Проблеми формування політичних лідерів у сучасній Україні

Слід віддати політичній еліті України належне: за 12 років незалежності зроблено чимало. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенітет і недоторканість кордонів України визнані світовою спільнотою; країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об'єднань та організацій, укладені угоди про співробітництво з ЄС і НАТО. Вдалося врегулювати конфліктні ситуації, що виникали навколо питань статусу Криму, проблеми Чорноморського флоту РФ, набуття Україною без'ядерного статусу.

Конституція України проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною. Є здобутки в трансформації економіки та впровадженні її ринкових засад: завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта.

Але політичні еліти після проголошення незалежності не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення стратегічної мети. Націонал-патріотично налаштована еліта в переважній більшості не мала досвіду державного управління і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: "спочатку побудуємо незалежну Україну, а потім - займемося економікою, демократією, правами людини."

Значна частина лівої політичної еліти, на відміну від своїх колег із реформованих комуністичних партій країн Центральної Європи та Балтії, не сприйняла ідеї незалежності України, побудови демократичної держави та ринкової економіки, орієнтуючись на відновлення СРСР та соціалістичного ладу.

Час був втрачений переважно на боротьбу різних політичних сил за владу, яка диктувалася переважно економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме приватизацію національного надбання.

В Україні не відбулася зміна "критичної маси" політичної еліти. Серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської і комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій - майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ті ж дані НІСД свідчать - дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка, поряд із позитивними для сучасного урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм - "схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості", тобто містечковості, клановості та кумівства. Ця еліта потребує компенсації суспільного невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, купівлю "шляхетних" титулів. Ознакою респектабельності сучасної політичної еліти стала також її показова релігійність, яка не призводить до піднесення моралі.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники "нової буржуазії". Для неї українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.

У результаті склалася "гримуча суміш", симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі "нової буржуазії" з її зневагою до закону.

Така політична еліта виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети. Про це виразно свідчить реалізований в Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в межах 2-10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана "своїм людям" за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн дол.).

Нова еліта відмінно виробляє стратегію для власного бізнесу, про що свідчить розрив у доходах невеликої групи наближених до влади олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. За офіційними даними, співвідношення рівнів добробуту 10% найбагатших і 10% найменш забезпечених громадян становить 7,1, тоді як прийнятним з точки зору суспільної стабільності є розрив у два з половиною рази менший.

Своєю поведінкою - проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи - правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти "елітарних" позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі.

Нинішня політична еліта України не користується суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства. Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий.

Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти - не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає, а двох останніх чинників в Україні поки що немає.

Спостерігається також, хоч і слабка, але постійна тенденція до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні. Водночас влада дедалі меншою мірою гарантує досягнення винятково власних цілей політичної еліти. Про це свідчить та обставина, що правлячій еліті доводиться дедалі більших (у т.ч. фінансових) зусиль докладати для забезпечення потрібних результатів виборів - і певного разу може з'ясуватися, що результати не варті понесених витрат. Окремі представники політичної еліти, як правлячої, так і опозиційної, починають розуміти, що перегравати опонента у певному сенсі вигідніше не за рахунок підкупу колег і електорату та купівлі "брудних технологій", а за рахунок підвищення добробуту громадян. Еволюції влади у напрямі врахування суспільних інтересів сприяє, хоч і повільна, але активізація опозиційних сил, діяльності неурядових організацій, незалежних та опозиційних ЗМІ.

Запитання для самоконтролю:

1. Поясніть сутність політичної соціалізації як специфічної частини загальної теорії соціалізації.

2. Сформулюйте особливості індивідуального та суспільного рівнів політичної соціалізації.

3. Відчуження особистості від політики у минулому і в наші дні - одна з характерних рис політичної дійсності. В чому воно проявляється?

4. Політичне відчуження особистості, широких мас трудящих у нашій країні - це результат волюнтаристської політики часів Сталіна чи цей феномен має більш глибокі корені? Чи є у політичного відчуження об’єктивні підстави?

5. Які види суспільно-політичної діяльності ви вважаєте найбільш важливими на сучасному етапі? Які шляхи подолання відчуження?

6. Як співвідносяться особистість і організація у їх взаємовпливі на політику?

7. Які типи особистості за її ставленням до політики можна виділити?

8. Що спонукає людей до активної професійної діяльності, до політичного лідерства?

9. Чому суспільство, класи, нації, верстви, еліти висувають із свого середовища політичних лідерів?

10. Які теорії еліт і висування політичних лідерів вам відомі?

11. Якими рисами, на ваш погляд, повинна володіти людина, котра претендує на роль політичного лідера? Чи достатньо наявності цих рис, щоб стати таким лідером?

12. Які особливості висування політичного лідера в умовах однопартійної системи?

13. Що таке соціальні еліти? Як і чому вони виникають? Чи можна американський істеблішмент і радянську номенклатуру визначити як еліти?

14. Культ політичного лідера - чи визначається він режимом влади чи особистими рисами, які характеризують лідера?

15. Чи можна на підставі «теорії рис» визначити постійний, вічний тип політичного лідера, який може існувати на всі часи для всіх умов?

ТЕМА 9

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичний імідж	\|	Поняття, типи, види та функції політичної культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.