення капіталів, власники яких шукають прибуткового розміщення, з країн із низьки­ми ставками до країни з високими, що істотно впливає на стан балансу руху капіталів та на платіжний баланс різних країн. Отже, зміну офіційних облікових ставок можна роз­глядати і як метод валютного регулювання.

Зміна норми резервування впливає на базову функцію банківської системи — емісійну — двома основними шля­хами: по-перше, впливає на розмір резервів; по-друге, змі­нює показник грошового мультиплікатора. При цьому ре­гулювання центральним банком рівня облікової ставки надає певного спрямування руху кредиту як по горизонталі (банк — позичальник), так і по вертикалі (НБУ — комер­ційні банки). Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових процентних ставок. Зміна облікової ставки за на­даними центральним банком кредитами, збільшуючи або скорочуючи пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них.

Слід зазначити, що останніми роками спостерігається тенденція поступового зменшення облікової ставки НБУ.

У 2994 р. було зафіксовано її найбільший розмір (середньо­зважена величина) — 225,9% річних, у 2001 р. вона становила в середньому 19,7% річних. Протягом 2002 р. вона і далі зни­жувалася, з вересня 2002 р. її встановлено на рівні 8% річних, а з жовтня 2002 р. і до теперішнього часу — 7%.

Доповненням до облікової політики є ломбардна, або за­кладна, політика. Вона заснована на наданні центральним банком позичок кредитним установам під забезпечення век­селів, цінних паперів та державних боргових зобов'язань. У зв'язку із можливістю більшого ризику за ломбардним кре­дитом встановлюється більш високий відсоток (на 1—2% вище), ніж за обліком векселів. Мета дисконтної та заклад­ної політики полягає в тому, щоб зміною умов рефінансу­вання кредитних інститутів впливати на ситуацію на грошо­вому ринку та ринку капіталів.

У Данії, Нідерландах, Бельгії, Німеччині кредитні уста­нови мають можливість рефінансуватися в обмеженому обсязі у центрального банку за ставками нижче ринкових. Такі кредитні установи можуть отримувати практично нелімітовані кредити центрального банку додатково за рин­ковими ставками, що підвищує їх ліквідність та конкуренто­спроможність за рівнем до комерційних банків інших країн. Зокрема, в Німеччині існує спеціальний ломбардний кре­дит, ставки за яким можуть змінюватися щодня.

На облікову й ломбардну політику покладено також ви­конання так званої сигнальної функції, коли кредитні ус­танови розглядають зниження офіційного дисконту як орієнтацію на проведення політики кредитної експансії, а збільшення — як очікування політики кредитної рестрик­ції. В Україні спостерігається поступове зниження ставок по ломбардних кредитах та кредитах, що придбаваються бан­ками на тендері. Крім того, центробанк із 1997 р. почав здійснювати операції РЕПО, по яких ставки також знижені (у 1998—1999 роках ставки були 54—59% річних).

В різних країнах Західної Європи існують істотні роз­біжності в механізмі розрахунку резервних ставок, а також в критеріях, за якими вони диференціюються. Основною статтею при розрахунках мінімальних резервів є величина вкладів небанківських установ (промислових, торговельних підприємств) по пасивній стороні балансу. В залежності від країн ставки можуть коливатися від 0,45% (Великобританія) до 25% (Італія).

Інструмент обов'язкових мінімальних резервів викорис­товується також центральними банками для забезпечення конкурентоспроможності своїх комерційних банків. Якщо центральний банк намагається попередити спрямування вкладів на євроринок, він може істотно знижувати ставки за строковими та ощадними вкладами, а також за вкладами до вимоги нерезидентів. В умовах перехідної економіки НБУ досить часто застосовував цей інструмент грошово-кредит­ної політики.

Операції на відкритому ринку — інструмент підвищен­ня ефективності облікової (дисконтної) політики. Механізм його дії оснований на купівлі або продажу центробанком державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов'язань, зміні обсягів покупок та продажу цінних паперів. Це призводить до зміни резервів комерцій­них банків, а внаслідок цього — і до зміни маси грошей в обігу, попиту на товари, пропозиції грошей і рівня процен­тних ставок у потрібному для центробанку напрямі.

Відповідно до чинного законодавства операціями від­критого ринку НБУ є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (де­позитних сертифікатів), а також визначених Правлінням Національного банку комерційних векселів, інших цін­них паперів та боргових зобов'язань. їхня особливість по­лягає в тому, що вони здійснюються не за ринковими про­центними ставками, а за раніше встановленим курсом. У той же час процентні ставки встановлюються централь­ним банком диференційовано, залежно від терміновості державних цінних паперів. Вплив центрального банку на грошовий ринок та ринок капіталу полягає в тому, що, змінюючи процентні ставки на відкритому ринку, банк створює вигідні умови кредитним установам щодо придбан­ня або продажу державних цінних паперів для збільшення своєї ліквідності.

Операції на відкритому ринку — це найбільш гнучкий метод регулювання ліквідності та кредитних можливостей банків шляхом розміщення державного боргу. Ці опера­ції, що є однією із форм фінансування держави, викорис­товуються особливо активно центральними банками в пе­ріод росту дефіцитів федеральних та місцевих бюджетів. Переваги цих операцій як інструмента впливу на грошову масу полягають в тому, що їх можна використовувати до­сить часто, а якщо допущено помилку — її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування.

