Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи.

План лекції

Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їхні регіональні особливості.

ТЕМА 8

Модуль 2

Мета вивчення матеріалу теми:

· вивчити сучасний стан, особливості розміщення і перспективу ровитку палевно-енергетичного, металургійного, машинобудівного, хімічного, лісопромислового, агропромислового, транспортного, будівельного та соціального комплексів;

· засвоїти особливості розміщення галузей, визначити перспективи їх розвитку.

 

 

1.1. Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи. Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.

1.2. Паливно-енергетичний комплекс.

1.3. Металургійний комплекс.

1.4. Машинобудівний комплекс.

1.5. Хімічний комплекс.

1.6. Лісопромисловий комплекс.

1.7. Агропромисловий комплекс.

1.8. Будівельний

1.9. Транспортний комплекс.

1.10. Соціальний комплекс.

 

 

Трансформаційні зміни в економіці України є невід'ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємозв'язаними напрямами:

1. лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2. стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;

3. приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;

4. структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;

5. створення конкурентного ринкового середовища;

6. активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується пев­ним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіональ­ного ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціо­нування національної системи господарства в цілому. Держав­ні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної еко­номіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інсти-туційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспро­можної продукції, підвищення ефективності виробництва й ви­рішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формуван­ня багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися форму­ванням нового інституційного середовища на основі розвитку ор­ганізаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими форма­ми господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціаль­но-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протя­гом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкри­ває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності — приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господа­рювання:

· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

· підприємство, яке функціонує на основі колективної власно­сті (підприємство колективної власності);

· комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;

· державне підприємство, яке діє на основі державної влас­ності;

· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на ба­зі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організа­ційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підпри­ємств колективної форми власності зросла за цей період понад у З рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підпри­ємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості під­приємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науко­во-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтен­сивного економічного розвитку актуалізували необхідність при­скорення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істот­ного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та під­вищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000—2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і кому­нальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власнос­ті). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та держав­них організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а пи­тома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) — 6,4 % від загальної кількості суб'єктів гос­подарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на пов­ну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправда­но в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особ­ливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активі­зації соціальних факторів економічного розвитку, зростання об­сягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галу­зева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв'язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками об­сягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю за­йнятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображен­ням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціо­нальних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійс­нюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифіка­цію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроб­лену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяль­ності Європейського Союзу (ТМАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес вироб­ництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з вико­ристанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.

Структура господарства України характеризується такими особливостями:

· високою часткою галузей, що виробляють проміжний про­дукт;

· перевантаженням екологонебезпечними, ресурсномісткими галузями;

· низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи ін­вестиційного оновлення виробництва;

· технологічною неконкурентоспроможністю значної кількос­ті виробництв;

• низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.

Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, — це діяль­ність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у пере­важно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості відне­сено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, па­ливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову ме­талургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та метало­обробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівель­них матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп'яну і комбікормову, ме­дичну, поліграфічну та інші галузі.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисло­вості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобут­ку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й зба­гачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість фор­мують галузі, підприємства яких переробляють сировину та ма­теріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби спо­живчого сектора економіки. Структура промислового виробниц­тва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України до­мінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на за­доволення першочергових потреб населення, залишається неістот­ною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсот­кових пункти), машинобудування — 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості — лише 1,0 %.

Об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Про­гресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс — це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерцій­ними та іншими зв'язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфра-структурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, ма­шинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім ча­сом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреацій­ний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс при­родокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжга­лузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об'єктивно зумовлено системою економічних зв'яз­ків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна орга­нізація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв'язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб'єктів господарю­вання (на засадах раціонального використання природних, матері­альних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживан­ня продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об'єктів (змі­на організаційно-правової форми господарювання, переспеціалі-зація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у те­риторіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. В регіональній системі пріори­тетного значення набувають так звані «м'які фактори»: кваліфі­кована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Структурні трансформації здійснюються і в регіонально­му розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продук­тивних сил, розвитку їхньої територіальної організації. Внаслі­док цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні спів­відношення між різними утвореннями виробничої, інфраструк-турної, соціальної сфер, а також систему взаємозв'язків між ни­ми, її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населен­ня, виробничих та обслуговуючих структур, соціальної інфра­структури.

Головними елементами територіальної структури господарст­ва виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробни­чі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інфор­маційними, господарськими чи іншими взаємозв'язками.

Основні напрями вдосконалення територіальної структури по­лягають у:

• зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних вироб­ничих фондів;

• трансформації структурних характеристик на користь соціаль­но орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

• формуванні нових структурних елементів інноваційної спря­мованості (технопарки, технополіси);

• підвищенні адаптаційних можливостей територіальних струк­тур щодо зміни кон'юнктури товарного ринку.


Читайте також:

  1. Аграрний комплекс національної економіки.
  2. Аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства як методична основа діагностики його спроможності протидіяти кризовим явищам та ліквідувати їх наслідки
  3. Аудит фінансово-господарської діяльності бюджетних установ включає три етапи.
  4. Біотрансформація, або метаболізм
  5. Біоценоз – це сукупність усіх живих організмів в рамках даної екосистеми.
  6. Боротьба з проявами національної самосвідомості
  7. В основi ефективності iнформацiйних технологій лежить концепцiї системи.
  8. Великі інтегровані системи.
  9. Види господарської відповідальності
  10. Види господарської діяльності
  11. Види заробітної плати, форми і системи.
  12. Визначення оптимальних параметрів системи.




Переглядів: 1201

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Бюджетний потенціал | Паливно-енергетичний комплекс

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.