Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Управління земельними ресурсами з особливим режимом використання

Отже, план земельно-господарського впорядкування розробляється в контексті генерального плану населеного пункту, є законодавчо визначений Земельним кодексом України (ст. 63,100 і 102) та Законом України «Про основи містобудування» (ст. 20, 21) і виступає єдиним правовим документом при управлінні земельними ресурсами в населених пунктах.

Розглядаючи процес планування землекористувань у населених пунктах, слід передбачити:

· юридичне закріплення та встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень;

· розробку проектів розподілу та укрупнення, а також впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань;

· складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежування на місцевості вилучених або викуплених і відведених земельних ділянок;

· обґрунтування, розміщення і встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;

· підготовку документів, які посвідчують право власності або право користування землею;

· гарантію прав власності або користування суб’єктів земельних відносин.

У практиці управління земельними ресурсами в населених пунктах мають місце випадки розподілу або укрупнення існуючих землеволодінь та землекористувань, спричинені передбаченим законом рухом земельних ділянок, зокрема купівлі-продажу, успадкування, дарування тощо. Внаслідок цього формуються нові об’єкти земельного права на підставі відповідних юридичних документів при обов’язковому погодженні з суб’єктами права на суміжні земельні ділянки та встановлення нових меж на місцевості. Складнішим є процес укрупнення кількох розміщених у різних місцях одного населеного пункту ділянок землі, які належать одному власнику, або коли багато осіб є співвласниками однієї ділянки землі.

Рух земельних ділянок, який особливо зв’язаний з розподілами при успадкуванні, вимагає нормативного визначення мінімальних розмірів земельних ділянок, нижче яких функціональне призначення не забезпечуватиметься. У таких випадках подальший поділ земельної ділянки призведе до втрати самостійної первинної містобудівної одиниці та унеможливить використання конкретної ділянки після поділу за функціональним призначенням. Проте об’єкт земельного права повинен зберігатися, а реалізація права можлива через спільну сумісну або спільну часткову власність на землю.

Є всі підстави прогнозувати, що аналогічні ситуації будуть спостерігатися, особливо в містах, в яких сучасний стан землекористувань та землеволодінь визначається невеликими за розміром земельними ділянками, функціонально визначеними для індивідуального житлового будівництва.

У ході суцільної технічної інвентаризації земель населених пунктів, особливо міст, виявляються понаднормативні, про що згадувалося раніше, за площею земельні ділянки, а також такі, які не використовуються за цільовим призначенням. Такі землі зводять у масиви складанням планів або схем впорядкування земель кварталу, зони, населеного пункту.

Основними вимогами для здійснення цього виду кадастрового землевпорядкування є:

· підготовка чіткого кадастрового плану, який відображає існуючий стан землеволодінь і землекористувань;

· приведення розмірів земельних ділянок у відповідність реєстраційним земельно-кадастровим документам;

· участь у землевпорядному процесі всіх власників і користувачів земельних ділянок;

· участь місцевих органів державної влади, територіальних громад та органів, які забезпечують функціонування комунально-побутових служб;

· готовність органів виконавчої влади або місцевого самоврядування придбати землю і виплатити компенсацію (в грошовому виразі або «новими» землями, які надаються тим, хто вирішив переїхати на нове місце проживання) з метою полегшення здійснення реконструкції земельних ділянок;

· широка поінформованість населення щодо економічної перспективи нових об’єктів земельного права;

· врегулювання всіх можливих претензій та затвердження проектних пропозицій місцевими органами влади;

· виготовлення державних актів, офіційна реєстрація прав власності, користування, обмежень, сервітутів на земельну ділянку, які з цього часу повинні гарантуватися.

Відповідно до статей 10, 63, 99, 100 Земельного кодексу України такі оперативні проекти землевпорядкувань виступають правовими документами в системі управління земельними ресурсами.

Окремою складовою частиною плану земельно-господарського впорядкування має стати кадастровий план обмежень і обтяжень щодо використання земель. Вказаний план буде використовуватися при розмежуванні земель державної і комунальної власності, підготовці технічної документації, що посвідчує право власності на землю, і в разі внесення доповнень у раніше видані правовстановлюючі документи на землю, проведення грошової оцінки землі, здійснення контролю за дотриманням всіма суб’єктами земельного права встановленого режиму використання земель, землевпорядкування, розробки містобудівної документації.

Кадастрові плани обмежень і обтяжень складаються з метою отримання достовірної графічної й аналітичної інформації про наявність, склад, місцерозташування об’єктів, що за умов їх функціонування вимагають особливого режиму використання земель і меж зон особливого режиму використання та обмежень щодо використання земельних угідь у межах цих зон для гарантування прав власників землі, а також формування систем управління земельними ресурсами.

На графічному матеріалі відповідно до прийнятих умовних позначень показуються:

· межі адміністративно-територіальних утворень, кадастрові квартали та зони, окремі земельні ділянки, їх кадастрові номери;

· об’єкти, які мають особливий режим діяльності, а відповідно і землекористування;

· межі зон обмежень та обтяжень.

До плану обмежень та обтяжень додаються:

· пояснювальна записка;

· документи, які підтверджують обмеження та обтяження;

· відомості обчислення та визначення на місцевості зон особливого режиму землекористування;

· матеріали узгодження документів, підготовлених у процесі розробки плану;

· матеріали розгляду та затвердження документації;

· відомості про виготовлення і видачу кадастрового плану обмежень та обтяжень, а також про порядок внесення поточних доповнень і змін;

· додатки.

Встановлення зон особливого режиму землекористування проводиться для об’єктів, визначених законодавчо-нормативним порядком, зокрема для:

· охоронних зон повітряних ліній зв’язку, радіофікації та електропередачі, магістральних трубопроводів;

· водоохоронних зон та прибережних смуг рік, озер, водоймищ;

· санітарно-захисних зон водоводів, підприємств із технологічними процесами, які є джерелами забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами з неприємним запахом, автомобільних доріг, залізниць, теплових мереж, кар’єрів, цвинтарів, смітників тощо;

· зон особливого режиму об’єктів оборони та іншого призначення.

На території державних природних заповідників, національних парків і природних парків, ботанічних садів встановлюється спеціальний режим господарського використання земель і природокористування відповідно до положень про них.

Для режимних об’єктів, які утворюють декілька зон обмеженого використання земель і території яких розташовані одна до одної в різному порядку, межі цих зон можуть накладатися одна на одну або прилягати одна до одної.

