• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

РОЗДІЛ 3 Економічна історія України

2.

Економічна криза 1929 – 1933 рр. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 р. ( небачена паніка на Нью-Йоркській фондовій біржі. Курс акцій стрімко покотився вниз - в 5 разів. Падіння курсу акцій тривало більше трьох років - найбільш катастрофічні наслідки, ніж в інших країнах ) , далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки. Гігантські масштаби й руйнівна сила кризи 1929-1933 р. пояснюється тим, що це була не звичайна, циклічна криза, які час від часу вражали капіталістичну систему, а криза самої системи монополістичного капіталізму Закони вільного ринку перестали працювати. Монополії, зацікавлені в збереженні високих прибутків, проводили політику високого завищення цін, тобто порушували ринкові закони. У цьому зв'язку варто підкреслити, що рівень монополізації виробництва в США до 1929 року склав близько 70%, а більше 1000 найменувань основних видів промислової продукції вироблялися на 1-2-х підприємствах країни.

За чотири роки кризи розорився 5671 банк, тобто п'ята частина всіх банків країни, збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, близько 1 млн. фермерів. Тому мільйони громадян втратили свої робочі місця, накопичення, майно, стали безробітними, жебраками ( у 1933 р. - 17 млн.чол в світі ). Депресія виявилася у перевиробництві товарів і, щоб стримати падіння цін, скоротили запаси товарів шляхом їх знищення: спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Гігантська руйнівна сила кризи виявилася насамперед у винятково різкому падінні виробництва в промисловості. Виплавка сталі знизилася за 1929 -1932 роки більш ніж у чотири рази. Із 285 доменних печей в США у середині 1932 року діяло тільки 46. Падіння виробництва в автомобілебудуванні склало 80%.

Падіння виробництва в США виявилося більшим, ніж в інших капіталістичних країнах. Загальний рівень промислового виробництва в 1933р. упав у порівнянні з 1929р. на 46% , а виробничі потужності виявилися завантажені всього на одну третину. Промисловість країни була відкинута більш ніж на 20 років тому, до рівня 1911р.

Виникнувши в США, криза став швидко переростати у світову економічну кризу. Позначився великий експорт її капіталу, натиск її промисловості й сільського господарства на світовий ринок збуту, фінансова залежність ряду країн від американських банків, дія міжнародних монополій під егідою фінансових магнатів США. Все це поставило західноєвропейські, південноамериканські й азіатські країни під сильний вплив тих процесів, які відбувалися в економіці США.

Катастрофічне падіння виробництва, ріст числа безробітних привели до підвищення напруженості в суспільстві. Над провідними капіталістичними країнами нависла небезпека соціального вибуху. Активне втручання держави в економіку дозволило провідним капіталістичним державам вийти із кризового положення. Історія знає два варіанти виходу із кризи в 30-х роках 20 століття. Перший з них - установлення фашистської диктатури, повне підпорядкування економіки тоталітарній державі, орієнтування її на військові потреби.

Другий шлях - реформування економіки одночасно з рішенням соціальних проблем. Найбільш яскравим прикладом виходу із кризи мирним шляхом, без встановлення диктатури, є "новий курс" президента США Ф. Рузвельта.

З 1929 по 1933 рік у влади в США перебувала адміністрація на чолі із президентом Гувером. Уряд, названий "кабінетом мільйонерів", піклувався в основному про благополуччя монополій й ігнорував соціальні програми. Внутрішня причина кризи – відсутність будь-якого контролю держави за економікою. Адміністрація президента США Г.Гувера вперто відмовлялася від втручання в справи економіки. Натомість в країні було введено “ сухий “ закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом’якшити дію депресії. Цей захід мав протилежне значення – в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття “ сухого “ закону. Гувер був рішучим противником ведення державної допомоги безробітним, бо вважав що це принизить “ стійкість американського характеру “. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний вибух – масові страйки, “ голодні “ походи безробітних на Вашингтон. Становище США стало критичним. У результаті, в 1933 році Гувер програв у боротьбі з іншим кандидатом у президенти - Ф.Рузвельтом. Ще в ході передвиборної кампанії Рузвельт сформував "мозковий трест", що розробив теорію "нового курсу".

Теоретичною базою "нового курсу" з'явилися погляди англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса. Основна ідея - необхідність активного втручання держави в економічне життя, формування такого державного бюджету, доходи якого дозволяли б ефективно втручатися в економічний розвиток, згладжувати соціальні протиріччя.

9 березня 1933 року Рузвельт скликав спеціальну сесію конгресу. Робота сесії тривала більше трьох місяців. За цей час конгрес прийняв безліч законів, які охопили майже всі сторони життя США.

Основу будь-якої економіки становить фінансова система. Тому першим із законодавчих актів, прийнятих конгресом був "Надзвичайний банківський акт". Були закриті всі банки й проведено ретельну ревізію. У результаті одержали право продовжити роботу тільки платоспроможні банки (приблизно 1/3 від існуючих).

Ядром "нового курсу" було реформування промисловості. Згідно прийнятого конгресом "Закону про оздоровлення національної промисловості" була створена Національна адміністрація оздоровлення промисловості на чолі з генералом Джонсоном. Вона провела примусове картелювання промисловості на чолі з генералом. Було створено 17 промислових груп, вони прийняли „ Кодекс чесної конкуренції ” ,згідно з яким встановлювали ціни, умови кредиту, обсяг випуску продукції й ринки збуту. Заборонявся продаж продукції нижче встановлених цін.

Був установлений мінімум заробітної плати й максимальна тривалість робочого дня. Укладання колективних трудових договорів стало обов'язковим.

В результаті введення цих законів уже навесні 1934 року почався підйом виробництва в промисловості. Підприємства, що повністю виконували закони, одержували право пільгового збуту продукції. Виконання цих законів дозволило найбільш правильно переорієнтувати економіку з урахуванням можливостей збуту продукції й інтересів держави.

