• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Управління земельними ресурсами в населених пунктах

Як уже згадувалося раніше, весь земельний простір України є надбанням її народу. Кожний квадратний метр землі повинен нести добробут у кожну українську сім’ю. Тому ефективне управління земельними ресурсами і є тим дієвим механізмом, від якого залежить багатство нашого народу.

Особливої уваги при цьому заслуговує управління земельними ресурсами в населених пунктах. Досить зазначити той факт, що хоч площа земель населених пунктів становить лише 11,5% земельного фонду України, але більше 70% загального земельного податку надходить до бюджету за рахунок сплати земельного податку за використання земель населених пунктів. Певна річ, це є вагомим вкладом у розв’язання соціально-економічних проблем у країні.

Наприклад, продаж права на оренду строком на 49 років ділянки площею 5,47 га, яка знаходиться при в’їзді в місто Київ (Чернігівський напрям), для будівництва пункту комплексного обслуговування та контролю за якісним станом автотранспорту (терміналу) дозволить поповнити державну казну на 2,6 млн. грн. Значно більшою ця сума буде в межах усієї країни. Але найголовніше при цьому те, що буде створено реального товаровиробника, господаря землі. Ось що нашій країні сьогодні потрібно. І при цьому не повинно виникати будь-яких сумнівів щодо доцільності формування широкої мережі землекористувань. Адже земельна реформа - це і є перерозподіл землі між зацікавленими юридич­ними чи фізичними особами, які здатні по-господарськи її використовувати.

В плані реформування земельних відносин у населених пунктах зроблено чимало. Про це свідчить той факт, що процес формування ринкових відносин в Україні набув соціально орієнтованого напряму, організаційного та правового забезпечення використання земель у населених пунктах. Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» започатковано приватизацію земельних ділянок, купівлю-продаж землі та ін.

У результаті, в населених пунктах нині започатковано виконання цілого комплексу землевпорядних робіт, а саме:

· встановлюються межі населених пунктів;

· здійснюється інвентаризація земель;

· виконуються роботи з грошової та експертної оцінки земель;

· виконуються робота із землевпорядкування та виготовлення планово-картографічних матеріалів;

· проводиться розмежування форм власності на землю та встановлюються прибудинкові території тощо.

Але поруч з цими позитивними процесами існують глибокі проблеми землекористування в населених пунктах.

Так, відсутність фінансування, по суті, стала причиною «замороження» виконання згаданих робіт. Іноземні інвестиції через законодавчу невизначеність не поступають у тому обсязі, який потрібен для здійснення земельної реформи. Трансакції із земельними ділянками відбуваються надзвичайно повільно, оскільки зацікавлені в цьому юридичні і фізичні особи займають позицію очікування ліпших часів.

В Україні відсутня чітка система реєстрації прав на землю і нерухомість, немає чітких прозорих правил і гарантій прав власників землі, не сформовані ринкові основи визначення вартості землі та порядок застави земель під кредити банків, не визначені правові засади обігу земельних ділянок тощо.

Реформування нормативної бази щодо планування і забудови території відстає від потреб практики, оскільки існуюча система державного нормування в містобудуванні значною мірою, як вже зазначалося, успадкована від минулого періоду. Діючі норми у деяких випадках не відповідають умовам ринку, не співвідносяться з вартістю і цінністю землі, призводять до значних втрат територіальних ресурсів тощо.

Зрозуміло, що означені питання потрібно буде врегулювати відповідними законами України, державними нормами та місцевими правилами забудови.

Розуміючи важливість проблеми управління ічлями в населених пунктах, 4 лютого 2000 Президент України підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення», який встановлює такі основні напрями розвитку ринку землі в населених пунктах:

· безоплатну передачу земельних ділянок несільськогосподарського призначення у власність громадянам України та продаж цих земельних ділянок суб’єктам підприємницької діяльності;

· формування інфраструктури ринку землі, забезпечення її функціонування, створення умов для розвитку конкуренції, забезпечення прозорості операцій та зменшення інвестиційного ризику на цьому ринку;

· запровадження в Україні ефективної системи вивчення попиту та пропозицій, розвиток менеджменту та маркетингу на ринку землі;

· забезпечення оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення в ринкових умовах;

· створення механізму узгодження приватних, громадських, державних інтересів у процесі функціонування ринку землі;

· забезпечення правового захисту прав учасників ринку землі;

· удосконалення економічних, правових засад механізму функціонування та регулювання ринку землі, створення прозорої інформаційної системи для забезпечення функціонування і регулювання цього ринку.