Часто виникають наступні питання:

1. Чи є потреба в розробці плану земельно-господарського впорядкування у випадку, коли після перерозподілу земель на тимчасово вивільнених земельних ділянках не знайшовся «новий» власник чи землекористувач, не визначено вид його діяльності на цій ділянці і як буде здійснюватися територіальний розвиток населених пунктів?

2. Як бути в тих випадках, коли у планувальній зоні існують земельні ділянки, які за параметрами, характером використання не відповідають вимогам, встановленим для цих планувальних зон?

3. Чи профінансована і виконана робота не залишиться на полицях архіву?

Необхідно зазначити, що перерозподіл земельних ділянок не проводиться під кожного конкретного суб’єкта власності чи користувача землі. Важливо, щоб на графічному матеріалі земельно-господарського впорядкування було показано ці земельні ділянки і визначено їх функціональне призначення. Це і буде служити доброю інформаційною основою для потенційного інвестора при визначенні його намірів та плануванні капіталовкладень. При цьому значно спрощується процедура прийняття відповідних рішень, отримання дозволів на забудову або інше використання. Врешті-решт, кожен бажаючий, не звертаючись до офіційних осіб, спроможний самостійно визначитися щодо можливостей і місця розташування бажаного об’єкта.

Нині у більшості випадків земельно-господарське впорядкування доводиться проводити не на вільних територіях, а на територіях, уже зайнятих будівлями і спорудами, відповідно до яких сформовані певні принципи використання земель, що не завжди узгоджуються з параметрами планувальних зон. У таких випадках ця вимушена невідповідність документально фіксується та юридично закріплюється як фактичне розходження з вимогами планувальної зони. Нині в населених пунктах України є дуже багато застарілої забудови, де вартість самої земельної ділянки перевищує вартість будівель і споруд. Тому встановленням нових видів дозволеного використання і забудови земель створюються умови для стимулювання прискорення реконструкції цих кварталів чи районів.

Економіко-планувальне зонування повинно передбачати гармонійний розвиток населених пунктів на всій їх території, а не лише центральної частини. Тому, з одного боку, заборонивши деякі види забудови в центральній частині населеного пункту, створюємо умови інвестування в інші частини його території. З іншого боку, прийняття такого рішення стримує надмірне зростання ціни землі в центрі населеного пункту і підвищує її на іншій території. Власне, сьогодні, коли ціна землі відіграє значну роль в економіці держави, дуже важливим є досягнення умови гармонійно поєднаних видів забудови і використання землі. Наприклад, вартість землі в житловому масиві буде значно вищою за умови, якщо там не будуть розміщені промислові чи будь-які інші об’єкти, які створюють незручності для жителів цього «спального» району.

Для того, щоб згадувана робота знайшла своє відображення в реальному житті, потрібне публічне обговорення прийнятих проектних рішень, як це нині робиться в інших країнах світу. Участь громадськості в обговоренні проектних рішень, з одного боку, сприятиме реалізації її задумів, дасть можливість врахувати думку зацікавлених суб’єктів, інвесторів тощо, а з іншого боку - унеможливить зловживань чиновників та інших зацікавлених осіб.

У тому разі, коли відсутні зауваження, землевпорядна документація затверджується в межах чинного законодавства і набуває сили закону на місцевому рівні. І тільки після цього оформляється Генеральний план населеного пункту, який ґрунтується на матеріалах земельно-господарського впорядкування.

З викладеного можна зробити наступні висновки:

1. Система землекористувань у населених пунктах, яка склалася за умови виключно державної власності на землю, не забезпечує створення ефективно діючих ринків землі.

2. Між Генеральним планом населеного пункту та органами місцевого самоврядування лежить невпорядковане правове поле, що не відповідає ні державним, ні громадським, ні приватним інтересам. Потенційний інвестор позбавлений можливості отримання необхідної інформації для обґрунтованого формування своїх намірів щодо найбільш ефективних капіталовкладень у землю.

3. Законодавчою базою управління земельними ресурсами в населених пунктах є Земельний кодекс України. У ньому статтями 63-65 забезпечується раціональне використання земель населених пунктів з урахуванням приватних, громадських, державних інтересів.

4. План земельно-господарського впорядкування є основним механізмом і правовою основою ефективного управління земельними ресурсами населених пунктів, основою організації ринку землі.

5. План земельно-господарського впорядкування є правовою основою для встановлення обмежень у використанні земель у зонах особливого режиму, визначених законодавством, і виступає гарантом прав суб’єктів земельних відносин, у тому числі інвесторів.

6. Планування системи землекористувань у населених пунктах в умовах ринкової економіки повинно опиратися на землевпорядну і містобудівну документацію.

7. Містобудівна документація повинна виготовлятися в органічній єдності з планом земельно-господарського впорядкування. Це сприятиме підвищенню рівня обґрунтованості обох документів.

8. Містобудівна і землевпорядна документація виступає важливим засобом повсякденної управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, є інструментом своєрідного діалогу держави з населенням, власниками, інвесторами тощо.

9. Рішення щодо сучасного та ефективного використання землі в населених пунктах, наміри органу самоврядування, які стосуються змін цього використання, повинні бути доступними і цілком зрозумілими для громадян. Населення безперешкодно повинно отримувати можливість ознайомлення з планами використання земель, вносити свої пропозиції, оскаржувати незадовільні рішення.

10. Землевпорядна документація (плани земельно-господарського впорядкування) після затвердження в межах чинного законодавства набуває юридичної сили і служить основою для кінцевого оформлення Генерального плану населених пунктів.

Вирішення поставлених проблем можливе за умови використання новітніх технологій проектування, але з обов’язковим дублюванням інформації на паперових носіях, що забезпечує її довговічність і страхує власників земельних ділянок, одержаних, скажімо, на 49 років в оренду, від різних «вибриків» комп’ютерної техніки та форс-мажорних обставин нездоланної сили.

В умовах функціонування ринкових відносин і формування ринку землі, з метою прийняття кваліфікованих рішень щодо використання землі в населених пунктах і пов’язаних з цим процедур її відчуження, передачі у власність, надання у користування, реєстрації, встановлення і зміни меж земельних ділянок, необхідно запровадити вивчення на факультетах землевпорядкування такої дисципліни, як управління земельними ресурсами в населених пунктах.