Іншою серйозною проблемою для США була величезна армія безробітних. Для врегулювання цієї проблеми була утворена Адміністрація суспільних робіт на чолі з міністром внутрішніх справ Г.Ікенсом. Навесні 1933 р. почали створюватися трудові табори для безробітних. У них було зайнято понад 10 мільйонів чоловік. На здійснення програми суспільний робіт уряд виділив 13 мільярдів доларів. На початку 1934 року була утворена Адміністрація цивільних робіт на чолі з Г.Гопкинсом. Вона забезпечила роботою ще 4 мільйонів безробітних.

За 4 роки існування трудових таборів, зайняті в них безробітні, працюючи за житло й харчування побудували 755 миль доріг, 75 тисяч шкіл, 584 аеродромів, 3700 стадіонів, 12 мільйонів футів каналізації, безліч ферм. Була проведена повна електрифікація сільської місцевості, облаштованість національних парків.

Створення трудових таборів дозволило безробітним вижити в умовах кризи, зм'якшити соціальну напруженість, і вести роботи, що вимагають великого вкладення робочої сили. Ці ж роботи, виконані будівельними компаніями, коштували б державі набагато дорожче.

В міру підйому виробництва й створення нових робочих місць, програма суспільних робіт припинилася.

Бувув прийнятий закон про соціальне страхування, що встановлював пенсії для робітників старше 65 років, допомоги з безробіття, пенсії інвалідам, сиротам і вдовам, що втратили годувальників тощо.

В ракурсі "нового курсу" проводилася й зовнішня політика США. З ініціативи Рузвельта в жовтні 1933 року були встановлені дипломатичні відносини та режим найбільшого сприяння в торгівлі зі СРСР. Цей крок дозволив США придбати перспективного й чесного зовнішнього партнера.

Таким чином, політика "нового курсу", проведена американською адміністрацією на чолі із президентом Рузвельтом з'явилася ефективним способом подолання економічної кризи. "Мозковому тресту" Рузвельта вдалося зрозуміти необхідність активного втручання держави в економіку країни, і зробити це, уникнувши соціальних потрясінь. Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Вже в 1934 р. США подолали кризу.

У Великобританії економічна криза почалася у 1929 р. вперше з’явилися труднощі в одержанні кредитів, важче реалізовувалася продукція. Тому на ринках нагромаджувалися товари, ціна на які різко знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. За 1929 – 1933 рр. промислове виробництво скоротилося на 25 %, виплавляння чавуну - на 50%. Занепад господарств тривав до 1933 р.

Франція уникнула в 1929 р. руйнівної сили світової кризи, однак її симптоми з’явилися у 1930 р. спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження “ лінії Мажіно “: за 1929 – 1934 рр. будували 750 ти кілометрову залізнобетонну фортецю на кордоні між Францією та Німеччиною. ( відомо, що ці витрати були марними, бо гітлерівські війська, обійшовши фортецю з флангів, захопили її без бою ). Безробітних було значно менше, ніж у США та Великобританії ( близько 1 млн.чол ). За роки кризи випуск промислової продукції знизився на 1/3, збанкрутувало понад 10 тис.підприємств, 100 тис. торгових фірм, рівень життя народу знизився втроє. Уряду Франції вдалося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, у т.ч. воєнну. Криза тривала в деяких галузях до 1936 р.

Для Німеччини, як і для США, криза 1929 – 1933 рр. була катастрофічною. Вже в 1932 р. виробництво скоротилося на 50 %, банкрутами стали понад 30 тис. дрібних виробників, налічувалося близько 8 млн. безробітних. Лише на 25 % були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20 % - будівельна, металургійна галузі. Стурбовані станом Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн – переможниць у війні вирішили надати їй допомогу: передбачалося зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм контролю над економічними справами Німеччини. Лише на початку 1934 р. почалася помітна стабілізація її економіки.

Нацистська держава не шкодувала грошей на випуск військової техніки, а також металургійній , гірничодобувній галузям. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного арсеналу. Готуючи пресловутий “ дранг нах остен “, завоювання світу, Німеччина в 1939 р. стала ініціатором другої світової війни.

3. Друга світова війна ( 1939 – 1945 рр. ) була небаченим лихом в історії людства. Економісти та історики й досі не можуть остаточно підрахувати матеріальні та людські втрати. У роки війни в більшості країн господарство занепало або розвивалося, орієнтуючись на задоволення лише воєнних потреб. Єдиною державою, що не лише не зазнала краху, а навпаки, виявилася в 1945 р. сильною державою, були США. Обсяг виробництва значно зріс. У 1939 –1944 рр. виплавка сталі збільшилася на 70 %, виготовлено 296 тис.літаків, 86 тис. танків, 233 тис. гармат та багато іншої зброї. Продуктивність праці у воєнній промисловості зросла на 35 %. У 1943 р. порівняно з 1937 р . обсяг промислового виробництва подвоївся.

Технічний прогрес стимулював підвищення продуктивності праці. У 1940 р. один фермер США забезпечував продуктами харчування 11 % жителів країни, тому сільськогосподарська продукція експортувалася в десятки країн світу.

Великобританія. Людські втрати - близько 520 тисяч вбитих та покалічених людей , державний борг зріс у 3 рази, втрачено ¼ національного багатства. Німецькі підводні човни знищили 1/3 англійського торгового флоту. В 1944 р. видобуток кам’яного вугілля порівняно з 1938 р. знизився більше ніж у 4 рази, залізної руди – у 12 раз. США витіснила союзників – Великобританію та Францію - з колоній Близького Сходу, Індії, Азії. Загальні витрати Великобританії на війну – 25 млрд.ф.ст. Знесилена війною Британська імперія розвалилася.

Франція до 1939 р. була одною з найрозвиненіших держав світу. Спираючись на високий промисловий потенціал, уряд міг захистити країну від гітлерівців, але він самовпевнено надіявся на оборонну “ лінію Мажіно “. Тому не було налагоджено масового випуску озброєння, крім того, не був вироблений стратегічний план ведення війни. За роки війни Франція втратила вбитими 1,1 млн.чол., 600 тисяч французів вивезли в Німеччину на каторжні роботи. Рівень промисловості в 1944 р. порівняно з довоєнним становив 38 %, більшість підприємств було зруйновано, втрачений весь торговий і військовий флот, розпадалася колоніальна система. Загальні військові збитки склали 1 440 млрд. довоєнних франків.

