Практика як основа і рушійна сила пізнання

Природа і призначення процесу пізнання

Тема 10. ГНОСЕОЛОГІЯ

Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без правильних знань. Пізнання - це такого роду функціонування свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід’ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу. Практика, як спосіб задоволення потреб людини, може бути успішною тоді, коли вона супроводжується творчим пізнанням об'єктів, їх моделюванням, планом їх перетворення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності /або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати/ предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації. Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об'єктивної реальності світу, відображення його в свідомості людини, практики як основи пізнання й критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб'єкта до об'єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого.

Пізнання носить суспільний характер, який обумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано - через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т.п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії - про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, як він є, що в реальній дійсності нема нічого такого, чого б не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом /гр. а - не, гносіс - знання /. Таке твердження агностиків обґрунтовується, головним чином, посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді. Хибність поглядів агностиків, підтвердження можливості правильного пізнання світу дає нам розвиток практики, науки. Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного й об'єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість - суспільна людина. Об’єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання мав суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності і, насамперед, мислення не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Закони розвитку буття	\|	Поняття істини, її види, шляхи досягнення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.