Розмежування земель державної та комунальної власності. Конституція України (ст. 14) проголошує землю основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Земля є об’єктом права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Власне, це стало серйозним підґрунтям процесів реформування земельних відносин. Значної актуальності набувають процеси роздержавлення і приватизації землі у населених пунктах. Це зумовлено в першу чергу:

· запровадженням в Україні різних форм власності на землю;

· необхідністю передачі частини земель державної власності у приватну і комунальну;

· потребою у створенні законодавчо гарантованих умов усім суб’єктам земельних відносин;

· необхідністю правового обґрунтування системи управління земельними ресурсами населених пунктів.

Формування територій державної, комунальної і приватної власності повинно здійснюватися на основі відповідного законодавства України. Нині такою законодавчою базою є: Земельний кодекс, Закон «Про власність», Указ Президента України «Про розмежування земель державної і комунальної власності», Декрет Кабінету Міністрів «Про приватизацію земельних ділянок» та ін.

Однак, досліджуючи проблеми формування територій згадуваних форм власності, нами виявлено певну суперечливість існуючого законодавства. Зокрема, в Указі Президента України «Про розмежування земель державної і комунальної власності» від 27 червня 1997 р. № 722/99 зазначається, що у комунальній власності перебувають землі загального користування у межах населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів) та земельні ділянки, на яких розміщені об’єкти комунальної власності. Згідно з Земельним кодексом землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди тощо) перебувають у державній власності. Тобто землі загального користування в одному законодавчому документі відносяться до земель комунальної власності, в іншому - до державної. Відомо, що право комунальної власності на землю відповідно до законодавства набувається і реалізується територіальними громадами сіл, міст, районів у містах безпосередньо або від їх імені органами місцевого самоврядування. Право ж державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до законодавства.

При такій постановці питання може виникнути ситуація, коли право державної власності на землю матимуть органи самоврядування, а право комунальної власності - органи державної виконавчої влади. Певна річ, це призведе до глибокого хаосу в землекористуванні, будуть порушені основи прав власності землевласників та землекористувачів.

Які ж об’єкти нерухомості слід відносити до комунальної власності?

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1991 року № 311 житловий та нежитловий фонди рад, їх майновий комплекс передаються у комунальну власність. Але згідно з Земельним кодексом (ст. 4) будинки органів державної влади та державної виконавчої влади перебувають тільки у державній власності, а згідно із згадуваним Указом Президента у державній власності перебувають лише земельні ділянки органів державної влади. Отже, неузгодженість законодавства очевидна.

Як усунути ці суперечності?

Відповідь на це запитання в певній мірі слід шукати в Земельному кодексі України від 13.03.1992 p., який передбачає державну, приватну і колективну власність. Про комунальну ж власність тут мова взагалі не йшла. Тільки через 8 років незалежності України саме життя довело потребу у формуванні комунальної власності, в результаті чого й було видано Указ Президента України «Про розмежування земель державної та комунальної власності». При цьому комунальна власність відокремилась від державної власності і стала самостійною обліковою одиницею як різновид державної форми власності (ст. 4 ЗКУ), набувши статус комунальної власності. Водночас слід погодитися із згадуваним Указом Президента в частині, що у державній власності перебувають усі землі України, за винятком комунальної та приватної. Землі державної виконавчої влади перебувають у комунальній власності. Але в комунальну власність із земель державної власності не можуть передаватися:

· землі гірничодобувної промисловості державного значення і земельні ділянки з розвіданими родовищами корисних копалин загальнодержавного значення;

· землі єдиної енергетичної та космічної систем;

· землі залізниць, які засновані на державній власності, автомобільних доріг державного значення, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, на яких розміщено об’єкти державної власності, землі державних установ та інформації;

· землі Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

· землі природно-заповідного фонду та інші землі природоохоронного призначення, загальнодержавного значення, а також землі територій та об’єктів загальнодержавного значення, які мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну, а також історико-культурну цінність;

· землі лісового фонду загальнодержавного значення поза межами населених пунктів;

· землі водного фонду, за винятком закритих водойм, боліт, повністю розміщених у межах населених пунктів, а також річок, які від витоку до гирла повністю розміщені в межах населених пунктів;

· землі державних сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, державних учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, державних елітно-насінницьких і насінницьких господарств;

· землі державних племінних заводів, племінних господарств, конезаводів, державних господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних і лікарських рослин, фруктів і винограду;

· земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших державних органів;

· землі Національної академії наук України, галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій;

· землі запасу, призначені для забезпечення загальнодержавних потреб.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1991 р. визначено перелік закладів торгівлі, які залишаються виключно у загальнодержавній власності. Такими закладами є універмаги або торгові центри, розміщені в усіх обласних центрах, за винятком міста Києва.

Дуже важливо зазначити, що до земель комунальної власності повинні відноситися і землі поза межами населених пунктів, але на яких розташовані об’єкти комунальної власності (водозабори, очисні споруди тощо). Крім того, право комунальної власності може набуватися і у випадках:

· примусового відчуження земельних ділянок у власників для задоволення суспільних потреб за умови повного відшкодування їх вартості;

· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами.

Формування територій приватної власності на землю проводиться за рахунок землекористувань, наданих у встановленому порядку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, ведення селянського (фермерського) господарства, а також їх перспективного розміщення. До земель приватної власності відносяться землі, придбані за договором купівлі-продажу, успадкування та іншими цивільно-правовими угодами.

Юридичні особи можуть мати у власності земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності за умови відсутності в статутному фонді будь-якої частки державного майна у разі:

· приватизації державного майна та цілісних майнових комплексів, розташованих на відповідній земельній ділянці;

· безплатної передачі земельних ділянок недержавними сільськогосподарськими підприємствами та організаціями;

· придбання земельних ділянок на підставі укладених цивільно-правових угод;

· одержання земельних ділянок за заповітом або рішенням суду.

Іноземні юридичні особи також можуть набувати право власності на землю несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів для спорудження об’єктів ринкової інфраструктури з метою підприємницької діяльності на теренах України, а також на землі несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, придбані ними у власність на основі чинного законодавства України. І цього не слід боятися. Весь світ живе в умовах вільної купівлі-продажу землі. Але скрізь управляють цим процесом. Потрібно не забороняти приватну власність на землю, а регулювати її використання.

Слід зазначити, що проблеми передачі у приватну власність громадянам ділянок, розташованих на землях природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення, мають досить суперечливий характер.