Правда, реалізація основних напрямів потребує вирішення відповідних завдань, а саме:

· щодо безоплатної передачі земельних ділянок несільськогосподарського призначення у власність громадянам України та продажу цих земельних ділянок суб’єктам підприємницької діяльності:

1) розроблення та вдосконалення прозорого порядку відчуження земельних ділянок несільськогосподарського призначення і прав на них;

2) надання фізичним та юридичним особам можливості вибору різних дозволених видів функціонального використання земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

3) розроблення механізмів щодо конкурентних способів набуття права власності та права на оренду земельних ділянок (земельні аукціони, тендери, конкурси на право забудови, здійснення інвестиційних проектів тощо);

4) удосконалення процедур набуття права на забудову власниками та орендарями земельних ділянок;

5) удосконалення організаційно-правових механізмів надання концесій для будівництва та експлуатації транспортної та міської інженерної інфраструктур;

6) визначення особливостей реалізації права власності на землю у вільних економічних зонах і територіях пріоритетного інвестиційного розвитку;

· щодо формування інфраструктури ринку землі, забезпечення її функціонування, створення умов для розвитку конкуренції, забезпечення прозорості операцій та зменшення інвестиційного ризику на цьому ринку.

1) створення інфраструктури ринку землі, зокрема у складі земельних бірж, земельних банків та інших фінансово-кредитних установ, забезпечення умов для утворення підприємств, установ, організацій різних форм власності, що надаватимуть інформаційні, консультативні послуги, спеціалізованих навчальних закладів тощо;

2) сприяння створенню консалтингових і рієлторських підприємств та банку даних попиту і пропозицій на ринку землі;

3) створення державного реєстру земель у складі державного земельного кадастру;

4) визначення переліків і забезпечення оприлюднення інформації щодо розміщення, якісної характеристики, можливих напрямів використання та початкової ціни земельних ділянок, інвентаризацію яких проведено, для продажу їх із державної власності на конкурентних засадах;

· щодо запровадження в Україні ефективної системи вивчення попиту та пропозицій, розвитку менеджменту та маркетингу на ринку землі:

1) визначення та щорічного затвердження для кожного населеного пункту переліку земельних ділянок для їх можливого продажу і формування обсягів надходження коштів до бюджету від їх приватизації;

2) створення маркетингових фірм з обслуговування ринку землі та підготовки спеціалістів із земельного менеджменту;

3) періодичної публікації відомостей про попит і пропозиції на земельні ділянки, створення для цього, у разі потреби, спеціального друкованого органу;

· щодо забезпечення оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення в ринкових умовах:

1) запровадження незалежної системи оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення, прав на них, в тому числі в комплексі з об’єктами нерухомості;

2) створення механізмів забезпечення прозорості операцій на ринку землі та вільного доступу до визначення ринкової вартості земельних ділянок несільськогосподарського призначення та прав на них;

3) надання державної підтримки щодо підготовки та діяльності спеціалістів з експертної грошової оцінки земельних ділянок для обслуговування ринку землі;

4) організація державного регулювання діяльності фізичних та юридичних осіб, які проводять експертну грошову оцінку земельних ділянок (ліцензування, сертифікація, атестація тощо);

· щодо створення механізму узгодження приватних, громадських, державних інтересів у процесі функціонування ринку землі:

1) удосконалення механізму примусового викупу земельних ділянок для державних і громадських потреб;

2) запровадження системи громадського обговорення інвестиційних проектів розвитку інфраструктури та обслуговування територій;

3) організація розроблення місцевих правил забудови найбільш інвестиційно привабливих територій з визначенням можливих напрямів використання земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

4) формування раціонального землекористування та забезпечення ефективного використання земельного фонду несільськогосподарського призначення і методів його оцінки;

5) визначення порядку узгодження умов використання земельних ділянок несільськогосподарського призначення згідно з містобудівною документацією, місцевими правилами забудови;

