ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Приєднання українських та білоруських земель до Литви суттєво вплинуло на структуру її державної влади, яка в багатьох відношеннях копіювала систему державних органів Київської Русі.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь (з другої половини XV ст. — господар). Він був монархом, але владу передавав на змішаних підставах спадкування: обирали одного з синів Великого князя. В його руках була вища законодавча, виконавча та судова влада, він очолював збройні сили, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами.

Значне місце в структурі державної влади мали удільні князі. Нащадки князів Київської Русі, а пізніше Гедиміновичі були верховними правителями своїх земель. З прийняттям привілею 1434 року князі в своїх землях стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.

Важливим органом була рада при князі, яка отримала назву " пани -рада", Спочатку до неї входили тільки васали князя. Після Кревської унії всклад ради ввійшли католицькі єпископи, пізніше і вищі посадові особи центрального управління: канцлер, під-канцлер, гетьман, маршалки та ін.

Спочатку пани-рада була консультативним органом, як колись рада при київському князі, з часом її роль посилюється, і в 1492 році видається привілей, яким дещо обмежується влада Великого князя. Так, він не міг без пани-ради призначати послів у іноземні держави, вищих урядовців на українські землі, приймати і скасовувати закони. Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики він також повинен був вирішувати з пани-радою.

Вступ до пани-ради був відкритий лише для католиків, хоч траплялись винятки. Наприклад, князь Острозький, який був православним, перебував у членах цього органу. В XVI ст. в пани-раду входило до 80 урядників. Велика кількість членів пани-ради робила її громіздким та негнучким органом влади. Раду було важко скликати. Зокрема, з цієї причини Великий князь скликав Таємну раду з 8—10 ближніх осіб.

Прототипом феодальних з'їздів Київської Русі був Великий вальний сейм, який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Вперше він зібрався в 1507 році у зв'язку з наміром Великого князя одержати кошти у панів та шляхти на війну з Московським князівством. З часом Великі вальні сейми стали збиратися для розгляду інших важливих державних справ. Сейми породили привілеї шляхти, що звільняли цей стан від обов'язків платити податки. І Статут 1529 року вже визнав вальний сейм як державну установу.

Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах пани-ради. Його заступником буй маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був під-канцлер. Фінансами завідував земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники — старости. У великих містах, наприклад Києві, були не старости, а воєводи. В менші міста були призначені державці. Воєводства ділились на староства, або повіти. Територія повітів не була однаковою: менші повіти були в Литві, більші — в Україні.

Староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем великокнязівських господарств, які знаходились на території старости. Старости збирали податки, мали право суду, відповідали за оборону своєї території. Помічниками старост були возні, які виконували судові рішення, здійснювали привід в суд. У кожному повіті були хорунжі та городничі, які здійснювали нагляд за становищем великокнязівських господарств, шляхами тощо.

У кінці XIII ст. склались певні норми та традиції у відносинах між князями та Церквою. Удільні князі намагались використати Церкву, зокрема християнську символіку, для досягнення конкретної політичної мети. Так, наприклад, виокремлення Володимиро-Суздальського князівства в самостійну політичну одиницю супроводжувалось різними знаменнями. В оточенні Андрія Боголюбського була висунута теорія про особливе заступництво Богородиці за Володимирську землю.

Політичний розвиток Володимиро-Суздальщини супроводжувався боротьбою його князів та духовенства за церковний суверенітет з незалежністю по відношенню до Києва, традиційного центру православ'я.

В умовах роздробленості Київської Русі в другій половині XII — на початку XIII ст. реальна влада церковного керівництва в особі київського митрополита помітно впала. Проте глава Руської церкви зумів і в цих умовах зберегти за собою право освячення в сан єпископів та ряд інших привілеїв.

Вищою церковною інстанцією для Київської Русі був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан київського митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв'язки з Візантією, виступав у ролі її дипломатичного представника на Русі. Спроби деяких київських князів ставити митрополитами своїх людей зустрічали шалений опір у Константинополі. Візантія негативно ставилась і до вимог київських князів віднести до рангу святих (канонізувати) княгиню Ольгу, князя Володимира, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія. За цими вимогами візантійці вбачали прагнення послабити залежність Руської церкви від Константинополя.

У другій половині XІІІ ст. зв'язки Руської церкви з Візантією послабли. Не тільки Київська Русь, а й Візантія переживала не кращі часи. На початку XIII ст. Візантія лід натиском хрестоносців перестала існувати. Лише в 1266 році Михайлу Палеологу вдалося відвоювати Константинополь. Але становище відродженої імперії залишалось тяжким.

У нових умовах візантійська дипломатія вже не могла у відносинах з Київською Руссю дотримуватись колишнього курсу. В 1246 році патріарх призначив київським митрополитом Кирила — ставленика галицько-волинського князя Данила Романовича. Але вже після смерті Кирила в 1280 році патріарх знову призначає митрополитом грека Максима.

У цей час, не без участі володимиро-суздальських князів, дискутується питання про перенесення центра митрополії з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Максим спочатку займав обережну позицію. Церковний собор 1284 року під проводом Максима відбувся все-таки в Києві.

У 1299 році Максим під тиском володимирського князя переносить свою резиденцію з Києва до Володимира.

Патріархат несхвально поставився до цього кроку і тільки в 1354 році формально визнав нову резиденцію митрополита.

Переїзд Максима у Володимир став початком затяжного конфлікту в Руській церкві. Вже в 1303 році міста єпархій Галицько-Волинського князівства утворили митрополії, незалежні від володимирської. Візантія плекала надію, що Киш ще поверне собі минулу славу центру православ'я східного слов'янства. В1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав у цьому успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всієї Русі ще довго призначаються з Константинополя.

Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван III, хоча в Москві було вибрано свого митрополита. Отже, Москва все ще рахувалася з волею візантійського патріарха.

На українських землях процес занепаду православної Церкви продовжувався. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства перетворили митрополії і особливо єпископати в об'єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.

У другій половині XVI ст. посилюється переслідування православних. Як підкреслює Г. Лужницький, воно йшло трьома шляхами: 1) знищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; 2) зниженням престижу православної церкви; 3) почуттям сорому в зв'язку з належністю до цієї церкви.

Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVII ст. вона збідніла культурно, її література обмежувалася в основному церковно-богослужбовими книгами.

У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купівлю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але проявили себе як борці за відродження православної церкви, головним чином, в XVI ст. Найстарішим було Львівське братство, засноване приблизно в 1439 році. Зберігся його статут 1542 року.

Церковні братства повинні були дбати про зовнішній порядок у храмі, піклуватися про хворих. У відповідь на занепад освіти братства починають засновувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

Спочатку братства були переважно організаціями міського населення але з часом вони набувають значення всестанового характеру. До них належать шляхта і духовенство. В 1616 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким.

Братства рішуче виступали проти полонізації та католизації, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморального життя частини духовенства.

У ХV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. у Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім для України був вплив гуситського руху, мабуть, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Проникали в Україну і протестантські рухи, але глибокого впливу вони тут не мали.

Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову. Верхівка православного духовенства вороже ставилась до Реформації, оскільки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого — підривала авторитет православної Церкви, викликала критичне ставлення до неї.

Із середини XVI ст. розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був припинений натиском католицизму.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА	\|	Суд Головного литовського трибуналу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.108 сек.