Фашистська Німеччина, головний винуватець другої світової війни, зазнала більших втрат, ніж США та всі західноєвропейські країни разом узяті. Німеччина дуже серйозно готувалася до війни: великі запаси продовольчих товарів, з 1933 по 1939 рр. літакобудування зросло у 23 рази, перше місце в світі у виплавці алюмінію. Спад у воєнній промисловості настав уже в 1942 р. у 1944 р. випуск промислової продукції скоротився на 10 –65 %, не допомогли 7.5 млн. іноземних робітників – полонених. У березні 1945 р. настала енергетична криза, припинився видобуток кам’яного вугілля, подавання на заводи електроенергії, виробництво авіаційного бензину. На фоні глобальних поразок на фронтах всі галузі господарства країни були паралізовані. 8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала.

У 1944 р. в США ( Бреттон –Вудс ) відбулась міжнародна фінансова конференція, в роботі якої взяли участь 45 членів ООН, а також міністри фінансів 16 країн. Для відбудови економіки країн Західної Європи на основі підписаних там угод було створено Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Якщо за роки першої світової війни фінансові трати всіх воюючих країн становили 208, то під час другої – 962 млрд.дол. Для того, щоб ліквідувати її жахливі наслідки знадобилися роки напруженої праці, значні фінансові та матеріальні ресурси.

4.Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов’язані із збільшенням території та населення соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав. Світове господарство мало три підсистеми: економічно розвинені країни, соціалістичні країни та країни, що розвиваються.

Економічно розвинені країни вступили в фазу інтенсивного розвитку, сформувалася світова інфраструктура – комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини ( транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо ). Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх у всесвітні господарства.

Економічна інтеграція - це процес зближення й взаємопереплетення економік декількох країн з однорідними соціально-економічними системами, націлений на створення єдиного господарського організму.

Основними ознаками інтеграції є:

· взаємопроникнення й переплетення національних виробничих процесів;

· на цій основі відбуваються глибокі структурні зміни в економіці країн-учасниць;

· необхідність і цілеспрямоване регулювання інтеграційних процесів; виникнення міждержавних (наднаціональних або наддержавних) структур.

Умови інтеграції:

1. розвинена інфраструктура;

2. наявність політичних рішень уряду ( політична й економічна база);

Рівні інтеграції:

1. макроекономічний (державний рівень);

2. мікроекономічний (міжфірмовий – ТНК –транснаціональні компанії).

Існують у даний час :

Регіональні економічні угруповання:

- ЄС - Європейське співтовариство

- НАФТА - Північноамериканська угода про вільну торгівлю

- АСЕАН - Асоціація держав Південно-Східної Азії

- Латиноамериканська асоціація інтеграції

- Карибська співдружність і загальний ринок (КАРИКАМ)

- Співдружність Незалежних держав ( СНД )

Галузеві економічні угруповання:

- Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

- Європейське об'єднання вугілля й стали (ЕОУС)

- Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ)

Важливою датою, що відкрила нову сторінку в історії Західної Європи, вважається 1 січня 1958 року, коли почали функціонувати ЄЕС і Євроатом. В 1967 році, після злиття трьох раніше самостійних регіональних організацій ЄЕС, Евроатома, а також Європейського об'єднання вугілля й сталі були організовані - "Європейські співтовариства" (ЄС) або так звані країни "Загального ринку". Спочатку до складу ЄС входили Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія й Люксембург. В 1973 році до них приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія, в 1981 році - Греція, а в 1986 році - Іспанія й Португалія. З "шістки" воно перетворилося в "дюжину". Зараз у ЄС входять 15 найбільш економічно розвинених країн Європи. Важливим етапом у розвитку "Загального ринку" з'явилося створення Європейської валютної системи.

Інтеграційна стратегія Співтовариства виходить із таких послідовних етапів розвитку:

а) зона вільної торгівлі, коли учасники ліквідують митні бар'єри, але кожен учасник зберігає власний тариф проти "третіх" країн;

б) загальний ринок, вільне пересування громадян і капіталів усередині об'єднання;

в) повна інтеграція в економічний союз, єдина економічна політика ( узгодження валютної, фіскальної сфери, кредит, кон'юнктурна політика).

І, як мета, - подальше перетворення регіону у своєрідні Сполучені Штати Західної Європи, тобто прихід до створення економічно й політично єдиного регіонального комплексу.

З 1 листопада 199З г. дванадцять держав Європейського Співтовариства (ЄС) усунули їхні митні границі, що розділяли, забезпечили волю пересування й проживання своїх громадян на всій території ЄС.

Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) діє з 1984 року і є самим великим регіональним об'єднанням. Чисельність населення 373 млн. чіл., у ЄС - близько 345 млн. НАФТА базується на принципах, відмінних від ЄС, основними з яких є:

• поетапне, протягом 15 років, усунення мит і неторгових обмежень;
• лібералізація інвестиційного режиму;
• забезпечення високого рівня захисту інтелектуальної власності;
• розробка спільної програми по боротьбі із забрудненням навколишнього середовища.

Безумовна ініціатива й лідерство в створенні НАФТА належить США, також в угоду входять Канада й Мексика : поєднання високого науково-технічного потенціалу з низькими витратами на заробітну плату ( у Мексиці середня зарплата в 1985 році становила 14% від ЗП в США).

НАФТА характеризується наступними ознаками:

1. Асиметричний характер, що виникає з того, що на США доводиться близько 85% ВВП і промислового виробництва трьох країн.

2. Асиметрія рівнів розвитку між високо розвиненими країнами (США й Канада) і Мексикою, що розвивається.