6) розроблення економічних механізмів стимулювання власників, орендарів земельних ділянок щодо збереження та поліпшення екологічного стану земель несільськогосподарського призначення, а також історико-культурної спадщини та неприбуткового використання земельних ділянок для особистих соціальних, екологічних, історико-культурних цілей;

· щодо забезпечення правового захисту прав учасників ринку землі:

1) удосконалення системи компенсацій за нанесення збитків власникам чи орендарям земельних ділянок внаслідок обмежень щодо їх використання, попереднього і повного відшкодування власникам і орендарям вартості вилучених земельних ділянок, нерухомого майна та інших втрат;

2) встановлення гарантій прав власників землі у разі її вилучення для державних і громадських потреб;

3) забезпечення рівних можливостей громадянам та юридичним особам України щодо набуття прав власності та інших прав на земельні ділянки, а також іноземним фізичним і юридичним особам щодо набуття права на оренду земельних ділянок;

· щодо удосконалення економічного механізму функціонування та регулювання ринку землі, створення прозорої інформаційної системи для забезпечення функціонування і регулювання цього ринку:

1) розроблення механізмів залучення громадянами та юридичними особами України коштів з метою придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності та розрахунків за придбані земельні ділянки і забезпечення впровадження зазначених механізмів;

2) створення правових підстав для залучення до ринкового обігу прав на земельні ділянки несільськогосподарського призначення;

3) запровадження прогресивної шкали оподаткування земельних ділянок, які не використовуються за призначенням;

4) розроблення планів приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призначення з урахуванням містобудівної та землевпорядної документації, даних державного земельного кадастру;

5) розроблення схем приватизації земель із наступним коригуванням Генеральних планів, іншої містобудівної та землевпорядної документації;

6) забезпечення можливості одержання інвесторами інформації, необхідної для набуття права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення або права на їх оренду та умов їхнього використання.

Цілком очевидно, що для узгодження приватних, громадських, державних інтересів у процесі формування первинного і функціонування вторинного ринку земель здійснюється відповідне регулювання з боку органів державної влади та місцевого самоврядування.

Реалізацію державної політики у цій сфері здійснюють уповноважені на це центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування, відповідно, на загальнодержавному та місцевому рівнях.

Далі. На загальнодержавному рівні передбачається прийняття нормативно-правових актів з питань:

· розмежування земель державної і колективної власності;

· реєстрації земельних ділянок несільськогосподарського призначення, інших об’єктів нерухомого майна та прав на них:

· розподілу і перерозподілу земель;

· розроблення основних засад і способів приватизації земель;

· надання земельних ділянок несільськогосподарського призначення у користування державним підприємствам, установам, організаціям;

· примусового викупу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для задоволення державних чи громадських потреб;

· планування територій населених пунктів і розроблення місцевих правил забудови територій населених пунктів;

· удосконалення основних засад справляння плати за землю;

• ведення державного земельного кадастру;

· організації землеустрою і землевпорядкування;

· здійснення державного контролю за використанням землі власниками та орендарями земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

· вирішення земельних спорів.

Державне регулюванняна загальнодержавному рівні передбачає застосування економічних важелів впливу на ефективне та екологічно безпечне функціонування ринку земель. З цією метою передбачається опрацювання та застосування механізмів:

· введення спеціальної плати за неосвоєні землі за прогресивною шкалою залежно від строку володіння земельною ділянкою;

· оподаткування за прогресивною шкалою операцій з перепродажу земельних ділянок залежно від строків перебування земельної ділян­ки несільськогосподарського призначення у власності однієї особи з метою запобігання спекуляціям на ринку землі;

· оподаткування за прогресивною шкалою земельних ділянок, які тривалий час не використовуються за призначенням.

На місцевому рівні здійснюється регулювання питань:

· перерозподілу і використання земель відповідно до планів земельно-господарського устрою, містобудівної документації та місцевих правил забудови;

· оформлення і реєстрації прав на землю;

· справляння плати за земельні ділянки;

· спрямування коштів, отриманих від приватизації земельних ділянок, на розвиток соціальної сфери, сприяння формуванню адаптованого до вимог ринку землеустрою;

· здійснення землеустрою і землевпорядкування;

· здійснення моніторингу ринку земельних ділянок;

· виконання інших завдань, спрямованих на розвиток ринку земель несільськогосподарського призначення.

