Біологічне і соціальне в людині

Природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині - людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, най значущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є : пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний зір, великий мозок. Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру. Біологічно обумовленні не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності. Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності .

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора - пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора - панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому - абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов’язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі.

Людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і культурної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологічні відмінності людини від тварини, які були помічені вченими на початку XX ст.

1. Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжується неготовою до самостійного життя. Її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціалізація щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів.

2. Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина народжується з пластичною біологією для того, щоб засвоїти "іншу природу" - культуру. Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше "навчаються" (виробляють умовні рефлекси) в період достатевого дозрівання, коли їхня психіка пластична, менш консервативна. Отже, природа мовби спеціально розтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. Саме в цей період вона формується як людина - засвоює мову, мораль, навчається оперувати знаряддями праці. Цей період іще називають первинною соціалізацією.

Людина від природи не є твариною, або, як висловлювався Ф. Ніцше, не є "зіпсованою твариною". Порівняння зазначених вище особливостей біології людини і особливостей тварини дали підставу німецькому мислителю Арнольду Гелену (1904-1976), який розробляв проблеми філософської антропології, для висновку, що культура ніби запланована в біології людини.

Які можливості пояснення подібного органічного поєднання біології та культури в людині?

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природним добором зумовили трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений у праці Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину». Аргументом на його користь є явище доместикації - зміни природи тварин під впливом їх одомашнення.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мутаціями (відпрацьовуються ймовірні механізми, що спричинили неспеціалізований стан органів дитини при народженні, а також ретардацію).

Яка з цих концепцій більш істинна, чи можливо, вони підступаються з різних боків до істини - на це питання палеонтологія (наука про історичний розвиток організмів у взаємозв’язку з навколишнім середовищем) і біологія людини ще не дали остаточної відповіді.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної передбачає наявність певних біологічних передумов:

- культура може існувати лише в спільності, яка забезпечує неперервний процес самовідтворення культури;

- основою культури є розум, а його передумовою - високорозвинутий мозок, який визначає здібності істоти;

- культура - це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці.

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші. Її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники середовища. Всі інші залишаються поза увагою. Для людини, завдяки здатності планомірно перетворювати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосередньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філософської антропології М. Шелер, на відміну від тварини, "відкрита світу", вона "має світ".

Праця безпосередньо пов’язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтересів. Вона не знає речей самих по собі, вона "знає" себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологічних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об’єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними ("технічне мислення") у зародку притаманне тваринам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) лише під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита, і тоді, коли голодна . Це свідчить, що людина піднялася над своїми потребами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем.

Істота, яка взяла у руки камінь, стала загрозливою не лише тваринам, а й собі. Адже камінь є не тільки знаряддям праці, а й зброєю. Природа не передбачила механізмів, які могли б захистити істоту, що "взяла камінь" (озброєну неприродним чином), саму від себе. Голими руками людині важко вбити людину, тоді як каменем або ножем вбивають за мить.

Не випадково першою вимогою є заповідь "не убий". Вона найтісніше пов’язана з небезпекою, що виникла у зв’язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму.

Регулювання статевих відносин зумовило до створіння шлюбу, завдяки якому людина окультурила один із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник рід - спільнота, заснована на природних зв’язках, але відношення в якій регулюється мораллю. У процесі розвитку роль першого чинника у формуванні спільнот послаблювалося. На передній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започаткувала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формуватися суспільство.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософські проблеми антропогенезу	\|	Філософія про сенс життя людини, смерть та безсмертя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.