3. Економічний ефект НАФТА заснований на різкому збільшенні американського експорту, а звідси збільшення зайнятості (в 1994 році американський експорт зріс на 17.5% лише від створення НАФТА). Переніс трудомістких, наукомістких і брудних виробництв у Мексику дозволяє знизити витрати виробництва й підвищити конкурентноздатність товарів (GM, FORD, Crysler мають намір підвищити капіталовкладення в Мексику, тим самим підвищити прибуток більш ніж на 10%).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) створена в 1967 році як договір 5 країн - Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія. В 1984 році в асоціацію вступив Бруней, а в 1995 році - В'Єтнам. АСЕАН є самим впливовим угрупованням серед країн, що розвиваються. Серйозне економічне співробітництво початок розвиватися з 1976 року й мало на увазі 2 головні сфери взаємного економічного співробітництва:

1. Співробітництво в сфері торгівлі ( спільний вихід на зовнішні ринки й ринки третіх країн);

2. Виробниче співробітництво;

Співдружність незалежних держав (СНД) створено 8 грудня 1991 року. Угода про його створення підписали керівники Бєларусь, Російської Федерації й України. 21 грудня 1991 року в Алма-Аті глави одинадцяти суверенних держав (крім прибалтійських держав і Грузії) підписали Протокол до цієї Угоди, у якому підкреслили, що Азербайджан, Вірменія, Бєларусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан й Україна на рівноправних початках утворять Співдружність Незалежних Держав. Пізніше, у грудні 1993 року, до Співдружності приєдналася Грузія.

У вересні 1993 року глави держав Співдружності Незалежних Держав підписали Договір про створення Економічного союзу, у якому закладене розуміння його учасниками необхідності формування загального економічного простору, заснованого на вільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили, капіталів; вироблення погодженої грошово-кредитної, податкової, цінової, митної, зовнішньоекономічної політики; створення сприятливих умов для розвитку прямих виробничих зв'язків.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) - добровільна міжурядова економічна організація, завданням і головною метою якої є координація й уніфікація нафтової політики своїх держав-членів. ОПЕК шукає шляхи забезпечення стабілізації цін на нафтопродукти на світовому й міжнародному ринках нафти з метою запобігання коливань цін на нафту, що мають шкідливі наслідки для держав-членів ОПЕК. Основною метою є також повернення державам-членам їхніх інвестиційних капіталовкладень у нафтовидобувні галузі промисловості з одержанням прибутку.

В 1960 році в Багдаді головні постачальники нафти на світовий ринок - Венесуела, Ірак, Іран, Кувейт і Саудівська Аравія - заснували Організацію експортерів нафти (ОПЕК), яку було зареєстровано в ООН в 1962 р. На частку ОПЕК зараз доводиться близько 40% світового виробництва нафти. Спочатку штаб квартира ОПЕК перебувала в Женеві (Швейцарія), але потім перебралася у Відень (Австрія).

Пізніше в ОПЕК увійшли Катар (1961 р.), Індонезія й Лівія (1962 р.), ОАЭ (1967 р.), Алжир (1969 р.), Нігерія (1971 р.), Еквадор (1973 р.) і Габон (1975р.). У цей час в ОПЕК складаються 11 держав (Габон припинив своє членство в 1995 році, а Еквадор в 1992 році).

На сучасному етапі існування всіх перелічених організацій стало фактором концентрації й централізації капіталу, сприяло розширенню ринку й міжнародному поділу праці, "модернізації фінансового капіталу".

5.Сутність феномену нових індустріальних країн (НІК) полягає в тому, що в багатьох державах, що розвиваються, відходить в небуття аграрно-сировинна спеціалізація економіки, формується диверсифікований промисловий комплекс, налагоджується модель "відкритого господарства", здатного адаптуватися до міжнародних ринків. До першого покоління індустріальних країн відносять Бразилію, Аргентину, Мексику, Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, до другого - Малайзію, Таїланд, Філіппіни, Індію, Пакистан, Туреччину, Єгипет, Туніс, Марокко, Колумбію, Чилі.

Ядром НІК є "чотири дракони" Південно-Східної Азії: Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, Гонконг.

Освоєння електронних технологій в економіці нових індустріальних країн Азії - приклад успішної дії її перебудови. На рубежі 70-80-х років підвищення вартості робочої сили, жорсткість міжнародної конкуренції, митний протекціонізм країн з розвиненою ринковою економікою загрожували підірвати експортну орієнтацію економіки цих держав. Для освоєння електронних технологій були необхідні інженерні кадри й кваліфікована робоча сила, здатна до постійного перенавчання, і налагоджений конкурентний механізм у сучасному секторі економіки. "Чотири дракони" мали все це, тому у другій половині 80-х років вони стали міжнародними експортерами електронних товарів.

До кінця 70-80-х років Сінгапур і Гонконг перетворилися в найбільші фінансові центри Східної Азії, у яких міжнародний монополістичний капітал знайшов партнера в особі китайської буржуазії.

З початку 70-х років Малайзія, Сінгапур, Південна Корея й Тайвань першими в Азії відмовилися від політики імпортозаміщення й перейшли до політики - "відкриті двері":форсований розвиток за допомогою іноземного капіталу, експортних галузей економіки. Активно перебудовуючи структуру своєї економіки відповідно до вимог світових ринків країни Азії приступилися до модифікації старих і створенню нових для себе галузей, орієнтуючи їх на зовнішні ринки: зборка електроніки й автомобілів, суднобудування, текстильна, взуттєва й кустарна промисловість, виробництво іграшок. При цьому головною перевагою в конкурентній боротьбі за ринки деяких торговельних товарів стала їхня робоча сила, що відповідала вимогам ринкової кон'юнктури: дешева, досить освічена й високопродуктивна. Сукупний обсяг зовнішньої торгівлі НІК Азії виріс із 2,7 млрд. дол. в 1965 р. до 176,9 млрд. дол. в 1995 р., причому не тільки за рахунок трудомістких галузей, але й за рахунок капіталомісткої продукції. Їхня частка у світовому експорті з 1960 по 1995 р. збільшилася більш ніж утричі - з 2,5 до 9,3%.