У системі управління земельними ресурсами населених пунктів важливе місце належить земельно-кадастровій інформації в складі автоматизованої системи ведення земельного кадастру.

Така інформація повинна давати повну характеристику всіх земельних ділянок та іншої нерухомості, яка пов’язана із землею. Інформація повинна виражати не тільки розмір землекористувань і забезпечувати реалізацію різного роду процесів у межах населених пунктів, але й запобігти виникненню земельних спорів, зменшенню витрат на передачу і погодження інформації, істотно підвищити оперативність обміну даними та їх вірогідність. Земельно-кадастрова інформація забезпечує один з основних принципів управління - принцип зворотного зв’язку. Якщо такої інформації не буде, то й управління як таке не відбуватиметься, оскільки, щоб управляти, потрібно володіти інформацією. Надійним джерелом отримання певної інформації служать матеріали кадастрового землевпорядкування.

Розглянемо організаційні особливості управління землями в населених пунктах.

Зміст та завдання кадастрового землевпорядкування в населених пунктах.В умовах ринкової економіки одним із важливих пріоритетів є правове забезпечення управління земельними ресурсами в населених пунктах. Успішному вирішенню цієї проблеми сприяють матеріали кадастрового землевпорядкування, які представляють процеси збору, узагальнення, реєстрації і розповсюдження інформації про власність, вартість землекористування, які здійснюються при реалізації політики в галузі раціонального використання земельних ресурсів. Без таких матеріалів жодного вірного управлінського рішення прийняти не вдасться.

У загальному вигляді кадастрове землевпорядкування повинно передбачати:

· кадастрову зйомку земельних ділянок;

· встановлення меж зон обтяжень і обмежень щодо використання земельної ділянки;

· відновлення меж земельних ділянок на місцевості;

· виготовлення кадастрового плану;

· формування списку фактичних землекористувачів і власників землі;

· наявність пояснювальної записки.

Такі матеріали служать доброю основою для прийняття управлінських рішень щодо використання землі в населених пунктах, інформацією для виявлення платників земельного податку та орендної плати за землю, фактичного використання земельних ресурсів та ін.

При виконанні робіт з кадастрового землевпорядкування вирішуються питання щодо розбіжності місцеположення меж, розміру земельних ділянок, визначення загальної площі земельних ділянок, кількісного складу земельних угідь та ін.

В існуючих Положеннях щодо земельно-кадастрової інвентаризації земель населених пунктів, вказівках щодо кадастрового землевпорядкування регламентуються методи і послідовність їх виконання, точність і детальність відображення кадастрових об’єктів. Матеріали кадастрових зйомок служать основою для підготовки та видачі державних актів на право власності або право користування землею, виготовлення кадастрових планів (карт), на яких відображаються поточні зміни у землекористуваннях (межі земельних ділянок і склад земельних угідь, межі обмежень і обтяжень, дані грошової оцінки земель, зонування територій населених пунктів, розмежування державної, комунальної і приватної форм власності на землю та ін.).

Треба сказати, що виконання кадастрових зйомок вимагає високої кваліфікації виконавців, оскільки ефективне управління земельними ресурсами в містах повинно опиратися тільки на достовірну, якісну продукцію кадастрових зйо­мок. У цьому зв’язку потрібно законодавчо закріпити правову персональну відповідальність виконавців (землевпорядників, геодезистів та ін.) за допущені помилки в їх роботі. Це означатиме, що виготовлення якісної кадастрової спра­ви, до якої входять технічні, правові, економічні, екологічні документи, буде важливим інструментом управління земельними ресурсами.

Встановлення меж земельних ділянок на забудованих територіях.Досвід управління земельними ресурсами свідчить, що кожний суб’єкт управління повинен володіти знаннями землевпорядного процесу всього ланцюга землевпорядних робіт.

