Філософські проблеми антропогенезу

Натуралістична (наукова) антропософія

На сьогодні немає єдиної наукової теорії походження людини. Існуючі концепції на основі різних гіпотез намагаються пояснити появу людини на Землі. Найусталенішою, а отже найпоширенішою, є еволюційна концепція, з утвердженням якої в ХІХ ст. почалося інтенсивне наукове осмислення проблеми антропогенезу.

Еволюційний процес, як правило, поділяють на три стадії.

1.Космічна еволюція. Розпочалася приблизно 10 млрд років тому. За цей час Космос, а отже і Сонячна система, змінювалися, створюючи умови для зародження життя. Утвердженню такого різновиду еволюції сприяли досягнення шотландського вченого-геолога Джеймса Гетто на (1726-1797) та французького астронома, математика, фізика П’єра Симона де Лапласа (1749-1827). Гетто сформулював теорію еволюції геологічних формацій Землі, показавши її геологічну історію як повторення циклів руйнування одних континентів і виникнення інших, через вияв схожості сучасних і давніх геологічних процесів. С. де Лаплас запропонував свою космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи.

2.Біологічна еволюція. Розпочалася приблизно 3 – 4 млрд років тому. Зумовила існування нині на Землі щонайменше двох мільйонів біологічних видів, одним з яких є людина. У дослідженні цього процесу велика заслуга французького природодослідника Жана-Батиста Ламарка (1744-1829). Він створив достатньо цілісну концепцію еволюції живої природи. Згідно з нею види тварин і рослин постійно змінюються, ускладнюються в своїй організації під дією зовнішніх чинників і своєрідного внутрішнього прагнення всіх організмів до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюції загальним законом живої природи, Ламарка, однак, не з’ясував її причин. Зробив це відомий англійський дослідник Чарльз Роберт Дарвін (1809-1882). У своїй знаменитій праці «Походження видів шляхом природного відбору» (1859) він показав, що еволюція в органічному світі здійснюється під впливом трьох основних чинників: мінливості, спадковості та природного відбору. Мінливість є основою утворення нових ознак у будові та функціях організмів. Спадковість закріплює ці ознаки та особливості. У процесі природного відбору в боротьбі за виживання зникають організми, які не здатні пристосуватися до нових умов існування. Завдяки цьому єдиному процесу організми в результаті еволюції нагромаджують все нові пристосувальні ознаки, що врешті-решт і зумовлює появу нових видів.

3.Культурна еволюція. Розпочалася 2-3 млн років тому. У процесі цієї еволюції з’явилася людина. Теорія природного походження Дарвіна не могла розкрити сутність культурної еволюції, оскільки не брала до уваги або виключала такі моменти, як якісна відмінність розуму людини від тварини, роль праці в процесі антропогенезу та вплив соціального фактора на цей процес, що відіграли істотну роль в антропосоціогенезі, оскільки сприяли зміцненню соціального досвіду людини, її навичок, умінь, засобів мислення.

Для розуміння й природи культурної еволюції суттєве значення має мутаційна теорія еволюції голландського вченого Хуго де Фріза (1848-1935). Згідно з нею нові види виникають стрибкоподібно в результаті великих одиничних мутацій у генному спадковому апараті. Ідея стрибкоподібного розвитку життя, зокрема й антропогенезу, набула розвитку в сальтаціоністських концепціях, представники яких, спираючись на найновіші досягнення молекулярної біології й розвитку, палеонтології та інших наук, надають вирішального значення в еволюції випадковим явищам, зокрема глобальним катастрофам.

Такі точки зору добре узгоджуються з теорією самоорганізації систем. В Її основу покладено принцип самоорганізації як рушійної сили розвитку будь-яких відкритих систем, що обмінюється із середовищем речовиною та енергією. Перехід одного якісного стану в інший у цих системах відбувається як стрибкоподібний процес, який переводить нерівноважну систему, що досягла свого критичного стану, в якісно новий стійкий стан з вищим рівнем складності та впорядкованості. Вибір кінцевого стану є випадковим.

У Космічній еволюційній концепції Т. де Шардена антропогенез розглядається в концепції космогенез – постійної взаємодії двох якісно відмінних світових енергій: механічної та психічної. Перша зумовлює розширення. друга – концентрацію. В процесі космогенезу відбувається зростання психічного через його концентрацію і примноження форм його вияву. До того ж на думку Шардена у Всесвіті діють фізичні константи, які в комплексі зумовлюють його наявний стан, який уможливив появу людини.