Сінгапур за останні два десятиліття домігся самого вражаючого прогресу в економіці- середній щорічний обсяг виробництва склав майже 9% у рік. У цій країні найвищий у світі відсоток заощаджень - 42% ВВП і найвищий в Азії (крім Японії й Брунею) дохід на душу населення. Частка зовнішньоторговельного обігу у ВВП також є найвищою у світі. В економіці Сінгапуру важливе місце займає торгівля, переробка й транспортування нафти, при відносно невеликій частці обробної промисловості Майже всі галузі обробної промисловості( суднобудівна, гумовотехнічна, електронна, легка) орієнтується на зовнішній ринок. Питома вага експортного виробництва досягла 69 %. Росте роль Сінгапуру як регіонального центра збору, обробки й передачі комерційних даних й інформації, консультативних і рекламних послуг, інжинірингу й т.д. Серйозні й скоординовані зусилля вживають держава й приватний бізнес по розвитку туризму, що перетворився в третє за значенням джерело надходження валюти. В економіці країни велике значення продовжує грати транспорт. Сінгапурський морський порт - третій у світі за обсягом оброблюваних у ньому вантажів. Однак Сінгапур - перший у світі порт, оснащений сучасною комп'ютерною системою, що повністю контролює хід навантаження й розвантаження контейнерів, розміщення їх на причалах, зберігання й т.д. Інтенсивний економічний ріст сприяв зниженню рівня безробіття( з 6,5% в 1988р. до 2,6% в 1994р.).

Гонконг - зараз це третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка й Лондона, країна із процвітаючою торгівлею, банками, комунікаційною мережею, морським транспортом. Можна виділити текстильну, легку промисловість, а також електроніку, виробництво іграшок й електротехнікові, при тім, що важка промисловість практично не розвинена. Переваги економіки полягають у відкритості ринків, вільному підприємництві, відсутності обмежень на торгівлю й заохоченні закордонних капіталовкладень. В останні роки в Гонконгу найбільший розвиток одержали сфера послуг, а також випуск виробів електронної промисловості й приладобудування.

Тайвань - досить швидко переходить від виробництва текстилю, іграшок і взуття до випуску товарів, що вимагають більш високого рівня технології, таких, як автомобілі. У цю галузь уже вклали гроші "Форд", "Ніссан" й "Міцубісі моторс". У перспективі Тайвань ставить метою перехід до виробництва наукомісткої продукції. За короткий строк із сировинного придатка Японії острів перетворився у виробника широкої номенклатури товарів легкої промисловості, тут створений потужний науково-інформаційний потенціал. Починаючи з 60-х років більш вагому роль у промисловому виробництві й відповідно в експорті острова почали грати електроніка й електротехніка. Висока якість, сучасний технологічний рівень і привабливі ціни експортної продукції забезпечили Тайваню міцні позиції на провідних світових ринках.

Південна Корея посідає друге місце у світі по суднобудуванню, четверте по виробництву телевізорів, восьме по випуску сталі, десяте по виробництву електронної продукції, одинадцяте по сумарній потужності атомних реакторів, дванадцяте по обсязі експорту. Дві південнокорейські компанії "Хюндай" й "Самсунг" в 1989 р. входили до числа ста найбільших компаній миру. Фірми Південної Кореї не тільки випускають товари під своїми товарними знаками, які стають відомими в усім світі - "Хюндай", "Самсунг", "Дейвоу" й ін., але й роблять товари під марками інших країн. Важливі якісні зміни відбулися в структурі експортних товарів, уперше продукція електронної промисловості стала головною статтею експорту, відтіснивши текстиль на друге місце. Південна Корея наполегливо намагається знайти нові ринки збуту, джерела сировини, напівфабрикатів, техніки й технологій. У цьому плані примітним є збільшення експорту до сусідніх "драконів": у Сінгапур - на 46%, у Гонконг - на 61%, на Тайвань - майже на 70%. В 90-х рр. курс на децентралізацію керування економікою, її приватизацію, усіляке стимулювання НТП тривав.

Отже, економіка азіатських НІК функціонує на основі всілякого залучення іноземного капіталу й технологій, на використанні закордонних знань і досвіду в організації й керуванні виробництвом, на закупівлі патентів і ліцензій, іноземних інвестицій у вигляді участі в спільних підприємствах, філій іноземних фірм.

Тема 5 Господарство України ( до поч.20ст. )

Вступ.

1. Економічний розвиток давньоруської держави Київська Русь в 9 - 12 століттях.

2. Особливості здійснення реформи 1861 р. в Україні.

3. Промисловий переворот і капіталістична індустріалізація в Україні.

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів світу. Перша людина з’явилася тут 1.5 млн.років тому. Оскільки клімат був холодний, люди селилися переважно в південній частині України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема в Закарпатті, над Дністром, на Донбасі, в Криму.

Неоліт тривав від IV до ІІ тис. до н.е. Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу, в Степовому Причорномор’ї. Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла,будівництва, духовного життя дають підставу вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших народів неоліту.

Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з давніх давен жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами.

1.Близько 862 року на півдні варязьким отаманам Аскольду й Діру вдалося визволити Полянську землю з - під влади хазарів й утворити державу із центром у Києві. В 882 році новгородський князь Олег зібрав східнослов'янські землі в єдину державу - Русь. Київська Русь була найбільшою й самою могутньою державою середньовічної Європи. Територія її простиралася від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до Волги й охоплювала приблизно 800 тис км² ( майже половина з неї в границях сучасної України). Фактично це була імперія, у якій жило, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн.чол. Вона проіснувала з 9 до середини 12 століття й розпалася на 15 окремих земель, які існували як суверенні держави або самостійні князівства.

Ряд дослідників стверджують, що в князівський період ( 9 - перша половина 12 ст.) феодалізм існував у вигляді державної системи. Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала економічні відносини.

З огляду на високий ступінь розвитку на Русі ремісництва, деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість її економіки. Інші, на противагу їм, доводять, що основою економіки на Русі було сільське господарство. Певну роль у господарстві грали також полювання й рибальство. Хутра, мед і віск у великій кількості ввозилися на зовнішній ринок. Ними селяни виплачували свої податки.

Населення Києва, Новгорода й Смоленська переважно складалося із дрібних торговців і ремісників. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел. Основна частина ремісників зосереджувалася в містах, де концентрувалася й переважна частина торгівлі. Можна відзначити наступні професії ремісників цього періоду : ковалі й зброярі, ювеліри, ливарі, столяри, різьб’ярі по кості, ткачі, гончари та ін. Про зростання ремісничого виробництва в 9 - 11 століттях свідчить збільшення числа міст. Якщо в 9 - 10 століттях було відомо лише 26 міст, то в 11 столітті - 62 міста. Продукція ремісників знаходила збут не тільки усередині країни, а й за її межами: у Польщі, Чехії, Швеції й інших країнах. Унаслідок цього виникло товарне виробництво. Воно на Русі існувало вже на ранній стадії феодалізму. Крім товарів ремісників на ринок надходила продукція землеробства ( жито, овес), а також продавалися сіль, риба, мед і т.п. У цей період існувала грошова ( переважно в містах ) мінова торгівля.