Тільки глибоке розуміння цього процесу дозволить прийняти оптимальні управлінські рішення щодо використання земельних ділянок. Зупиняючись коротко на проблемі встановлення меж земельних ділянок в існуючій забудові, слід зазначити, що суб’єкт управління повинен знати, що система землевпорядних заходів щодо встановлення меж земельних ділянок, визначення прав власності на землю, обмежень і сервітутів передбачає:

· розробку проектів поділу території кварталу (мікрорайону);

· техніко-економічне обґрунтування розміру земельної ділянки;

· визначення та встановлення на місцевості меж земельної ділянки;

· визначення та опис меж об’єктів сервітутів і зон з особливим використанням земель;

· підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;

· проведення державної землевпорядної експертизи;

· реєстрацію прав, правових обмежень, обтяжень та сервітутів.

Поділ території на земельні ділянки та закріплення прав власності на них здійснюються на підставі розроблених і затверджених проектів поділу території кварталу (мікрорайону) з урахуванням існуючої мережі землекористувань та дотримання вимог щодо експлуатації будівель та споруд.

Проект поділу території може передбачити:

· розмежування та об’єднання земельних ділянок;

· випрямлення зовнішніх меж земельних ділянок тощо.

Розмежування полягає в поділі земельної ділянки, яка складається з реальних земельних часток, на декілька інших. Але важливо зазначити, що земельна ділянка, необхідна для розміщення та обслуговування будинків чи споруд, які перебувають у власності декількох осіб, розподілу на місцевості не підлягає і належить цим особам на праві спільної часткової або сумісної власності. При цьому видається один правовстановлюючий документ, до якого додається перелік співвласників із зазначенням їхніх земельних часток. У випадку, коли існуючу земельну ділянку перетинає юридично встановлена червона лінія, то ділянка поділяється на дві частини, кожна з яких оформляється як самостійна ділянка.

У землевпорядному виробництві трапляється багато випадків, коли суміжні земельні ділянки об’єднуються, в результаті чого права на них анулюються і оформляється право на нову земельну ділянку.

Забудована територія, окремі елементи якої (проїзди, тротуари та ін.) створювалися для спільного обслуговування групи будинків, об’єднуються в одну земельну ділянку, яка належить власникам будинку на правах спільної власності з обов’язковим встановленням реальних або ідеальних земельних часток.

Виконуючи кадастрові зйомки, дуже часто доводиться приймати рішення щодо випрямлення зовнішніх меж земельних ділянок. Певна річ, ця робота здійснюється за згодою власників чи землекористувачів, майнові інтереси яких пов’язані з цими ділянками.

Прийнято вважати, що якщо при випрямленні меж зміна площі кожної із земельних ділянок не перевищує 6 відсотків, то земельна власність залишається незмінною і права власників не анулюються. У випадку, коли це відхилення більше 6 відсотків, такий факт розглядається як скасування старої та утворення нової земельної ділянки, про що готується новий розпорядчий документ на право власності чи користування земельною ділянкою.

Треба зазначити, що встановлення меж земе­льних ділянок, розташованих в одному кварталі, має проводитися одночасно для всіх ділянок. Але будь-які зміни меж земельних ділянок реєструються у відповідних документах та посвідчуються печаткою на плані меж земельної ділянки.

На підставі встановлених на місцевості меж земельних ділянок після проведення державної землевпорядної експертизи видаються документи, які посвідчують право на землю. Власне, з цього часу земельна ділянка стає об’єктом управління, незалежно від того, чи її розмір 1 м². чи 100 гектарів.

Земельно-господарське впорядкування як механізм управління земельними ресурсами. Умови ринкової економіки зініціювали розробку проектів землевпорядкування в населених пунктах, які в дореформений період не розроблялися.

При цьому Генеральні плани забудови за своїм завданням, змістом, юридичною невизначеністю вже не можуть служити документом, який регулює використання земель, а, отже, і не може безпосередньо впливати на використання земельних ділянок. Здебільшого ці плани взагалі дуже легко обійти при прийнятті конкретних управлінських рішень щодо використання та охорони землі.

По суті між Генеральним планом і практичним управлінням земельними ресурсами лежить невпорядковане правове поле, в результаті чого потенційний інвестор або власник чи користувач землі позбавлені необхідної інформації для обґрунтованого вирішення питань найбільш ефективних капіталовкладень у землю, що, в свою чергу, гальмує економічний розвиток конкретної території. Існуючі методи управління використанням земель населених пунктів, успадковані з дореформеного періоду, вже не відповідають сучасним вимогам. Виникла необхідність суттєвих змін у напрямку застосування демократичних та ринково орієнтованих механізмів формування та прийняття управлінських рішень щодо використання земель населених пунктів.