Валютна політика — це сукупність заходів, що їх здійс­нюють у сфері міжнародних економічних відносин відповід­но до поточних та стратегічних цілей економічної політи­ки країни. Вона спрямована на виконання головних завдань: забезпечення стабільності економічного зростання, стриму­вання зростання безробіття та інфляції, підтримку платіж­ного балансу.

Форми та методи проведення валютної політики зале­жать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіж­них балансів, міжнародних відносин, а також від внутріш­ньої та зовнішньої політики держави. До форм і методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмежен­ня, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулю­вання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну та девізну політику, у тому числі валютні інтервенції. Валютні обмеження — система норматив­них правил, що встановлені в адміністративному або зако­нодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки тощо).

Девальвація (аеуаіиагіоп) — зменшення офіційного золо­того вмісту грошової одиниці країни або зниження її курсу по відношенню до валют інших країн, здійснюване у зако­нодавчому порядку. Ревальвація (геуашайоп), навпаки, по­лягає у збільшенні золотого вмісту грошової одиниці або підвищенні її курсу по відношенню до валют інших країн, здійснюваному державою в офіційному порядку^. Валютна інтервенція — втручання центральних банків у валютні опе­рації з метою підвищення або зниження курсу валюти своєї країни або іноземної валюти. У тих випадках, коли країна зацікавлена в підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі на­ціональної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета — зниження курсу національної валюти, — здійснюється ма­сова купівля іноземної та продаж національної валюти.

У грошово-кредитній політиці використовують окрім за­значених інструментів монетарної політики і селективні інс­трументи. До таких інструментів можна віднести:

• законодавче встановлення частки вартості цінних пале­нів яку покупці повинні сплатити за власний рахунок, а не за рахунок позичок банків;

• встановлення обмежень на надання банками спожив­чих кредитів населенню;

• встановлення обмежень на надання банками всіх видів позичок (кредитні стелі) тощо. Хоча слід зазначити, що се­лективні інструменти характерні для банківських систем пе­рехідного етапу, і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні.

Із грошово-кредитною політикою тісно пов'язане вико­нання основних функцій центрального банку, зокрема фун­кції «банку банків». Функція головного банку містить три напрями, пов'язані між собою. По-перше, кожний банк, не­залежно від організаційно-правової форми або форми влас­ності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юри­дичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, таким, з якого він знімає (або який він кредитує) компен­сації за міжбанківськими розрахунками. По-друге, за наяв­ності таких взаєморозрахунків деякі банки відчувають пот­ребу в рефінансуванні, і центральний банк може за певних умов надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок, якщо це потрібно. І навпаки, центральний банк може «скачати» ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато. По-третє, центральний банк має вдава­тися до ринкової інтервенції для забезпечення контролю над грошовою масою або процентними ставками — залеж­но від країни та ситуації першому чи другому аспекту при­діляють більшу увагу в межах, що їх встановлює фінансова влада. На початку 2003 р. були внесені зміни до порядку ре­фінансування комерційних банків.

З 1 березня 2004 р. Національний банк запровадив новий порядок рефінансування комерційних банків. Нова редакція Положення про регулювання НБУ ліквідності банків шля­хом їх рефінансування, депозитних та інших операцій нада­ла банкам можливість брати кредити під заставу облікових векселів, авальованих іншими банківськими установами, іпотечних сертифікатів з фіксованою доходністю, подвій­них складських свідоцтв. Також банки отримали мож­ливість брати в Національного банку кредити за наявності гарантії іншого банку, внесеного до спеціального реєст­ру Генерального департаменту банківського нагляду НБУ. Водночас новий порядок рефінансування ускладнює до­ступ до кредитів НБУ. Зокрема, отримати ресурси за кре­дитами оуєгпі§Ьі з центрального банку зможуть лише бан­ки з оцінкою інспектування САМЕЬ не нижче 1. Виходячи з цієї вимоги, на практиці близько 2/3 усіх банків країни не зможуть отримати рефінансування в НБУ. Крім того, Положення запроваджує ряд обмежень за максимальною сумою можливого запозичення в НБУ: не більше 12% від суми обов'язкових резервів.

Центральний банк веде рахунки органів державної вла­ди, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада у принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш іс­тотним є, відповідно, рахунок держави, на якому відбуваєть­ся рух надходжень та виплат. У деяких країнах — Франції, Німеччині, Іспанії, Італії — надходження та видатки забез­печує Казначейство, а центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок на всій території країни, однак надходження та видатки га­рантує Центральний банк. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків.

В Україні згідно зі ст. 31 Закону «Про Національний банк України» Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберіга­ти кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюд­жетних коштів визначає договір між НБУ та ДКУ.

Центральний банк бере також участь в управлінні депо­зитами та державними платежами, у фінансуванні держа­ви або органів управління державою (прямо чи опосеред­ковано). У його активі фігурують зобов'язання Міністерства фінансів, банки консультують державу з приводу емісій та їх реалізації, забезпечують торги та організують синдика­ти з придбання позичок, управляють боргами та виплатами з купонами.

Читайте також:

1. А/. Верховна Рада України.
2. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
3. Аграрні закони України
4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
8. Адміністрація Президента України
9. Адреси бібліотек України
10. Акти Верховної Ради України
11. Акти Кабінету Міністрів України
12. Акти Конституційного суду України в системі національного законодавства.

Переглядів: 2110