Київська держава мала порівняно розвинену грошову систему. Карбування монети почалося в Київській Русі раніше, ніж у деяких великих європейських державах, в 10 -11 століттях. В ІХ – ХІ ст. давноруська держава мала свою грошову систему в формі „кунних” грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. „ Кунна ” система була складною і об’єднувалася лічильною одиницею – гривнею. Тобто, 1 гривня = 25 кунам = 50 резанам, з ХІІ ст. 1 гривня = 50 кунам = 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж „ кунна ”. Так з’являються срібні зливки –гривні. Вони мали різну форму і масу : київська гривня важила 160 -196 г срібла, чернігівська – близько 196 г. Золота гривня не мала такого поширення, як срібна. Наприкінці ХІІІ ст. з’явився срібний злиток – карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

У міру зростання товарного виробництва розвивалися функції грошей, як міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження, засобу платежу й світових грошей. Гроші як засіб обігу й світових грошей широко використовувалися в Київській Русі; вони перетворювалися в капітал, що приносить прибуток. Поява у 1113 р. „ Статуту про рези ( проценти ) ” є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня розвитку.

Таким чином, економіка Київської Русі мала порівняно високий рівень. Київська Русь знала вже розвинене ремесло. Більшу частину в економіці грала торгівля, зокрема зовнішня торгівля з арабами, греками, народами Західної Європи. Крім Києва торгівельні відносини налагоджували інші міста Древньої Русі. Отже, це епоха швидкого розвитку ремесел і торгівлі.

2. До середини 19 століття старі виробничі відносини в Російській імперії прийшли в явну невідповідність із розвитком економіки як у сільському господарстві, так й у промисловості. Відбувалися одночасно два процеси: криза феодалізму й ріст капіталізму. Кріпосницький лад був гальмом економічного розвитку країни.

Більшість поміщицьких господарств застосовували панщину, в них кризові явища найбільше виявилися в низькій продуктивності праці кріпаків. Поміщики вели боротьбу проти цього шляхом посилення контролю й введення особливих завдань - "уроків". Але перше вело до подорожчання продукції, тому що прикажчикам треба було платити, а крім того, вони ще й крали продукти для себе. Система ж "уроків" викликала різке погіршення якості селянських робіт , бо збільшувала їх кількість. Поміщики зауважували, що при обробці своїх земель селяни працюють набагато краще, і тому намагалися повністю відняти в селян всю землю. Позбавлення працівника своєї землі підривало основи феодальної системи господарства.

Поміщики безсумнівно бачили переваги вільнонайманої праці у порівнянні із кріпаками. Ті ж селяни, яких вони обвинувачували в ліні, об'єднавшись в артілі, за плату орали землі, будували будинки з казковою швидкістю. Але наймати їх поміщик не міг, тому що його власні селяни тоді залишалися без роботи. З цієї ж причині він не був зацікавлений у покупці машин і знарядь. Подальший прогресивний розвиток поміщицьких господарств в умовах кріпосного права був неможливим. Для України значення реформ було б тим більш велике, що до 1861 р. кріпаки становили тут близько 42% населення, у той час як у середньому по імперії - усього 35%.

У більшості великих країн Європи феодальні відносини були до цього часу вже ліквідовані, і вони стали обганяти Росію по розвитку промисловості. Розплату за відсталість не довго було чекати : Росія зазнала жорстокої поразки в Криму. До того ж поширилася селянська боротьба, що викликало революційну ситуацію в країні. Тільки в Україні у 1856-60 р. відбулося 276 хвилювань, у яких брало участь близько 100 тисяч селян.

Щоб вивчити настрій на місцях, уряд заснував дворянські комітети й комісії в кожній губернії. В Україні 323 дворянина брали участь у роботі цих органів. Почалося обговорення проектів реформи в губернських комітетах, а потім й у Головному комітеті. Закон про скасування кріпосного права - "Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності"- був підписаний Олександром ІІ-м 19 лютого 1861 року. Цей закон складався з окремих "Положень":

1) скасування особистої залежності селян від поміщиків;

2) наділення селян землею.

При визначенні норм наділів "Положення 19 лютого 1861 р." формально виходили зі ступеня родючості землі в різних районах країни, а фактично - тільки з інтересів поміщиків. Загалом кажучи, після реформи селяни мали у своєму розпорядженні менше земель, чим до неї: у Росії вони втратили близько 10% колишніх наділів, у Лівобережній Україні- близько 30%.

Навпаки, українські поміщики більше інших нажилися на реформі. Під час переговорів і розподілу земель вони всілякими правдами й неправдами привласнювали собі ліси, луги й водойми, що раніше вважалися громадською власністю. Собі вони завжди залишали самі родючі землі, а гірші продавали за завищеними цінами. Під приводом перерозподілу земель вони часто змушували селян перебиратися з насиджених місць, вводячи й без того злиденні родини в зайві витрати. Зрозуміло, до всіх цих хитрощів прибігали поміщики по всій імперії, але ніде вони не діяли так нагло й жорстоко як в Україні, де боротьба за землю була особливо гострою й нещадною.

Реформа надала селянам особисту волю й право розпоряджатися своїм майном, купувати й продавати рухомість і нерухомість, займатися торгово-промисловою діяльністю. Однак, звільнивши селян від кріпосної залежності, реформа зробила їх залежними від сільської громади. Землею наділяла громада, роблячи періодичні перерозподіли; без згоди громади селянин не мав права продати або передати свою землю, покинути село. Громада відповідала за сплату податків кожним селянином. Існування громади було вигідно поміщикам, яких громада забезпечувала робочою силою, і державі, якій вона гарантувала надходження податків. Для селянина ж громада стала серйозним обмежником юридичної волі.

Великі складності виникали в селян і при здійсненні свого права володіти землею. Через відсутність грошей у селян для виплат за свій наділ уряд пропонував виплатити поміщикам за селян 80% вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни у свою чергу повинні були виплатити всю позичку з відсотками протягом 49 років.