У розвиток викладеного треба зазначити, що в умовах ринкової економіки ефективно можуть функціонувати ті підприємства, організації та установи, продукція яких за своєю ціною є відносно невисокою. В іншому випадку цю продукцію через її дороговизну ніхто не буде купувати.

Що ж виходить нині? Для суб’єктів господарювання, розміри земельних ділянок яких сформувалися ще за часів колишнього Союзу, наднормативна площа, яка є в їх користуванні, лягає важким тягарем на їх плечі. У першу чергу через те, що на вартість їх виробленої і без того недешевої продукції додатково переноситься і вартість всієї земельної ділянки.

Висновок такий:

1) підприємство не може оперативно реалізувати продукцію, оскільки вона є дорогою;

2) втрачає держава через неефективне використання земельної ділянки суб’єктом господарювання.

З цього випливає, що земельні ділянки суб’єктів господарювання державної форми власності, розміри яких перевищують нормативи будівельних норм і правил (БНіП), доцільно передати у комунальну власність. Ці земельні ділянки можуть бути виставлені на аукціон, де знайдуть свого господаря, який буде здатний ефективно їх використовувати.

Поділ земель за формами власності проводиться з метою встановлення, визначення правового статусу кожної земельної ділянки, її територіального розміщення, переліку власників землі і землекористувачів у розрізі цих форм власності.

Але треба сказати, що у вирішенні проблем роздержавлення в Україні державна форма власності, що існує в такому вигляді, яка вона є нині, дуже ускладнює поступовий перехід до приватної, гальмує ринкові процеси тощо.

Державної власності повинно бути стільки, наскільки її функціонування є вигіднішим, ніж використання інших форм власності. Потрібне внутрішнє оновлення державної власності, її демократизація і комерціалізація. Тому альтернативою існуючої нині державної власності могли б бути загальнодержавна і державна форми власності.

Наприклад, у Франції існують два види державної власності - суспільна (транспорт, енергетика) та комерційна. Так, автомобільна фірма «Рено» - це державне підприємство, яке працює у повному комерційному режимі.

В Австралії державна власність поділяється на федеративну і муніципальну. До складу першої входять транспорт, залізничні системи, туризм та зв’язані з ними водопостачання, енергозбереження. До другої відносять бібліотеки, спортивні заклади.

Саме наявність муніципальної форми власності забезпечує поступальний перехід від державного володіння до приватного, вдало регулює як процеси роздержавлення, так і зворотні до них.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що розмежування державної, комунальної і приватної власності на землю є відправним пунктом для утвердження місцевого самоврядування та узгодження процесу управління земельними ресурсами з органами державної виконавчої влади.

Практичне застосування матеріалів розмежування знаходить своє відображення в узгодженні приватних, комунальних і державних інтересів. Опираючись на ці матеріали, місцевим органам влади вдається уникнути територіально-соціальних конфліктів, що властиво населеним пунктам, тим більше містам.

Встановлення прибудинкових територій. Як уже зазначалось, об’єктом управління земельними ресурсами є конкретна земельна ділянка, яка має фіксовані межі і певне місце розташування і характеризується відповідними природними властивостями, фізичними параметрами, правовим і господарським станом тощо. З цього випливає, що весь земельний простір населеного пункту повинен являти мережу об’єктів земельної власності зі встановленим правовим статусом земельних ділянок. Без дотримання такої умови намагання створити ефективну систему управління земельними ресурсами позбавлене будь-якого змісту.

Особливо актуальною ця проблема є для існуючої житлової забудови, коли за житловим будинком (групою будинків) встановлюють і закріплюють межі прибудинкових територій з метою реєстрації земельних ділянок і прав на них та визначення вартості землі і нормативів оподаткування земельної власності.

Прибудинкова територія - це встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної несадибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і пов’язаних з ним господарських та технічних будівель і споруд.

Прибудинкова територія може включати такі компоненти, що забезпечують її функціональну цілісність:

• територію під житловим будинком (будинками);

• проїзди та тротуари;

• озеленені території;

• ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку;

• майданчики для відпочинку дорослого населення;

• майданчики для занять фізичною культурою;

• майданчики для тимчасового зберігання автомобілів;

• майданчики для господарських цілей;

• майданчики для вигулу собак;

• замкнуті водні простори;

• інші території, пов’язані з утриманням та експлуатацією будинків.

Розміри земельних ділянок прибудинкових територій кварталу визначаються пропорційно залежно від загальної площі житлових, допоміжних і нежитлових приміщень, поверховості будинків, їхнього розташування в межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил та затвердженої проектно-технічної документації. Межі земельних ділянок прибудинкових територій встановлюються за проектами розподілу цих територій відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації. Затверджений відповідними органами місцевого самоврядування за місцем розташування цих ділянок проект поділу земель території мікрорайону (кварталу), групи будинків є підставою для розробки проектів відведення земельних ділянок прибудинкових територій будинку (будинків) цього мікрорайону (кварталу).

У проекті поділу території мікрорайону, виходячи з існуючої ситуації, встановлюються також території спільного користування, які знаходяться у спільній частковій власності. Утримання та використання вказаних територій здійснюється відповідно до угод, укладених зацікавленими об’єднаннями власників, які створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, що перебуває у загальному користуванні (далі - об’єднання власників будинків). Ці території не підлягають поділу на місцевості.

У складі прибудинкових територій також визначаються об’єкти, які використовуються сторонніми користувачами (спільні проїзди, наскрізні проходи у будовах тощо), їх межі. У проекті встановлюються сторонні користувачі. До цих об’єктів відносять окремі ділянки (ігрові майданчики, майданчики для занять фізичною культурою, для тимчасового зберігання автомобілів, господарських цілей, вигулювання собак), об’єкти загального призначення для групи будинків кварталу, мікрорайону. Земельні ділянки, необхідні для реконструкції, ремонту та експлуатації існуючих магістральних наземних та підземних інженерних мереж, передаються об’єднанням власників будинків у користування, інші види мереж надаються у власність з встановленими правилами експлуатації. Усі ці ділянки використовуються власниками землі з обмеженнями. Межі цихоб’єктів та особливості їх використання встановлюють у проекті поділу території (мікрорайону, кварталу) та подають у складі проектів відведення земельних ділянок прибудинкових територій.