У своїй знаменитій праці „Феномен людини” Шарден доводить, що перехід до „феномена людини” відбувався не лише через морфологічні зміни і природній відбір, як у Дарвіна, а визначався, крім цього. ще й і внутрішніми силами самого організму homo sapiens, трансформації її свідомості, зокрема появою рефлексивної здатності, що полягає в усвідомленні своєї свідомості. Тварини, на думку дослідника, знає дещо про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня. Істотною властивістю людського життя, за Шарденом, є його здатність використовувати для свого розвитку випадковість. Життя розвивається, зазначав він, через гру шансів, але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів.

Заслугою вченого є й те, що він у межах еволюційної концепції, яка має загалом нелінійний характер, обґрунтував єдність біологічної та соціальної природи людини. Т. де Шарден вибудував такий ланцюг еволюції людини: австралопітек – пітекантроп – синантроп - homo sapiens.

З огляду на сучасні досягнення природознавства цей ланцюг дещо доповнений і має такий вигляд: рамепітек (найдавніший предок людини, що жив на території від Індії до Африки близько 15-14 млн років тому) – сівапітек (проживав на території Азії приблизно 10-9 млн років тому) – австралопітек (жив на території Африки 5-4 млн років тому) - зінджантроп (людина вміла, що жила на території Африки приблизно 2 млн років тому) – пітекантроп (жив 1,9-0,65 млн років тому) – синантроп (400 тис років тому) – неандерталець (рання форма homo sapiens,жив приблизно 130-50 тис років тому) - homo sapiens (40 35 тис років тому).

Антропогенез не слід розглядати як єдиний, чітко означений лінійний процес. До того ж слід мати на увазі, що, по-перше, у процесі еволюції постійно виникали нові розгалуження, більшість яких досить швидко зникала, по-друге, у кожний період часу існувало багато паралельних еволюційних ліній, що походили від спільного нащадка. Нарешті, походження людини пов’язане із зародженням життя не Землі, що лишається поки що таємницею. Тому розглянуті точки зору є лише гіпотезами. Існує гіпотеза й про позаземне походження людини. Згідно з неї земна людина є продуктом „селекційної діяльності” на Землі вищої цивілізації; еволюційний процес живого у земних умовах неодноразово коригували штучно.

У наукових розробках проблеми антропогенезу ще багато невідомого, не з’ясованого до кінця, не проаналізованого, а отже, такого, що підтримується однією групою вчених і водночас заперечується іншою. І це зрозуміло, оскільки ідеться про найдивовижніше творіння – людину.

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям – філософська антропологія. Філософська антропологія – напрям, завданням якого є системне вивчення і обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін „філософська антропологія” тлумачать у ширшому значенні – як філософське вчення про людину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв’язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки „спиналася на ноги” у своєму розвитку.

У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя, яка була найважливішою складовою Упанішад – текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу. який розуміли як живий організм.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. „Мірило усіх речей – людина” - основоположний принцип софістів.

У концепції Аристотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Аристотель звертає увагу ще на дві відмінні ознаки людини – її розум і мову. „Лише людина з усіх живих істот володіє мовою”, - зазнав він. Тому соціальність, розумність і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. Філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягнені людини порівняно з античною філософською класикою

Філософія Нового часу, хоча і не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя. гармонії. У Новий час до визначальних ознак людини було внесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину. Людський організм – це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської антропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія загально значимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти ,нескінченної, загальної і вільної”. Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як „духовність”, „духовна діяльність”, ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід’ємний атрибут – духовність.

Духовність – міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з’являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи – її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту. яка може сказати „Я”, усвідомлювати сама себе як самостійну величину. – зауважував Е. Фром. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе не має потреби в само тотожності, як це властиво людині. Людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитися від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей. що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось. що властиве лише людині і що визначає її справжню своєрідність.

Отже філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в неї своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалася по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об’єкт вивчення – людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід’ємних ознак людського, зокрема:

наявність розуму, ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Аристотеля до І. Канта, від Г. Гегеля до К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін;

соціальність, людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних), набуття власне людських якостей пов’язане з соціальною організацією;

цілеспрямована діяльніст, людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів. а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних. соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується. полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності – трудової, соціальної, політичної, духовної);

духовність як міра якості особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй). Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб.

Наведені ознаки взаємопов’язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми „все в усьому”. Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті.

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність». які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.

Найбільш загальним є поняття людина.

Людина – поняття, що відображає загальні риси людського роду. тобто характеризує родову істоту.

Індивід – окремий представник людського роду. окремо взята людина (немовля – індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа – людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність – неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб’єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими неповторними рисами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Релігійно-міфологічна антропософія	\|	Біологічне і соціальне в людині

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.