У цілому селяни були розчаровані реформою - і особливо колишні кріпаки. Не одержавши негайно у своє повне розпорядження землю, вони потрапили також у фінансову кабалу. По селах прокотилася хвиля бунтів. Сила її була не однакова в різних регіонах. На Лівобережжі й у Південній Україні хвилювань було порівняно небагато. Зате на Правобережжі, де жила ще пам'ять про гайдамаків і соціально-економічним протиріччям надавала гостроту релігійна ворожнеча між українським православним селянством і католицькою польською шляхтою, усюди розпалювалися вогнища локальних бунтів. Але влада швидко наводила порядок, а селяни поверталися до добування хліба насущного.

"Великі реформи" не зробили ніякої революції в житті українців - як, втім, і всіх інших підданих Російської імперії. І все-таки життя в Росії й Україні значно змінилося. Крім звільнення селян, цьому сприяли розвиток земської системи місцевого самоврядування й підвищення ролі закону й права. Загалом , незважаючи на очевидні й серйозні недоліки цих реформ, наступна соціально-економічна модернізація імперії без них була б неможлива.

3. Розвиток промисловості України не можна розглядати у відриві від Росії в цілому, тому що Україна була складовою частиною Російської імперії. У той час російська й українська буржуазія ще не мала капіталів, достатніх для розвитку вітчизняної промисловості. Тому в українську промисловість увійшли іноземні капітали, головним чином, у вугільну й металургійну галузі. Спочатку вони сприяли деякому розвитку цих галузей на Україні. Але, по-хижацькому використовуючи природні багатства й робочу силу, вивозячи з України величезні прибутки, одержувані за рахунок експлуатації пролетаріату, вони разом з тим стримували розмах індустріалізації країни, перетворюючи її у свою напівколонію. Іноземний капітал, руйнуючи в Україні докапіталістичні виробничі відносини, ставив її економіку в залежність від себе. Це є однією з особливостей промислового перевороту й капіталістичної індустріалізації в Україні.

Період розвитку доімперіалістичного капіталізму на Україні був порівняно нетривалим. Роками розквіту капіталізму на Україні були 80-90 рр. ХІХ століття. Однак цей розквіт закінчився, і на початку ХХ століття промисловість України переживає важку й тривалу кризу. Розглянемо детальніше основні риси розвитку капіталізму, у процесі чого легко буде побачити особливості капіталістичної індустріалізації.

· Істотною рисою історичного розвитку царської Росії, включаючи й Україну, був пізній вступ на шлях капіталізму. Незабаром після реформи 1861 року капіталістичні виробничі відносини запанували як у Росії, так й в Україні. Але важливо знати, що розвиток промисловості на Україні почався трохи пізніше, ніж у Великоросії. Пояснюється це тим, що Україна, до її возз'єднання з Росією в 1654 році, піддавалася жорстокій експлуатації й жорстокому гніту. Продуктивні сили її внаслідок цього розвивалися вкрай повільно.

· До кінця 19 століття промисловість на Україні досягає свого найвищого розквіту. До цього часу вона покривається густою мережею залізниць. Все це значно полегшило перевезення продукції. Була відкрита велика кількість нових підприємств. З кожним роком зростала концентрація робітників. За період з 1865 по 1890 роки число робітників на великих капіталістичних підприємствах виросло більш ніж удвічі.

· В основі економічної політики російського царату лежало прагнення забезпечити промисловість ринками збуту товарів по максимально високих цінах при одночасному й всебічному захисті інтересів поміщиків. На захист інтересів російської буржуазії була спрямована зовнішня політика. Починаючи з 70-х років 19 століття в Росії вводяться одне за іншим підвищене мито на чавун, металовироби, кам'яне вугілля й ін. До початку 90-х років митний тариф досягає 33% вартості експортних товарів, що носило вже загрожувальний характер. У результаті цього усередині країни значно підвищилися ціни.

· Протекціоністська політика царату, яка була прогресивною в початковий період розвитку фабрично-заводської промисловості, уже в кінці 19 століття затримувала економічний розвиток країни й служила інтересам лише верхівки фінансової олігархії й великих промисловців. Казенне „підгодовування” вело до того, що капіталісти не піклувалися про здешевлення й поліпшення якості своїх товарів, це приводило до затримки розвитку ринку, також до ослаблення підприємництва. Це також одна з особливостей капіталістичної індустріалізації на Україні.

· Починаючи з 22 травня 1895 року приблизно третина зарплати утримувалася у формі різного роду податків і зборів. В результаті - купівельна спроможність трудящих зменшилася, а розвиток внутрішнього ринку затримувався.

· Засилля іноземного капіталу й мільярдні позики, укладені царем у Франції й Англії, прикували царат до англо-французького імперіалізму й перетворили Царську Росію (включаючи Україну) в їхню напівколонію. Вона була ринком збуту товарів і вивозу капіталу для імперіалістів.

· Між капіталістами різних країн йшла гостра боротьба за вивіз капіталу в Росію. В 1900 р. 70% всіх акціонерних капіталів гірської промисловості Росії належало іноземцям. На Україні цей рівень становив 80-90%. Цей шлях розвитку становив одну з особливостей промислового розвитку України. У такий спосіб вугільна й металургійна промисловість Росії в 90-і роки зробила значний крок уперед, головним чином за рахунок України, хоча далеко не в такому ступені, щоб ліквідувати економічну відсталість Росії. Не вистачало вугілля, чавуну. На Україні металевий голод відчувався скрізь. Селянські вози споруджувалися без залізних частин, залізні цвяхи представляли в селянському господарстві велику цінність. З метою поневолювання економіки України іноземні капіталісти стримували розвиток промисловості, особливо важкого машинобудування.