У разі неможливості поділу території мікрорайону, кварталу, групи будинків, окремі складові якої створювалися для спільного обслуговування групи будинків, без ущемлення інтересів співвласників цих будинків та порушення чинних норм і проектно-технічної документації прибудинкова територія об’єднується в одну земельну ділянку, яка переходить у спільне користування або спільну часткову власність співвласників будинків.

Проект поділу території є містобудівним обґрунтуванням виділення прибудинкових територій. Він розробляється на підставі проекту забудови території опорного (чергового) плану з урахуванням рішень містобудівної документації і містить графічний матеріал - план поділу прибудинкових територій, який виконується на відкоригованому топографо-геодезичному плані, і пояснювальну записку.

Але в тих випадках, коли на території мікрорайону (кварталу, групи будинків) є ділянки, не освоєні згідно з містобудівною документацією, або наднормативні надлишки території, необхідно встановити їх межі як резервних ділянок.

Економічна ефективність заходів щодо встановлення меж прибудинкових територій виражається додатковим надходженням у державний бюджет коштів за рахунок оплати земельного податку за прибудинкові території. Нагадаємо, що нині земельний податок сплачується лише за ділянку, на якій стоїть будинок, а встановлення та закріплення меж прибудинкових територій дозволить підвищити вартість нерухомості і збільшити надходження в державний бюджет України.

Управління землями природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення.До земель природно-заповідного фонду належать ділянки суші і водного простору з природними компонентами та об’єктами, які мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та інші цінності.

Сюди входять природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки - пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. До цієї категорії земель відносяться землі іншого природоохоронного призначення. Ними можуть бути земельні ділянки водно-болотних угідь, які не увійшли до земель лісового і водного фондів, а також земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство екології та природних ресурсів України. Для забезпечення державного управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду можуть створюватися спеціальні підрозділи Міністерства екології та природних ресурсів і його органів на місцях.

Управління природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, регіональними ландшафтними парками, ботанічними садами, дендрологічними парками і зоологічними парками загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями.

Спеціальні адміністрації можуть створюватись також для управління ботанічними садами, дендрологічними парками, зоологічними парка ми загальнодержавного значення та парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва за рішенням органів, у розпорядженні яких вони перебувають.

До складу спеціальної адміністрації з управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування.

Управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами, організаціями, у розпорядженні яких перебувають ці території та об’єкти.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» право на участь в управлінні територіями та об’єктами природно-заповідного фонду мають об’єднання громадян, статутами яких передбачена діяльність у галузі охорони навколишнього середовища шляхом:

• сприяння державним органам в їх діяльності у цій сфері;

• участі у встановленому порядку у проведенні екологічної експертизи об’єктів, що негативно впливають чи можуть вплинути на стан територій та об’єктів природно-заповідного фонду; участі у контролі за додержанням режиму таких територій та об’єктів;

• здійснення відповідно до законодавства України інших заходів, передбачених їх статутами.

У системі управління землями природно-заповідного фонду важливе місце належить фінансуванню заходів щодо природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків.

Причому фінансування заходів на землях природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється за рахунок державного бюджету України. Для цієї мети можуть також залучатись кошти республіканського бюджет) Автономної Республіки Крим (АРК), місцеві: бюджетів, позабюджетних і благодійних фонд:; кошти підприємств, установ, організацій та громадян.

Фінансування заходів щодо регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків місцевого значення здійснюється за рахунок республіканського бюджету АРК та місцевих бюджетів. Для цієї мети також можуть затрачатись кошти позабюджетних і благодійних фондів тощо. Витрати, пов’язані із забезпеченням охорони заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ тощо, здійснюються за рахунок підприємств, організацій, установ, інших землевласників та землекористувачів, на території яких вони знаходяться.

Важливе значення в системі управління землями природно-заповідного фонду має надання податкових та інших пільг.

Так, кошти природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, а також підприємств, організацій, установ і громадян, у розпорядженні яких перебувають території та об’єкти природно-заповідного фонду інших категорій, що спрямовуються на здійснення заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, повністю звільняються від оподаткування.

Науково-дослідні роботи на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду оподатковуються в розмірі 50 відсотків нормативів, встановлених для загального оподаткування науково-дослідних робіт.

Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва регулюється Земельним кодексом та іншими законодавчими актами України.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки звільняються від сплати земельного податку.

Підприємства, установи, організації також звільняються від плати за землі, включені до складу заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ і парків - пам’яток садово-паркового мистецтва.

Крім того, для компенсації шкоди, заподіяної на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду внаслідок стихійних природних явищ чи промислових аварій і катастроф, проводиться обов’язкове державне страхування зацікавлених підприємств, установ та організацій.

З метою ефективного управління земельними ресурсами на землях природно-заповідного фонду ведеться державний кадастр території, який передбачає отримання відповідної інформації, що служить основою для прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень.

Згідно зі статтею 64 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» порушення законодавства України про природно-заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну відповідальність, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд несуть особи, винні у:

• нецільовому використанні територій та об’єктів природно-заповідного фонду;

• порушенні вимог проектів створення та організації території природно-заповідного фонду;

• здійсненні в межах території природно-заповідного фонду забороненої господарської діяльності;

• організації господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи;

• перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень;

• псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій природно-заповідного фонду тощо.

Отже, реалізація наведених заходів в системі управління земельними ресурсами забезпечить ефективне використання та охорону земель природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів.

Управління землями рекреаційного призначення. До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації туризму, проведення спортивних змагань, організації відпочинку населення. До таких земель відносяться земельні ділянки зелених зон міст та інших населених пунктів, туристичних, екологічних стежок, а також земельні ділянки при будинках відпочинку, пансіонатах, об’єктах фізичної культури і спорту, туристичних базах, земельні ділянки для дачного будівництва.

На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, яка перешкоджає використанню їх за цільовим призначенням, а також негативно впливає на природний стан цих земель.

Режим використання цих земель визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами відповідно до законодавства України та Автономної Республіки Крим.

Важливо зазначити, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, але у разі зміни форми власності на землю суб’єкти господарювання зобов’язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов’язання.

Рекреаційна діяльність на території національного природного парку здійснюється відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних компонентів і об’єктів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

При цьому рекреаційна діяльність організовується спеціальними підрозділами адміністрації парків, а також іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією парку.

Рекреаційна діяльність на території регіональних ландшафтних парків здійснюється на основі Проекту організації території регіонального ландшафтного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів та об’єктів, який затверджується державним органом, що прийняв рішення про організацію такого парку.