Генеральний план міста є документом планування забудови, який обґрунтовує напрямки бажаного територіального розвитку населеного пункту, функціональну структуру і будівельну цінність територій, принципові вирішення розміщення об’єктів загального значення, транспортного обслуговування, організації дорожнього руху, інженерного облаштування і благоустрою, захисту території від небезпечних природних і техногенних процесів, охорони природної та історико-культурної спадщини, черговості освоєння території. Він є лише містобудівним документом та орієнтований на вирішення питань планування містобудівного процесу. Звідси в завдання і зміст Генерального плану не входять такі важливі питання правового характеру, як обґрунтування, встановлення, визначення та юридичне закріплення межі населеного пункту, функціональне зонування території, збереження цінних продуктивних земель, збір та аналіз відомостей про правовий режим використання земель, економічний аналіз доцільності залучення нових територій під забудову, вилучення земель для державних і громадських потреб, відповідних процедур державного та громадського управління земельними ресурсами, формування і ліквідації землекористувань та землеволодінь, обліку кількості та якості земель, їх грошової оцінки, матеріали і відомості для оподаткування земель, контролю за використанням та охороною земель, інші питання землевпорядного та земельно-кадастрового характеру.

У ході земельної реформи управління земельними ресурсами спільно з організацією містобудівного процесу створюють конфлікт між приватними, громадськими, державними інтересами. Навіть в умовах вільної ринкової орієнтації власник земельної ділянки не може використовувати її лише на свій розсуд, незважаючи на права інших власників та територіально-державні інтереси. Адже в Конституції України (ст. 13) чітко визначено, що власність зобов’язує використовувати її без шкоди людині і суспільству. Використання власності не може обмежувати права та свободи громадян, шкодити інтересам суспільства, погіршувати економічну ситуацію і природні якості землі. Тому в умовах приватизації і розширення інституту власників землі та іншої нерухомості роль державного управління земельними ресурсами не зменшуватиметься і має враховувати новий управлінський механізм. На місце багатоступеневих проектних процедур і жорстких адміністративних рішень запроваджується переважне саморегулювання на підставі свідомого вибору власником або інвестором найбільш прийнятних не тільки для них, але й для суспільства варіантів використання конкретної території.

Плани земельно-господарського впорядкування населеного пункту законодавчо визначені основним механізмом і правовою основою управління земельними ресурсами. У сучасних умовах вони потребують змістовного вдосконалення, поглиблення і розвитку з метою посилення їх юридичної значимості відповідно до потреб сьогодення.

Розробка сучасного плану земельно-господарського впорядкування як правової основи прийняття управлінського рішення повинна охоплювати:

· аналіз та обґрунтування формування територіальних утворень, юридичне закріплення їх меж;

· поділ земель на зони за використанням відповідно до цільового призначення;

· організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдосконалення структури територій, облаштування земель, поліпшення їх якості, рекультивації і консервації, інженерного захисту;

· визначення необхідності та обсягів економічного стимулювання щодо раціонального використання й охорони земель та відшкодування збитків;

· підготовку вихідних даних для обчислення розмірів земельного податку та орендної плати, надання пільг із земельного оподаткування, обґрунтування і прогнозування загального обсягу земельного податку;

· заходи щодо забезпечення режиму використання земель в охоронних і захисних зонах, відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам внаслідок встановлення відповідних обмежень у використанні земель;

· визначення напрямів ресурсоощадної, особливо щодо цінних продуктивних земель, та природоохоронної діяльності;

· підготовку пропозицій щодо тимчасового використання земель резервного фонду.

Що ж треба для того, щоб такий план був втілений в реальне життя?

Однією з перших умов є набір несуперечливих та природно доповнюючих один одного документів використання і забудови території, характерних для того чи іншого населеного пункту.

Підкреслюємо, що розв’язати цю проблему можна, в першу чергу, шляхом:

• економіко-планувального зонування території за цільовим використанням земель і забудови, або так званого «зонінгу»;

• визначення єдиних для кожної із зон правил планування і забудови земельних ділянок;

• перерозподілу земельних ділянок.