· На Україні поворотним моментом в історії машинобудування є початок 90-х років, коли стала швидко розвиватися металургійна база машинобудування. Росте виробництво с/г машин і знарядь праці, чого не було до реформи. Пояснюється це тим, що до реформи феодальне господарство носило переважно натуральний характер і ґрунтувалося на ручній техніці й даровій кріпосній робочій силі. І все ж таки, незважаючи на відносно швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві України, рівень сільськогосподарського машинобудування був усе ще недостатнім. Тракторів та комбайнів не було. Друге місце після виробництва сільськогосподарських машин займало на Україні транспортне машинобудування, що було зосереджено в Харкові, Луганську, Миколаєві й деяких інших містах. Паровози виготовлялися на Харківському й Луганськом заводах. Продукція цих заводів становила 35-40% усього випуску паровозів у Росії. Суднобудівна й судноремонтна промисловість України була сконцентрована в Одесі, Миколаєві й Києві.

Отже, можна зробити висновок, що промисловий переворот і капіталістична індустріалізація в Україні в останній третині 19 століття носили дуже суперечливий характер і проходили в неординарній обстановці. Україна в міру свого розвитку, грала все більшу роль для промисловості Росії. При цьому Україна, як і вся Російська імперія, була об'єктом напівколоніальної експлуатації західно-європейського капіталу. Це надалі вплинуло на хід історії, а стан економіки й промисловості на даному етапі в Україні є одним з наслідків тієї індустріалізації.

Тема 6 Господарство України ( 1905 –1939 рр. )

1. Столипінська аграрна реформа й своєрідність її реалізації на Україні.

2 . Розвиток народного господарства України в складі СРСР.

2.1 Політика "воєнного комунізму": джерела, протиріччя, наслідки.

2.2 Нова економічна політика в Україні.

2.3 Індустріалізація й колективізація на Україні.

1. У період імперіалізму економіка Росії характеризувалася наявністю самого відсталого землеволодіння, самого дикого села, самого передового промислового й фінансового капіталізму. Для того, щоб вийти з такого протиріччя, необхідно було ламання аграрного ладу, що залишився від кріпосництва.

Незважаючи на те, що революція 1905-1907 р. зазнала поразки, вона змусила царський уряд внести істотні зміни в аграрну політику, щоб запобігти можливості нової революції.

У країні встановився режим політичної реакції, що по імені глави царського уряду П.А.Столипіна одержав в історії назва "столипінщина". Столипин почав останню спробу врятувати монархію шляхом зміцнення її союзу з буржуазією. Фактично цей союз зберігав всевладдя поміщиків, тому що буржуазія, смертельно налякана народним рухом у роки революції 1905-1907 р., стала щосили підтримувати царат.

Був узятий курс на створення нової опори самодержавства в особі сільської буржуазії- куркульства. Із цією метою царський уряд вирішив перейти від політики захисту громадського землеволодіння до політики його знищення. Спеціальна комісія під керівництвом Столипіна розробила проект указу і після його обговорення кріпосниками-землевласниками й урядом цар 9 листопада 1906 р. видав указ "Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосується селянського землеволодіння й землекористування." Сутність указу розкривалася в першій же його статті, що дозволяла закріплювати в приватну власність всі ділянки общинної землі, що перебувала в користуванні селян.

Головне гальмо в розвитку сільського господарства Столипін бачив в "громаді", до якої були прикріплені селяни й контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг залишити її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала громаді. Існування громади не давало можливості застосовувати кращі способи виробництва, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами.

І якщо громада шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки заподіювала вона Україні, де населення звикло до індивідуального господарства, до хуторів.

Столипінська аграрна політика складалася із трьох ланок:

1) руйнування громади;

2) використання Селянського поземельного банку для насадження куркульства;

3) переселенська політика.

Столипінське аграрне законодавство мало на меті сприяти розвитку господарств куркулів, які й так уже у формі оренди прибрали до рук значну кількість наділів бідноти. Уряд фактично призивав куркулів збагачуватися, зміцнювати приватну власність, не зупиняючись перед пограбуванням громади. Були створені землевпорядні комісії, які ігнорували волю й бажання більшості селян. Ці комісії, як правило, відводили куркулям кращі землі й ближче до села. Біднякам же діставалися малопридатні, так ще й віддалені від села землі. Селянська біднота, не маючи худоби й знарядь праці для обробки землі, змушена була за безцінь продавати свої ділянки.

І все ж таки в Україні аграрна реформа Столипіна мала деякий успіх, бо число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Європейської Росії близько 24% хазяїв вийшло з "громади", на Правобережній Україні закріпили землю 50,7%, у Південній Україні - 34,2%, на Лівобережжі - 13,8%.

Важливим знаряддям проведення столипінської аграрної політики був Селянський поземельний банк. Йому були надані права, по-перше, самостійної покупки землі, по-друге, фінансування продажів землі, головним чином, кулацким господарствам. Ця роль банку відповідала насамперед цілям панівного класу поміщиків. Острах перед революцією змушував багатьох поміщиків поспішати із продажем маєтків при найбільш вигідних умовах. До 1917 року банк мав у своєму розпорядженні власний земельний фонд в 6,7 млн.десятин, з якого майже 5 млн. десятин становили землі, куплені в поміщиків. Головне місце серед покупців земель у банку займали хуторяни, яким видавалися найбільш великі суми. Таким чином, банк сприяв зміцненню позицій кулацких господарств у селі. Для селянської ж бідноти й навіть для незаможних середняків мати справу із Селянським поземельним банком значило приректи себе на кабалу.

Все це поглиблювало невдоволення селян аграрною реформою, тим більше, що багато з ним вимушені були переселятися у ініші губернії Царської Росії в пошуках кращої долі. Особливо загострилася боротьба селян проти виходу на отруба (поєднання кількох земельних наділів) й хутора на Київщині, де нове аграрне законодавство насильно впроваджувалося прискореними темпами. Усього протягом 1907 - 1910 років у селах України відбулося понад 1400 виступів селян проти поміщиків, куркулів і представників царської влади. Селянський рух, що тривав у роки реакції, зірвав спроби царату вирішити аграрне питання на користь поміщиків.

У дійсності ж столипінська аграрна реформа ще більше загострила соціальні протиріччя між селянською біднотою й куркульством.

Читайте також:

1. А/. Верховна Рада України.
2. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
3. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
4. Аграрні закони України
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
8. Адміністрація Президента України
9. Адреси бібліотек України
10. Акти Верховної Ради України
11. Акти Кабінету Міністрів України
12. Акти Конституційного суду України в системі національного законодавства.

Переглядів: 711