Рекреаційна діяльність на території зоологічних парків здійснюється згідно з Проектом організації його території, затвердженим органом, у підпорядкуванні якого перебуває зоологічний парк, за погодженням з:

· Міністерством екології та природних ресурсів України - щодо зоологічних парків загальнодержавного значення;

· органами Міністерства екології та природних ресурсів України на місцях - щодо зоологічних парків місцевого значення.

Фінансування заходів, надання податкових та інших пільг, відповідальність за порушення законодавства щодо територій рекреаційного призначення здійснюються за тією ж схемою, що й заходів на землях природно-заповідного фонду, оскільки землі рекреаційного призначення є складовою останніх.

Управління землями оздоровчого призначення. До земель оздоровчого призначення належать землі, які мають виражені природні лікувальні чинники: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей.

На землях оздоровчого призначення повинна бути заборонена будь-яка діяльність, яка б суперечила їх цільовому призначенню або могла б негативно вплинути на природні лікувальні властивості відповідної території.

З метою охорони природних якостей та лікувальних чинників курортних зон, запобігання їх псуванню, забрудненню встановлюються округи їх санітарної охорони.

У межах цих зон передача земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі в оренду, для діяльності, яка не сумісна з охороною природних лікувальних властивостей відповідних місцевостей, не дозволяється.

Оголошення природних територій оздоровчими зонами здійснюється Верховною Радою України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а їх природоохоронний режим визначається відповідно Кабінетом Міністрів України та урядом Автономної Республіки Крим на основі законодавства України.

Управління землями історично сформованих ландшафтів та історико-культурного призначення. До земель історично сформованих ландшафтів та історико-культурного призначення належать місцевості, які представлені історичними антропогенними ландшафтами і землями, на яких розташовані історико-культурні заповідники, меморіальні парки, кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, спорудb-: і пам’ятні місця, які пов’язані з історичними подіями, городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв тощо, архітектурні комплекси. залишки стародавнього розпланування і забудови міст, споруди сакральної архітектури, народної архітектури, садово-паркові комплекси і фонова забудова.

Вихідною регламентуючою базою управління землями оздоровчого призначення, в першу чергу, є Закони України «Про охорону навколишнього середовища» від 26.06.1991 p., «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р. та законодавчі акти, прийняті відповідно до нього, «Про плату за землю», Земельний кодекс України від 13.03.1992 p., ціла низка постанов Верховної Ради України, в тому числі постанова «Про програму перспективного розвитку заповідної справи України» від 22.09.1994 року тощо. При цьому більшість статей згадуваних законодавчих актів, які представляють механізм управління, є відповіддю на питання раціонального використання і охорони земель оздоровчого призначення.

Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони, аби запобігти шкідливому впливові на додержання режиму використання цих земель.

Історичні процеси, які відбувалися на території України, залишили свій слід у вигляді освоєних природних ландшафтів, які ще називають «культурними», щоб підкреслити їхній зв’язок з розвитком історичних процесів.

З кожним роком все відчутніший антропогенний вплив на структуру ландшафтів. Внаслідок надмірного розорювання, вирубки лісів, розробки корисних копалин тощо набрали розвитку водна ерозія, а відтак замулення річок. У деяких промислових регіонах України (Донецька, Кіровоградська, Луганська області) залишилися лише сліди колишніх природних ландшафтів. Переважно ці регіони є сукупністю антропогенних ландшафтів.

Історичні ландшафти є різновидністю антропогенних ландшафтів. Найбільша стійкість властива тим історичним ландшафтам, створення яких безпосередньо змінювало геоморфологічну структуру вихідного ландшафту.

Ландшафти, на яких працює сучасна потужна сільськогосподарська техніка, втрачають свій попередній вигляд. Індустріалізація будівництва також створює сельбищні ландшафти нового типу. Таким чином, історичні ландшафти формуються безперервно, відображаючи розвиток суспільства. Вони змінюються в ході історичного розвитку, наприклад, у процесі будівництва і територіального розвитку міст.

Історичні ландшафти поділяються на типи залежно від видів діяльності, які послужили їх ньому формуванню: садово-парковий, сільськогосподарський, інженерно-технічний, військовий, меморіальний тощо.

В Україні дуже добре збереглися всесвітньо відомі історичні садово-паркові ландшафти, такі як Софіївський (м. Умань) і Тростянецький парки.

Особливий інтерес викликає сільськогосподарський тип історичних ландшафтів. Сільськогосподарські ландшафти займають обширні території, створюючи певний вигляд цілих регіонів. В основі формування цього типу ландшафтів здавна було намагання раціонально використовувати місцеві природні умови. Так, у горбистих і гірських районах невеликі поля розміщуються на схилах, розміри і конфігурація залежить від орієнтації та крутизни рельєфу. У результаті використання сільськогосподарських ландшафтів поступово згладжується поверхня землі, зм’якшуються перепади, обриви, неглибокі виїмки. Проводяться також культуртехнічні роботи для очищення угідь від каміння тощо.

Поки що історичні сільськогосподарські ландшафти як самостійні об’єкти не охороняються. Але вони переважно входять до складу зон пам’яток історії та культури, історичних поселень, заповідників, природних парків, ансамблів, які охороняються.

Одним з найбільш стійких є група інженерно-технічних історичних ландшафтів. Серед них кар’єрно-відвальні комплекси, дороги з насипами, виїмками, греблями, промислові водойми і гідроенергетичні споруди, каскади ставків, канали тощо.

До військового типу історичних ландшафтів належать оборонні земляні вали, які дуже добре збереглися на околиці міста Немирова Вінницької області (VI ст. до н.е.), в Чернігові на схилах річки Десни. До військових ландшафтів відносяться поля великих битв із залишками оборонних комплексів. До них можна віднести історичні місця битви під Берестечком (1648 p.), Полтавської битви (1709 p.), бою під Крутами (1919 р.).

Останній тип історичних ландшафтів - меморіальний, який не має історичної єдності і композиційної цілісності. Цей тип формується поступово, кожна епоха вносить у нього різні зміни.

У своєму розвитку історичні ландшафти підпорядковуються закономірностям, які є спільними для всіх антропогенних ландшафтів. За тривалістю існування антропогенні ландшафти поділяються на такі групи:

• довговічні саморегулюючі ландшафти (існують декілька століть без підтримки людиною);

• багаторічні частково регульовані ландшафти (існують десятиліття, але потребують періодичного «ремонту»);

• короткотривалі регульовані ландшафтні комплекси (постійно підтримуються агротехнічними заходами).