Економіко-планувальне зонування території полягає у визначенні найбільш доцільного її використання і забудови, взаємного територіального розміщення встановлених зон, визначенні планувальних параметрів і стандартів забудови земельних ділянок у кожній зоні. При цьому повинні забезпечуватись функціональна, планувальна, соціально-економічна, екологічна, естетична та інші сумісності всіх видів її використання та забудови. Кожна така планувальна зона, яка є складовою населеного пункту, повинна представляти функціональну цілісність і нести в собі економічну, екологічну, соціальну та іншу обґрунтованість.

Світовий досвід розвинутих країн показує, що в ринкових умовах «зонінг» є найбільш досконалим механізмом управління використанням земель. Впровадження цього механізму в умовах ринкової економіки забезпечить більш сприятливі умови для формування ринку землі та нерухомості.

Варто зазначити, що типи зон, їх кількість у кожному конкретному випадку визначаються індивідуально, як і види використання землі і забудови в зоні кожного типу.

Обов’язковою умовою земельно-господарського впорядкування є встановлення особливого режиму використання земель, а саме:

· у санітарно-захисних зонах шкідливих і небезпечних промислових підприємств;

· у зонах санітарної охорони курортів;

· у водоохоронних зонах;

· у зонах охорони ландшафту і заказниках, природних національних парках, пам’ятках історії та культури;

· у культових зонах;

· у сейсмічних зонах та зонах руйнування земної поверхні та ін.

Таке економіко-планувальне зонування, як уже зазначалося, є особливо ефективним в умовах ринкової економіки, оскільки ринок визначає, як використовувати ту чи іншу земельну ділянку.

Власне такий досвід можна запозичити з Росії, де на приватизованій землі дозволяється будь-яка діяльність, не заборонена законом. Але ця діяльність повинна вписуватися в рамки вимог певної планувальної зони.

Наприклад, у житловій зоні котеджної забудови нелогічним є розміщення багатоповерхового готелю; у курортній зоні - заводу чи фабрики; у житловій зоні багатоповерхової забудови - котеджів тощо. Дуже доброю ознакою сьогодення є те, що такий «зонінг», або місцеві правила забудови, затверджено у м. Чернігові, триває їх розробка у Києві, Одесі, Черкасах, Львові, Полтаві.

З виокремленням видів використання землі в тій чи іншій планувальній зоні реально виникає питання перерозподілу земельних ділянок. Адже стихійне формування мережі землекористувань у населених пунктах як прямий наслідок коман­дно-адміністративного режиму нашого суспільства в минулому призвело до необґрунтованих параметрів землекористувань, їх просторового розміщення, відсутності оцінки їх впливу на навколишнє середовище, що абсолютно не узгоджується з вимогами ринкової економіки. Тільки системний підхід при організації мережі землеволодінь і землекористувань, створення умов для оптимальної організації їх співіснування між собою буде адаптованим до умов ринку. Це означає, що при перерозподілі землі повинні встановлюватись оптимальні параметри землекористувань і землеволодінь, розміщення в просторовому середовищі, виходячи з господарсько-виробничої діяльності, оцінюватись вплив на навколишнє середовище, відповідність забезпечення належних соціально-економічних, естетичних та інших умов для жителів конкретного населеного пункту.

Наші дослідження свідчать, що приблизно десять відсотків землекористувань таких великих міст, як, наприклад, Київ і Львів, відповідають своїм науково обґрунтованим параметрам, просторово-територіальним вимогам розміщен­ня. Решта вимагає вдосконалення через перерозподіл земель між існуючими і новоствореними власниками і землекористувачами, поліпшення конфігурації земельних ділянок тощо.

При цьому норми проектування та методичні вимоги до складання плану земельно-господарського впорядкування повинні випливати з чинних законів, нормативної та методичної бази, при яких враховуються регіональні та локальні особливості населених пунктів, а сама проектна документація розглядається і затвер­джується відповідними місцевими радами. У разі складання плану земельно-господарського впорядкування як розділу генерального плану він розглядається і затверджується у складі генплану.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. А. Видання прав актів управління
6. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
8. Адаптивні організаційні структури управління.
9. Адміністративне право і державне управління.
10. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
11. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
12. Адміністративні методи управління

Переглядів: 2576