До першої групи відносяться кургани, земляні вали, системи підпірних стін, терас, великі водойми - тобто всі ті ландшафти, при створенні яких утворився чітко виражений штучний рельєф, який забезпечує стійкість ландшафту.

До другої групи належать лісокультурні ландшафти, ставки, водойми, які попадають під замулення, паркові ландшафти.

До третьої групи належать оброблювані поля, плодові сади. Але це не означає, що короткотривалі ландшафти не можна охороняти як історичні. У результаті тривалого обробітку сільськогосподарських угідь споруджуються підпірні стіни, кам’яні огорожі, дренажні канави, дороги тощо, що в комплексі поступово закріплює відповідний ландшафт.

Динаміка розвитку історичних ландшафтів залежить від трьох основних причин:

Суспільного розвитку, в ході якого змінювалося землекористування і частково знищувалися попередні ландшафти;
Динаміки процесів, які відбувалися у природному ландшафті і продовжували свою дію в антропогенному ландшафті;
Ступеня перетворення ландшафтних компонентів, зокрема поверхні землі.

Аналіз динаміки розвитку історичного ландшафту дуже потрібний при його відтворенні.

Завдання збереження історичних ландшафтів знаходяться у необхідному протиріччі із завданнями використання земельних ресурсів. Вони в кожному окремому випадку повинні вирішуватися за допомогою особливого комплексу заходів, які дозволяють досягнути стану антропогенної рівноваги.

Будь-який збережений історичний ландшафт має певну цінність залежно від його місця у конкретній системі сучасного землекористування, особливо як рекреаційний резерв.

Проблеми збереження історичних ландшафтів у межах проектної межі населених пунктів вирішуються на рівні розробки проекту земельно-господарського впорядкування. При цьому потрібно врахувати, що порушення історичних ландшафтів у населених пунктах діляться на три категорії: функціональні, економічні і композиційні.

Функціональні порушення виникають через надмірне відвідування історичного ландшафту в умовах урбанізації. Це свідчить про те, що потрібно обмежити відповідні території розрахунковими критичними ємностями.

Екологічні порушення є наслідками зміни навколишнього середовища (зміна рівня ґрунтових вод, поступове накопичення забруднень у воді і ґрунті тощо).

Композиційні порушення виникають внаслідок висотної забудови, яка спотворює силует і композиційну цілісність попереднього ландшафту. Тому в проектних розробках необхідно виявити межі «басейнів видимості» у структурі рельєфу.

План земельно-господарського впорядкування населеного пункту як функція управління земельними ресурсами забезпечує раціональне використання історичного ландшафту в інтересах обслуговування жителів населеного пункту та в інтересах збереження ландшафту як історико-культурної та економічної цінності.

Виходячи з умов збереження фізичного стану нерухомих об’єктів, відстані від пам’яток історії та культури до транспортних та інженерних комунікацій треба передбачати (до проїзних частин магістралей швидкісного і безперервного руху, ліній метрополітену мілкого закладання) не менше:

в умовах складного рельєфу – 100 м.

на плоскому рельєфі – 50 м.

до мереж водогону, каналізації і теплопостачання (крім розвідних) – 15 м.

до інших підземних мереж – 5 м.

Варто відзначити, що в умовах реконструкції вказані відстані до інженерних мереж допускається скорочувати, але приймати не менше: до водних мереж - 5 м, до інших - 2 м. При цьому потрібно забезпечувати проведення спеціальних технічних заходів при провадженні будівельних робіт.

Проект планування і забудови міст, селищ і сільських поселень з цінною історико-культурною спадщиною може виконуватися тільки після відповідних передпроектних досліджень, на основі яких складаються історико-архітектурні плани і проекти зон охорони пам’яток історії та культури цих поселень. Ці документи як обов’язкові входять до складу генеральних планів.

При плануванні і забудові міських і сільських поселень треба врахувати зони охорони пам’яток історії та культури:

· охоронні зони, до яких входять території пам’яток (земельні ділянки пам’яток у їх історичних та природних межах) з доповненням ділянок прилеглих територій, у межах яких забезпечується фізична схоронність пам’яток та їх найближчого історичного оточення (середовища), а також оптимальні умови зорового сприймання пам’яток (у межах 350-500 м). У місцях концентрації пам’яток різних видів, об’єднаних спільністю планування, історичного середовища, ландшафту встановлюються групові (комплексні) охоронні зони;

· зони регулювання забудови, які прилягають до охоронних зон, що сприяють збереженню містобудівної ролі пам’яток в архітектурно-просторовій організації поселень;

· зони ландшафту, що охороняються, до яких входять вільні від забудови території, заплави, схили, пагорби, водойми, рослинність, у межах яких забезпечується схоронність історичного характеру ландшафту поселення і його зв’язків з навколишньою природою;

· ділянки історико-культурного шару, які охоплюють території давніх поселень (до XVIII ст. включно), що підлягають археологічним дослідженням.

При цьому навколо розкритих пам’яток археології, які підлягають музеєфікації, встановлюються охоронні зони, аналогічні охоронним зонам нерухомих пам’яток інших видів.

У стародавніх поселеннях на ділянках забудови і ландшафту, об’єднаних загальною планувальною та архітектурно-просторовою композицією, значно насичених пам’ятками різних видів і таких, що мають добру схоронність історичного середовища, встановлюються заповідні зони (території).

У місцях, пов’язаних з історичними подіями, з життям і діяльністю видатних особистостей, створюються заповідні історико-меморіальні зони.

Треба суворо дотримуватися режимів зон охорони, конкретизованих стосовно специфіки населеного пункту. У цілому на заповідні території та охоронні зони поширюється принцип регенерації середовища, на зони регулювання забудови - режим реконструкції з обмеженим, частковим і активним перетворенням середовища (табл.).

Для заповідників, заповідних територій і комплексних охоронних зон необхідно передбачати збереження історичного планування і забудови, історичного середовища і ландшафту, виведення промислових підприємств, майстерень, складів та інших дисгармонуючих споруд, які наносять фізичну та естетичну шкоду пам’яткам та їх середовищу. Належить не допускати прокладання комунікацій для транзитного транспорту, підземних інженерних мереж загальноміського значення, влаштування повітряних ліній електропередач, установлення торговельних кіосків, рекламних щитів та інших споруд, які порушують сприймання пам’яток і навколишнє середовище. Треба передбачати тільки відновлювально-реставраційні, консерваційні та ремонтні заходи, роботи щодо використання пам’яток і навколишньої історичної забудови, благоустрій території.

Нове будівництво може здійснюватися у межах завдань щодо доповнення характеру середовища, яке склалося історично, у тісному планувальному, масштабному та архітектурному погодженні з оточенням.

Треба передбачати включення заповідних територій і групових (комплексних) охоронних зон, які охоплюють історичне ядро поселень (ансамблі та комплекси), у систему загальноміських, селищних і сільських громадських центрів, пішохідних зв’язків, туристичних маршрутів.

Зони регулювання забудови повинні мати різний режим реконструкції, який залежить від історико-архітектурної цінності території, розташування її в структурі поселення. У їхніх межах треба передбачати збереження історичного планування (або його елементів), цінної забудови і ландшафту, умов зорового сприйняття пам’яток, знесення дисгармонуючих споруд. Нове будівництво регламентується за функціональним призначенням, за висотою і довжиною будинків, за композиційними прийомами, матеріалами, кольором і стильовими характеристиками; регулюється також благоустрій, озеленення та інші складові середовища.

У зонах ландшафту, що охороняється, треба передбачати збереження й регулювання рослинності, заходи щодо зміцнення берегових територій, схилів ярів, усунення будинків і споруд, які спотворюють історичний ландшафт. Проектування нових житлових районів, промислових та інших об’єктів у їх межах виключається.

Але у цих зонах можлива господарська діяльність, яка не спотворює ландшафт, не потребує зведення будівель (польові, городні роботи, сінокіс, випасання худоби тощо), використання зони для відпочинку населення з мінімальним благоустроєм (улаштування пішохідних доріг і майданчиків, освітлювальної арматури, місць відпочинку тощо).

На територіях з історичним культурним шаром треба враховувати необхідність проведення археологічних досліджень. При виявленні у процесі досліджень унікальних археологічних пам’яток (фундаментів стародавніх храмів, давніх похоронних споруд, печер, житлових комплексів і оборонних систем тощо) треба передбачати їх музеєфікацію.

Для пам’ятників історії та культури встановлюються охоронні зони. Для цього розробляються проекти меж та впорядкування цих зон. Межі охоронних зон визначаються з врахуванням існуючих вулиць, кварталів, скверів та історичної топографії місцевості. Мінімальна відстань межі охоронної зони від пам’ятника - 50 м.

В охоронній зоні забороняється будівництво нових споруд, знесення, добудова або перебудова існуючих споруд, прокладання шляхів, розорювання земель, розробка кар’єрів тощо. Навколо пам’ятників історії та культури встановлюються також зони регулювання забудови. Межі зон регулювання забудови визначаються при складанні генеральних планів населених пунктів. При функціональному і будівельному зонуванні населеного пункту повинні вирішуватися питання кількості поверхів і щільності забудови суміжних територій з охоронними зонами. Поблизу пам’ятників в жодному разі не можна розміщати промислові підприємства, транспортні, складські та інші структури, які забруднюють території. Враховуючи особливу історичну цінність цих територій і з метою їх збереження для нас і для прийдешніх поколінь, варто б виділити окрему категорію «землі історично сформованих ландшафтів та історико-культурного призначення».

Управління землями в смугах прикордонного режиму.Відповідно до Указу Президента України від 16.12.1993 р. № 596/93 в Україні розроблена Комплексна програма розбудови державного кордону. Реалізація її вимагає великої кропіткої роботи, адже Україна межує з сімома державами. З 25 областей України 19 є прикордонними. Довжина державного кордону складає 4,5 тис. км, у тому числі українсько-російського - 1,7 тис. км. Це свідчить про досить великий транскордонний потенціал України і значний резерв земельних ресурсів, який у радянський період на західному кордоні зовсім не використовувався. Враховуючи середню ширину прикордонної смуги 15 км, загальна площа її на західному кордоні складає щонайменше 1,4 млн. га.

Одним з основних завдань Комплексної програми розбудови державного кордону є вдосконалення правового регулювання діяльності органів державної виконавчої влади щодо підтримання режиму кордону, складовою частиною якої є управління землями прикордонних смуг. Користування землею, лісами та ведення іншої господарської діяльності у прикордонних смугах здійснюється таким чином, щоб забезпечити належний порядок на державному кордоні України, на що є пояснення в Законі України «Про державний кордон України» (ст. 18). Відповідно до цієї статті порядок здійснення усіх видів діяльності встановлюється компетентними органами за погодженням з прикордонними військами.

З метою забезпечення на державному кордоні належного порядку встановлюється прикордонна смуга, яка проходить вздовж кордону на його сухопутних ділянках, вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з врахуванням місцевих особливостей та умов, які визначаються Кабінетом Міністрів України.

У прикордонну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення, бо в ній встановлюється прикордонний режим, який регламентує правила в’їзду, тимчасового перебування, проживання, провадження робіт тощо. Прикордонний режим також поширюється на територію населених пунктів, які прилягають до державного кордону.

Ширина прикордонної смуги може бути змінена облдержадміністрацією за погодженням з Державним комітетом у справах охорони державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості, яка знаходиться в межах від лінії демаркації кордону до лінії прикордонних інженерних споруд. Демаркація кордону - це фактичне позначення на місцевості договірного (делімітованого) кордону через систему прикордонних знаків. Демаркація кордону проводиться на основі його делімітації, тобто кордон делімітується на карті, а демаркується на місцевості.

У разі зміни положення лінії кордону за взаємним погодженням сторін (обмін ділянками території, спрямлення тощо), втрати прикордонних знаків у результаті стихійного лиха та інших причин проводиться уточнення позначення кордону на основі раніше проведеної демаркації. Цей процес називається редемаркацією кордону.

В’їзд і перебування громадян України та інших осіб у місцевості між державним кордоном і лінією прикордонних інженерних споруд допускається, як виняток, лише за спеціальним дозволом відповідного підрозділу прикордонних військ.

Отже, користування земельними угіддями в прикордонних смугах через прикордонний режим досить складне. Постановою Кабінету Міністрів України «Про прикордонний режим» (від 27.07.1998 p., № 1147) вказується порядок провадження робіт у прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Управління земельними ресурсами в населених пунктах	\|	Принципи землеустрою

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.041 сек.